— Ну то тепер сам собі й готуй яєшню!
Слідом за цими словами чується гуркіт зачинених за допомогою магії дверей, тупіт по сходах нагору і, тихіший, звук замикання дверей спальні.
Опинившись всередині, Драко важко падає на ліжко і відчуває, як вбивчий намір потроху випаровується (але паличку про всяк випадок відкладає вбік). Він не знає, чому такий, чому кожне криво сказане слово Поттера викликає в нього бажання кидатися авадою, можливо, це вже щось навіть не підсвідоме, а фізіологічне, на кшталт алергії (чи існує алергія на людей?) (якщо так, то це точно їхній з Поттером випадок).
Хай там як, а Драко намагається знайти з ним спільну мову. Сніданок сьогодні мав стати одним із таких містків, принаймні, його мама завжди готувала для нього щось, коли він ображався. Але річ у тім, що для Драко яєшня — це ідеяльно збиті яйця з молоком та вершками, подані разом із ніжним запеченим філе курки і хрустким листям салату. Відповідно, для приготування його та вранішньої кави Мелфою довелося прокинутися раніше, ніж він визнав би, а тоді витратити час, який він звик проводити наодинці у тиші та спокої, на кухні з руками в білку і молоком на одежі.
І все заради того, щоб його любий чоловік сказав, що поспішає на роботу і перехопить щось на ходу. З точки зору Драко такі випадки треба було вносити в законодавство як легальні приводи для розлучення (чи, знову ж таки, вбивства, але про вбивство чоловіка він зовсім не думає).
Біс з ним, Драко давно б уже розлучився, якби не умови, в яких вони взагалі побралися.
***
Кроки в порожніх коридорах Міністерства віддаються луною. Один-два-три-чотири. Один-два-три-чотири. Трясця, Поттер навіть ходити як усі нормальні чаклуни не може, натомість рухається у якійсь дивній подобі вальсу, швидко наздоганяючи його.
Драко знає, що, якби ці коридори не були б зараз порожніми, йому нізащо не дозволили б ними вільно блукати. Та хай там як новий міністр (вітаю, Шеклболте, чудово попрацював) не намагався привести магічну Британію до ладу, у війні загинуло багато чарівників, здібних та не дуже, занадто багато. Тому для тих, хто покаявся та пристав на бік Міністерства, влаштували амністію за умови, що вони погодяться працювати «для відновлення та підтримання добробуту у країні, а також повернення доброго імені чаклунів та відьом в очах лідерів немагічного світу».
Звісно, перед цим треба було пройти принизливу процедуру суду, тому Драко і був тут. Хоча він не готувався зустріти в цих стінах Поттера, не тепер.
— Драко, зачекай.
— Що треба? — він обертається і застережно витягує руку, немов передбачив, що підсліпкуватий і незґрабний Поттер налетить на нього, не встигнувши спинитись. Натикаючись на перешкоду, той трохи втрачає ентузіазм і засоромлено відступає, збільшуючи відстань між ними. — Прийшов познущатися?
— Ні! Я… ти… ти просив повернути паличку, — Драко майже закочує очі на цей дратівливо-смиренний тон, — ось, — він бере паличку з чужих рук, відчуваючи таке ж неймовірно приємне поколювання у пальцях, як тоді, як уперше торкнувся її. Паличка знову обрала Драко собі за господаря.
— Так, звісно, — в тоні Мелфоя чути насмішку. — Ти ж тепер володар бузинової палички, на біса тобі звичайна.
Поттер мовчить кілька дивних секунд, а тоді дивиться йому просто в обличчя, яке ніби говорить: «Так, я знаю про Смертельні реліквії, а чого ти ще очікував?»
— Власне, я більше не маю тієї палички.
— Невже? Пожертвував на благодійність? Ти ж знаєш, що це так не працює, вона однак-
— Я зламав її, — голос Поттера звучить трохи роздратовано, коли він перебиває Драко.
— Ти що?
— Полагодив з її допомогою свою стару паличку, а тоді зламав, — просто стенає плечима той.
— Тільки такий невимовний телепень, як ти, міг таке зробити, — посміхається Драко, дивуючись більше зі свого тону: так, у ньому ще присутній ґлум, і він назавжди там залишиться, але ненависті більше не чути. — Ти ж знаєш, що це наймогутніша паличка у світі? Скільки речей можна було б за допомогою неї зробити? Скільком людям допомогти, адже ти так любиш цим прикриватися, — здається, він поспішив із висновками, адже з кожним дошкульним словом його голос звучить усе гостріше і упевненіше, як і личить справжньому Мелфою. — Відбудувати Гоґвортс? За кілька змахів. Переловити решту Смертежерів, що розбіглися світом, неначе таргани. Зробити так, щоб ти нарешті бачив щось далі свого носа, чорт забирай, але не ламати найпотужнішу реліквію у світі!
— Якщо ти так добре знаєш, що треба робити із бузиновою паличкою, то треба було робити, коли вона ще належала тобі-
— Ти думаєш, я не хотів?! — дратується Драко і на мить здається, що він от-от кинеться на Поттера, як у шкільні роки, хапаючи того за комір і з силою стрясаючи. Утім, юнак залишається стояти на тому ж місці, стискаючи в руках власну паличку, наче це мало б привести його до тями. — Коли дізнався, що паличка належала Дамблдору до самої смерті, думаєш, я не здогадався, хто її новий власник?
— Що ж, тобі пощастило, що Волдеморт не знав, що вона колись належала тобі. Хоча, ваша родина була такою близькою до нього, впевнений, він би зробив для тебе виняток, — «і убив би особливо болісно», — думає Драко, прикушуючи язика, щоб заглушити емоційний біль фізичним. Чергова шпичка Поттера зачіпає його набагато сильніше, ніж йому цього хотілося б.
— Так, бачиш як мені тепер добре від того, що він був таким «близьким» до нас, — майже беззвучно шепоче він, не турбуючись про те, чи його почули, і розвертається геть, поки не наробив біди.
Поттер тугодум. Инакше пояснити те, що Драко встигає зробити цілих десять кроків, перш ніж той усвідомить, що відбулося, неможливо. Але коридори Міністерства усе так само жахливо порожні, тож він чує кожне слово, кинуте йому вслід.
— Вони запросили мене бути свідком у твоїй справі.
— Хто б сумнівався, — ніколи ще бажання кинути аваду через плече, не дивлячись, не було таким непереборним.
— Я буду свідком захисту, Драко!
***
Тоді Поттер дотримався свого слова і справді свідчив на його, Мелфоя, захист. Більш того, він домігся того, щоб з-під варти звільнили і його батька. Драко тоді стискав зуби, адже усим серцем ненавидів, коли йому робили послуги з жалю, особливо такі, як Поттер, але уперше побачив, як Луціус дивився на когось, як на рівного. Мама багато плакала і нишком обійняла Гаррі, дякуючи.
Мабуть, тому їй і було легше прийняти наступну новину: щоб зберегти родинне майно, Драко мав вийти заміж за Гаррі Поттера. З політичної точки зору це було найдосконалішим способом «відбілити» свою репутацію (якщо тільки забути про те, як він «очорнив» при цьому репутацію самого Хлопчика, що Вижив). Одначе, з точки зору Драко це було щось на рівні найвишуканіших тортур його божевільної тітки.
Проте вибору не було. На відміну від першого пришестя, цього разу в них не було переписаних на друзів маєтків, закордонних рахунків та инших прихованих заощаджень. Оскільки батько рідко говорив щось словами, Драко чудово опанував мистецтво розуміння того, наскільки все погано, зі спохмурнілих брів та стишених сварок у спальні. І зараз все було настільки погано, наскільки взагалі можна було уявити. Тому Драко мусив рятувати свою родину, так само як вона рятувала його.
На диво, це запропонував сам Гаррі. Він завжди першим приймав рішення: суд, одруження, свої прізвища, різні спальні, легенда для не-таких-вже-близьких друзів та знайомих. На диво, бо сам Драко не розумів, як чийсь комплекс рятівника може бути аж настільки сильним.
Але, зрештою, може Поттер просто вирішив так «відігратися» за роки знущання у школі. У перший місяць співжиття Драко намагався якнайменше «відсвічувати», пересуваючись лиш від кухні до спальні з ванною і до виходу. Невідомо, чим у цей час займався Поттер, але не бачити його, коли він сам ще не розібрався із тим, хоче йому подякувати чи придушити його, було для Драко полегшенням.
Другий місяць відзначився діялогами трохи більш змістовними, ніж мимоволі кинуте «будь здоровий» (бо в Гаррі алергія приблизно на усе на світі).
***
— Знаєш, тобі не обов’язково йти з дому щоразу, коли приходить моя родина, — попри те, що посмішка Драко підказує, що він задоволений з цієї нової шпички, у тоні чується той відтінок щирости, який Гаррі вловлює все частіше.
— Дякую, якось минулі знайомства з батьками не надто райдужно закінчувалися.
Драко винувато опускає погляд у книгу, сенс якої він припинив вловлювати ще тоді, як Гаррі зайшов до вітальні. Тепер вони вже частіше отак сидять разом, перекидаючись кількома буденними репліками, що, на диво, майже ніколи не переростає у бійку. Про щось серйозніше Драко говорити боїться, не в останню чергу через таку реякцію Гаррі, та і про що в теорії вони могли б говорити?
Про те, як у школі Драко хотів убити Гаррі разом із його друзями? Навіть якщо він не по-справжньому цього хотів, хіба це легко було зрозуміти? Точно не тоді, коли всі свої сумніви і несказані слова вибачення Драко опівночі ховав глибоко в пір’яні подушки.
— Але якщо хочеш, я можу залишитися, — продовжує думку Гаррі, хоч це вже і не звучить як продовження думки, а як чергова поступка з жалю до Драко, яка змушує цього-таки Драко душити в собі одразу два бажання — прибити цього придурка і убити себе.
— Я казав, що хочу? — завжди є цей третій варіянт, більш безпечний, можливо, більш боягузливий, але Мелфою не уперше доведеться вислухати таке звинувачення у свій бік.
— Боїшся, що я сподобаюся твоїй мамі?
— Міг би, якби тебе підкинули нам під двері років так вісімнадцять тому, — від ремарки про мокре брудне цуценя Драко утримується.
— А тобі? — запитання ставить його в ступор, але не так, як двійко зелених очей, що дивляться просто на нього крізь ці неможливо великі скельця окулярів.
— Це ж не я відмовився потиснути тобі руку, — під кінець речення горло Драко ніби щось стискає і він хапається за цю можливість, тікаючи на кухню під приводом попити води.
***
— Драко, ти мені відчиниш?
— Ні, — ліниво буркотить він, подумки перевіряючи, чи замкнув узагалі двері, коли йшов з кухні. Злість уже майже випарувалася, але це не означає, що Драко готовий зараз бачити її першопричину.
— Чому?
— Щоб ти, блядь, спитав, — слово, що точно не личить чистокровному магу, виривається саме. Він давно вже припинив звертати увагу на такі речі, охрестивши це «поганим впливом Поттера». — І взагалі, тобі на роботу пора.
— Я не піду, поки не переконаюся, що з тобою все добре.
Це ще з якої радості? Уява підкидає Драко картинку, де Гаррі зі стурбованим обличчям просить його висунути язика, щоб оглянути горло, і ледь чутно пирхає.
— Я в порядку. Можеш іти, — Драко з’являється на порозі кімнати, лише щоб показатися, але, вочевидь, він недооцінив наполегливість героя, бо за секунду Гаррі вже опиняється всередині. — І що це, в біса, означає?
— Герміона каже, що нам треба говорити одне з одним, коли щось не влаштовує, тим більше, що нам ще довго жити разом.
Драко хочеться сказати «не нагадуй», але його турбує ще дещо. Герміона? Його чоловік ходить до неї за порадами?
— А Герміона що, сімейний психолог? — він хоче додати щось іще, але затинається, бо вони не «сім’я», для їхньої ситуації вигадали геть инший, з більш негативною конотацією термін — «фіктивний шлюб». І не те що б Драко це не влаштовувало, але… він же не просто так намагався налагодити стосунки з Гаррі?
Налагодити стосунки. Омлет. Точно, він досі злий через це.
— Тобто, тебе таки щось не влаштовує? — ловить його на слові Гаррі.
Драко на мить завмирає, намагаючись вигадати правдоподібну відповідь. І справа не у тому, що у нього проблеми з вираженням того, що його не влаштовує — Драко не втрачає можливості пожалітися, що не виспався через хропіння Поттера (навіть якщо той і не хропе), жартує, що дехто (але точно не він) закохався, коли Гаррі пересолює страви, але цього разу скарга здається такою незначною, що хлопцю ніяково через свою реякцію. Ніяковість — ще одна з речей, які можна вписати до «поганого впливу Поттера».
— Я живу із тобою, мені почати перелічувати в алфавітному чи хронологічному порядку?
— Драко, запхай свої жарти собі в сраку, — Поттер, безсумнівно, задоволений випадковою римою, — і почни говорити словами через рот.
Ах, ось як? Що ж, Драко є що сказати. Тим більше, що більше за Гаррі Поттера він ненавидить тільки коли йому вказують, що робити.
— Можливо, я був би трохи щасливішим, якби тобі не було байдуже на спроби инших людей зробити тобі приємно.
— Ти про омлет? Тю, то пішли снідати, чого ж ти одразу не сказав.
— Який же ти телепень, як ти взагалі дожив до цього часу?
— Ти не повіриш, сам себе про це запитую, — тепер вже Поттер посміхається відкрито-самовдоволено і від цього бажання його прибити у Драко не зникає. — То що, ходім їсти?
— Сам іди. Я не голодний.
— Чому для тебе такий важливий якийсь омлет? — Гаррі, що було вже встав, щоб іти на кухню, знову сідає на ліжко, трохи далі від Драко і його палички.
— З чого ти взяв, що він для мене важливий? — він же не може знати? Драко завжди накладає закляття приглушення і не розповідає нікому — хоча друге не так вже і важко виконати, враховуючи те, що друзів у нього не залишилося, якщо не рахувати самого горе-чоловіка.
— Бо я не перший день з тобою одружений.
— Дуже смішно.
— То що?
— Може це тому, що я з усих сил намагаюся налагодити з тобою контакт? — Драко очікував, що ці слова вийдуть назовні криком, але його голос моторошно спокійний. — Якось відплатити тобі? А ти цього навіть не помічаєш.
— А з чого ти взяв, що маєш мені за щось «відплатити»?