.

Різні на Січі легенди та байки ходять поміж козаками. Про сили потойбічні, про нечисть всіляку, про ворогів та друзів, і багато із них є чистими вигадками, що поколіннями передаються, та створені щоб біди запобігти. Чи то батьки, чи характерники, а чи й інші козаки вигадують їх, а згодом вже чутками та переказами вони передаються далі та козаків життю навчають.

Але є одна оповідка, що в неї вірять усі, та тільки не зізнаються ніколи. Про квітку, що лиш одну ніч зацвітає, і як у ліс піти та знайти її – кохання стрінеш своє справжнє. Про неї козаки нечасто говорять, бо ж не можуть ані сімʼї мати, ані жінку на Січ приводити, та часто навіть найсуворіші з них зітхають та про цю квітку задумуються, і ніччю цією магічною крізь таємний хід утікають раз-по-раз.

Знає про неї і Іван, і певно єдина це легенда, що його бентежить. Бо розуміє він, немає в тій квітці впливу на долю, не обернеться вона дівчиною чарівною чи хлопцем приємним. Лиш почуття приховані старанно та стримані вивільнить, і єдине що буде людина бажати – про них розповісти. Не зводить вона з розуму опісля, не змушує оволодіти, лиш тільки висловитися помагає. І саме від тих, хто почуття взаємні, та невиказані, мав і пішла та байка, що мовляв допоможе квітка кохання знайти або від туги на серці звільнитися.

І знає Іван, що в цю ніч магічну так розквітає квітка та, що навіть повітря її пилком повниться, в ніс із вдихом проникає та голову морочить. І варто до місця цього чарівного дійти, вже весь одяг, волосся та шкіра повітрям магічним просякне, і всім іншим біди теж наробить. Бо іноді краще мовчати, ховати та самому собі ці почуття переживати, аніж зруйнувати усе недоречним зізнанням.

Бо й сам Іван того зізнання недоречного боявся. Боявся що як принесуть козаки чарівний пилок на Січ, то й його сил характерницьких не стане, щоб противитися, а як дізнається Назар про почуття його справжні, то від розпачу відмови не зможе він в собі сили відбиватися знайти. Вже краще живим аніж мертвим, живим він хоча б може порятувати Назара від рішень необдуманих, емоційних.

Бо єдиний хто на ті байки дурні не купився, був саме кошовий. Не цікавила його квітка магічна, кохання йому було непотрібно шукати, ніби із самою Січчю він побрався, ніби й дійсно шабля йому за дружину стала, а рушниця за коханку, і не звертав він вже давно аніякої уваги на тих, хто б його привабити намагався.

- Івасику, ми тут з хлопцями вночі хочемо до лісу гайнути, - сміється йому в розмові Царко. – Тож як недорахуєшся когось, не хвилюйся.

- Не можна Січ полишати, - похмуро Іван наказує і як збираються козаки на вечерю. встає перед вогнищем. – Якщо ви надумали шукати пригод, то я нагадаю, що заборонено козакам Січ полишати. Це наказ кошового, і ваш обовʼязок. І особисто від мене, якщо хтось сьогодні вночі у той клятий ліс піде, від гніву мого і на край світу не втече.
І хоч деякі вже дивляться непевно, перешіптуються, розуміє Івась, що це не спрацює.

- А вам нащо до того лісу? Кохання вам шукати не треба.

- Цікаво, що буде, як вже знайшов його, - пирхає Царко і дивиться ображено. – Не думав я, що ти, Івасику, підставиш нас так.

- То на краще і для вас, і для мене, якщо ніхто звідси не вийде. Бо лишили б Січ без єдиного козака, хіба що окрім вас двох.

Все одно Царко ображено дивиться і як Іван до комори своєї йде, то вже до Красулі тягнеться аби його обговорити тихенько.

А Іван трави перебирає, та шепоче над ними заговори, по памʼяті з того що його навчили чаклує. І вийшовши, всіх козаків до багаття кличе, окрім кошового. Кидає ті трави у вогонь, ніс собі затуляє й чекає, поки всі до єдиного браття його поснуть. І спати будуть, допоки він сам ті чари не розвіє.

Та тільки забуває Іван, що чутно кошовому, коли хтось голосно біля вогнища говорить, і що з Назаром вони обидва накази один одного порушують. Забуває, що кошовий хоч і розсудлива людина, та від нього вже хитрощів і цікавості набрався, а тому не дивиться у сторону ходу таємного. Не бачить, як Назар з покоїв виходить і до нього прямує, свічку в кімнаті загасивши. Не бачить, як він до лісу йде, все шляхом озираючись.

І як стучиться Іван до нього в покої та не чує відповіді, і полоси світла з-під дверей не бачить, то думає що Назар вже спати ліг, не перевіряє його. Ніби боїться зайвий раз наодинці лишитися, коли на Січі тиша панує, бо стукіт серця шумний його почуття викаже.

Вертається тоді Іван до комори, лягає собі спати і шкурою вовчою накривається. Бо духи небезпеки не віщують із тим, що поснули усі козаки, а квітка та триклята вже не загрожує.

І спить Іван спокійно та мирно.

аж допоки його плеча не торкається чужа рука, і навіть не встигнувши прокинутись, він вже хапає ніж і в гостя незваного направляє, але руку його зупиняє знайома міцна хватка

- Івасику, - чує він, і звучить це так… неприродньо. неправильно, чорт його забирай.

Голос Назарів він впізнає одразу, але так його імʼя говорили лише коли він був при смерті або ж за крок від неї - тобто коли роздратовував кошового аж до пориву шаблю витягнути. І звучало це або стурбовано, або так злісно, що аж сміятися хотілося - бо ж знав, що Назар навіть якщо захоче вдарити, то не зможе. Не встигне, бо Іван до цього готовий.

- Івасику, прокинься, - нетерпляче, натхненно. Неправильно, ніби він досі марить і бачить Назара в цьому сні. До біса реального Назара.

- Пане кошовий, щось сталося? - все ж питає Іван, і якби не бачив так добре у темряві, то певно не помітив би, що на губах Назара грає посмішка щаслива, навіть ніж біля шиї його не бентежить.

- Я кохаю тебе, Іванчику, - говорить Назар, і рука сама собою розкривається, випускаючи ножа. - Я давно кохаю тебе, і тільки зараз зрозумів, як сильно. Тільки коли до лісу зайшов, і одразу назад, до тебе побіг, бо якби не сказав, то…

- То здається помер би, - перебиває його іван і дивиться йому в очі - закохані, і такі щирі, що аж не віриться, що дивиться Назар так саме на нього.

Не видно на ньому нічого особливого, лиш як ножем Іван по сорочці проводить, то бачить як на підлогу зсипається ледве помітний пил, що у повітрі сяє.

- Не кажи тільки, що ти до того лісу ходив, - із острахом бурмоче Іван, глибоко намагається не вдихати, щоб не піддатися чарам. Яким би вмілим він не був, та природа сильніша за нього, вона людиною керує більш як хотілося б. І якщо втрапить та древня магія йому в легені – хай як би він пручався, та викаже себе. І до того ж те, як Назар говорить, як дивиться, як ножа перехоплює обережно… його слова, що ніби зі снів Іванових звучать, із найпотаємніших мрій долинають відлунням в саме серце пробираються. І сам Назар настільки близько, що навіть руку не треба до нього тягнути - бо прямо зараз він поряд, він тут, він ніжно торкається розпатланих після сну кучерів. І хоч Івану страшно навіть самому собі зізнаватися – бо хто знає, що буде завтра, та коли Назар одним поглядом просить про взаємність, ніби знає… немає в нього сил тому протистояти.

- Назар, це все магія, вона на тебе вплинула, і ти… – намагається він Назара до тями привести, та той лиш його перебиває.

- Я просто боягуз, я так давно хотів тобі сказати, але кожного разу був не той момент, не той час. Коли речі батькові шукав для тебе, все думав як слова підібрати.

Іван опускає погляд, бо згадує, яким Назар був схвильованим. Він все списав тоді на те, що він через загрозу Січі так хвилювався, от тільки мабуть не так добре він Назара знав.

- Потім ще стільки разів було, коли я майже готовий був сказати, але відступав в останню мить. Це не магія, Іван, я просто перестав боятися, я…

- Назаре, зупинись поки не пізно, - застерігає його Іван, та звучить це ніби благання, безнадійно, тихо, надломлено.

- Я хочу тебе поцілувати.

Це Назар каже вже серйозно. Настільки, ніби від цього щонайменше його життя залежить. Іван відповісти не може, бо не здатен відмовити, не здатен просто… відмовитись. Він сам цього хотів так довго, що це перетворилося скоріше на далеке нездійсненне марення.

- Назаре…

- Ти дозволиш мені?

І серце Івася ніби навпіл розривається. Бо коротке «так» дозволить йому нарешті відчути, які вони, Назарові губи. Відчути їх дотик і смак, відчути його гаряче дихання на шкірі, доторк його пальців - не як завжди жорсткий або стриманий. Ні, це буде інакше, і Назар вже зараз ледве стримує себе, і руки його тремтять від нетерпіння

- Івасику, я…

І одне тільки імʼя з його вуст звучить так ніжно, як ніколи. Може Іван помріяти хоча б у цю ніч, що так буде завжди?

- Так, - здається він. - Так. Поцілуй мене, Назаре

І Назар обхоплює його ніжно, і припадає до його губ, і не помічає Івась коли знов опиняється на ліжку розкинутий. Назар же нависає над ним, спирається в постіль коліном, руку одну на стіну спирає, а другою все за нього тримається, по спині водить, поки цілує солодко так, що тіло німіє від тих відчуттів. Так що саме собою воно вигинається назустріч жаданим ласкам.

І все ж попри це Іван не певний. Він… найбільше він боїться все зруйнувати. Краще вже весь залишок життя за Назаром зітхати, але мати шанс бути поруч. Дратувати, радіти з ним, торкатися, хай і не так як хотілось би. Мимохідь, непомітно, І закарбовувати в памʼяті кожні обійми, що здаються несподівано міцнішими, ніж щодо інших побратимів. Це боляче, це розбиває його на друзки кожен раз, але він хоча би поряд. Якщо ж він все зіпсує і Назар відмовиться від власних слів, якщо виявиться, що це просто марево, ілюзія, Іван не хоче до смерті картати себе за це.

- Назаре, - просить він, і мабуть звучить це настільки непевно і перелякано, що Назар зупиняється. - Якщо зараз ми… якщо зараз щось трапиться, і завтра ти скажеш, що це не повториться, я не зможу більше на Січі залишатися.

Він розуміє, як це звучить. Ніби він ще дитина, що вперше закохалась, ніби він ще живе у парадигмі «невзаємне кохання - кінець світу». Та для нього так і є, бо Назар один з небагатьох, хто так глибоко в його серце забрався.

- Не скажу, - обіцяє Назар, і Івану наївно хочеться у це вірити. - І не відпущу.

І Назар не відпускає, принаймні зараз. І він такий ніжний, що це схоже на марення. Цілує Івана, руками так обережно торкається, ніби все відмови боїться. Не спішить, хоч і видно як хоче. Ніби намагається як не словами, то діями запевнити у своїх почуттях. Не дозволяє страху пересилити, не пускає зневіру, словами ніжними її відганяє, лиш йому притаманними незграбними зізнаннями розчиняє непевність. І врешті Іван знов здається - певно ніколи він так часто Назару не піддавався, не дозволяв себе переграти, та з кожною миттю все менше він хоче противитися своїм почуттям.

Іван дозволяє з себе сорочку зняти, дозволяє шнурок на поясі завʼязаний потягнути, розпутуючи його. Дозволяє лишити себе врешті беззахисним, нічим не прикритим. І сам з Назара одяг стягує, кожним доторком насолоджується, кожний шрам пальцями обводить, ніби завтра вже не настане, намагається запамʼятати кожну дрібну деталь.

- Не можу повірити, що ти такий гарний, - видихає Іван, і Назар ніяковіє, очі відвертає, червоніє певно, та навіть Іванової здатності бачити в темряві недостатньо, щоб це роздивитися.

- Не можу повірити, що не сплю, - відлунням відповідає йому Назар, коли вже оголені їхні тіла торкаються один одного, і в грудях так пече, ніби вогнище хтось прямо під серцем розпалив.

І вже іван ніяковіє, бо ж в одязі міг він хоча би спробувати своє збудження приховати. Стегна посунути, вигнутись, щоб чужого тіла не торкатися, руку між ними поставити, Назара відсторонюючи ненавʼязливо. Та зараз він зовсім відкритий став, і коли його розпеченого тіла Назар торкається, то не тільки слова, а й повітря в горлі стає, не дає вдихнути, сильніше лиш полумʼя всередині розпалює. Пекучі руки Назара зовні, вогонь що серце і легені палить зсередини - і ніби навіть у голові всі думки вмить розплавилися, розтанули як лід на сонці полуденному.

- Івась… - злітає з губ Назара, і від цього тіло тремтить, не слухається, саме тягнеться назустріч ніжним цілункам, і замість видиху з вуст зривається стогін сороміцький. Наче й боятися нікого, бо поснули всі міцним сном, та Іван придушує його, перериває, і чує:

- І чому ти замовкаєш, тільки коли мені того найменше хочеться?

Іван від ніяковості очі закриває, сміється. Із себе самого сміється, бо давно вже, здавалося б, сором втратив, та тільки не з Назаром. Із ним відчувається все як уперше - цілунки пристрастні, жадібні, пальці, що його тіло стискали нетерпляче, усе відчувається гостро, наче шкіра тонкою стала як нитка, всі відчуття посилюючи.

- Щоб хотілося повторити і більше почути, - відповідає він на видиху, і цього разу замовкає, бо Назар його цілунком обриває, а як долонь його гаряча нижче спускається, Іван знов забуває як дихати. Завмирає, стогне беззвучно в чужі губи, за плечі чіпляється, у волоссі пальцями плутається.

А Назар тим насолоджується вже навіть не приховуючи, дивиться так, ніби й сам у темряві бачити навчився. І як рукою починає рухати, то здається Івану, що світ навколо завмер, зник, разом із сумнівами його безслідно розчинився у нічному повітрі та під місячним сяйвом розтанув, бо неможливо думати про щось ще окрім Назара. Не існує ані Січі, ані навіть комори цієї, тільки гаряче тіло Назара, що до Івана притискається, та руки його, що такі речі роблять непристойні та приємні. І ніби навмисне відловлює Назар кожен подих тихий, кожен німий, придушений старанно стогін, та рух, яким Іван намагається тремтіння своє приховати. І ніби навмисне рука його під Іванову реакцію підлаштовується, торкається так як треба - як, певно, і сам Іван не зумів би.

Від того рухи Івася стають хаотичними, все частіше він за плече Назара хапається, нігтями шкіру продавлює, бо тіло не слухається і просить, благає просто про те, що й вимовити соромно. Що Назар, за чутками що селом ходили, і не робив ніколи, навіть із дівчатами.

- Назарчику, стій… - одними губами промовляє Іван, та хіба ж його кошовий хоч раз слухався? До солодкої судоми доводить своїми руками, до того, що на віях волога тремтить від бажання.

А тіло все ближче до того, щоб заляпати їх обох гарячим, вʼязким і непристойним, заплямувати та тіло втомою солодкою накрити.

- Назаре, - вже більш вперто говорить Іван, командує, наказує зупинитися, і запʼястя сильне стискає. - Ніколи ти мене не слухаєшся.

- Якби слухав - спали б вже кожен на своїм ліжку, - пирхає Назар йому в шию, а потім жадібно запах Івана вдихає, цілує його, і вже долоня його тілом знову блукає, гладить хаотично, стегна стискає, що самі собою розкриваються, і просить Іван вже неприкрито, все більш безсоромно. А коли Назар пальцями нижче веде, і торкається так, що від того все тіло блискавка наскрізь прошиває, то немає сил навіть стримати ті звуки, що з грудей рвуться.

І кожен рух, кожен мʼякий натиск пальців так яскраво насолодою в тілі віддає, що й не потрібно Назару навіть прослідковувати за реакцією, неозброєним оком бачить як Іван в руках його плавиться.

- Почекай, - слова деруть сухе горло чагарником. - Під ліжком візьми…

Та наступне вже слово сформувати не вдається, бо й на ці Іван витратив всі залишки терпіння, і знов язик онімів, допоки ним стогін не прокотився.

Коли Назар відсувається, врешті Іван хоча б відчуває прохолоду нічного повітря, трохи тверезіє від пʼянкого Назарового запаху, не зводить його вже з розуму палке дихання. Та відчувається це не полегшенням, а ті секунди, у які Назар його не торкається жадібно, здаються нескінченними, неможливо довгими та болісними. І знов ніяковістю обпікає вуха, як окропом гарячим, коли Назар пляшечку дістає, і з нерозумінням на неї дивиться.

- Це…

Він на Івана дивиться безпомічно, і так смішно на мить стає, бо Назар в одну мить із чоловіка дорослого перетворюється на підлітка, незграбного і недосвідченого ні в чому, та й дійсно - не мав же він досвіду в любовних справах.

- Дай мені, - просить Іван тихо, і пляшечку відкорковує, за руку Назара бере й виливає йому вʼязку рідину на пальці. Вона крізь них крапає трохи, і краплі розпечене тіло холодом дратують. А потім лягає Іван зручніше, і руку чужу вологу тягне туди, де тільки що його Назар торкався безсоромно. Підказує тихо, направляє, і важкий подих з грудей виривається, коли Назар його тіло собі відкриває, і пальцями всередину проштовхується.

- Навіть питати не буду, звідки ти це узяв, - зніяковіло Назар бурмоче, коли Іван в його руках вигинається.

- Розкажу іншим разом, - обіцяє йому Іван, та не може приховати в голосі те, що відчувається недосвідченість Назара в його рухах. І якщо цілунками і доторками він Івана розпалював як те вогнище, ніби кожний гарячий видих роздував те багаття до пекельного жару, то тепер відчувалася його непевність в цих рухах обережних і стриманих.

Тому доводиться Івану тихо підказувати, мʼяко рухи контролювати, тримаючи Назара за запʼястя, допоки врешті не зривається з губ повний насолоди стогін. Він Назара ніби більш сміливим робить, і рухи його стають не такими непевно-обережними, а погляд з ніякового перетворюється на зацікавлений, і вже Назару допомоги не треба, бо він уважно, жадібно реакції виловлює, і під цим поглядом знову Іван себе губити починає, розчиняється в бажанні і хіті, що тілом розливається як річка повесні. А коли Назар ще й другою рукою по животу веде, донизу, і долонею знов торкається Івана, залишки терпіння із черговим стогоном розчиняється в нічній тиші.

Тоді Іван вже сам Назара за плечі хапає, на себе тягне, цілує так жадібно, ніби спраглий до струмка цілющого тягнеться. Розкривається сильніше, все тіло своє виставляє ніби просить його узяти, оволодіти без залишку, забрати останні крихти самовладання. І мало не вперше дослухається Назар - певно бо й сам терпіти не може, в руках його стискає, і уперед подається, на вухо від задоволення диким звіром гарчить, в ліжко втискає своїм тілом із кожним рухом все сильніше. І вже в Назарі, здається, не лишається нічого, що його б робило схожим на самого себе - жадібно цілує, укуси лишає, пальцями в тіло впивається, і різкими рухами своїми з губ звуки непристойні зриває. Шепоче щось нерозбірливе, але приємне, і голос його тремтить, дихання збивається все сильніше з тим як його тіло солодка знемога накриває.

І останнє, що чує Іван, перш ніж розум засліпить насолодою, це його тихе «кохаю, Івасику», таке щире, сповнене ніжністю, що доводиться рота собі затулити долонею, аби стогін навіть найглибший сон, магією навіяний, не зміг порушити.

І коли потім Іван піднятися з ліжка хоче, тіло своє вологе обтерти, то хапає його Назар ослаблою опісля близькості їхньої рукою.

- Не відпущу, - шепоче. До себе тягне, запах волосся вдихає, диханням шию пече. - Не відпущу тебе, Іване.

Проте на ранок прокидається Іван не в міцних обіймах, у яких засинав. Лиш вовче хутро спину його лоскоче. Хоч і мав він крихку наївну надію, що не розчиниться Назар у повітрі з першими променями сонця, та все одно не вірив до останнього, і тепер настрій його одразу смурніє, і навіть яскраві промені сонця, що в комору заглядає жартіваливо, дратують.

- Хлопці! Хлопці! - чує він зовні Назарів гучний голос стривожений, і все ж виходить, вдягнувшись та характерницький похмурий вигляд прийнявши.

- Що вас бентежить, пане кошовий? - говорить так, ніби не хоче ті руки сильні, що з-під засучених рукавів спокусливо видно, на своїм тілі знову відчути.

Назар до нього повертається, і погляд його ніяковіє, очі бігають одразу. Певно, не готовий був прокинутись в коморі характерника у такому вигляді.

- Івасику, ти що з ними зробив? Як не намагався розбудити, нічого не працює.

«Івасику» те у вухах відлунням дзвенить, і спішно Іван в комору вертається, щоб не встигло лице його почуттів справжніх виказати. Трави бере заготовані звечора, та підпалює їх від вуглів в печі тліючих. Від козака до козака ходить, і запах той їх на ноги підкидає, ніздрі дратуючи та сльози на очі навертаючи.

- Приспати довелося, щоб не шукали собі у лісі пригод, - сухо Іван відповідає, ніби серце його на той пучок трави обернулося, що в руках тлів. - Бо ця квітка б їх світ за очі могла погнати, і лишилася б Січ беззахисною, без єдиного воїна, а ворогам того тільки і треба.

Не піднімає він погляд на Назара, і каже з болем в грудях.

- Немає від тої магії добра нікому, тому і порятував їх від неї.

- А ці? - Назар на Царка з Красулею киває, що певно вже не одну годину на возі сидять байдики бʼють.

- А їм бігти нікуди потреби немає, навіть якби пішли до лісу, на ранок вже на Січі були б. Квітка та серце зворушує та почуття робить сильними, а вони вже кохання своє знайшли і не треба для нього Січ полишати. Лиш руку протягнути.

Всіх він обходить, а потім трави залишки в багаття кидає та від запаху ніс закриває, хоч і не певен, що то від диму на очах волога виступила.

- Як я вам не потрібен більше, маю запаси свої оновити, - немає в Івані цього ранку ані бажання, ані сил на звичні жарти. Єдине чого хоче - до лісу піти й ті квіти кляті вирвати з корінням, щоб не було більш нікому спокуси їх шукати, щоб не знав він більше того болю, що відчув, як зранку один прокинувся.

- Зайди до мене перед тим, - командує Назар. - Розмова є.

- Добре, пане кошовий.

І зараз би пожартувати, вколоти, посміятися над Назаровою серйозністю та над тим як він характернику не довіряє, та не лізуть слова з горла, не хочеться губам їх промовляти, язик німіє від думки одної.

І як заходить похмурий Іван до покоїв кошового, то усього чекає. Усього, крім того як Назар його до дверей притискає, руки по обидва боки його впирає, щоб з місця не дозволити зрушити.

- Немає добра, кажеш? - тремтить у Назара голос, ніби він ті слова не може усвідомити. - Та вчора ти так не вважав.

- Бо ви марили, пане кошовий, от і прийшли до мене. А я почуттів своїх стримати не зміг і цим скористався підло, хоч повинен би був вам зілля дати для сну. Та коли я по честі вчиняв?

- Я не марив, я вперше… відчув, що достатньо сміливості маю, щоб почуттям не опиратися. Щоб висловити все, що на серці, бо там… - він губи в тонку лінію стискає, дивиться так, що погляду не відвести, ніби намагається без слів сказати те, що промовити не здатний. - Бо там тільки ти.

Іван не може йому відповісти. Не хоче, бо зіпсує все, момент перерве, і якщо це зробить, то не пробачить собі вже ніколи.

- І коли вже ти мені в руки дався, то я не хочу тебе відпускати.

Не помічає Іван, коли це Назар до нього так близько став, коли замість долонями в дерев’яні двері впиратися, Назар ними його щоки накрив. Коли губи його так близько опинилися, що подих можна відчути на шкірі.

- Я не відступлю від того, що казав, бо я…

- Я теж тебе кохаю, Назаре.

І якщо вночі поцілунки їхні спраглі і жадібні були зізнаннями, то цей видається скоріше обіцянкою. Обіцянкою не відпускати один одного і бути разом до самого скону.