.

Вольно і глибоко дихати було на селі, що ніби сховалося від усіх серед лісів – ніби в самого бога за пазухою, і не було йому біди довгі роки. Та закінчується все, от і милість долі закінчилася одного літа, що за довгі місяці з неба ані краплинки не падало. Земля порепалася, наче шкіра на босих старечих ступнях, повітря жаром палало, не даючи ані єдиного разу вдихнути, щоб не відчути, як усередині пеклом пече. І хай запасів на одну зимівлю вистачило, та коли взимку худобу хворобами побило, а за нею слідом повінь прийшла і ще більш засушливе літо, то життя зовсім тяжким стало.

Їсти було потрібно, і хоч матір збирала щось, а брат полював вже в молоді літа дрібних тварин, розумів Назар – довго вони так не протримаються. Ще й на нього їжі треба було не менш як на матір і брата удвох, бо виріс міцний ніби дуб, але ж і води великому дереву треба більше. От і дослухався до материних порад йти собі долі у іншому селі шукати, та грошей заробити, а дорогою додому купити чогось, аби проростити, або ж птицю щоби завести – вже б жити легше стало. Бо хоч цей рік не так бідами багатий був, їм навіть поле засіяти було нічим. От і пішов Назар разом із друзями до панів у наймити, щоби грошей заробити і сімʼю свою врятувати.

Та окрім сили неймовірної, дістався йому від батька і норов, що тільки матір і здатна була стримувати. І коли пан вчергове за ніщо карав своїх наймитів, витримати вже було складно, і як би Назар не тримав у собі слова, не счіпляв зуби, не запевняв себе, що нічого доброго з того не буде – не зумів при собі кулаки утримати.

А пани не люблять, як їх наймити бʼють, от і скрутили Назара тоді, покарали й вигнали у шию – ані грошей, ані їжі, сама ганьба у Назара з собою була як він додому вернувся.

- Ти, сину, не хвилюйся, - все заспокоювала його матір. – Я у сусідів трохи гречки виміняла, посадимо, зійде до осені, якось та й перезимуємо.

Та на душі все одно спокою не було, сон не йшов, і до ночі Назар блукав селом та слухав як собаки брешуть. І одної ночі на віз наткнувся, з якого колесо злетіло, на камінь найшовши.

- Хлопче, допоможи воза полагодити, - почув він тоді з-за спини, хоч і певен був, що не йшов за ним ніхто. Та й кому в такий час ходили околицями їхнього села, тільки якщо з гір не спустився.

На світло місяця вийшов тоді пан незнайомий із чорним волоссям та чорними очима, і посміхнувся приязно. Віддячити обіцяв, та щедро, а як Назар із роботою вправився, то пан із ним разом поїхав на возі. До себе гукав сісти, але Назару та приязність його не сподобалася – коли б пан хлопу звичайному поряд сісти дозволив? Добра від такої щедрості чекати важко, та й не знав Назар панів хороших, хоч встиг не одного в наймитство попроситися. Але слава про нього пішла вже селами, і йому відмовляли, навіть на поріг не пустивши.

- Назарчику, ти де пропадав? – вже здалеку гукала його матір, варто було до хати звернути.

Та пан той не дав йому і слова сказати, а матері став розказувати, як врятував його Назар, бо ж вночі з лісу вовки вийти можуть, а кінь його втомився, ще й віз без колеса стояв. Та сил йому самому не стало би полагодити те колесо, от і пропонує Назара взяти у наймити.

- Я тебе, Назаре, на рік до себе в наймити візьму, - запропонував пан, що Іваном назвався, і посмішка його Назару не подобалася, бо надто вже широка, надто вдавано-щира. Ніби не пан він, а друг Назарові, ніби не в наймитство кликав, а до шинку. – Відслужиш в мене рік, я тобі службу щедро оплачу. Стільки, що в інших панів і за десяток років не отримаєш.

І Назар би відмовився, та слідом пан із воза мішечок дістав, та такий важкий, що не мідяки там лежали. І не срібло навіть, а чистісіньке золото.

- Ось задаток для сімʼї твоєї, щоб слова мої підтвердити.

А як вдовісок ще гречки відсипав мішок, то й не стало Назарові снаги відмовити. Бо як навіть у шию погонить – вже не зможе він нічого відібрати. Та й навіть як тяжко буде – хоча би Ігор пожити зможе вільно, панів не знаючи. Тож узяв Назар його дарунки і матері віддав, та строго наказав щоб гроші на хазяйство витратила, не берегла, бо як пан нечесний – хоч би кілька років поживуть вони спокійно.

- Та ти маєш моїх наказів слухатися, - сказав пан, як за село виїхали. – Бо як раз схибиш – вовік тобі не бачити ані сімʼї, ані села, ані волі. До смерті будеш мені служити.

Сказав він то лиш коли матір до хати пішла платню відносити. Та казати їй щоби вертала, не наважився Назар. Панові руку протягнуту потиснув, і разом його ніби блискавкою прошило наскрізь. Зрозумів, що так просто від пана не відхараскається, та вже що зроблено – те зроблено. І відбули вони на тому возі, бо пан сказав – дорога далека, не посилить її Назар пішки, а як вертати буде – то Іван йому коня дасть із возом, щоб платню довезти.

Їхали вони стежкою, через річку по мосту пройшли, та до лісу заїхали. І боронь боже Назару збрехати, все дитинство він у тому лісі пробігав, полював з батьком, а згодом з Ігорем, матері помагав ягоди і трави збирати, та ніби в інакшому лісі вони опинилися. Дерева за ними тісними рядами замикалися, сонцю вранішньому просвіту не давали, ніби ніччю глибокою вони їхали, і навіть якби Назар втікти задумав – не зумів би стежку знайти, в корінні б заплутався, гіллям би руки роздер.

- Тікати надумав? – ніби в його думки забравшись, пан солодким голосом заговорив. – Спробуєш втекти – із сімʼєю навіть попрощатися не зможеш. Ще й наука тобі буде, щоб не дурив, в цім лісі і лишишся. А вовки своє діло вже зроблять, та кажани із круками поможуть.

- Не збираюсь я тікати, - похмуро Назар відповів, та вдивлявся у темряву, наче намагаючись хоч проміннячко сонячне побачити, хоч натяк на світло.

- Страху в тобі немає, - пан відмітив, і посміхнувся, і в темряві очима блиснув на Назара. – Та чи буде тобі снаги мої накази виконувати? Чи може відмовитися хочеш від угоди? Та тільки тоді повернемося ми назад, і увесь задаток доведеться віддавати.

Ніби в саме серце його пан заглядав та сумніви його викривав, ніби той лис вишукував в ньому те зерня, щоб до відмови примусити. Та Назар його слова памʼятав, і більше з вуст ні слова не злетіло в нього. Хоч би як пан не намагався його розбалакати, хоч би як хитро не глядів у вічі, які б слова не говорив – не дасть йому Назар того, що він добивається.

Як пройшло вже кілька годин, і перебрав Іван усі пропозиції, всі його сумніви розкрив, всяко спробував його на відмову спокусити, врешті вдалечі заперіщило світло денне. І вже дихати легше стало, і погляд прояснився, і вже не так страшили чорні панові очі, що в темряві навіть ніби наскрізь його бачили.

Та хоч Назар на господарство яке чекав, не було тут нічого. Лиш гола ділянка землі на узліссі, та річка, що її шум вітром розносило аж до лісу. Як глянув Назар назад – то не побачив виходу з лісу, а село його ніби й не існувало в цім світі – таким далеким воно видавалося.

- Приїхали, - всміхнувся пан і з возу зіскочив та почав у речах копатися.

- Тут немає нічого, - вимовив Назар розгублено, як той зачарований роздивляючись навколо, ніби чекав, що пан жарти знову жартує, і дурня з нього робить.

- То зробити маєш.

До рук йому пан дав сокиру, а слідом на землю поклав всякий інструмент. І хату наказав збудувати. Та хіба однією парою рук можливо це зробити? Так і Назар запитав у пана свого, бо хай він і обіцяв накази виконувати, та хіба ж можна щось подібне зробити одному?

- То спробуй, - всміхнувся Іван, а сам з-за пазухи сопілку дістав. – Тільки роби не абияк, а ніби для самого себе будуєш, для сімʼї своєї.

І не сказавши більш нічого, зник Іван у гущині лісу, а згодом звідти почала ледве чутно музика лунати – ніби наймайстерніші пальці ту сопілку тримали, а дмухав у неї сам вітер, що звуки розносив узліссям.

І що робити Назарові? Як взявся усі панові накази виконувати, то не міг він вже відмовитися. Ще й обіцянку дав таку, що порушити не міг, і сам з цього лісу не вийшов би – лиш блукав би днями й ночами, світла сонячного не побачивши навіть перед смертю. Засучив він рукави, та до першого дерева пішов. За ним – друге, третє, і валив їх Назар аж до глибокої ночі, коли вже сонце зайшло і цвіркуни лісом перегукуватися почали. Як вже сокира з рук сама собою випала, і сил не було її навіть підняти, то ледве доніс Назар ноги до вогнища, що його пан розвів, і заснув, до колоди прихилившись.

А на ранок – перші промені сонця його розбудили. Блукали лицем втомленим, допоки очей не дісталися, і так світили яскраво, що не можна було сховатися. І лиш згодом, повіки розімкнувши, побачив Назар вузлик близько себе. Розвʼязав – а там їжа гаряча ще, і від запаху одного він мало не загубив себе. А як хліб на язик поклав, то й самому собі не повірив – бо ж ніде тут готувати, а дорога довга, тож не дістав би Іван так просто свіжого хліба. Смачного, ніби сама матінка випікала зрання, і одразу в руках сили зʼявилися, і біль відступати почав.

Та й знову сокиру у руки узяв, та дерева валити почав, допоки не стало їх досить. Тільки задумався як переносити, як з узлісся вий почув, глянув – двійко волів запряжених, і певно б йому здивуватися, та втома своє узяла. Лиш підвів їх, на диво слухняних, до дерев повалених, і на узлісся перетягнув увесь ліс що зрубав. Ще й дерева ніби вже тиждень на сонці полежали, сухі та до обробки готові.

На кінець дня вже стояни поставив та правила встановлювати почав. На кінець другого дня до стріхи дійшов – і йшла робота легко, наче в ньому сили як у того вола, чи навіть десятка. Третього дня скошена звечора трава вже висохла, щоби як дах збудується стріху нею вкривати. І день у день Назара їжа чекала, зранку і пообіді, а під вечір ще й міцне щось пан полишав і спалося так добре, ніби у дитинстві, що матір добудитися не могла. Та голова на ранок ясна була, як небо безхмарне, і легка мов пірʼїнка. А як до роботи брався, то все чув як десь вдалечі пан на сопілці грав – і незрозуміло було, з якого він боку, бо ніби огортав Назара той звук та разом із вітром підганяв.

Вже не дивувався Назар нічому, ані їжі смачній, що вдома їв лиш по святах, ані силі власній, ані тому, що усе що потрібно було, знаходив десь обабіч, варто було лиш з іншого боку хату обійти.

А як піч затопив вперше зрання, то й побачив нарешті пана свого, що сіни оглядав та по дереву долонею стукав, ніби на міцність перевіряв.

- Гарна хата, - схвалив він і на сіно влігся, стелю роздивляючись. – Ти, Назаре, поснідаєш - то за господарством пригляди, а я відпочину.

Відпочивати панові, звісно, не було від чого – хіба що на сопілці грати втомився чи на коні околицями їздити. Та більш Назара збентежив наказ його.

- Яке господарство?

- Скотина, птиця. Ти б хоч назовні іноді виглядав, бо усе життя проспиш.

Виглянув Назар – а за зрубою вже хлів, паркан, курки ходять та клюють що на землі знайдуть, та корова виє, бо вимʼя повне. Дивина та й годі, та чи варто було йому ще чомусь дивуватись, коли він менш як за тиждень власними руками будинок поставив, та ще й як прокинувся – то стіни убрані були, на підлозі килими соломʼяні лежали, а на нізвідки виниклому столі вже пиріжки із вишнями стояли, рушником накриті, щоб не стигли.

Почав він із паном жити на тому узліссі та господарство глядіти його. Щастя, що матері часто помагав, тому і корову здоїти ладен був, і овець пасти, і як треба було – то курку на вечерю зарізати. Втомлювався як той собака, та ні разу не знав побиття чи приниження від Івана, ані грубого слова, ані погрози. А як роботу робив швидко і вільний час мав – то пан його різним наукам вчив. Розповідати любив про різні куточки землі, про книжки, що їх Назар не читав ніколи, бо неписемний був, та вже за місяць хоч і криво, як та курка лапою, міг щось написати, і як що бачив у пана на столі – то прочитати намагався.

Добре усе в нього було, от тільки як тільки темрява наставала – то виганяв пан його з хати до сіней, і до ранку турбувати його не можна було. А як прокидався Назар серед ночі, то чув щось з кімнати – не то схлипи, не то вий, наче людина плакала, а ніби звір який скавучав. Та такого звіра Назар не чув за все життя, і хотів не раз до пана постукатися та спитати чи усе добре, чи може поміч потрібна. А потім згадував, як той наказав суворо, щоб його не турбували до ранку, що би з-за дверей не чулося, і що би не трапилось.

То й слухав Назар ті схлипи, та не наважувався пана спитати за них.

Певно, й на краще, бо як виходив Іван з-за дверей з першим промінням сонця, що ще півні не встигали заспівати, то всміхався і жартував, і Назара іноді міг розбудити як настрій був особливо хороший.

То ягоди Назар в себе на ранок поряд знаходив, а то ввечері Іван стіл накривав не гірш як на Різдво, що потім зморювало Назара, і в такі ночі він не чув схлипів, бо спав міцно мов дитя.

Накази він виконував справно, питань зайвих не ставив, і вже вони перезимували разом. Та часом вечорами питав його Іван, чи не скучив бува Назар за сімʼєю. Допитувався, тягнув з нього правду – чи півправду, бо сумнівів, що його серце терзали дорогою сюди, вже не було. І навіть добре Назар почувався поряд із паном, та любив його розповіді слухати, як вільна хвилинка бувала. Або ж заслухатися його гри, як вівець випасав та біля дерева сідав відпочити в холодку.

Та одного дня вранішньо його пан розбудив, і погляд його був похмурий, яким його Назар ще не бачив. Ніби ті очі чорні хмарами заволокло, а кути губ вічно усміхнених до землі тягнуло, що аж в самого Назара холод спиною пробіг. Не бачив він Івана таким, і радий був би не бачити ніколи, бо нічого хорошого той погляд не обіцяв.

- Я щось… - спросоння слова складно складалися, та й не треба було їх, бо Іван його жестом обірвав.

- Маю поїхати, - і ніби сопілка тужливу мелодію затягла, так від його голосу на серці тяжко стало. – Допоки мене не буде, до хати не пускай ні єдину живу душу.

Назар навіть сказати нічого не встиг, як Іван з сіней вийшов і ніби в повітрі розчинився – лиш відлуння кінського галопу до вух долинало.

І як не намагався Назар своїй волі від панського нагляду радіти, журливо його серце тягнуло. Бо не розносив вітер музику, і піч ніби не гріла вже так увечері, і навіть кури наче поснули – ходили тихенько, півні не співали, а вівці белькотіли неспокійно. Тож радів Назар, як день скінчився, бо сподівався наступного дня почути вже десь вдалині гру сопілки, і від бризку води в обличчя прокинутися, бо сонце його раніше за пана не розбудило.

- Гей, хлопче, - почув він, як хату замкнув та свічку запалив, щоб панову книгу почитати, що він дозволив у будь-який час брати, аби тільки роботі не заважало.

У вікно постукали, і Назар виглянув, та сам не висувався, і сокиру про всяк випадок до рук узяв.

- Пусти переночувати, - крикнули йому з-за паркану. – А ми тобі гостинців принесемо.

- Не пущу, - відрізав Назар, памʼятаючи панів наказ. – Йдіть собі, хлопці.

- Та буде тобі, чи ми звірі щоб у лісі ночувати? – другий обізвався, низький та з поглядом хитрим, ніби лисячим.

Назар головою похитав та вікно закрив. То вони у двері сіней стукати почали, гукали, просили, горілкою пригостити обіцяли.

- Чи ти хочеш щоб ми померзли?

- Горілку маєте, щоб зігрітися. А до хати я вас не пущу. А як зайти спробуєте – зарубаю сокирою.

Ще довго гукали його ті хлопці, не даючи заснути – бо ж як проникнуть до хати, а в пана тут книжки цінні та всілякі речі заморські? Все покрадуть, а після Назарових погроз ще й його уві сні вбʼють. Пішли вони лише з першими півнями, проклинаючи його та злісними словами сиплячи в усі боки. А як зникли, то Назара так і зморило.

Наступного дня складніше було, бо не виспався, а робота така сама тяжка, і раніше ніби його та панова гра підбадьорювала, сили рукам повертала і розум прояснювала. Ще й вівця від отари відбилася, то бігав за нею Назар по горах, а потім тягнув назад у руках.

І їжі Іванової йому не вистачало, бо сам готувати міг, та лише те що їсти можна, але не смакувати. Не було відлуння домівки у його хлібі, і молоко не таким солодким здавалося, і мʼясо ніби жорстким стало, хоч півень і молодий був.

А надвечір, варто було хату замкнути, знов до нього постукали.

Побачив крізь вікно Назар дівчат у платтях, із кошиками повними їжі, та пісень співаючих.

- Пустіть переночувати, - солодко протягнула найвища із них із довгими темними косами та поглядом спокусливим. – Пустіть, пане, а ми з дівчатами вам пісень заспіваємо та приголубимо.

- Не пущу, - прокричав Назар, ізнову до рук сокиру беручи. – Йдіть собі, дівчата.

Та не хотіли вони йти, через паркан виглядали, звали до себе та до нього просилися. Пісень журливих затягнули, що серце краяли та про дім нагадали. Обійми та ласку обіцяли, та компанію гарну, але твердо вирішив Назар – не порушувати наказ. Та й яких би пісень вони не співали, не порівняти їх із тужливою музикою, що її пан грав вечорами, як на нього сум находив бувало. І як би не просилися та не плакали, не турбувало це душу Назара так, як плач, що він бувало з-за дверей чув.

І знову з першими півнями стихли прохання.

А третього дня буря піднялася, і градом узлісся накрило, та таким, що він птицю загнав до сіней та вівець пасти не виводив – бо побʼє, а йому потім панові про це казати. І від погоди, що так землю жорстоко терзала, не було Назару покою. Чи не трапилося що з Іваном, допоки він у дорозі? Навряд йому є де сховатися, а вдягнувся він легко, аби ще не довелося материни відвари робити, щоб на ноги підняти.
Провів Назар увесь день майже за наукою та намагався у шахи грати, які Іван так полюбляв, але із собою грати в них не так цікаво. Най він панові і програвав постійно, та все ж його розважливі коментарі не давали занудьгувати або духом занепасти.

А варто було хату замкнути, то втретє до нього озвалися з-за паркану.

- Синку, пусти до хати, - почув він старечий голос, і виглянувши, побачив діда й бабу – сухих як те осіннє листя. Одяг на них лахміттям звисав, а очі до того були втомлені, сховані у сплетіннях зморшок, що серце ніби голкою вкололо.

- Не можу, вибачте, - тільки й промовив Назар, та казав це вже через силу. Тільки тому що панів наказ не смів порушити.

Баба на нього погляд підняла, і сухі губи її промовили:

- Синку, та пусти хоч до вогнища просушитися. Бо ми під зливу втрапили, до нитки змокли. Невже тобі вогню шкода?

І вперше за довгий час Назара сумніви охопили. Та чи він не людина, щоб старих до хати не пустити? Чи може пан його черствий настільки, що не дав би прихистку нужденним?

Сховав Назар сокиру та книги прибрав від цікавих поглядів, і на видоху хату відімкнув.

- Заходьте, тільки до ранку, - пропустив він старих до хати.

Хлібом із ними поділився, та на печі постлав, а сам пішов до сіней – аби не бентежити людей як вони почнуть своє лахміття скидати.

Ані звуку зайвого з-за дверей він не чув, лиш тихе бурмотіння – ніби хто листя перебирав, та в цьому шепоті він ані слова не впізнав. А коли дощ сильніше полив, то його шурхіт Назара й приспав, і сон його був неспокійним, важким.

Четвертого дня прокинувся Назар від голосного удару дверей о стіну. Підскочив від несподіванки, і очима ніби на прірви натикнувся. Стояв перед ним Іван, що від гніву ніби вищий став, і в очах його блискавки сверкали небезпечні.

Кинув погляд до хати – а там ані старих, ані речей їхніх, ані сліду якого. Навіть постіль недоторкана, наче не було їх взагалі.

- Я тобі наказував нікого не пускати? – громом крізь його вуха пронісся голос Івана, хоч голосу він навіть не підвищив. Та Назар ніби від його слів не оглух.

- Наказував, - лиш зміг сказати він, бо й власний голос здавався занадто гучним.

- І ти мій наказ порушив?

- Порушив, - кивнув Назар, і ці слова боляче в його серці відбилися, бо ж знав, що за цим послідує. Знав чудово і те, що скаже слідом Іван – та коли він все ж проговорив це, Назара ніби страшною течією понесло крізь пороги, що тіло на шмаття розривали.

- Памʼятаєш наказ мій? – очі Івана ніби сама ніч, ніби темрява у тому лісі, що їх оточувала, ніби прірва, у яку Назар от-от зірватися збирався. – Не побачиш ти ані матері своєї більше, ані брата, ані сімʼї власної, ані волі. Допоки не помреш, будеш мені служити і звідси не підеш, бо сам ліс тебе згубить, як спробуєш.

І хоч Назар розумів, що справедливо це, та все одно на душі важко було. Бо ж він мало не дні до зустрічі з матірʼю рахував, та до того як брата побачить. Та як би гірко йому не було, він ані від слів, ні від рішень своїх не відступався.

- Значить, не побачу, - відлунням відповів він, і поглядом простежив, як пан до кімнати своєї зайшов і зсередини замкнувся.

Того дня навіть скотина його не слухалася. Корова все хвостом била по обличчі, як він її доїв, вівці тікати намагалися, навіть гусаки за ноги босі щипали. Ніби усе хазяйство на нього разом із паном озвірилося, та покарати намагалося.

Але не було в серці Назара жалю за те, що до старих доброту проявив. Не зміг би він спокійно заснути, якби вони усю ніч під парканом простояли, хай і зникли як те марево нічне без сліду. І розумів він, що то нечиста сила його спокушала, та певно туга за матірʼю і її наука не дали б йому нужденним відмовити.

Увесь наступний тиждень зо дня в день ставало йому все тяжче працювати. Скотина не слухалася, птиця хворіла, навіть піч не топилася. Іван йому їжу лишав, та не таку як зазвичай. То хліб підгорілий був, то тісто в пиріжках сире всередині, а то й вишні червиві траплялися. Та Назар терпляче їв або ж сам собі готував.

Але не вибачався перед паном за порушення наказу, не намагався йому лестити або якось перед ним впадати, щоби провину загладити.

І кожний день йому Іван пропонував піти.

- Можеш долю випробувати, - говорив він холодним як сніг у горах голосом. – Як я на сопілці граю, то ліс не такий темний вже стає. Як виберешся – можеш додому потрапити.

Та куди йому додому вертатися без грошей та без нічого? Його вже ніякий пан місцевий не візьме до себе, а після відношення Івана він і не потерпить до себе того нахабного ставлення.

Тож вислуховував його Назар і до роботи вертався, і робити її намагався справно. Не заважали йому ані вибрики корови, що не раз ногою відро перекинула зі свіжим молоком, ані кури, що нестися погано стали, ані паркан, що перекосився від вітру, і за нього вівці вибігли. Старанно працював Назар, і робив як Іван йому в перший день наказав – ніби то його господарство, а не чиєсь.

У неділю ж уперше він почув ті самі тужливі звуки сопілки. Тихі, далекі, ніби їх сам вітер від нього відносив. І певно не чіпляли вони душу ще так сильно, як після такої довгої тиші.

І вівці втихомирилися врешті, дали відпочити, бо за тиждень мало не щодня їх Назару ловити доводилося. Особливо Катрю, її вибрики Назара мало не до сказу доводили – він навіть їй імʼя дав, щоби серед усіх вирізняти, та помітив вухо травʼяним барвником, що його матір робила.

І поки сидів він недільним вечором, вслухуючись в мелодію, що долинала ледве-ледве, розслабився та й задрімав, прихилившись до стовбура. І лиш чужий доторк до плеча його змусив очі розплющити.

- Пане, я просто присів… - промовив він, і лиш потім погляд підняв.

А перед ним стояв Ігор – як живий, і Назар кинувся його обіймати. І справді – живий, справжній, волосся як завше скуйовджене, лиш лице витягнулося за рік назарової відсутності.

- Ти так виріс, - радісно промовив Назар, і лиш тоді помітив, що одяг у Ігоря покоцаний, наче через хащі він пробирався.

- Ледве тебе знайшов, мене у лісі ніби той блуд вполювати намагався, водив колами, - ніяково всміхнувся Ігор і погляд кинув в сторону пагорбу де Іван сидів. – Пішли зі мною, Назаре, твій пан спить, він нас не помітить. І не пізнає, що ти втік.

Назар лиш головою похитав. Не міг він піти. Чи це марево, чи правда Ігор до нього явився, та не міг він піти. Сам не знав чому, та серцю від одної думки неспокійно було.

- Назаре, вдома все добре тепер, - шепотів йому Ігор, щоб ніхто не почув. – Хазяйство мама відновила, скотина, птиця, більше ніж тут в тебе. Самі ми не вправимося.

- Я маю лишитися тут, - відмовив Назар, з усіх сил намагаючись в сумні братові очі не дивитися – бо голос тремтів від того, як же сильно він би того хотів. – Я завинив, і тепер маю лишатися тут, скільки проживу.

- То що ти, до смерті самої в наймитах проходиш?! – обурився Ігор, та Назар його на витягнуту руку від себе відсунув. Марево чи ні, та він мав виконати обіцянку. Хто знає, як обернеться її порушення, він не хотів своїми діями матері нашкодити та Ігорю.

- Йди, Ігоре, - крізь біль вимовив він. – Хай у вас із мамою все буде добре. Йди!

І відвернувся, та й погнав отару до двору, не оглядаючись, і пекучі сльози рукавом витирав. Він вже рішення прийняв, та міняти його не збирався, і його місце тут.

І варто було від Ігоря відвернутися, знов музика заграла, і тепер вітер не відносив її від Назара, а давав кожну ноту почути.

День минав за днем, і більше не піддавались вони рахунку. Лиш сезони змінялися – знов зима настала, і Назар щоб скотина не померзла, їй хлів утеплив. Курник збудував, аби птахів в сінях не держати взимку, дрова заготовив, хату підлатав.

Робив ніби для себе, а вечорами допізна з паном почали вони в шахи грати. Хто виграє – може питання поставити. Дізнавався Назар про минуле Івана, та не міг сказати, чи правду йому пан каже, бо як розповідав – все жартував, прикрашав, та іноді плутався не то сам, не то Назара заплутував. А Іван його питав про сімʼю, про майбутнє, про те, які в нього мрії були до наймитства, чи не шкодує та чи не хоче додому, і яких наук ще опанувати хотів би.

Та одне питання Назара гризло постійно, бо ж не припинявся плач ночами, а ставав лиш тяжчим, і таким, ніби у подушці лице Іван ховав, щоб не чув ніхто його схлипів. Хоч наказував пан не заходити, та питань він не забороняв. І від них не тікав, навіть якщо Назар щось питав, що йому не подобалося.

Та й покарання своє Назар вже отримав, тож одного вже теплого травневого вечора все ж наважився поцікавитися.

- Я чув з вашої кімнати ночами звуки, пане, - він уваги не звертав на погляд, що застерігав від подальших питань – його Іван міг би лиш вбити, та хіба то вже таке покарання, як він в неволі до самої смерті? Якщо так, то смерть би означала йому волю від панства. – Чому ви плачете?

Іван замовк. І з ним ніби змовкли пташки за вікном, що галасливо перегукувались, і навіть вітер травневий вщух, лиш цвіркуни не припиняли своїх пісень нічних.

- Не ти один, Назаре, сімʼю втратив, - все ж почав Іван, зітхнувши, і вітер знов зашелестів між листям, доносячи цвірінькання птахів. – У мене була сестра, жили ми з нею далеко у горах та до людей не ходили особливо. Але… одного разу вони прийшли до нас.

Губи Івана в тонку нитку зжалися, ніби важко йому було навіть слово вимовити, ніби навіть спроба про це говорити йому біль приносила невимовний. Певно, сестра йому дуже дорога була, якщо одні тільки спогади про неї йому мову відбирають.

- Схопили нас і потягли кудись, та я відбитися зміг, а за нею не встиг вже. Її в церкву затягли та, кажуть, під нею закрили, і вона щоб не дістатися їм, у сон погрузилася, глибокий та нескінченний, щоб нічим її не могли пробудити. Давно це було, і села того вже немає, лиш подейкують, церква серед лісу стоїть, де вона лишилася, і крізь сон мене зве кожну ніч. От тільки врятувати мені її не судилося.

Назар хотів би здивуватися, та Іван ніколи не приховував того, що він не звичайна людина. Інколи й того, що не людина він зовсім – від моменту коли Назару наказав цю зрубу збудувати, коли мало не у повітрі зникав, ще й ті люди що день у день приходили і з першими півнями зникали, ніби й не було їх.

- Не можу я ні побачити ту церкву, ні тим більше до неї зайти. Певно, причин пояснювати тобі не треба? Ти ж хлопець кмітливий, хоч і дурний буваєш та наївний.

Від цієї похвали щоки Назара румʼянцем запашіли, і навіть подальші слова його не збентежили. І тільки хотів він рота відкрити, як Іван йому похмуро відказав:

- Йди. Вже пізно.

І замкнувся. І до ранку слухав Назар, як він плаче за дверима, та не смів зайти, бо як би й зайшов – чим зарадити зміг би? Добрим словом тут навряд чи можна помогти, а ділом серед ночі в цім лісі він не зуміє ніяк зарадити.

Та варто було пану відкрити ранком двері, Назар вже на ноги підхопився. Ходив увесь день смурний, та слова якось скласти намагався докупи, щоб панові сказати, але всі слова здавалися неправильними.

І всі фрази що в голову приходили, всі питання звучали так, ніби він від того вигоду отримати хотів. Та от тільки єдине чого він хотів – хоча б раз із паном в шахи до самого світанку пограти, та щоб коли грав він на сопілці, то не оповивала туга душу.

- Пане?..

- Назаре, я хочу побути на самоті. Йди, - тихо промовив Іван, схилившись над столом, спина в нього була напружена, ніби у звіра перед тим як кинутись.

- Я можу допомогти сестру вашу врятувати.

Чого завгодно він очікував, та не того, що Іван на нього подивиться сумно і головою похитає.

- Ти думаєш, я не намагався? Не кидав усі сили на те, щоб її порятувати, не наймав людей щоб допомогли церкви дістатися? – лице Івана болісно скривилося, і слідом не менш болюче прозвучало: - Немає у мене людям віри.

І це Назара вже мало не обурило. Та чи не виконував він усі панові накази? Чи не робив усе, що той казав, навіть коли це здавалося неможливим? Чи не його Іван навчив най і не усьому, що сам знав, та багатьом речам, що їх Назар навіть на вольній би не дізнався?

- Навіть мені ви б не довірилися? Через одну помилку, що я її через співчуття до нужденних зробив?

- Та тільки я не нужденний, Назаре. Мене жаліти не треба, ти мене боятися маєш, бо служиш нечистому, і душу свою ти мені заповів навіки, навіть опісля смерті.

Та знав вже Назар, коли пан його лякати намагався та відштовхнути. Бачив у тих чорних очах нелюдських звичайну тугу за людиною близькою, і хай би в Івана власної душі не було, Назарова від того боліла удвічі сильніше.

- Я не жалію вас, пане, а розумію. Як мені сімʼї ніколи не дано побачити, то хоч вам цю можливість дати маю.

Іван лиш зітхнув голосно, і від того його видиху вітер піднявся навколо Назара. Ніби буревій лиш його торкнувся, бо в очі та рота пил і листя летіли, а земля під ногами раптом на болото перетворилася, наче перестав Іван свої сили ховати. Побачив тоді крізь примружені очі Назар його справжню подобу – на людину він був схожий, та лиш силуетом. І певно, не дійшли вже до них про таких створінь легенди, бо й матінка не розповідала подібного. Іван же себе ніяк не звав, лиш нечистим, та й то певно тому що прийнято так було – що не хрещене, що до церкви не зайде, те й буде нечистим. А як воно живе та до людей ставиться – нікому вже не цікаво.

- Не страшно тобі, Назаре? – в вухах зашелестів його голос моторошний. І тілом одразу сироти прокотились, та й рясні такі, що плечі здригнули. – Не боїшся зі мною до лісу йти проклятого?

- Не боюся, - твердо Назар відповідав, та на місці стояв, ніби довести хотів – його що той пил, що листя, що болото, а хоч би й сам чорт не настрашать.

- То може вбити мене спробуєш, якщо я сил не матиму близ церкви?

- Не спробую, - все так само непохитно стояв Назар на своєму. – Я захищати вас маю, а не вбивати.

- А може тоді свободи закортіло, і хочеш на мою сестру життя своє виміняти?

Це було спокусливо, він правий. Думав Назар про те, що міг би пану запропонувати таку угоду, і він би певно погодився. Можливо не одразу, та тільки з кожним днем туга ставала б сильнішою, а Назар – слабшим, бо навіть молодих колись старість наздоганяє. І через рік чи через десять, але Іван піддався би.

От тільки як до себе Назар справедливості хотів, так само справедливим вважав обіцянку свою виконати.

- Єдине що просити міг би у вас, пане, це сімʼю мою навідувати, щоб у достатку вони жили. Та не буду. Бо ви мені прихисток дали, сімʼю від голоду порятували і відпустити були готові, аби тільки я умов не порушив. Ви мною опікувалися, ні слова поганого не сказали, не покарали, коли я наказ ваш порушив та не вигнали.

- Я життя твоє у тебе вкрав.

- Та це було обговорено одразу. Інший пан за непослух мене б лозиняками по спині набив, і без їжі на тиждень лишив би. Ані відпочинку, ані наук я б не знав, нічого не бачив би крім тяжкої праці. Тому хочу віддячити вам, а далі вже самі мою долю вирішуйте.

І вмить вщух вітер, листя повільно на землю опало, а земля, в яку Назара вже мало не по коліно затягнуло, виштовхнула його як ніби яблуко з води. Стояв перед ним Іван вже не в тій страхітливій подобі, але на лиці його не було усмішки звичайної. І суму, який все частіше Назар у його очах бачив попри жарти й сміх, теж не було.

Дивився на нього пан серйозно, та руку йому на плече поклав.

- Тоді, якщо ти дійсно готовий, ми вирушимо зранку. Треба хазяйство передати на догляд, бо хтозна, скільки часу блукатимемо тим лісом.

Назар тільки кивнув, а потім, як руку пан відняв та до себе пішов, торкнувся плеча там, де рука Іванова лежала тільки що.

З грубої тканини виднілася квітка ніжно-пурпурна, і її Назар до себе у сіни забрав та сховав від чужих очей.

На ранок наступний зникла кудись вся худоба. Стояли курник та хлів порожні, лиш пірʼя, що вітер розносив, Назару було доказом, що не примарилися йому ті тварини. Поклав він пірʼїну до себе у сумку – як доказ чи спогад, бо хтозна чи вернеться він сюди, чи в лісі блукати зостанеться, як той його не випустить. У сумці ж, загорнута в тонку тканину, лежала і квітка учорашня, і ніби зовсім не зовʼяла вона, тільки дужче розквітла, і ніжним запахом ніздрі лоскотала.

- Ти не передумав? – спитав його Іван, коли Назар до сумки ще й хліба круг взяв у дорогу. От тільки цього разу голос пана не загрозливим був. Із острахом він питав, бо певно вже надія в його серці поселилася, а з нею розставатися тяжко. Кому ж знати краще ніж Назару?

- Я обіцяю вам вашу сестру знайти й повернути, - упевнено йому Назар відповів і коня осідлав, що його пан з лісу привів, і поїхали вони разом до лісу, серед якого церква стояти мала.

На підступах до лісу вже коні хвилюватися почали. Підганяв свого Назар, та не слухався він ані наказів, слова ласкаві його не заспокоювали, і врешті спішитись довелося і йому, і панові його.

- Не підуть далі, - похитав головою Іван. – Я ліс цей заговорив, щоб ні одна жива душа туди не посміла зайти, а звірі чаклунство відчувають гостро і як воно темне та зла їм бажає – не підуть туди.

- То як я зайду?

- Маєш щось із моїх речей узяти, щоб ліс тебе за свого прийняв, бо до сих пір всі провідники мої щось в мене позичали. Хто жупан мій вдягне, хто шаблю, а хто й просто триматиме за плече. Та тільки ті хто мене не тримався, губилися в цьому лісі, і наледве я їх вивести зміг, а за роки тільки посилилися ці чари.

Назар думав недовго. Відкрив долоню свою і панові протягнув, щоб той його вів за собою. Вірив Назар, що не стане його пан в лісі губити чи навмисне заводити стежками плутаними, щоб тут і лишити. А як буде – то стане ця наука Назару останньою.

Але Іван його все ж торкнувся, і приємно так стало, ніби на щоки сонячне проміння впало, зігріваючи. Зберіг Назар бережно це відчуття у серці, і з ним йти крізь ліс не так моторошно було. Як хащі загустими ставали, то діставав пан сопілку, і тоді Назар його плеча тримався чи за сорочку пальцями чіплявся, та як розступалися перед ними гілки, то брав Іван вже сам його долоню в свою, і за собою вів. Розходилися перед ними гілки, розступалися кущі та ріділи стовбури що в саме небо прямували і сонце не пропускали.

«Він слабшає», - в голові пронеслося, і сіпнувся Назар від тої несподіванки. На Івана погляд кинув, та той мовчав, і вперед прямував, от тільки крок його вже більше людський нагадував. Кілька разів коріння йому під ноги втрапило, і вже Назарові його ловити довелося.

«Йому не місце на землі освяченій».

Намагався Назар той шепіт не слухати, що до нього з-за церкви доносився. Не було йому віри в Назара, та серце його слухати не хотіло.

«Ти ж хочеш сімʼю побачити»

«Хіба матір хоча б перед смертю не навідаєш?»

«Чи ти худоба яка, чи невільник, що тебе на все життя за одну провинність увʼязнили?»

«Йому сил не стане тобі опиратися»

Глянув Назар на Івана – і не впізнав його. Наче й не змінилося нічого у ньому, лиш в кучерях рідкими струмками сивина застигла, та в лиці більше людського стало. Не розумів Назар, роздивлявся, аж поки погляд його пан на собі не почув та у вічі не глянув. І тоді стало Назару ясно – втрачає тут пан свої сили. Хай він і не змінився майже, та погляд інакшим став.

І темні, та вже не чорні очі, Назара розглядали. Ніби чекав він на що – спинився, став на місці без єдиного руху, лише погляду не відривав, ніби заплутався-потонув в Назарових очах.

«Не має він тут над тобою влади»

І рука вже не так Назарову долонь стискала, і тіло Івана вже не здавалося таким спритним, наче той весінній вітерець, і розумів Назар – сильніший він зараз. Захоче – то пана схопить за шию і зламає її як лис тому курчаті. Схоче – то скрутить і тут лишить на смерть чекати. А як противитися буде – то ножа в Івана вихопить і в тіло встромить як у розтоплене масло.

«Зроби світу послугу. Вбий нелюда. Врятуй себе»

Назар руку Іванову відпустив і за голову схопився, бо разом ніби всі спогади його мінятися почали – і вже посмішка приязна, якою її Іван зустрів уперше, на звірину пащеку перетворилася. І вже здалося, ніби він Назара по спині бив батогом, примушуючи хату будувати. І пиріжки ніби не з вишнями, а з гниллю одною були – проникли ті голоси в його голову та все сплутували, змішували, спогади підміняли і злість у серці підіймали назовні.

І вже не було сили тому противитись, вихопив Назар із сумки ножа свого робочого, схопив Івана за комір та до дерева притис, і ніби хтось інший рукою його рухав, і вже не впізнавав він лиця, що йому за цей рік з лишком близьким стало, ближчим за усіх.

- Іване, допоможи, - ледве знайшов у собі Назар сили, благав зупинити його, не дати зробити нічого, про що жалкувати буде.

- Не маю я тут сил, - лиш сумно відказав йому Іван та підборіддя закинув вище. – Казав я, вам, людям, віри немає. Бо є в вас душа, і нею заволодіти нелегко, та варто лиш знати, що вам болить, і обернути її проти когось найлегше.

Всю волю Назару зібрать довелося, щоб ніж не у горло панові встромити, а у стовбур дерева, та так глибоко, що не зміг дістати. А як почав у сумці ритися щоби мотузку дістати та Івана попросити йому руки звʼязати, допоки не вспокоїться, то першим у руки згорток із тканини трапився. Розвернув його Назар – бо й про це вже не памʼятав, і квітку знайшов. Не так вона вже цвіла, не так пашіла, та варто було тонкому аромату його носу дістатися, як вже впізнав він панове лице.

Як другий раз вдихнув – то й спогади повертатися почали, і злість відійшла.

А як утретє вдихнув, то розсипалася квітка у долонях, за собою підступні голоси забираючи.

- Пробачте мені, - кинувся Назар до пана та під руки схопив – бо протистояння Іванові важко давалося, не мав він такої сили, що була вона в Назара. – Не втримав слова, і спробував вас вбити.

Та Іван без злоби на нього дивиться, лиш тремтить на віях його сльоза – мов та росинка на траві, чиста, прозора, ніяк на землю не зірветься.

- Ні одний не міг цим силам протистояти, - пан говорив тихо, ніби й на це йому сил не було в цім місці. – І кожний тут загинув, як мене вбити спробував. Не можна мене так просто життя позбавити, лиш зникає усе надбання, і усе спочатку починаю, і сильніше сестру свою чую із кожним разом, як ніби до її сну наближаюся. Але не ти.

- То квітка зачарована ваша помогла, - вдячно Назар відмовив, та з жалем на згорток вже пустий поглянув.

- Не було в ній магії, а тут тим більш. Моєї – напевне не було, якщо тільки ти не…

Замовк Іван різко, та щоки його запашіли червоним. Не сказав нічого більше, і здригнувся, як Назар його руку в свою узяв.

- Як наді мною влади не мають, то вам все ж можуть нашкодити, - вперто Назар сказав.

Та з кожним кроком до церкви, від якої лиш підвалини лишилися, все більше противився Іван усім своїм єством. Не йшли йому ноги, руки тремтіли, і дихання важким ставало, хрипким, ніби хворим.

- Не можу я далі, - мало не впав Іван на каменюку, та руками слабкими до сопілки потягнувся. – Без мене тобі йти доведеться. Як вийдеш, на звуки йди, бо сестру мою розбудити непросто буде.

Назар йому вогонь розвів та хліба врізав скибку. Хай він і не найкращий кухар, та хліб пекти навчився за цей час, і Івану ніби легше стало, як вперше надкусив.

- Я скоро, - вимовив Назар, руки їхні розімкнувши, і ніби беззахисним себе й Івана лишив. – Слово даю, я повернусь.

Та варто було відійти на десяток кроків і обернутися – і не бачив він вже Івана. Заволокло все позаду туманом густим мов молоко, і тільки світло церкви йому ввижалося попереду. Йшов до неї Назар довго, що й ноги втомитися встигли – хоч і здавалося, що вона на відстані руки. Тоді вслухався Назар у тишу, що навколо настала, і ледве чутно з-за туману доніс йомі вітер сопілку. Та Назар йшов не до неї, навпаки, намагався щоб вона з-за спини звучала, довірився знов панові своєму, який хай тут влади і не мав, та ніби за спиною стояв і направляв його. Дійшов врешті до порогу і варто було ступити на нього, як зрозумів Назар, чому так гірко Іван щоночі плакав.

Навіть не знаючи сестри його, відчув Назар, як молила вона допомогти, звала, плакала. Він йшов на голос, аж допоки до сходів не дійшов, та двері, що до підземелля вели, вже ізгнили давно. Пройти крізь них Назару було нескладно, і побачив він у темній коморі дівчину, що на камʼяній лаві лежала. Гарні, смуглява, як і пан його, у платті домашньому та з лицем повним болю.

Узяв Назар її на руки та й поніс, і ледве крізь плач її чув, як пан на сопілці грав. Тепер йшов вже на звуки, проходив крізь молочний густий туман, і чув позаду як його то Ігоря голос, то материн гукали. Просили, кликали до себе. Потім – голоси панів своїх колишніх, що погрозами сипали та розправу обіцяли. Але не могли вони заглушити для нього гру на сопілці, що його до себе кликала, вела назовні, витягала з обіймів старої занепалої церкви.

- Пане, - Назар покликав, як побачив вдалеку камінь із тонкою фігурою, що на ньому сиділа та сопілку біля губ тримала.

Не звертав на нього уваги Іван, грав собі, ніби від того його власне життя залежало, і лише коли Назар перед ним сестру на траві поклав, то почув схлип. Не дівчини, а пана свого. Та не той, що він чув раніше вночі, туги й розпачу сповнений, а щасливий.

Упав Іван на коліна, обійняв сестру за плечі, і сльози його котилися щоками та на землю падали.

Чекав на нього Назар скільки потрібно було, не заважав і не підганяв. Певно й сам би ридав так само, якби матері сотню років не бачив, як не більше. А потім пішли вони назовні, і цього разу ліс не хапав їх, не плутав стежки, і не було від нього загрози. Змінився ліс, став світлим, і наче стовбури дерев порідішали, світло пропускаючи всередину.

- Вона завжди своєю добротою усі мої чари розвіяти могла, - не зводячи очей з сестри на руках Назарових, Іван промовив. – От і зараз, варто їй звільнитися, то й ліс її дослухається.

Довезли її вони до узлісся, де хата стояла, і ніби не день пройшов, а цілий рік – заросло подвірʼя бурʼяном, яблука рясно під деревом лежали, та на стріху, що Назар тільки замінив, треба було вже нову солому сушити.

- Як так? – мало не вперше Назар запитав у пана. – Бо ж нас тут не було всього день.

Похитав головою пан і двері відкрив до хати. Вклали вони дівчину на ослінець, і потім строго наказав Іван його не турбувати, допоки не виведе сестру зі сну.

- Вона блукає, як ти блукав у тому тумані. Та знає, що треба на звук іти. Раніше далеко я був, то не міг її порятувати, і музика до неї не долунала, та завдяки тобі…

Іван не закінчив, лиш посміхнувся так гірко і щасливо водночас, що серце в Назара заболіло. Вийшов він, і на сіно впав, та міцним сном заснув. Сили його втома забрала, ледве голову опустив та очі закрив.

Проспав Назар до обіду, а як прокинувся – то в хаті все так само музика грала. Пішов надвір – а там все вже як і було. Корова, кури, вівці, та тільки бурʼяни лишилися. Порався по хазяйству до пізньої ночі, що від бурʼяну вже пальці пекли, повечеряв хлібом, що в сумці лежав, і молоком свіжим запив, і знову заснув.

Так три дні пройшло, і ні на мить сопілка не стихала, що вже Назар хвилюватися почав, раптом занадто глибоко пані заснула, і не розбудить її вже Іван. З тяжким серцем Назар працював, аж от надвечір стихла музика і двері відкрилися.

- Назаре!

Вийшов з хати пан, ведучи сестру під руку, і лице її було заплаканим, та сяяло від щастя, ніби те сонце опівдні. Відпустивши овець пастися, Назар до них підійшов.

- Маріам, Марʼяна, моя сестра, - представив її Іван, і нерішуче, із посмішкою, та поглядом сумним, взяв за руку Назара. – Ти врятував її, і за законами маю тобі її віддати за дружину. Хату ти будував як для себе, то й буде вона тобі. Усе, що робив на совість, тобі дістанеться.

Подивився Назар на Марʼяну, і за її посмішкою ввічливою скоріш, аніж щасливою сумніви побачив. І мабуть образило б це його, якби сам не відчував того самого, бо не радів він зовсім Івановим словам.

І не розумів що не до вподоби йому, бо ж дівчина Марʼяна була ладна, що матері би точно сподобалася. І свободу йому разом із хазяйством пан готовий був віддати, та не було від цього на серці радості. Не було ані бажання майбутню наречену обійняти, ані відчуття, що з плечей тягар звалився.

Навпроти, важчим став він, і врятувало Назара лиш те, що Катря знов через паркан гайнула. Побіг він її ловити, та й майже до вечора просидів на пагорбі, не знаючи, як панові відмовити.

А як поснули усі, то й Назар задрімав. Відмовився він з сіней йти, не схотів із Марʼяною в одній кімнаті ночувати. На традиції посилався, однак не була вона його серцю мила. Та й вже звик він до думки, що із паном до кінця життя пробуде, і думка ця його гріла – так наївно і неправильно, бо ж не можна бажати бути наймитом назавжди.

От і спав він неспокійно, від кожного шороху здригався, а як почув що замок хтось відчиняє, то схопився на ноги одразу і перше що під руку трапилося схопив.

- Не станеш же ти від мене ложкою деревʼяною відбиватися, любчику.

- Думав вдерся хто, - відказав Назар та ложку поклав.

І лиш потім помітив, що вдягнута Марʼяна зовсім не домашньо. Чоботи, плаття дорожнє, та сумка на поясі, а в руках мішок невеличкий, та важкий.

- Бачу я, що ти на мені одружуватися не хочеш, - заговорила вона перша. – І серце твоє вже зайняте, лиш тільки боїшся ти про це сказати. Та й я не хочу знов із неволі до рук людини втрапляти. Вам віри від мене не буде довго, брат мій хоч мав час, щоби це переосмислить, а я заледве з полону вибралася, і знову мене до землі привʼязати намагаються.

- Ви панові серце розібʼєте. Він тільки повернути вас зумів, і на ранок знову втратить.

Марʼяна всміхнулася і головою похитала.

- Він знає, що мене до одного місця не привʼязати. Ми із ним ніби місяць і сонце, як він хотів жити спокійне життя та господарство мати, то мене до неба тягнуло. Та хай він і хотів мені найдорожче віддати, не втримає цим.

Назар поглянув на неї здивовано. Він усі розмови їхні чув, та не обіцяв їй пан нічого. Та й хіба було тут щось, що б не міг він добути без єдиного зусилля? Усе, що тут було, явилося за махом панової руки, і нічого не було такого, чим би він дорожив, що б не залишив в одну мить.

- Не розумієш ти поки, Назаре, та одного дня побачиш, що моєму братові найдорожче. А поки передай йому листа, і як лютувати буде – скажи, що приспала я тебе, і втекла, на лелеку перетворившись. Тож як побачить він лелеку, нехай кине їй дві ягоди, чорну й червону. Якщо червону до дзьоба візьме – все в мене добре. А як чорну – біда зі мною трапилася.

Підійшла вона і до лиця Назарового потягнулася. Схилила його до себе, і губами лоба торкнулася – і поринув Назар в глибокий сон, допоки не розбудив його Іван, що Марʼяну шукав.

- Як вона могла втекти? – незрозуміло було, журився Іван чи лютував, та розпач його Назар відчував здалеку.

Аж в голові від тих почуттів гуло, і мало про листа не забув. Та варто було його Івану віддати, пробігся він очима по рівних рядках, і на Назара злісний погляд кинув.

- Йди, - і знову той загрозливий голос, що у вухах відлунням дзвенів. – Бери що хочеш, хоч усе забирай, і йди собі з очей моїх.

Та стояв Назар на місці. Не хотів він йти. Якщо панночку відпустити йому було легко, хату цю покинути, худобу, все на світі, то не хотів він лишати Івана. Усім серцем до нього прикипів, і тому лише коротка відмова відповіддю стала. Тоді Іван вихором по кімнаті пішов. Викидав зі скринь книги та коштовності всілякі, казав Назару їх з собою брати, а як знову відмову почув то дістав з-за пазухи сопілку і навпіл її розламав.

- Ну буде тобі більше спокою, Назаре. Ти їй втекти дозволив, і я тобі цього не подарую.

- Не хотіла вона тут лишатися. Зі мною братися не хотіла. І я, пане, не хотів її за дружину брати та господарство ваше забирати.

- Не хотів, кажеш? – загрозливо примружив Іван свої чорні очі, що ніби затягували, не дозволяли з місця зрушити, та слову з вуст не давали злетіти. – Я тобі найдорожчий свій скарб запропонував, сестру свою. Свободу, гроші і хазяйство на додачу, та тобі й того мало було?

- Не мало, - відказав Назар, і в грудях його від злоби запекло. – Не хотів я вашого нічого. Лише ви мене позбавитися намагалися, та чи я перед вами завинив чим? Роботу погано робив, просив чогось, чи може тікати намагався? Якби хотів, то й наказ мені ваш нічого не вартував би, втік би додому, і ліс мене ніякий не злякав би. Якби хотів, то й духу мого б тут не було.

Не повірив йому Іван, вихром з хати вискочив, безлад за собою лишивши. І до самого вечора Назар порався по господарству, речі на місця складав, а як на зламану навпіл сопілку натрапив, то вмить ніби сили його полишили.

Сховав її за пазуху і як лягав спати, то лишив двері трохи відчиненими, щоб пан увійти міг.

Знов із дому Іван зник – певно на пошуки пустився, і щовечора до хати приходили подорожні та у дім просилися. Та вже як би не виглядали, що би не казали, відмовляв їм Назар – навіть коли його голос матері з-за паркану покликав.

- Не вийду я, мамо. І вас не пущу, - відмовив він та вікна позакривав.

Приходив до нього ізнов Ігор, просив додому вернутися, та не хотів Назар того. Чекав як пан повернеться, щоб з ним поговорити, і пройшов так не один тиждень, і кожного дня його хтось на думку про втечу схилити хотів. Тоді пішов одного дня Назар у підлісок та знайшов там ліщину. Кілька гілок зрізав, обстругав ножиком грубо, та із третього разу зумів таки сопілку змайструвати.

І варто було явитися комусь йому надвечір, сідав у кутку і грати намагався – так, як пан грав.

А через місяць Іван повернувся. Назар тоді на полі вівець пас, то й не побачив його, а як вернувся до сіней своїх, Іван мало не впустив з рук ножа, яким мʼясо нарізав – звичайно, як та людина.

- Лишився? – тільки і запитав він.

- Чекав, - відмовив Назар і з-за пазухи сопілку дістав. – Я вашу сопілку полагодити не зміг би, тому нову зробив.

- То ось на кого птахи жалілися як я прийшов, - всміхнувся Іван, руки сполоснув та повитирав, і як підніс сопілку до губ, то наповнилася кімната музикою, що дихання перехопила.

Враз на серці потеплішало, і ніби сонце вечірнє яскравішим стало, і не міг Назар погляду від Івана відвернути.

А ввечері покликав його Іван в шахи грати, і ніби навмисне підставлявся, щоб дозволити питання поставити. І хоч Назар цьому обурювався, просив пана йому не піддаватися, та Іван сміявся, що як буде в повну силу грати, то не зможе його Назар аж до самої смерті запитати ні про що. І все ж, здобувши перемогу, навіть не задумавшись, Назар запитав:

- Марʼяна казала, що ви їй найдорожче, що мали, пообіцяли віддати, щоб втримати. Та ви можете що завгодно з нічого створити, і так само примусити зникнути, то чим ви можете так дорожити?

- Тим, ким вона знехтувала. Тим, хто зумів просту квітку світлом наповнити, та від знади позбутися. Тим, кого я з усіх сил намагався примусити зникнути з цього місця, та він лишився. Тим єдиним людським створінням, яке мене примусило в нього повірити.

І навряд хтось ще міг би похвалитися усім цим, тому Назар в роздумах наступну гру вже не зміг посилити, хай би як пан не старався йому піддатися. І як настала черга Івану питання ставити, то говорив він не так упевнено.

- Чому ти вольну на службу мені проміняв?

Складно було на це питання відповісти, бо не знав Назар сам, чому. Не знав, з яких причин почувався в наймитстві вільніше, аніж на волі. Чому боявся додому повертатися та від матері про сватівство до дівчини сусідської чути, коли міг усе життя провести з тим, хто одним своїм голосом в серці міг полумʼя запалити.

- Бо така моя воля.

І врешті грали вони до ранку, як Назар колись і мріяв, а як зморило його, то сказав йому пан в хаті лишатися. Не чув більше Назар його плачу надривного ночами, лиш іноді довго заснути не міг, суворо оберігаючи спокійний Іванів сон.