.

— Пане, дай мені спокійно робити, що се ти вигадав? 
 Назар відбирає вила, що з ними застав Івася в хліву, коли заносив води худобі. Як туга за сестрою перестала душити пана до незмоги, як він знову взявся грати на сопілці та вести велесі бесіди, то з’явилася в нього ця нова, тривожна звичка. Ліз він в роботу Назара, та не як іний пан, що сяде та лаятися почне на кожну билинку неприбрану, чи скалку нову на дверях. Натомість Івась почав виявляти господарську завзятість, то вівці доїть зрання, то стріху лагодити лізе. І ніби не каже нічого Назару, але ж як це сприймати, якщо не мовчазною критикою його роботи?
— От заладив, пане да пане. Чи після всього ти мене на ім’я називати не можеш? — і блимає темним оком, ніби хитрує, ніби є тут в чому хитрувати.
— Можу, Іванчику. Тільки ти зуби мені не заговорюй. Нащо руками возитися з хозяйством, коли варто тобі повеліти і все робиться само?
 На це очі у пана загоряються веселощами, він скалить білі зуби, підходячи близько-близько, і серце чоловіка починає швидше колотати, звично стурбоване близкістю. Бодай того пана, що як чорна зірка на білому небі: нелюдський, нечистий, але і не викинути з думок, погляду не відвести. І руки сверблять від бажання в долоню його вхопити, і знаєш що не можна, хоч вже майже і забув — чому.
— Що ж ти, Назарчику, думаєш я цими руками нічого і не роблю, окрім як на сопілці граю?
— А хіба робиш? Скажи ще ти сам той хліб запашний випікав, що він мені сили давав коли хата зводилась?
 Івась гордовито закидує голову, по всьому ображений невірою наймита. Розгладжує свій жупан, губи вигинає вередливо. Грає аж заграється, що Назара замість провини на сміх ледь не пробиває.
— А коли не віриш, покажу, — нахиляється близько-близько, ледь не котом муркотить на вухо. — Як закінчиш, приходь у хату.
 І з тим виходить з хліву, залишаючи Назара терзатися жагою поганою, стидаючись думок, нею народжених. «Хіба мало тобі пан дарував? Мало дозволив? А ти замість вдячним бути хіттю своєю хочеш його осоромити!» 
 Та якось закінчує Назар поратися при худобі, дрова натаскує у дровник, всяку справу, що нею можна було б відтягувати час, завершує. Навіть встигає ополоснутися, поки сонце не геть остигло у обрію. Над хатою тягнеться ниточка з печі, а за нею мелодія сопілки легка, грайлива.
— Саме вчасно. Сідай же, дивись. Може чого й сам навчишся.
 Іван підморгує та засукує рукава сорочки та стає перед столом з мисочками та глечиками всього необхідного. І починає робити. Борошно просіює, бере жменьку сипучих речей то з однієї миски, то з другої, ще й з глечика чогось в’язкого підкладає, кислого на запах. Назар за руками Івася слідкує, не відірветься. І так у нього все справно, ніби й дійсно цю справу знає як власну долоню. А особливо вабить чоловіка, коли приходить час тісто вимішувати, тоді ці руки перед очами його пурхають ніби пташки, і так він загледівся, що не помітив коли увага пана теж до нього повернулася.
— Зацікавився, Назарчику? Може й сам спробувати бажаєш?
 Що він бажає, то пан звісно вдало підмітив. Хоча зовсім і не тіста хоче він взяти до своїх рук, а ті пальці, що в тіло піддатливе вминалися, розтягували його, оббивали, форму народжували. Встає Назар з лавки, де до того сидів смирно, а Івась вже у бік відійшов і з посмішкою лисячою вказує йому на стіл. то Назар місце його зайняв і нерішуче руки на тісто поклав. Він й сам не вперше це робить, та вмить всі знання з голови розлетілися горобцями лякливими, і навіть бачені тільки що рухи здаються незгабними у власному виконанні.
 А тоді спиною відчуває як притискається до нього Івась, через плече заглядає, шию відкриту над широким воротом сорочки опаляє диханням своїм.
— Сміливіще, Назарчику. Що ж ти його як дівку неціловану наглажуєш. Хліб робити, то містичне діяння, не якісь ігри на сінокосі. Тут, якщо починаєш, треба готовим бути до кінця піти.
 І руку свою поверх Наззарчикової кладе і направляє. Як його тоді овіває, ніби крізь стіну тепла пройшов, що вона і втому зняла, і рухи зробила впевненими. І думку його, розірвану сумнівами, докупи зібрала. 
 Назар відсуває тісто в кут засипаної білим стільниці та долонею перехоплює чужу руку, тягне Івася перед собою, притискає до столу спиною. Той і не опирається, тільки в очі заглядає, а у самого зіниці райдужку з кінцями затопили. Чи знає він як клекоче серце Назара? Чи так само в його нелюдських грудях жевріє туга за Назаровим теплом?
 А потім погляд Івана падає на його губи, і вже неможливо втримуватися від неминучого.
 Назар засмоктує Івася з жадібністю голодного лева, підхоплює його під стегна та садить на вкритий борошном стіл, щоб притиснутися ближче, дотягнутися усюди. Невгамовні долоні залишають білі сліди на смуглявій шкірі й, ще більше, у волоссі дикому, а як сміється Івась, з нього труситься білий попіл мов той сніг. Назар гадає, що він і сам, либонь, розмальований, і соромно має бути так з їжою поводитися, що потом та непосильною працею заробляється. Але потім під його дотиком сорочка панська сама собою розвʼязується, ледь не липне до руки, що вже вибору не залишається як вчепитися в неї та потягнути догори, одним рухом залишаючи Івася в самих штанях простих. В проміннях згасаючого сонця, що тягнуться крізь віконце, так спокусливо та грішно виглядає його пан, так багатообіцяюче.
— В добрі часи, коли бог заморський ще не панував на наших землях, існував обряд великий, що коханням палким їжу наповнював силою, — шепче Івась йому в шкіру, цілуючи під щелепою, пестячи шию, притискаючись губами до жилки, що бʼється струною.
 Назар чує ті слова, та суті їх не розбирає, тільки бачить як його запрошують, відкриваються, готово підставляються жадобі. І Назар втискає нелюдськи гаряче тіло — чи то його розум обманює? — в стіл, бгає підтянуті боки, плутає пальці у кучерях на грудях, чіпляє ліктем глечик, що з брязкатом котиться під стінку, та одразу забуває про нього думати, про все забуває.
 Білі розчерки на тілі Івася як містичні оберіги, як заговір, виписаний Назаром несвідомо, йому видіється ніби в них є таємничий порядок, закономірність, що мають вони силу над світом, бодай той світ про цю залежність і забув. Тоді останній сором вщухає, підступний: весь цей час він шепотів в потилиці Назарчика, переконував того зупинитися, нагадував що це все грішно, неправильно, нелюдяно. Та ось його голос змивається новою хвилею впевненості, і Назар різко зриває з себе сорочку, обхоплює лице Івася, цілує його розмірено та владно, як би все життя ці губи цілував, як господар входить до своєї хати і знає що в ній завжди чекають на нього.
— Івасе, — просить він хрипло.
 Пан знає про що він питає, долонею по столу проводить і кладе на груди Назара, другу проводить — і по животу самими кінчиками пальців скользить. І цей момент так добре відбивається у памʼяті Назара, і очі Івася, що бачать його наскрізь. А потім вони сплітаються зовсім, що вже не відслідкуєш тих дотиків пекучих та поцілунків спраглих. І як Назар бере Івана, то відчуває вагу цієї миті. І що влада нечиста нікуди не зникає, але посувається, даючи місце й зворотній силі, що її над собою Івась дозволяє віднині Назару мати.
 А може це тільки дурне його відчуття, бажання про яке він сам не знав, що бажає його, і хоче видати за правду? Все може бути, як по чесному казати. От тільки коли вони знесилено сповзають на підлогу, самі як тісто солене, а Івась лине до нього з тихим сміхом, Назару на мить здається що в своїх обіймах він тримає не людську подобу, а силу потойбічну, що жодній людині не вдалося б втримати, як не можна втримати вітер, хоч би вітер сам того забажав. То може і правда, що Івась віднині йому приналежний.
— А як же хліб? — питає, ледь оговтавшись від замріяності.
— Хліб? — дивується Іван. — В печі він. Хіба ти не відчуваєш як пахне?
 І справді, затіненою сумраком хатою в повітрі розтікається аромат хліба.
— І все-таки використав магію, — попрікає Назар, штурхаючи хитруна в бік, а той лиш заливається сміхом і тягнеться за новим цілунком.