Розжарене літнє сонце досягло свого зеніту. Його єдине жовтогаряче око пильно стежить за перебігом битви, а пекучий погляд лоскоче жаром шкіру. Повітря мов вібрує, хвилі тепла здіймаються від землі та нагрітих обладунків, й картина світу пливе перед очима мов у пустелі. З губ зриваються настільки гарячі видихи, що хочеться затримати дихання. Сьогодні той рідкісний день, коли обладунки Сенджю грають на користь Учіхам. Хашірама й сам відчуває, як неусвідомлено намагається бути обережнішим, щоб у запалі двобою не доторкнутись ненавмисно голою шкірою до власних лат.
На полі битви життя завмирає. Й не тільки через млявість, що її наганяє спека. Дзвін сталі, брязкіт обладунків, шерхіт ніг об ґрунт та пісок, гучні команди та різкі крики болю — вони тривають нескінченно, мовби заколисують ритмічністю. Якщо не дивитися на Сонце, відчуття плину часу зникає. Брудне повітря, що має присмак куряви та хрумтить на зубах, важко осідає у легенях. Шкірі лоскотно і ніколи не знаєш — це стікає гарячий піт чи кров. В оточенні людей, серед їхніх вигуків, гулу войовничих голосів та гуркоту землі, що тремтить від використаних технік, воїн все одно завжди на самоті. Скутий власним розумом, зосереджений на контролі власного тіла. Навіть посеред двобою тіло відчуває, як тканина натягується при русі й натирає шкіру, як вологе волосся липне до шиї та заповзає під комір. Це може тривати годинами, аж доки сонце не зайде за обрій. Але відволікатись — неприпустимо. Втративши пильність можна заразом втратити й кінцівку або око. Але Хашірама усе одно відволікається, помітивши краєм ока знайомий обрис.
Рухи гнучкої тренованої постаті схожі на смертельний танок. Виважені й точні, вони здаються лінивими та витонченими мов у гейші, але Хашірама знає, якої майстерності коштує така впевненість у бою. Кожен замах досягає цілі, й навіть коли противник встигає відобразити атаку його ноги ковзають, впираючись у землю від поштовху. Тендітна біла шкіра поплямована брудом та кров’ю, припорошеною курявою. Бризки чужої крові затверділими плямами темніють на одязі. Яскраві розкосі очі блищать дикістю та звіриною жорстокістю з-під темних вій, що відкидають загрозливі тіні на бліді щоки. Чорне мов крукове крило волосся майорить у розпеченому повітрі, ковзає спиною й плечами, заплутується навіть зібране у хвіст. Воно вологе й липне до шкіри, обрамляючи округле обличчя, гостру лінію щелепи та лагідні вилиці. Одна тонка брова темніша за іншу — над нею чорніє свіжий поріз, кров просочує волосинки та повільно стікає на повіку. Губи ледь-ледь розтулені, сухі від швидкого дихання. Хашірама помічає як вони, що виглядають м’якими та ніжними, викривлюються злою посмішкою й на одну мить показують зуби. Не звірячі, ні, вони білі та трохи заокруглені, з ледь помітною щербинкою після правого ікла. Але її не видно з такої відстані, він просто пам’ятає, що вона там є. Не може забути, навіть якщо захоче. Бо вже не пам’ятає, коли востаннє не думав про це щоразу, як бачить Ізуну.
Все це триває лише мить — протягом необережного погляду. Та її вистачає, щоб Хашірама отримав удар.
— Що таке? Вчора занадто пишно святкували вбивство одного з суперників? Це тому ти сьогодні такий невправний?
Голос Мадари, низький, глибокий й завжди хрипкий від катону як у курців, аж бринить злобою. Хашірама здогадується, що вчора був похорон. Тепер, коли вони очолюють свої клани, кожна смерть сприймається близько до серця. Вже не вийде як у дитинстві переконати себе, що помер не хтось з твоїх рідних, тебе це не стосується сьогодні. Тепер вони несуть відповідальність за кожного члена клану й кожна смерть — це смерть твоєї людини.
— Ні, звісно ні. Не кажи так. Я б не дозволив, ти ж знаєш.
Чи це не дивно, що вони можуть поговорити одне з одним тільки тоді, коли леза катан викреслюють іскри одна з одної? Колись вони були просто дітьми, що сміялися та мріяли на березі річки. Тепер вони можуть бути відвертими тільки якщо водночас намагаються одне одного вбити.
Хашірама чує крик Тобірами. Й попри те, що Мадара вже одного разу його попередив, відводить погляд у той бік саме тоді, коли кусарігама загрозливо черкнула обладунок. З Тобірамою усе гаразд. Він пропустив удар, але стоїть на ногах. Й тут Хашірама розуміє, що очі, котрі раніше ніколи не дивилися на нього, перехоплюють його погляд. Вони багряно-вогненні, мов сонце світить звідкись ізсередини. Лише на одну мить Хашірама бачить чорні лінії, що перекреслюють око мов химерна квітка.
***
День видався такий спекотний, яких вже давно не було. Навіть з настанням темноти духота повільно та мляво відступає у тінь, а земля все ще гріє підошви. Тільки тут, біля води, відчувається свіжий легіт. Пахне вологою прохолодою та річковими водоростями. Хашірама глибоко вдихає, ковтає, глибше проштовхуючи неприємну грудку у горлі, а тоді нарешті наважується подивитися під ноги.
Водою шириться багряна хмара. Течія підхоплює червону барву, піниться рожевими бульбашками та лишає відбитки на камінні. Темно-синій одяг просякнутий водою настільки, що здається чорним. Його відтіняє лише темне волосся, що під водою виглядає таким м’яким та шовковим. Воно ліниво звивається разом з рухом дрібних хвиль, що розходяться колами від Хашіраминих ніг.
Хашірама згадує таке саме волосся, хіба що коротше й завжди зібране. Те, яке ніколи не мав змоги відчути на дотик, а тому міг тільки припускати, що воно теж було шовково гладким та м’яким. Густим, але тонким та легким, через що пушилося від вітру, плуталося, та виглядало об’ємним, бо власна вага не тягнула його донизу. Якби його розпустити, воно теж було б неслухняним та неохайним, диким. І так само поважчало б під водою, розпрямилося, здаючись ще довшим, ніж коли сухе. Течія знов підхоплює пасма та відкриває символ клану Учіха на спині.
Хашірама дивиться на червоне півколо й згадує червоні очі. Багряні очі, що палали у сонячних променях яскравіше, ніж призахідне небо. Хитрі та лихі, з вічним виразом дикого азарту, що його вони ділили з братом на двох. Ці очі завжди дивилися з упередженістю та недовірою, навіть коли були темними. Тоді вони здавалися навіть зловіснішими — двоє чорних проваль на тлі блідого обличчя. Обличчя те він теж не забув. Округле, з тонкими рисами та чуттєвими губами. Такі обличчя малюють жінкам та поетам. Чомусь Ізуна виглядав тендітнішим, мовби випестуваним, хоча й був дуже схожий на Мадару. Мов зображення, що зійшло з фресок у палаці даймьо. Можливо, щось у виразі його обличчя додавало підступної м’якості, якої бракувало старшому братові. А, можливо, у всьому були винні ті-таки губи — пухкі, потріскані від сухості розпеченого у битвах повітря й тому яскраво-рожеві. Як трояндова пелюстка, розрізана катаною.
Востаннє Хашірама бачив це обличчя у тій битві. Останній битві, коли вони з Тобірамою стояли плече до плеча навпроти братів Учіх. Чомусь саме цей день й те, яким він бачив Ізуну ще не знаючи, що це востаннє, закарбувалися у пам’яті назавжди. Шал Ізуни, з яким він поринув у смертельний двобій, його дикість та жорстока майстерність, блиск азарту в очах. Він був шаленим, закоханим у свободу, що йому дарувало зіткнення з ворогом. Небезпечна гра зі стихією. На жаль, Тобірама своїм суйтоном загасив цей вогник назавжди. Хашірама так ніколи й не заговорив до Ізуни. Він навіть не знав, чи має право сумувати за ним, адже усе, що міг пам’ятати — це те, яким бачив Ізуну здалеку.
Це було його найбільшою помилкою — не попередити. Найбільшою помилкою Тобірами було скористатися короткою миттю переваги на полі бою. А найбільшою помилкою Мадари було не послухати брата й повірити ворогам. Бо тепер він розпростерся у Хашірами під ногами. Він, хто віддав усе, що мав, спершу війні, а тоді — миру. Він, хто дійсно мав у собі Волю Вогню — катон, що видихав з легень. Озираючись у минуле, Хашірама розуміє, що Ізуна по-своєму мав рацію. Якби Мадара послухав його, зараз не лежав би обличчям у воді.
Добре, що не видно обличчя. Певно, було боляче щоразу, заглядаючи у дзеркало, бачити там ті очі — Ізунині очі. Хашірамі було боляче. Від смерті Ізуни він вже ніколи не дивився Мадарі в очі так, як раніше. Це вже були не його очі й Хашірамі здавалося, що він не має права у них дивитися. Ізуна б йому бачити свої очі чорними та спокійними не дозволив.
Ноги ковзають на камінні, холодна вода штовхається об литки, коли Хашірама нарешті робить перший крок назад, до берега. Невдовзі він відчуває скрипучий пісок під підошвами. Тепер можна відвести погляд. Він падає на коліна та дивиться у воду, що прозорим краєчком облизує берег. Тут вона чиста, тут вона не просочена кров’ю. Гул водоспаду чомусь нагадує давно забуті звуки — дзвін лезів, що зіткнулися та співають від напруги, брязкіт обладунків, гомін розпечених бійкою людей. Шум вітру доніс із собою важке дихання та знайомий хрипкий голос, що повторював його ім’я раз за разом тихо та наполегливо:
— Хашірамо, — мов десь над вухом ричить розбурханий хижак.
***
Реальність накочується, мов кремезна хвиля, що змиває марення. Груди пече від збитого дихання. Там, де мить тому була вода, тьмяніє сірий пил, скроплений кров’ю. Хашірама нічого не розуміє. Стоїть на колінах. Дивиться на руку, що стискала катану. Ту саму, якою він простромив Мадарі спину у Долині Закінчення.
— О, ні. Ні-ні-ні.
— Ідіот, — гарчить Мадара. Він навпроти. Настільки близько, наскільки можливо. Притискає кунай Хашірамі до горла, щоб не викликати підозр.
— Пробач мені, — каже Хашірама.
— Та що з тобою не так? Підводься негайно!
Та замість того, щоб подати руку, Мадара стрімким поштовхом ноги відкидає його на кілька метрів, даючи час підвестися на ноги. Благородний вчинок — замаскувати атакою те, що дав противнику час, який мав би витратити на смертельний удар. Ще мить й Мадара знову поруч. Леза катани та кусарігами співають, зустрівшись на рівні грудей.
— Мадаро, я б цього не зробив. Повір мені, добре? Я не хочу цього робити.
— Стулися й опануй себе, поки мені не довелося тебе прирізати!
Звісно, Мадара розуміє, що сталося. Він ще не знає чиє гендзюцу це було та що саме примарилося Хашірамі, але скоро дізнається. Ізуна розкаже.
Бій після того триває недовго. Мабуть, інакше й бути не може, адже голови клану, ті, хто має задавати ритм воїнам та сповнювати їхні серця благородною войовничістю, давно вже втомилися йти на бойню. Сонце закочується за небокрай й настає час нетривалого перемир’я. Час, щоб забрати поранених загиблих. Час, щоб підготуватися до помсти. А Хашірама знає, що вона буде. Учіхи й Сенджю — це не тільки шінобі. Це ще й дружини, чоловіки, батьки та діти, сестри та брати. Коли зіткнення на болі бою стихає й усі стикаються з тяжкими наслідками обопільної ненависті, пробуджується помста. Учіха й Сенджю підтримують негласну домовленість про відсутність бійок у той час, коли обидва клани забирають постраждалих та оплакують померлих. Але вони не можуть контролювати жінок та дітей — згорьованих та збожеволілих новоспечених сиріт, вдів та матерів, що втратили дітей. Не усі вони є шінобі, деякі можуть покинути сплячого чоловіка або вкласти дитину спати, вислизнути з вікна, поки рідні не помітили, а тоді підстерегти ворога та помститися. Відібрати дитину в іншої матері, як відібрали у неї. Позбавити жінку чоловіка, як позбавили її. Згубити чийогось батька або брата, бо так несправедливо вчинили з ними. Хашірама знає, що скоро це повториться. Бій скінчився й скоро хтось помре від ножа, стиснутого маленькою ручкою дитини, чиї пальці надто малі, щоб тримати зброю воїна, але сердце вже настільки поранене, щоб жадати крові.
— З тобою сьогодні щось геть не те, — каже Тобірама, обмакуючи шмат тканини у трав’яній настоянці. У цьому немає жодного сенсу, адже на Хашірамі усе загоюється як на собаці. Та брат все одно обтирає синці й садна, що поки не встигли затягнутися.
— Брате, пообіцяй мені. Не чіпай його молодшого брата.
— Ти про що?
Тобірама підозріливо мружиться. Його погляд різкий та насторожений.
— Гадаю, вони скоро погодяться на мир, — каже Хашірама те, що давно хотів, але потім згадує гендзюцу й менш впевнено додає: — тобто, я на це сподіваюся. Або вимагатимуть від мене пояснень і я спробую домовитись. На будь-яких умовах.
— Та що ти мелеш, Хашірамо? Вони не…
— Ні!
Хашірама гримає. Це той рідкісний випадок, коли саме він поводиться, як старший брат, а не поступається Тобірамі, бо так легше. Упевнившись, що Тобірама слухає, веде далі:
— Не чіпай Ізуну, зрозумів? Мадара не б’ється на смерть. Він не вбив мене, хоча міг. Я теж не буду. І от що я тобі кажу: ти також не будеш.
— А він про це знає? Чи я стоятиму, доки він мене вб’є?
— Знатиме.
— Скажи мені, що сталося, — у голосі молодшого — сталеві нотки вимоги.
Хашірама відповідає неохоче:
— Гендзюцу. Він спіймав мене.
— Мадара?
— Ні, Ізуна. І там було дещо, що, гадаю, не дуже добре вплине на перемовини.
Тобірама гмикає. Мабуть, дивується, що нічого не помітив, що Ізуна продовжував бій з ним у той самий час, коли наклав ілюзію на його старшого брата.
— Ти такий наївний, Хашірамо. Ніяких перемовин все одно не було б.
— Але там було ще дещо. Він міг побачити… Дещо.
Тобірама не розуміє. Звісно, він не знає. Він й не підозрює, про що Хашірама мовчить увесь цей час. Й про що він не міг мовчати у своїх думках.
Хашірама залишає брата перетравлювати розмову і чекає. Й невдовзі його знаходить сапсан — сіро-чорний, майже непомітний на тлі нічного неба. Просто маленька тінь, що на мить затулила зорі. Це і є звістка.
***
У лісі темно. Чорні звивини гілля перекреслюють небо, затуляючи світло зірок. Унизу, під кронами панує майже непроглядна темрява. Секунди збігають одна за одною в очікуванні. Вітер підганяє хмари бігти небом. Ця тиша така приємна та лагідна. Шепоче шелестом листя у вуха, гладить по голові свіжим подихом. Спокійна, мирна ніч, якщо не думати про ліхтарики, що зараз мандрують серед рівчаків нещодавнього поля бою, вишукуючи своїх загиблих. Сухий тріск немов розриває темряву навпіл.
— Ти тут, — лунає замість привітання.
Хашірама озирається й бачить чотири червоних вогники, що повільно виступають з хащів. Здається, він тільки-но зараз розуміє, чому зустріч призначена у лісі — Хашірама тепер у слабшому становищі. Він майже нічого не бачить, тоді як Учіхам темрява не заважає.
— Звісно, — відповідає він.
Мадара, здається, йде попереду. Ще б пак. Він — справжній старший брат, не те, що Хашірама. Ізуна якщо й наказує йому, то тільки так, як того дозволяє субординація — тихо, замасковано, огортаючи вимоги у солодке плетиво лестощів та турботи. Тобірама б ніколи не зміг поводитись, як годиться молодшому братові. А Хашірама не вмів робити те, що робив зараз Мадара.
— Не очікував від тебе, — голос Мадари не розлючений, а більше обурений. Закономірно.
— Пробач. Я поговорив з Тобірамою. Я прослідкую, щоб нічого не сталося!
Хашірамі навіть не треба вдавати завзятість у голосі. Коли він думає про те, що те видіння одного дня могло б стати правдою, серце стискає жах. Й він не знає від чого йому моторошніше — насправді побачити Мадару у траурі чи прокинутись у світі, де ані його, ані Ізуни вже немає.
— Він прослідкує, брате!
Голос Ізуни насмішкуватий, але інакше, ніж буває Мадарин, коли той іронізує. В ньому менше впевненості та сили, але більше хитрості та злоби. Чомусь Хашірамі спадає на думку, що з цих двох підступніший та небезпечніший ворог — це Ізуна. Мадара надто гордий та любить змагатися, він зневажає нечесний поєдинок. Ізуна, ось хто став би плести мереживо змов, зрад та обману. Та Хашірама розуміє, що це не відштовхує його.
— Цить-но, — Хашірама впевнений, що почув у голосі Мадари відгомін гидливості, — мені цікаво, коли ти збирався попередити мене про всі ці далекоглядні плани. Як я зрозумів, пропозиція миру ще не пролунала, а ти вже спланував як будувати спільне селище і де розташувати квартал Учіха.
— Мадаро, — Хашірамі ніяково від того, що доводиться це казати, — це були просто мої фантазії. Я хочу цього. Точніше, хочу побудувати мирний світ з тобою, не те, що було там, у гендзюцу. Цього я не хочу.
— Цього ніхто не хоче, — відрізає Мадара.
— А я б послухав ще про мої чарівні губи. Як трояндова пелюстка, розрізана катаною.
— Цить!
Хашірама відчуває, як обличчя обпікає від сорому, поки Ізуна регочеться. Його сміх різкий, тремтливий, схожий на повторюване гмикання. Мабуть, він навіть губ не розтуляє, тільки хижо посміхається. Від цього сміху сироти виступають.
— Мені шкода. Давай забудемо про це. Ти ж розумієш, що я не міг це контролювати. Але життя я контролювати можу, і зроблю все можливе, щоб уникнути непорозумінь.
Хашірама заминається на останньому слові. Те, що було у тому сні наяву, просто непорозумінням не назвеш. Це було жахливо. Особливо через те, яким близьким було до правди. Лише один необережний крок розділяв крихке “зараз” і те можливе майбутнє.
— Але ми не забудемо. Складно забути, що ці очі розкосі й лихі, коли щодня бачиш їх у дзеркалі.
Мадара стогне, почувши це. Ізуна знов хихоче, мов йокай.
— Мені шкода, — повернувшись до Ізуни, Хашірама низько кланяється. Його долоні притиснуті одна до одної у жесті покаяння, обличчя та шию так пече, що, певно, й уночі видно, які вони червоні.
Тримати це у собі не було складно. Нишком дивитися на Ізуну у хаосі битв, проводжати поглядом його спину. Відчувати випадковий дотик Мадариного волосся, коли той атакував зблизька, й думати, що таким має бути й Ізунине. Бути закоханим навіть приємно. Складно та неприємно, коли він стоїть тут, на відстані протягнутої руки, та регочеться. Складно, що його старший брат про це дізнався. Складно, що Хашірама вчинив у гендзюцу такі речі, що їх не пробачають.
— А мені — ні, — замість слів пробачення відповідає Ізуна. Й не зрозуміло, чому саме йому не шкода — бо сором Хашірами затьмарив його провину, чи тому, що Ізуну побачене в ілюзії не образило. Хашірама хотів би сподіватись на останнє. Й ще мати нагоду пояснити, що ні за що не хотів би стати тією людиною з примарного майбутнього.
***
— А я думав, ти знайдеш вільний час тільки через пів року.
Хашірама з удаваною прикрістю знизує плечима й нічого не відповідає. Інколи він й досі не знає, як поводитись. Ізуна — мов темний колодязь. Скільки не вглядайся, дна не побачиш.
— Нічого, потерплю тебе.
— Красно дякую, — Хашірама сміється та сідає поряд на грубому ослінчику, збитому докупи навіть без цвяхів. Якщо не придивлятись, то просто кілька дощок, схованих під намистом вербових гілок
У Коносі не буває тихо. Набій молотків та стукіт дощок стихають лише з темрявою, але тоді починаються веселощі у нічному кварталі. Будівництво просувається шаленими темпами. Вздовж головної вулиці селища навіть пройтися складно — вервиця людей з клумаками не витончується котрий тиждень. Осілі сімейства перетягують усі скарби, що їх накопичували десятиліттями, а то й віками, на нове місце. До того ж інші клани також хочуть доєднатися до новоукладеного союзу. Населення зростає невпинно, ріка переселенців з сімейними реліквіями навіть не думає вщухати.
Тільки всередині кланових кварталів або на недобудованих околицях, як-от оця, можна знайти подобу усамітнення та тиші.
— Ти залишив мого брата зі своїм братом? Хочеш, щоб ми обоє лишилися братів в один день? Кажу одразу — мститимусь.
— Тобірама може здаватися неприємним та різким, але він розумний, — Хашірама мов виправдовується. Хоча чому “мов”.
— Та він нас ненавидить.
— Він боїться.
— Тут він чинить правильно, — Ізуна посміхається.
Хашірама заглядається на неї, цю тонку недобру усмішку, й думає, що Мадара бачить й іншу. Щиру, добру, сповнену братерської любові. Хашірама б теж хотів її побачити.
— Може, вони ще поладнають. Я на це сподіваюся.
— Нащо?
Хашірама гмикає, бо не знає, що сказати. Ізуна якось інакше дивиться на речі. Він наче нічого не має проти того, що Хашірама його кохає, але не поспішає пояснити свої власні наміри. Наче підтримує ідею миру між Учіхами та Сенджю, але не намагається примирити Мадару з Тобірамою. Можливо, він й сам не дуже прихильний до Тобірами. Хашірамі від цього припущення неприємно, але він розуміє, що з братом складно ужитися. Він не підбирає слова і не розуміє, що коли Учіхи чують про те, які вони небезпечні та неконтрольовані, вбачають у цьому догану та підозру, а не дослідницький інтерес та майже захоплення.
Принаймні, усі вони дорослі люди та утримуються від крайнощів. Хашірама досі радіє тому, що гендзюцу Ізуни було занадто похмурим та далеким від реальності. Справжній Тобірама навіть не дуже довго бурмосився на те, що Мадара став Хокаґе. Його вистачило до першої паперової тяганини. Побачивши обсяги роботи навіть з шарінганом Тобірама дещо переглянув свої упередження. Точніше, переглянув свої думки на той рахунок, хто б усе це робив, якби Хокаґе був Хашірама. Мадара, звісно, теж дещо переглянув. Навіть з допомогою Хашірами часу у нього було настільки обмаль, що на дослідження дурнуватих кланових байок його не вистачало.
— Мадара знає, що ми бачимося?
— І так, і ні, — Ізуна повертається до Хашірами. Його очі завжди трошки примружені, хитрі. Ніби усміхнені. Чи, може, це він саме на Хашіраму завжди дивиться тільки так — з прихованою усмішкою.
— Я хочу сказати йому. Він мій ліпший друг. Нечесно це приховувати.
— Тоді скажи.
Хашірама відчуває, як кутики губ самі тягнуться догори.
— Невже це те, що я думаю?
— І так, і ні.
— Я почув тільки “так”, — Хашірама присувається ближче. Його долоня знаходить іншу долоню — вужчу, але теж теплу та м’яку. Трохи мозолясту від сюрікенів та кунаїв, але порівняно з руками самого Хашірами долоня Ізуни здається маленькою та тендітною. Він пробує стиснути її та відчуває, як Ізуна великим пальцем гладить ребро його долоні.