Пройшло вже три роки. Три довгих роки. Багато чого змінилося після його смерті. Хельга вмовила не доповідати в поліцію чи куди ще, а поховати його в лісі, подалі від дому. Далі для мене була тільки темрява, навіть дівчата більше не були світлом. Я усвідомила, що не дивлячись ні на що я…люблю його.
Так, це може звучати по дурному, божевільно, але…чому? Я не знаю, чому до цієї людини я відчуваю такі емоції? Чому? Не гнів, не образу, а любов і провину, що так вчинила. Проходячи крізь зеркало я дивилася на себе, ні, то була вже не я, це був якийсь монстер, вбивця.
Я знову ледве не вбила себе. Внутрішні голоси все ще сперечалися між собою: один казав «Вона не мала права так вчиняти, а ти їй допоміг!», а інший «Йому так і треба, подумай, щоб він зробив з нею, Хельгою та дітьми! Згадай, як він на них дивився! Я врятував нас, як ти не розумієш?»
І так з дня в день. Я не витримала.
Тепер же я сиділа в білій кімнаті на ліжку, вітер погойдував прозорі штори, а я читала, як почула голос.
-Мама! -до мене підбігли дві дівчата та одразу залізли на руки.
-Луі, Алі я вас так давно не бачила! -обійняла їх сильно-сильно.
-Тобі вже краще, Адо? -в палату зайшла Хельга, я мимохідь поглянула на вікно з ришоткою.
-Так, значно. Сказали, що скоро я зможу повернутися, думаю навіть сьогодні, -і посміхнулася.
Після того мене відвезли до лікаря, той же порекомендував мені полікуватися в психічній лікарні. Це звучить кумедно, хотіла, щоб Микола тут був, а в кінці кінці опинилася тут я. Який діагноз у мене я не знала, лікарі і санітари його не скажуть, але мені дійсно стало легше. Я не чула більше голосів, образ Колі більше не
переслідує мене, тепер я здорова.
-Тобі більше не сняться ті сни?
-Сни? Ах, ні) -той сон, який переслідував мене 3 роки…
Я ходжу по однаковим кімнатам, коридорам в яких нічого, щоб допомогло орієнтуватися чи вибратися, просто неприємнє жовте світло, яке іноді миготить і жовті стіни. Здавалося там повинні були бути люди, але я була одна…до певного моменту, моменту, коли з-за повороту визирає ВІН і починає йти до мене. Його голос був таким знайомим…
-Пташечка…навіщо ти це зробила?
-Я…. -та я не знаю, що відповісти, він же тільки важко видихає.
-Добре, це не важливо. Залишайся зі мною, ти ж мене любиш? -він дістає ніж, мені варто було б тікати, та я стою. Коли він наближається, б’є мене ножем в груди, по моїм щокам стікають сльози, а я відчуваю його губи на своїх.
-Я так сумував…
Та після цього я прокидаюся. Іноді я намагаюся від нього втекти, іноді він лювить мене і… А я відчуваю всі його доторки, поцілунки, тепло його тіла і навіть більше. Прокидаючись я ще деякий час це відчуваю. Все. І біль від ножу, і ніжні обійми, і близькість з ним.
Більше вони мене переслідувать не будуть, так запевнив мене мій лікар. Більше я не побачу його і не відчую… білше не буже мого Миколи.
-Знаєш Хельго, а вони так схожі на Колю, -кажу я погладжуючи їхнє волосся. Дійсно, вони були чимось схожі на нього. Аліція мала біляве волосся, яке було ще не дуже довгим і характер мала його, хоча це було ще не дуже помітно, їй же ж тільки має виповнитися чотири. Очі, як у моєї бабусі сірі, хоча можливо це також був колір одного ока Миколи. А от у Луїзи були гетерохромні очі, ліве-як моє зелено-коричневе, а праве- ізумрудним, як його. Кольори наче схожі, але це було помітно. Волосся ж русяве, як моє і поки характерами ми були більш схожі.
-Ти ж не…
-Ні, ні! Не переживай, все добре, я люблю їх! -відрізала швидко я, -Просто…коли дивлюся на них то згадую його.
«Згадую і сумую»
-Тоді добре… Що ж я піду поговорю з лікарем про виписку?
-Угу, -вона вийшла, а я лишилася з дочками.
-Мама, а хто такий Коля про якого ви казали?
-А? Хельга вам не розповідала? -вони похитали головою я трошки здивувалася, але цього і потрібно було очікувати, вона його на дух не переносила, а ми з ними про це ще не говорили, але я думаю, що вони повинні знати, можливо не все, поки точно не все, але… -Микола це ваш батько і… людина яку я кохала.