Равлики

 Равлики. Вони всюди. На підлозі, на стінах, на стелі, у смітті, у раковині, у шафі. Але найгірше те, що вони оселились у моїй голові. Саме через це я став таким повільним. Саме через них я більше не виходжу з дому як з тієї клятої мушлі. 

   Слиз равликів становиться сміттям і накопичується у моїй квартирі. Цей сморід зводить мене з розуму. хочу відкрити вікно, але тоді равлики можуть вилізти на вулицю і почати діставати інших людей. Раніше, ще коли в квартирі жив тільки я і мій кіт Рижик, в ній було дуже затишно, незважаючи на її крихітний розмір. Рижик ще часто сидів на підвіконні між горщиками з кактусами. Він зовсім не боявся вколотися, і сміливо гриз бідні рослини. А зараз я не можу зрозуміти, кого більше-равликів чи сміття. І десь у завалах з пустих пляшок в яких колись був алкоголь, пластикових упаковок від дешевих напівфабрикатів і скомканих паперів покоїться холодне тільце Рижика. Як я від цього стомився. Дуже хочу його похоронити, але кожен раз як я збираюсь вийти то в мене різко починає боліти голова. Да так, що я прямо перед дверима згортаюся калачиком і не можу навіть трохи плвлрухнути головою, без нової волни нестерпного болю. Кляті равлики. 

   Нещодано я почав розуміти, про що розмовляють ці диявольські створіння. Це сталося так несподіванно.. Одного дня я просто прокинувся і почав чути голоси, які доносились звідусіль. Деякий час я думав, що остаточно з’їхав з глузду. Але потім до мене почало доходити. Досить дивно, що равлики взагалі розмовляють, але їхні балачки досить примітивні. Зазвичай це якісь прості речення, накшталт «хочу їсти» або «я тут». Але нещодавно я помітив, що вони.. Стали розумнішими? Саме так, у їхніх розмовах стали з’являтися більш «складні» слова, їхні бесіди стали більш усвідомленими. Це починає трохи лякати. І мені здається, що вони щось приховують від мене. 

   Сьогодні я мало не зробив фатальну помилку. Небо за вікном було вже темно-блакитним і з’являлись перші зірки, коли мене раптово вирвав із царства Морфея гучний стук у мої вхідні двері. Той, хто за ними стояв точно не хотів уходити не привернувши мою увагу, бо незваний гість не помітивши моєї реакціі почав тарабанити по металу ще сильніше. Мені навіть на мить здалося, що він(або вона) виб’є двері. Взувши капці я прошаркав у коридор і  трохи невпевненно подивився у вічко, перед тим витерши рукавом товстий шар равликового слизу(Кофту можна було викидати, ця гидота точно не відстирається).  По той бік стояла моя сусідка. Вона майже не змінилась з того моменту як я бачив її останній раз. Те саме руде коротке волосся, яке вона фарбувала, та сама куртка, яку вона носила навіть влітку, той самий макіяж, який вона наполегливо собі робила, хоч так ніхто вже не фарбувався років 40. Тільки шкіра придбала сіруватий відтунок і сама жінка ніби зменшилась. Вона була роздратована. Це можна було зрозуміти по зведеним до переносиці бровам і стиснутим губам, які через це були схожі на дві ниточки. 

   Мої руки самі потягнулися до замочної скважини, тримаючи в руках потрібний ключ(коли я встиг його взяти?). З’явилося сильне бажання вийти до неї в коридор і накричати на неї. Накричати самими огидними словами, щоб вона почала плакати. Хоча ні, їй цього буде замало. Мозок вже активно малював картинки насилля. От я вихуджу, он мій кулак з усієї сили впечатується в її обличчя, все покрите зморшками. Вона кричить і благає про допомогу у німих спостерігачів цього бридкого видовища. Але ніхто її не врятує. Люди слабкі. Слабкі егоїсти. А ще сліпі тупі і глухі.

   Але стоп. Різко припиняю поток цих божевільних і жорстоких думок, мотаючи головою в різні сторони. Повертаюсь в реальніть. В реальність, в якій мене і цю жінку розділяє лише одні незаперті двері, які я відкрив сам того не розуміючи. 

   Що зі мною коїться? Що такого зробиля ця бабуся, щоб я так сильно почав її ненавидіти і навіть вже був готовий вийти і побитиїї? Мені становиться моторошно. По-справжньому мотрошно. Здається, я дійсно з’їхав з глузду. Я не можу контролювати свої емоції і коли злюся то гублю зв’язок з реальністью. Я більше не можу вірити навіть своїм думкам.. А чи дійсно це мої думки? Ци це равлики нашептали мені, зробивши так, щоб я вважав, що це дійсно мої емоції, думки і бажання? Якщо це дійсно так, то ситуація набагато гірше, ніж я вважав. Кляті істоти розумнішають занадто швидко. Це може бути серйозно. Хоча ні, це вже небезпечно, якшо вони можуть контролювати людський мозок. 

   Починаю копатися у теоріях, що взагалі сусідка робить під дверима. Я впевнений, що молюски хотіли виманити мене з домівки, але навіщо? весь цей час вони навпаки утримували мене в цих чьотирьох стінах не дозволяючи нікуди виходити. А тут так несподіванно змінили своє рішення. Це було дуже дивно. Але зрозуміло одне, мені точно не можна покидати квартиру. Щоб не трапилось. Я знов прильнув до вічка, пильно вглядаючись у жінку. Я не міг зрозуміти, навіщо їй допомагати цим гидотам. Або равлики взяли під контроль і її. Тоді справи взагалі гірше нікуди. Але, як виавилось, гірше могло бути..

   Раптово волосся тітки почало плавитись. Буквально. Прядки почали перетворюватись на руді струйки нгевідомої рідини і текти по її лбу, носі, щокам. Вона великими краплями падала на тощі плечі бабусі, яка навіть не рухалась і не кліпала. Я помітив, що вона не дихає. По спині пробігся табун мурашок. Це ж неможливо. Як равлики могли таке зробити? Тим часом шкірі трупа почала разом з м’язами відшаровуватися від кісток і незабаром перед моїми дверима стояв скелет. Хоча це ще було не найогиднішим. На ньому було повно равликів. Оце було найогиднішим. Вони повільно пересувались по жовтуватим кісткам, час від часу залізаючи один на одного і падаючи на підлогу. Я не втримався і мій ще не докінця перетравлений обід вийшов назовні. Вони її зжерли. Випили кров, з’їли плоть і поглотили мізки. 

   І тут я прозрів. Це натяк на те, що я наступний. Зі мною станеться те саме. Мене теж з’їдять і можливо приведуть мій труп стояти під дверима наступної жертви. В тому, що я не останній мученик я був впевнений. А чому вони намагалися витягнути мене з квартири? Так вони не намагалися цього зробити. Вони лише перевіряли те як я реагую на їхній контроль розуму. Або хотіли показати мені, що вибору немає і мені лишається тільки прийняти мою судьбу. Але очевидно вони не можуть поки що довго контролювати людину. Це можна легко зрозуміти по тому як сусідка швидко перестала стукати в двері і як я лего зміг зрозуміти, що ті жахливі думки не мої. І цим треба скористатися, поки вони не вдосконалили свої навички. Поки вони стомлені і не зможуть нічого мені зробити. В голові вже почав з’являтимся план.

   Біжу на кухню і з силою відкриваю холодильник. Дверцята ударились о стіну і тепер нахилилися набік, відмовляючись зачинятось нормально. Але мене це більше не хвилювало. Очами шукаю ті пляшки водки, які в мене ще лишалися. А он і вони, стоять на нижній полці біля солоних огірків, які мені давала мама. А коли я з нею останній раз спілкувався? Приблизно через тиждень після того, як равлики з’явились у моїй квартирі зник зв’язок. А коли я намагався увімкнути телефон щоб хочаб надислати їй смс, мої очі починали нестерпно боліти, ніби зараз витечуть з очних ямок.. 

   Дістаю всі п’ять пляшок і кладу, майже кидаю, на стіл. Поки вони мені не знадобляться. Зриваю штори, які рвуться з гучним тріском. Акуратно розстилаю тканину на підлозі між купками сміття. Зараз його наявність навіть грає мені на руку. Квартира буде краще горіти. І цей сморід навіть більше не дратує. Чую, як равлики метушаться і панікують. Хоч голова і починає боліти я давлю зухвалу посмішку. Зараз головний біль єдине, чим вони можуть хочаб спробувати мене зупинити, але їхні силкування марні. Незважаючи на те, що равлики дуже розумні, вони все однол припустилися помилки. Просто не змогли допустити, що їжа зможить їх надурити. Навіть хороший плавець тоне. 

   Виливаю спиртне на штори, щоб було легше їх запалити. Хоч я не жалів напою, льючи його на полотно, таки лишилась одна пляшка. Я вирішив розплескати її вміст по квартирі-трохи на сміття, трохи на шафу. 

   Запалюю сірник і обережно кладу його на вимочену в спирті тканину. Вона починає димитися, але не горіти. Кладу ще один сірник. На цей раз вогник з’являється. Сплочатку він такий невпевнений, тремтить від будь-якого мого руху і ніби погрожує згаснути, тож я завмираю, мов статуя. Але скоро він вже починає розростатися, намагаючист охопити все більшу територію. Впевнившись, що він наврядче втихне, я відчиняю двері шафи(як же вони скриплять, треба було давно петлі змазати) і кидаю в одяг, який негарим комом валявся у шифоньєрі запалений сірник. Трохи постоявши кидаю туди ще декілька. Через кілька годин тут вже не буде ні мене, ні равликів. Ми всі станемо попелом. І ніхто більше не буде від них страждати. Єдине, про що я шкодую-я так і не похоронив Рижика..