Снігопад розцяткував м’яке темне небо точнісінько як ворс — старе вовняне покривало.
Він сіявся на землю великими пухкими пластівцями, охоче чіпляючись за куртки, шарфи та волосся тих небагатьох сміливців, котрі не побоялись холоду, вогкості та білих дюн, густо наметених на дороги та узбіччя. Парочки та друзі повиходили на прогулянку й йшли собі, взявшись за руки чи переплівши пальці, й цмулили гарячий шоколад з картонних стаканчиків. Їх щоки розрум’янілися, а шапки були натягнуті якомога нижче, щоби сховати покусані морозом вуха. То тут то там вчувалась весела метушня, штовханина ліктями, сміх та балаканина, проте голоси крізь заметіль лунали приглушено, наче зачаровані.
Всюди панувала тиша. Місто проковтнула ніч — густа й спокійна.
Ділан сильніше втягнув голову в плечі, ховаючи ніс у піднятому комірі пальта. Він обережно скрадався районом, ліктем притискаючи до себе величенький пакунок з продуктами. Руки, стиснуті в кулаки у кишенях, задубіли від лютого холоду, і він пришвидшив крок, в думках вже гріючись у теплі своєї квартири та смакуючи гарячу вечерю.
День видався довгим та не надто насиченим. Вранці Ділан прокинувся й побачив, що заволочене сірістю небо низько повисло над землею, а пожежну драбину за його вікном завалило добрячим футом снігу. Сніг всипав собою вулиці внизу, наче збита глазур — змазана й шорстка там, де встигли потоптатись закутані в теплий одяг, наче строкаті маршмелоу, дітлахи. Їхній сміх повнився тієї щирої невимушеності, яка буває лише тоді, коли не треба ходити до школи. Ділан якось неясно пам’ятав схоже відчуття, коли бозна як давно, волочачи за собою дерев’яні санчата, він, захеканий та задиханий, видерся на пагорб в Проспект-парку — на саму верхівку, де стояв його усміхнений батько й привітно махав йому рукою.
Проте дуже скоро ці думки — ці нечіткі спогади — вивітрились з його голови.
Він відвернувся від вікна, налив у кавоварку води та увімкнув її, щоб закипала, вирішивши, що непогано було б тим часом заскочити в душ. Його тіло побивали ломота й дрижаки, як це часом буває після того, коли добряче змерзнеш морозної ночі, і все, чого йому хотілося — дозволити гарячій воді стікати шкірою, масувати закоцюблі м’язи та суглоби, заспокоїти набряк та подразнення. Але не встиг він ще до пуття залізти до ванни, як одразу ж звідти вискочив, тремтячи від потоку крижаних бризок.
— Труби замерзли, — сказав домовласник, коли п’ять хвилин потому Ділан постукав у його двері.
Після цього обидва спустилися в підвал, аби ті труби полагодити, чи точніше сказати — відігріти їх за допомогою інфрачервоних ламп.
— Можна, я візьму одну? — пробурчав Ділан, перш ніж встиг би себе зупинити. — Ну, знаєте, щоб і я міг трохи відігрітися, бо я тут теж ніби як замерз.
Навіть попри те, що він ледве встиг ступити під душ, а опісля ретельно витер голову рушником, холодні краплі раз по разу зривалися з його волосся й стікали по шиї.
Управитель кинув на нього дивний погляд, ніби оцінюючи, при здоровому він глузді чи все ж ні. Ділан, даючи задню, сухо зронив:
— Гей, це ж просто жарт. Я жартую. Дякую за поміч.
Та й поспішив вгору сходами, перестрибуючи через дві сходинки за раз.
Коли він повернувся до себе, то замість очікуваного пахтіння гарячої кави побачив лише хмарку пари, що здіймалася над каламутною водою. Він відкинув кришку і вилаявся собі під носа — очевидно, вчора він викинув використаний фус, а свіжої кави засипати забув.
Ділан розчахнув холодильник навстіж, аби дістати звідти пластикову банку «Фолджера», котра сховалась за залишками китайської їжі та коробкою піци тижневої давності. Проте коли він зазирнув досередини, в ній виявилося трохи більше чайної ложки коричневого піску та стійкий аромат того, що там могло б бути. Ділан знову вилаявся, кинув кавник у кошик для брудного посуду й одразу ж заліз до ліжка. Все його тіло знемагало тупим болем, від мокрого волосся шкірою розповзався холод, а відлуння дитячого сміху з вулиці звивалося вгору й просочувалося аж сюди, в квартиру на п’ятому поверсі.
Йому снилися химерні сни — він до таких давно уже звик.
Тіні, котрі то ставали чіткими, то знову робились розмитими… Молоді білявки з французьким акцентом, гладеньким волоссям, що пахне квітами, та м’якою шкірою… Літні жінки з ніжними, помереженими зморшками, духмяними від прянощів та ванілі, руками, котрі настирливо пхають печиво в його закоцюблі від гри в сніжки долоні… Миготіння білих та червоно-чорних квадратів… Дивні фігури, що звиваються навколо довгих, спритних пальців, обертаються так швидко, що Ділан не може розібрати числа, написані в куточках… Яскраві, довірливі очі, що раптово щезають в полум’янім потоці… Різкими спалахами — ніж, довге темне волосся, страхітливий зойк… Розчароване відлуння та жіночий скрипучий голос, що вислизають у темряву… Посмішка чеширського кота, схована під чорним пласким капелюхом… Падіння все глибше й глибше, туди, де темно та вогко… Нажаханий крик, що роздирає непроглядну темінь, коли крижана вода підбирається до рота, до носа, коли стає нічим дихати, коли легені розриває від нестачі кисню, коли дзвенить у вухах… А потім — проблиск блідого, напруженого від хвилювання обличчя з гострим підборіддям…
І Ділан знову прокинувся, хапаючи ротом повітря. Певний час він лише загальмовано кліпав очима, повільно усвідомлюючи, що все гаразд. Що попри вологе волосся, скручені простирадла та липкий холодний піт — він лежав у своєму ліжку. Він був у безпеці. А ще він помирав із голоду.
Вдруге вилазити з ліжка було важко. Після дрімоти в голові, як завжди, туманилося, наче від гарячки.
Його розбудив мобільник, що ніяк не хотів замовкати. Подумати лишень — сім повідомлень та два пропущені. Він швидко передивився усе, просто аби переконатися, що не трапилося нічого надзвичайного, а тоді кинув телефон на тумбочку і, похитуючись, вкотре поплівся на кухню. Через вологу шкіру повітря в квартирі здавалося холоднішим та важчим, ніж було насправді. Отож Ділан покрутив термостат, поки не почув, як з тихим заспокійливим шипінням увімкнувся обігрівач, і попрямував до шафок — босоніж по холодній плитці.
Єдине, що потрібно Ділану для впевненості у своїй здатності зникнути будь-якої миті — це його здатність зникнути будь-якої миті. Не залишаючи по собі жодного сліду. Щиро кажучи, він навіть не був власником цієї квартири — ні як Ділан Роудс, ні як Ділан Шрайк. Ділан Роудс знімав гадюшник у Вегасі, перш ніж вирішив перебиратися до Нью-Йорка, але все накрилося мідним тазом після Лондона. Потім він пішов у підпілля. Ділан Шрайк теж зник з радарів — одразу ж після того, як вийшов з-під опіки. Десь була його медична картка, в якій значився пункт про наркотики, хоча він ніколи й не прикладався ні до чого міцнішого за міцне спиртне. Занадто ризиковано.
Але все це означало лише те, що в його квартирах, або, принаймні, у більшості з них, було дуже мало зручностей. Взяти бодай продукти. Він живе на самих напівфабрикатах та їжі навинос, розплачуючись за них переважно готівкою. Отож він витяг стару коробку, дістав звідти зім’ятий коричневий пакет вівсянки зі смаком кленового сиропу, висипав її в пластикову тарілку, додав туди рівно стільки води — відфільтрованої, це його слабкість, він завжди фільтрував воду — щоб пластівці розм’якшилися, і закинув миску в мікрохвильовку десь на хвилину. Він прокинувся пополудні, близько пів на другу — для вівсянки, мабуть, трохи запізно, але вона принаймні тепла.
Поївши, він відкрутив гарячий кран на максимум і провів цілу годину, терпляче чекаючи, що вода хоч трохи нагріється. Та діло це виявилося марне, і він врешті дав собі спокій, вмостився затишно в пошарпаному шкіряному дивані посеред вітальні, котрий явно бачив кращі часи. І поки радіатор заповзято булькав, повільно прогріваючи кімнату, Ділан, взявши книгу з хиткого кавового столика, де залишив її попередньої ночі, продовжив читати з того місця, де зупинився минулого разу.
Книга утримувала його увагу аж доки не стемніло і його живіт не почав бурчати, висловлюючи свою крайню невдоволеність не надто ситним пізнім сніданком. Він ще кілька разів чув, як у спальні наполегливо дзвонить телефон, і пішов перевірити його лише тоді, коли той почав по-справжньому йому докучати.
П’ять повідомлень від Меррітта.
Три пропущені та сімнадцять повідомлень від Лули, і в кожному з них щось на кшталт: «Ми збираємось у парк. Давай, пограйся з нами», або «Сніговииииииик», або «Ти як той Скрудж».
Від Джека — три текстові повідомлення та одне голосове. «Дай нам знати якщо з тобою все гаразд, друже. Бо Лула вже зібралася організувати пошукову групу».
І нічого від Денні. Денні взагалі рідко писав.
Ділан швидко відповів Меррітту, довіривши йому розвіяти занепокоєння молодих Вершників, і пішов випробувати удачу з прийняттям душу ще раз. Цього разу на його щастя вода вже трохи прогрілася, тому Ділан швидко заліз під душ, стираючи з тіла запах поту й промиваючи волосся шампунем, та вискочив звідти перш, ніж бризки знову стали крижаними. Він обмотався рушником, почистив зуби й пробігся пальцями по волоссю — рівно настільки, щоб розділити найзаплутаніші пасма. А потім, капітулюючи перед ревом кита, що вмирав голодною смертю в його животі, схопив ключі, накинув на плечі пальто й вийшов у ніч.
Найближчий продуктовий магазин знаходився за шість кварталів від його дому. Весь шлях він розглядав низанки різнокольорових вогників, розвішаних на чужих підвіконнях, пожежних драбинах та низьких голих деревах, посаджених у крихітних клумбах на тротуарах перед будинками. Роздивлявся маленьких огрядних Санта-Клаусів та крихітних північних оленів, що світилися у вікнах.
Він насупився й потягнувся по свій телефон, перевірити дату.
Перше грудня.
Нічого дивного, що його так відрубало.
Перше грудня, й одразу ж перший сніг.
Він мигцем згадав якийсь старий мультфільм і замислився про магію. Має ж бути щось значуще у першому снігопаді в перший день зими, так? Або… Насправді, він і гадки не мав. Така магія ніколи не була його сильною стороною.
В дитинстві він переважно спостерігав за батьком великими допитливими очима, поки той перевертав карту за картою, витягував монетки та годинники просто з повітря. Годинами потім тренувався у вітальні, поки його матір готувала щось на кухні й усміхалась своїм хлопцям — Лайонелу, найкращому на світі ілюзіоністу, та Ділану, найкращому на світі учню.
В грудях щось неприємно стислося, і Ділан просто неймовірно зрадів флуоресцентним лампам магазину та їх різкому контрасту з мрійливістю засніженої ночі. Він схопив кошик та розсіяно поплентався між рядів, часом хапав щось, навіть не дивлячись, що саме, з полиць та холодильників, кивав зігнутим стареньким жінкам та молодим парочкам, коли протискався повз них. А перед тим, як вийти на вулицю — заскочив у алкогольний відділ біля каси. Спершу від довго розглядав колекцію вин, а тоді подумав, що боже, кому він бреше? І схопив високу пляшку скотчу.
Розплатився за покупки готівкою та знову пірнув у ніч.
Так. Це був довгий, не надто насичений подіями день. Ділану зоставалося лише сподіватися, що так воно й залишиться.
Не минуло й десяти хвилин, як Ділан злетів останнім прольотом гвинтових сходів — як завжди після скількох обертів, йому трохи запаморочилося в голові. Він пововтузився з ключами, ледве згинаючи дерев’яні закоцюблі пальці, і врешті прослизнув досередини.
Весь час його відсутності обігрівач виконував свою роботу, тому кухня з вітальнею повнилися теплом та затишком, а щойно він увімкнув декілька ламп у різних кінцях квартири — то ще й світлом. Він поставив пакунок з продуктами на кухонну стійку, кинув пальто на диван, та поліз до духовки, всередині якої були звалені в нехлюйну купу каструлі та сковорідки. Минуло досить багато часу, але рецепт він усе ще пам’ятав. Здається. Принаймні, він так гадав, поки розпаковував продукти.
Він переклав яловичий фарш з великого лотка у найглибшу каструлю, що мав, та ввімкнув конфорку. Майже одразу кухню заволокло шкварчанням та пікантною солодкістю смаженого м’яса. Він швидко нарізав цибулину, вкинув її до каструлі, всипав солі, перцю і жменьку інших спецій та перемішав усе старою дерев’яною ложкою. Він працював, і його вуха, губи й пальці рук та ніг почало поколювати — кров циркулювала, ширячи тілом рідке тепло, і його шлунок забурчав у передсмаку, навіть попри те, що груди, здавалося, стискалися все сильніше й сильніше. Він додав до м’яса здоровезну банку нарізаних кубиками помідорів та налив собі чималу порцію скотчу в низьку склянку. Алкоголь горінням прокотився донизу, наче Ділан набрав повен рот вогню, а тоді проковтнув його. Він дав напою масним димом повирувати в грудях, й зробив ще один, повільніший, ковток.
Незабаром темно-червоні, ароматні шматочки наїдку в каструлі густо закипіли. Ділан вимив руки та взявся за решту продуктів, що лежали на стільниці та терпляче чекали своєї черги.
Спогади зринули в його голові, такі яскраві, наче це сталося вчора. Пригадав дні, коли було надто холодно, аби йти гратися на вулицю. Дні, коли він повертався зі школи додому й інші діти над ним знущалися. Дні, коли вона бачила, як він шаркав ногами з ванної, витирав червоні очі та вмощувався біля неї на їх крихітній кухні, слухав, як вона весело й безладно щось мугикала собі під носа, — наче їй, та й йому теж, ведмідь на вухо наступив, — відміряючи та додаючи під її вказівки потрібну кількість інгредієнтів до страви.
Ділан увімкнув духовку на розігрів та замісив блідо-жовте, розцятковане коричневими шматочками тісто, ігноруючи клубок, що раптом застряг у горлі. Взяв склянку та налив собі ще випивки — на палець чи навіть два.
З тіста він сформував кульку, загорнув у харчову плівку та запхав до холодильника щоб охололо. Тоді сперся головою до дверцят морозилки та нарешті підніс склянку скотчу до губ.
— Що на вечерю?
Чого його навчили двадцять років життя на два фронти… Хоча яких там двадцять — довше, бо ж він ще вчився уникати більших — не зліших, а просто більших за нього — дітей на дитячому майданчику. Так от, чого його навчив весь цей час — то це самовладання, вміння контролювати власний шок. Полегкість просто неймовірна, інакше б Ділан вистрибнув з власної шкіри з криками переляканого вуличного кота. Ото б він зганьбився.
Замість цього він вгамував легке тремтіння руки, зробив ще один ковток зі склянки та розвернувся на звук. Вираз його обличчя був ретельно продуманим — трохи зведені брови, ледь помітно вигнуті губи.
Денні помішував вариво, зацікавлено вдивляючись у каструлю через краєчок та роздуваючи ніздрі, неначе всотуючи кожнісіньку спецію, що вибулькує з її глибини.
— Чилі? — поцікавився недбало. — Пахне нічогенько так.
Його охайно складене пальто лежало на спинці дивану, проте щоки усе ще пашіли яскраво-рожевим від морозу. Штани нижче колін були у темних мокрих слідах від снігу, а волосся, котре після Лондона уже встигло непогано відрости, трохи скуйовдилося, наче хтось схопив його і, граючись у дитячі забавки, дуркував, розтираючи його голову кісточками пальців, викликаючи це ідіотське, трохи болюче відчуття, і Денні ще не зовсім від цього оговтався.
— Дякую, — сухо мовив Ділан. — А як ти…
— Увішов? Ой, та годі тобі, — Денні врешті підвів голову, посміхнувся, стиснувши губи, глянув стримано й пильно. Розвів руки, всім своїм видом кажучи: «Це ж я».
— …дізнався, де я живу, — договорив Ділан.
Денні фиркнув і повернувся до каструлі з чилі.
— Тобто ти маєш на увазі, де ти живеш зараз.
— О, ну звісно.
— Ти додав забагато кмину.
— Ні, не забагато.
— Так, забагато, — підтвердив той, розтягуючи слова й нерішуче перебираючи пальцями, оглянув стільницю та підвісні шафки. — Ще й як забагато. На жаль, тут мало що можна зробити, щоб трохи розбавити смак. Та, думаю, це нічого. Просто треба додати трохи… о! Трохи паприки.
Деніел витягнув пляшечку з шафки, відкинув кришечку й почав трусити пляшечкою над каструлею. Ділан схопив його однією рукою за зап’ясток, іншою відбираючи недобрі прянощі.
— Не чіпай моє чилі, — він поставив пляшечку на місце й одним легким поштовхом відіпхав Денні від плити.
Той з найбезневиннішим на світі виразом обличчя звів руки вгору та знизав плечима, всім своїм виглядом кажучи «сам не знаєш, що втрачаєш», обійшов кухонну стійку та попростував до вітальні, зацікавлено роззираючись.
— А тут пустіше, ніж я думав, — мовив він. — Ти ж не аскет, правда? Бо це було б збіса дивно, та ще й нудно.
— Це ж Джек у нас спеціаліст по замках, — зауважив Ділан, ігноруючи його слова, і собі йдучи до вітальні.
— Так, ми вчимо один одного.
— Це добре, — відповів Ділан щиро, проте досить сухо. — Ви, хлопці, справді працюєте разом, як одна команда. Це добре.
Денні знову стенув плечима.
— І як довго ти вчився ламати замки?
— Десь тиждень старанної практики. Місяць, щоб стати справжнім профі. Але тепер всі постійно вдираються до інших додому, і, чесно кажучи, це дуже й дуже незручно, — скривив він губи з відразою.
Ділан пирхнув.
— А як…
Денні глипнув на нього через плече, знову зводячи брови й всміхаючись кутиками губ.
— Справжній маг не розкриває своїх секретів. Кому як не тобі про це знати?
Цього разу на обличчі Ділана розквітла справжня усмішка, його власні брови теж поповзли угору, коли він змахнув склянкою в руці.
— Дійсно. Але якщо ти та інші Вершники мене знайшли…
— Ми не знайшли.
Ділану сподобалося, як він сказав «ми».
— … то знайдуть і федерали…
— Не знайдуть.
— … а я ж на днях лише до Штатів повернувся, тож я б дуже хотів залишитись на одному місці бодай тиждень, чи принаймні декілька днів.
— Залишишся.
— Тоді як…
— Генлі, — просто відповів Денні.
— А, — Ділан налив собі третю склянку і надпив. — Не знав, що ти досі тримаєш з нею зв’язок.
— Не я, — заперечив Денні. — Лула.
— Звісно, — зітхнув Ділан, навіть не думаючи поцікавитись, як ці дві жінки знайшли одна одну.
— Джек же сказав тобі, що вона зібралася організувати пошукову групу.
Ділан пильно глянув на нього поверх склянки.
— І що, це воно? Це і є пошукова група? Інші вже летять мене рятувати?
— Знову? — здавалося, це вирвалося раніше, ніж Денні встиг себе спинити, проте Ділан ніколи не бачив, щоби той забирав слова назад, тож не забрав і цього разу.
Ділан важко ковтнув, на мить відчувши, як вода просочується у його ніздрі, у його легені. А тоді глибоко вдихнув і не відчув там нічого — лише тепле сухе повітря.
— Так. Знову.
— А ти сам як гадаєш, Ділане? Тебе треба рятувати?
— Ні, — твердо мовив Ділан.
— Тоді ні. Розмішай чилі.
Ділан крутнувся на місці, помітивши, що ним вже потроху починає хитати, проте намагаючись зробити так, щоб це не було помітно, й кинувся назад до плити. Денні мав рацію — по краях почало застигати. Ділан зішкрябав усе дерев’яною ложкою та взявся помішувати — довго й не мовлячи ні слова. Він надпив ще трохи скотчу, тепер той обпікав навдивовижу приємно, наче котячий муркіт. Клубок у горлі й тиснява у грудях давно щезли.
— Нащо ти прийшов? — спитав зрештою він.
— Де ти був? — одночасно з Діланом заговорив Денні.
Вони криво всміхнулися один одному: Ділан — з кухні, Денні — поверх книги, котру Ділан читав до того, й котру Денні взявся неквапливо гортати.
— «Великі сподівання», — прочитав вголос Денні. — Гмм… Як…
— По-світськи? Висококультурно?
— Радше банально. Хоча, мушу визнати, я навіть здивований, що це не «Девід Коперфілд».
Ділан вкотре пирхнув.
— Не загуби місце де я закінчив.
Денні крутнув рукою, так, щоби книжка опинилась розгорнутим боком до Ділана. Сторінки вільно майоріли, закладинка зникла.
Він показав вільну долоню, її тильний бік, тоді знову долоню — швидко, наче кажучи тут нічого незвичайного. Тоді зробив те саме з книгою. І лише коли та знову була обернута сторінками до Ділана, він кивнув кудись у бік Діланової талії.
— Щось у кишені, сер?
Ледь стримуючи посмішку, Ділан поліз до задньої кишені й пальцями намацав гральну карту, котру вкладав у книгу. Вийняв її щоб глянути…
Джокер.
Чорним маркером на ній було виведено номер сторінки, на котрій він зупинився.
— Це твоя карта? — з серйозним обличчям запитав Денні.
Ділал тут же спритно метнув її у Денні, проте той закрився від неї книжкою.
— Ця твоя самовпевненість ніколи не була фальшивою, — мовив Ділан, схоже, навіть не підозрюючи, що його слова прозвучали абсолютно незлостиво.
— О ні. Ніколи. Я завжди справжній.
— Ти в курсі, що ти падлюка?
— Ага, мені казали, — відповів він, відкладаючи книгу. — То де ти був?
— Розповім, якщо ти розповіси, — заявив Ділан.
— Ого, почались торги. Інтригує, — Денні вмосився на дивані, закинувши ноги в дорогих модних черевиках на стіл. — Задум Лайонела Шрайка з кулаком не надто добре працює, коли у кожного з нас в кулаці по таємниці, правда?
— Ні, неправда, — заперечив Ділан, наливаючи собі ще.
— Ти перший.
— За кордоном.
— Оу.
Вони втупилися поглядами один в одного.
— З Оком? — мить потому не витримав Денні.
— Розвідував дещо, — підтвердив Ділан.
Пальці Денні почали вистукувати ритм по підлокітнику. Десь за його зіницями спалахнуло світло, бо зненацька Ділан перетягнув на себе усю до краплі його увагу.
— Нове шоу?
— Можливо.
— Коли? Де? І…
— Там ще все висить у повітрі…
— …чому нас не залучили в етап планування? Ми офіційно стали членами Ока. Після Лондона ми, не без допомоги Бу Бу звісно ж, пройшли ініціацію, і тому заслуговуємо бути частиною всього, що тут відбувається. Заслуговуємо мати право голосу щодо будь-яких дурнуватих трюків, котрі нам доведеться виконати. Особливо тепер, коли наші життя перетворилися на тінь того, що було раніше — ми ж від ФБР переховуємось, як-не-як…
Ділан дав Денні пробуркотітися. Він дивився за тим, як рум’янець починає розповзатися його обличчям, і вкотре взяв до уваги, як той каже «ми». Певно, вони всі непогано зблизилися, особливо Денні — людина, для котрої існує лише «я». Ділан знав, що кожен з них має власну квартиру, навіть Джек з Лулою, хоча одна з квартир цих двох переважно пустує, і зненацька йому стало цікаво, скільки ж часу вони проводять разом. І раптом він відчув неясний, смутний біль. Біль від ваги свого віку. Від ваги власного старіння. Від того, що ще трохи, і він, нікому не потрібний, залишиться далеко позаду.
— …ми хочемо брати участь, і якщо буде треба, то я знайду спосіб зв’язатися з Бу Бу й переконатися, що це станеться.
О, ну що ж. Час від часу слід було очікувати промахів. Для когось настільки впертого й переконаного у власних здібностях, як Джей Деніел Атлас, це занадто багато змін за такий короткий час.
— Це було лише невеличке дослідження, нічого суттєвого.
— Ні, ні, ми хочемо брати участь у цьому всьому, — різко мовив Денні. — І, чесно кажучи, ми вже втомилися, що нас мають за…
— Коней?
— Мулів, — Денні виплюнув це слово так, наче воно було облите кислотою.
Ділан задумливо перекотив на язику решту скотчу. Денні не спускав очей з його обличчя. Певно, подумав Ділан, Меррітт вчив його менталізму.
— Ви не мули.
— Мули ще й які. Звичайна робоча сила. Знаєш, ми думали, тепер усе буде інакше.
— Так і є. Це не Око. Я сам взявся за цю роботу і нічого вам не сказав.
Денні стиснув зуби, аж сухожилля на щелепі напнулися.
— Чому?
Не питання. Звинувачення.
Пару світлих очей проковтнуло полум’я. Відлуння сильного удару, підкошені коліна, важке дихання — усе це раптом пропалило йому мозок.
В обличчі Денні щось змінилося. Отже, Меріт таки навчав його. Що ж, можна вже й говорити начистоту.
— Це могло бути небезпечно, — зізнався Ділан, а тоді відвернувся й налив собі вчетверте. — Я не збираюся втягувати вас у те, звідки немає жодних гарантій, що зможу безпечно вас витягнути.
Наступний ковток Ділан робив у цілковитій тиші.
— Ми вже втягнуті, — зрештою заговорив Денні. — Ми самі на це пішли. Це саме те, чого ми хочемо. Ми знаємо, на що підписалися. Не забирай цього від нас.
Пальці Ділана трохи тремтіли, коли він вкотре підніс келих до губ.
Раптом перед його очима виникла рука Денні й відібрала склянку.
— Гей…
— Ем… — помахом пальця Денні змусив його замовкнути, а потім посунув склянку прилавком, обережно примостивши її на самому краєчку, далеко поза межами прямої досяжності Ділана. — Розмішай чилі.
Ділан зітхнув і взяв дерев’яну ложку.
— До того, — почав Денні, і щойно Ділан взявся розмішувати чилі, як почув, що той всівся на кухонну просто стійку позаду нього, — що стосується розвідки, то ми тут явно вправніші за тебе.
— Перепрошую? — Ділан не повірив своїм вухам. Він почав так швидко рухати ложкою, що чилі плямами розбризкалося на підлогу. — Ти так у цьому впевнений? І прибери свій зад з моєї стільниці. Хто тебе виховував?
Денні ухилився від його напрочуд спритного стусана, але зі стільниці все ж зліз.
— Це ж правда. Ми знайшли тебе. І ми викрали чип.
— А хто врятував ваші сраки, коли вас обвели круг пальця і ви мало не віддали чип Мабрі?
— Просто пощастило з’явитися коли треба. Ну що там, вечеря вже готова?
— Гараз, давай просто дещо з’ясуємо. По-перше, тебе на вечерю ніхто не кликав — ти проник в мою квартиру, вдерся на мою кухню і поводишся так, наче ти в себе вдома.
— Та це не дуже-то й схоже на дім…
— По-друге, ні, воно має кипіти й гуснути ще принаймні годину, так що крихту терпіння не завадило б…
— … я б радше сказав, що на тюремну камеру. Крихта терпіння, крихта терпіння…
— А по-третє, ви, четверо невдах нещасних, змогли б зрівнятися зі мною тільки якщо б Меррітт нагіпнотизував вам усім колективний розум. А оскільки це виходить за рамки можливого, то ви могли б забігти вперед, відмовитися від цієї затії та вберегтися від розчарувань і марнування часу.
— Та ти сама скромність, — гмикнув Денні.
— Вчився в найкращих. Відкрий холодильник.
Денні пирхнув, проте зробив, як той сказав.
— Тільки не кажи, що збираєшся додати ще цибулі. Повір мені, її достатньо.
— Перестань критикувати те, як я готую, інакше тебе дійсно не запросять на вечерю. Я прив’яжу твій зад до батареї і буду їсти сам так довго, поки в тебе не з’являться парові опіки третього ступеня. І…
— Я критикував не те, як ти готуєш, а твій рецепт чилі.
— … і, — підкреслено продовжив Ділан, зішкрябуючи страву зі стінок каструлі, — подай мені цю грудку тіста.
Денні взяв її й зачинив холодильник.
— Що це буде?
Ділан забрав його, перш ніж той почав би відщипувати шматочки. Він дістав кілька деко з висувного ящика внизу плити й розклав їх на стільниці.
— Бери половину, — від розділив охолоджений жовтий шмат тіста навпіл, — відщипуй шматочки і скручуй кулькамии. Ось так.
— Печиво? — Денні криво всміхнувся, дивлячись, як Ділан розплющує кульку на деко. — То ти в нас тепер мамина господинька? Не хочеш наступним взяти прізвище Хазяєчка?
— Агов. Ти хочеш чилі чи ні? Берися до роботи.
Вони працювали разом, несерйозно гризучись, тоді як Ділану в голові паморочилось усе сильніше. Він не здивувався, помітивши, що пляшка щезла, проте не був певен, з’явиться вона потім знову чи ні.
Щойно деко заповнились, Ділан запхав їх у духовку, а через дванадцять хвилин вийняв назад.
Тістечка сплюснулись та зблідли, стали кремово-білими з вкрапленнями коричневого. Ділан трохи почекав, щоб ті вистигли достатньо, аби їх можна було торкнутися, а тоді взяв одне собі й впхав ще одне у довгі пальці Денні.
— Пахне лакрицею, — скривився той.
— Досить чіплятися. Просто бери і їж.
Ділан надкусив своє печиво, — воно відламалось, хрустке зовні та м’яке всередині, — і його накрило хвилею ностальгії. Він стояв у їх старій квартирі, світлій та запахненій прянощами, з нотками анісу та ванілі.
— Ого, — мовив Денні захоплено, хоча й неохоче — голос став дещо нерозбірливим, коли він відкусив ще шматочок. — Так, окей. Це дійсно смачно. Дійсно… — він вхопив ще одне печиво й ледь не впустив, коли воно обпекло йому пальці, — …бляха… смачно.
Ділан кивнув, ковтаючи печиво та власну неохоту говорити.
— Моя… моя мама робила їх мені, коли вона ще була… Коли я мерз або коли… — він знизав плечима. Голос раптом став таким хрипким, немов би сам себе намагався придушити, — … коли в мене був поганий день.
Денні звів на нього погляд, прокашлюючись, і це ледь не дало зворотного ефекту — він мало не задихнувся.
— А вона… — Він знову прокашлявся. — Вона була…
Ділан довго вагався, дозволяючи непоставленому питанню повиснути в повітрі, й обертав чергове печиво у пальцях, аж поки те не почало кришитися. Він розламав його навпіл, а тоді поклав обидва шматки назад на тацю, обтрушуючи руки над смітником
— Вона була дивовижною, — мовив він, практично змушуючи свої щелепи розтулятися й вимовляти слова. — Вона піклувалась про нас. І… — він хитнув головою. — …я любив її. Більше за…
Клубок у горлі повернувся, ставши, здавалося, вдвічі більшим, зв’язавши йому язика.
Більше він нічого не сказав, і Денні не допитувався, за що він був йому невимовно вдячним. Денні просто згріб жменю печива, пішов до вітальні й сів на диван, і нерозбірливо, з повним ротом печива, нагадав:
— Чилі!
Десь за півгодини Ділан налив страву у дві миски — єдині дві миски у квартирі, якщо не рахувати ту, що лежить у мийці з залишками вівсянки по боках — і відніс їх до журнального столика. Денні продовжував читав «Великі сподівання» з того місця, де був спинився Ділан, закинувши ноги у черевиках на стіл, а по обох боках від його стоп стояло по великій склянці з водою. Ділан не став гаяти часу на розпитування, коли той встиг їх принести. Він просто скинув ноги Денні на підлогу й простягнув йому миску.
Вони їли, сміялися й розмовляли про інших Вершників та про день, котрий вони провели по вухах у снігу, про обмін навичками, про спроби Лули зліпити з них усіх щось типу напівінцестної сім’ї. Розмовляли про те, наскільки добре Джек розуміється на читанні думок, і Денні навіть подумав, що йому слід поставити сигналізацію на свої двері на той випадок, якщо Джеку в голову стрельне якась чергова безглузда ідея. Про те, наскільки ж дивно, що Ділан додає коричневий цукор у свій чилі та якщо і їсть його з чимось, то лише із сендвічами з арахісовим маслом. Говорили про магію, Око й Білу кімнату внизу гвинтових сходів. Ділан більше не питав Денні, нащо той прийшов.
Вони розмовляли, аж поки раптом Ділан не замовк і в кімнаті не згасло світло — усе, крім однієї лампи, схиленої над старим задрипаним кріслом навпроти дивану, в котрому розсівся Денні, недбало закинувши щиколотку на коліно й спритно тримаючи «Великі сподівання» однією рукою. Ділан був укритий товстою ковдрою, чи, точніше, покривалом, знятим з його ліжка — кілька хвилин тому його точно тут не було.
— Атласе? — пробурмотів Ділан, й кімната нахилилась на кілька градусів, коли він підвів голову й примружив очі, дивлячись на нього.
— Знаю, — не відриваючись від книги, махнув йому рукою Денні.
І нахил кімнати змусив Ділана опустити голову назад на найближчу поверхню. А тоді він поринув у глибокий сон без сновидінь.