— Пробач мені.
Морозний вітер, що пахне свіжістю та стиглою водою, тягне чорною землею сніг. Цвинтар мовчазний, зіщулений під низько навислим сизим небом, що ледве витримує тягар набряклих хмар. От-от і похмурий обрій впаде на землю, що вищирилась у молочну безодню сірими зубами-надгробками. Хвилина, дві. Світ лишається непорушним. Таким, яким був за сотні тисяч років до цієї миті та яким залишиться ще впродовж сотень тисяч років. Природа спокійна, спляча, заколисана зимовими морозами та затишно вкрита сніговою ковдрою. Навіть цей останній прихисток земного смутку виблискує, мов скляна крихта під тьмяним білим сонцем. Пар від дихання розчиняється у навколишньому тумані. Кардель топчеться на місці, чи то намагаючись зігріти задубілі ноги, чи то пританцьовуючи від необхідності сходити до вітру. Не рушає, ніби чекає на відповідь.
— Чи не дивно? Його я тепер знаю довше, ніж знав тебе. Я б сказав, що не хотів, щоб так сталося. Але я хотів. Щойно побачив знову твої очі. Хотів повернути той рік. А он, бач, як тепер вийшло, — ніяково витирає сухий ніс, почісує потилицю. Ніби є кому подивитись на нього суворо, засудити. Але ж ні. Відповідає йому лише байдужа й холодна надмогильна плита — мовчанкою та нечуйністю. Та й хіба може він бодай уявити собі, якою була б ця розмова? Якби не ця могила під його ногами, імовірно й говорити не було б про що.
Спльовує на землю гірку слину, болотно-брунатну від снюсу. Подалі від утрамбованого й уже порослого бур’яном насипу. Ще не вистачало плювати на покійника. Уже пішов третій рік, як Сесіл Вінґе спочиває під скромною плитою, на якій викарбувані лише ім’я та роки. Ніхто не прийшов на похорон, тож проводжали бідно, у компанії пастора та трунаря. Так, як Мікель сам зміг подбати. Від спогадів відчувається неприємне поколювання у руці — того дня вона боліла так, як, здавалось, ніколи доти.
— Хотів би я знати, що б ти мені сказав. Ти б уже давно здогадався, хіба ні? Наскрізь мене бачив. Але, може, ти би пробачив. Мене ще тоді вразило, що ти засудив Юганнеса за те, що він зробив із бідолахою Девалем, а не за те, що покохав. А, цейво. Еміль передавав вітання.
Нічого він не передавав. Бозна, чи взагалі навідується сюди. Певно, боїться побачити брата. Не могильну плиту з ім’ям, а примару, що здаватиметься такою тілесною, такою живою, а говоритиме найжахливіші речі з самих глибин його власного сорому та смутку.
Мікель ніяково прокашлявся, щоб прочистити горло. Хотів щось іще додати наостанок, але не став. Просто постояв у тиші. Нарешті пішов.
Мікель провідує могилу усе рідше. Час лікує рани, навіть ті, що лишилися на все життя. Раніше він міг залишитись на цвинтарі до самого ранку. Спав на холодній плиті, шукаючи порятунку від болю у скаліченій руці. Або, скоріше, від самотності та зайвого вільного часу, адже тільки на самоті та тверезості яскраві спогади поверталися разом із шумом хвиль у вухах і солоним присмаком на язиці. Тепер кукса майже не нагадує про себе. Зрідка Мікель лишається наодинці так довго, щоб устигнути пригадати страшні бурхливі води, лязкіт якірного ланцюга, шипіння рожевої від крові морської піни та пекучий біль від того, що залізо живцем здирало м’ясо з кісток. Тоді, у ту мить, Кардель чув крики, стогони та гуркіт потопаючого корабля, хрускіт дощок, що ламалися та гнулися. І лише згодом почав прокидатися ночами від огидного скреготу, із яким ланцюг мав ковзати по голій кістці. Мікель скривився. Прислухався до себе. Відчув ниючий біль там, де ремені протеза стягували шкіру, покладаючи на неї усю вагу дерев’яної кінцівки. Але рука не боліла. Ні від фантомного відчуття, ніби вона повернулася на своє місце, ні там, де дерево дотикається до потворного шраму над неохайно спиляним гострим краєм кістки.
Біля заіржавілих цвинтарних воріт сплюнув знов, тепер уже позбувшись і тютюнового згортка, що розлізся від слини у слизьку безформну грудку. Тілом розійшлося розслаблююче тепло. Цей ранок навіть міг би здатися приємним променадом. Якби не бісів туман і те, що зовсім недалеко, у кількох десятках кроків та парі метрів донизу не лежало те, що лишилося від останнього друга, якого Кардель колись мав.
***
Стокгольм не змінюється. Безбарвна й безлика юрба вирує вулицями, мов шумлячий потік. Подеколи стрій руйнується, кроки збиваються з поставленого ритму — хтось відстрибує з-під стіни будинку, коли з вікон виливають вміст нічного горщика. Подорожні всі як один затуляють ніс хустинками або дихають ротом, аби тільки не відчувати традиційного смороду великого міста. Содермальм оповитий міазмами Фатбурену, ніби нечистот, що стікають бруківкою, було недостатньо. Лишень безхатьки та п’яниці лишаються незворушними до чергової порції непотребу. Хтось із них, певно, не просто спить у стічній канаві, а й вже не прокинеться. Зима видалась безжальна. Барвисті стіни будинків губляться у молочній димці туману, але з чорних проваль провулків жіночі голоси закликають втомлених незнайомців позбутися тягаря хіті. Можливо, навіть активніше, ніж зазвичай. У густому повітрі, де вже на відстані ліктя видно лише примарні обриси, можна і сплутати молоду дівку з пошарпаною бабою, яку викинули з публічного дому.
Кардель навіть не роздивляється по боках. Він міг би пройтися від цвинтаря до своєї тісної найманої кімнатки з заплющеними очима і п’яний. Вулиці міста він знає не гірше, ніж кожен із чотирьох кутів тієї комори, яку за відсутністю кращого називає домом. Але зараз він прямує не туди. Його шлях пролягає до самих околиць, ще не так щільно забудованих, як центр. Туди, звідки видніється ще клаптик землі та край лісу. Але перед тим треба завітати на ринок. Марно очікувати, що там, куди він іде, буде їжа. Тож Кардель дорогою розживається хлібом, сиром та парою яблук.
Зрізає завулками. Для звичайного подорожнього ці нетрі, ніби кишківник кам’яного звіра. Хижа тварюка вже роззявила пащу та тільки чекає, коли здобич зануриться глибше, заблукає у темному брудному лабіринті та згубить там свою душу. Але пальту боятися майже нема чого — його синя форма кожному бажаючому обіцяє одні лиш неприємності. Рідкісному покидьку вистачить дурості займати вартового. Хіба що п’яниці, який вже не побоїться навіть бога, але ці вдень сидять в дешевих наливайках.
Віддалік від головної вулиці тхне лиш дужче. Біднота, що тут живе, не соромиться викидати будь-який непотріб прямо з вікна, та й справляти нужду, де заманеться. Лише відійти з чужих очей, а там — хоч де. На стінах темні плями, рудуваті вологі звивини іржі та плісняви. Сміття виглядає з-під снігу, мов остов розбитого на мілководді судна. Навіть морозна свіжість не може здолати міазми гниття та людських випорожнень, що накопичувались попід стінами будинків протягом поколінь пожильців. І хоч живуть тут недовго, та залишити спадок непотребу встигають.
Нарешті у забудові починають майоріти пустки. Прогалини з рівними краями, ніби з клаптикової ковдри вирізали шматок і на його місце вставили сірий стокгольмський пейзаж. Безрадісний, похмурий, засмічений. Зубожілий так само, як більшість його мешканців. Чим далі Кардель заглиблюється у ці провалля, що їх невидима рука вирізала посеред міста, тим ближчим стає до свого місця призначення. Аж нарешті рука хапається за нерівну залізну ручку. Коротка прогулянка східцями, після якої глибоко у горлянці починає дряпати, і ось він уже вигукує:
— Це я.
Глибоко вдихає тепле повітря. Вікна зачинені, у кімнаті душно. Але хоча б пахне димом, розжареним деревом із груби та чорнилом. Значно приємніше поєднання, ніж те, яке міг запропонувати зовнішній світ.
Звук шкрябання пером об папір припиняється. Щось там вошкається у напівприсмерку, коло вікна, з якого у кімнату ллється світло — примарно-біле, як похмурі туманні хмари, ніби тьмяне та брудне. Як сніг по весні.
— Міг би хоч інколи стукати, — чує Мікель тихий невдоволений голос.
— Міг би хоч інколи замикатись, — відповідає.
***
Еміль не одразу зрозумів, що кроки справжні. Сумнівався, аж поки рипнули двері та з непевного мороку поза порогом виринув Кардель — широченний і кремезний. Вони були майже однолітками, але той скидався старшим. Численні шрами та кілька разів переламаний ніс, випалена половина брови та незмінна неголеність додавали років. Зараз вже неможливо було сказали, чи був Мікель колись хоча б миловидим, бо красенем навряд, але й те він розгубив на війні та у численних бійках. Безжальність життя позначилась не лише на одній з рук, а й лишила свій відбиток на обличчі та тілі. І, певно що, у серці.
— Їв сьогодні?
Еміль зволікає з відповіддю на Мікелеве питання. Чує, як десь позаду тихо гупає деревом по дереву — той відстібнув протез і притулив до стіни.
— Я не голодний, — все ж відповідає Еміль.
Кидає останній погляд на стільницю з купою списаних паперів, а тоді повертається до Мікеля. Той підсунув стільця до груби та гріє ноги, із якимось насмішкуватим та одночасно цікавим виразом в очах поглядає у відповідь. Певне, щось замислив.
— То ти хочеш змусити стару хвору людину йти по їжу?
— Ох, припини.
Попри всі життєві перепони назвати Мікеля старим не можна було, хоч його волосся вже торкнулася рання сивина. Високий і міцний, він не виглядав ані огрядним, як деякі стають із віком, ані старечо сухорлявим. Очі були ясними, прозорими, без тієї молочної плівки, від якої райдужка у поважному віці тьмяніє. Звісно, він виглядав трохи старшим за свій вік. Пошарпаним. Але не таким, який уже втратив усі найкращі роки.
— Гаразд, я уже про все подбав, — Мікель тяжко підводиться, як будь-яка кремезна людина, що відчуває тягар власної ваги, і викладає з-за пазухи їжу на стіл, широким порухом змахуючи списані папери на краєчок стільниці.
Інколи Емілю стає соромно, що його підгодовують. Із них трьох, його, Гедвіґ та Сесіла, він найнепристосованіший до життя. Сестра вийшла за хорошу партію, чим забезпечила своє утримання, Сесіл був шанованим юристом і широко відомим у вузьких колах поліційного управління. Еміль же знов ішов його стопами. Як колись в університеті усі очікували від молодшого брата геніального Сесіла неабияких досягнень, так тепер Мікель і його знайомець із поліції покладаються на того, хто довів справу Сетона до кінця. І чомусь не зважають на те, що Мікель, певне, і сам міг впоратися не гірше. Тверезість і певний душевний спокій допомагають розрізняти галюцинації та реальність, Еміль вже розуміє, що це не покійна Гедвіґ сприяла йому з розслідуванням, а власний мозок створював ці образи та відшукував логічні зв’язки між доказами та зачіпками. Але він все ще не вірить, що зміг би самотужки дійти тих самих висновків, якби спогади про Гедвіґ не стимулювали його розмірковування. Складно визнати, що нарешті чогось досяг, коли все життя бажав спромогтися хоч на частку того, що робили неймовірні старші брат і сестра, але був лише розчаруванням.
— Дякую. Але ти не повинен…
«Доглядати мене». Слова чіпляються за кінчик язика, та не зісковзують з нього. Еміль перехоплює Мікелів докірливий погляд. Той дивиться надто серйозно, а потім повільно каже, виділяючи кожне слово:
— Ми працюємо разом. І плату отримуємо разом.
Чи не хотів він ще додати: «І спимо разом»?
***
Похмурі дні — найгірші. Місто огортає вологий серпанок. Посірілі стіни вилискують, беручись найтоншим шаром криги. Монотонне дріботіння талої води відлунює металевими, скляними, дерев’яними нотами. Ніби невидимому оркестру замість інструментів дісталися іржаві дахи, обгиджені птахами та набиті щурами, віконні шибки та відсирілі стіни. Якщо десь і видно подорожніх, то всі вони похмурі, роздратовані. Даремно кутаються у плащі, що вже поважчали від усотаної вологи, насувають капелюхи на лоба, здіймають коміри. Ніхто не хоче соватись надвір у таку погоду. Лише невтомні жіночі силуети сновигають серед будинків. То маленькі продавчині ходять від дверей до дверей, пропонуючи придбати фрукти або овочі. І по тому, наскільки повний її кошик, можна довідатись — продає вона зморшкуваті яблука чи власне тіло. Сьогодні у цих нещасних, як не дивно, хороший день. Пальти лінуються морозити кістки у вогку погоду, сидять десь по шинках, тож продавчині вільно розгулюють брудними завулками та не бояться бути спійманими.
Після того як Мікель розповів про Анну Стіну, Еміль інколи купляє фрукти у дівчат із кошиками. Йому хочеться думати, що цим він врятує бідолашну від необхідності вештатись кровожерливими кам’яними артеріями Стокгольму. Може, завдяки йому вона вирішить не стукати у чиїсь двері заради бодай якого заробітку й не потрапить на очі сепарат-варті. Емілеве життя таке остогидле, що він шукає порятунку у благодійності. Але не сьогодні. Сьогодні він, як і багато хто інший, воліє сидіти у домашньому затишку.
Втім, затишком це не назвеш. Тісна, мов комора, кімнатка над кухнею, що на першому поверсі. Але хоча б без щілин між стінами, а у кутку жевріє вугілля у грубі. Та й тіснота менш помітна через те, що з меблів є лише ліжко, скриня та стіл зі стільцем. Більше йому нічого й не потрібно, а на таке скромне життя цілком вистачає батьківського спадку, що його Еміль не встиг пропити до того, як Мікель змусив його назавжди відмовитись від згубної звички.
Кардель прочищає горло і Еміль здригається від цього звуку. Імла, що затуманила не лише краєвид за вікном, а й його голову, миттєво відступає. Еміль раптом розуміє, що вже кілька хвилин як поринув у власні думки, тупо стискаючи карти між пальцями. Він ворушиться, мов птах, що засидівся та струшує крилами. Кидає погляд на карти та викладає пару.
— Як воно? — порушує тишу Мікель.
— Усе гаразд.
— Чуєш його?
— Ні, — і це означає: так, але він десь далеко.
Монстр втратив слід. Цокіт важких копит майже нечутний, не гучніший за краплі талого снігу, що розбиваються об підвіконня. Блукає десь на кордонах свідомості, настільки далекий, що можна й забути про нього. Зрештою, Еміль змінив житло. Пройде ще якийсь час, доки звір збагне, де його тепер шукати.
— Я можу залишитись сьогодні. Щоб було спокійніше.
— Гаразд, — Еміль злегка посміхається.
Чи Мікель здогадався, що монотонні стукаючі звуки викликають видіння, чи він просто захотів зостатися? Еміль ніколи не спитає, а отже, і не дізнається. Можливо, це взагалі не має ніякого значення. Це не перша ніч, яку вони проведуть разом. Було й багато інших ночей — серед зловісних темних вулиць, коли повітря обпікало легені, але ціль видавалась важливішою за втому, у загиджених заїздах, де повітря тхнуло кислим пивом та вологою стружкою. Коли Еміль кілька днів тверезів у муках, то марячи, то вибльовуючи шлунковий сік. Та й у цій тісній кімнатці теж.
***
Тяжке надсадне дихання заповнює кімнату монотонним звуком. З часом Еміль розуміє, що неусвідомлено його власні вдихи та видихи підлаштувались під цей ритм. Він заспокоює. Як і відчуття важкості чужого тіла, що проминає солом’яний матрац. Кардель важкий, але займає на диво мало місця. Еміль майже вільно почувається у ліжку, про присутність другої людини нагадує лише западина десь під ковдрою, між їхніми тілами.
Поступово Еміль провалюється у ту темряву, яку не освітлює тремтливий вогник груби. Він розуміє, що опинився в лабіринті. Тому самому, де побував вже незліченну кількість разів. Його зображення він колись побачив у книзі, що її дав почитати Сесіл. Вони закарбувались у пам’яті та змальовувались у снах, щоразу детальніші та реальніші. Скільки ночей він вже збивав ноги у нескінченних коридорах — не полічити.
Каміння стін радше нагадує пухирі, випалені вогнем смолоскипів. Склепіння високе, губиться у темряві, але коридор неймовірно вузький. Зробиш крок у бік й увіпрешся плечем у одвічну кам’яну породу. Підлога ніби й кам’яна, але усіяна чи то піском, чи то пилом зі стесаних стін. Повітря затхле, млосне. Усе єство просякає первобутній жах. Звідси немає виходу. Еміль опускає очі й бачить свої порожні долоні. Не було кому дати йому рятівний клубок ниток. Ніщо не вкаже правильний шлях.
Тяжкий мускусний запах лоскоче ніздрі. Так тхнуть змилені дикі звірі. Десь тут дійсно є він. Звір. Його кроки чутно дедалі ближче. Повільно гупають спершу за стіною, тоді у неосвітленій далині звивистого лабіринту, аж поки кудлате хутро не відкидає перший відлиск у світлі смолоскипа. Звір такий величезний, що загнуті роги шкрябають склепіння й висікають з нього іскри. У повітрі лунає металевий спів зброї, що її звір тяг за собою. Дихає він повільно, сопить так, ніби щось заважає втягнути повітря. Зламаний ніс. Але не тільки він зазнав поневірянь — по всьому тілі шкура посмугована світло-рожевими стрічками шрамів, а подекуди замість хутра вилискують старі, обтягнуті тонкою шкірою опіки. Чомусь вони здаються Емілю знайомими. Десь він уже бачив і ці жилаві руки, і широкі плечі, і шрами ніби теж.
Страшна тварюка пурхає, випускаючи мов не повітря, а розжарений дим із попелом. Чомусь зволікає, хоча кожний м’яз у тілі Еміля напружився в очікуванні смертельного нападу. Він усе життя тікав від звіра, що приходив ночами по його душу, блукав у тінях і фиркав, винюхуючи запах жертви. Передчуття смерті б’ється у скронях.
А тоді звір рухає головою у бік, немов наказує йти слідом. Трохи відступає, притискається спиною до стіни, звільняючи шлях. А очі — дивляться уважно, трохи сп’яніло, усміхаються. Мікелеві очі, розуміє Еміль. Тоді придивляється й бачить, що в звіра бракує руки. Замість неї через груди тягнеться шкіряний ремінь, що тримає приладнаний до культі протез.
Страх миттєво відступає. Еміль знає цього звіра. Тепер не варто боятись загубитися в лабіринті. Він простягає руку і бачить дзеркальний рух попереду. Вкладає долоню у чужу, грубу та шорстку, але теплу. Тілом розливаються тепло та спокій. Пальці ніг відчувають легких порух протягу. Емілю не потрібно тікати темними звивинами, не потрібно блукати під низькими склепіннями та прислухатися до тіней. Хапати повітря, задихаючись серед каміння. Жахіття скінчилося. Мінотавр сам виведе його з лабіринту.