-Адо, я вклала дівчат спати…чекай, з тобою все добре? Невже тобі не вистачає сил? Не потрібно себе так мучити, -підбігла до мене Хельга і подивилася в око, тільки поті побачила сльози.
-Хельго, він… помер, -я дивилася на вже бездиханне тіло, що в таку пасмурну погоду хололо значно швидше.
-Адо, -вона спустилася на коліна і обійняла мене, -Тапер він не буже тебе переслідувати, ти можеш жити спокійно.
-Ні, -заперечила я відсторонюючись від неї, -Я…я ще не все йому сказала, Хелього!
Невже мене хвилювало тільки це?
«А ти тільки що вбила людину»
До мене дійшло усвідомлення того, що його більше немає, все, він не живий, але…чому мені так боляче? Чому я хочу плакати через нього?
«Тобі сподобалося власними руками мучити і вбивати? Тепер ти точнісінько, як він»
Ні! Я ж не він, я ж тільки захищалася…
«Виправдовуєшся?»
Мене накрило панікою, я ненавиділа себе, що я тільки зробила? Йому потрібна була допомога, можна ж було замкнути його в психічній лікарні, йому б там допомогли і ми б змогли стати нормальною сім’єю… Він просто хотів любові.
«-Пташечко…ні, Адо… Я тебе кохаю, -він помирав просто на моїх руках, потягнувся своєю холодною рукою до моєї щоки. Не знаю, як, але він знайшов сили підвестися і залишити короткий поцілунок на моїх губах і зм’як, повністю впавши на мої руки. Його очі не блистіли, не кліпали та не виражали нічогісінько-тільки порожнеча. В кінці свого життя невже він став минулим собою?»
-Він не може просто так померти, ні! -Хельга просто дивилася на мене шоковано, та коли я раз за разом почала використовувати здібність, аж закричала.
-Та що ти робиш? У тебе ж зовсім немає сил, ти так помреш!
-То нехай! -я поклала голову на його холодні груди, знала-його вже не врятувати. Все інше для мене знову стало порожниною та суцільною темрявою. Світ знову не мав сенсу.