Повернувшись до своєї кімнати, Ерке з розмаху впав на ліжко і втупився у стелю. Думки були сплутані, все було незвично і дивно, але майбутнє вже не викликало відчаю. Принаймні за контекстом було ясно, що продовжувати роботу йому ніхто не завадить. І люди навколо теж були цікаві.
Заплющивши очі, він по черзі згадав усіх нових знайомих.
Цікаво, звідки пан Текео взяв ті дивні черепи. На муляж вони були не схожі. Секретар говорив про тварюк з інших вимірів, які випадково потрапили сюди — може, це їхні?
Ще цікаво, чому та система сплутала його з вампіром. Біологією Ерке не захоплювався, але, може, з якимись розрахунками цьому Текео вдасться допомогти? Друзів тут ще не було, і спілкування хоч із кимось хотілося перевести на постійну основу.
Ерстейл здавався істотою самодостатньою. Ерке знав такий типаж — роботу вони вважають своєю власністю і помічників, особливо непроханих, сприймають як злодіїв.
Рельшен або Мізукі він допоміг би з задоволенням, але в хімії, на жаль, був зовсім не сильний. Згадавши розмову з ними, він уявив, як вони розмовляють віч-на-віч, і мимоволі засміявся. Потім задумався. Їхня мова була як цікавий код; можна подумати над його розшифровкою.
Втім, насамперед слід було розгадати «правильну інструкцію» відносин з імператором.
З глузду з’їхати. Цілий справжнісінький імператор! Тільки зараз до Ерке почала доходити вся епічність ситуації. Раніше все, що не стосувалося математики та безпосередніх справ кафедри, він пропускав повз вуха — але тепер почав згадувати.
Людина, з ім’ям якої була пов’язана неймовірна кількість чуток та пліток, у переважній більшості геть безглуздих. Хтось зі знайомих Ерке обожнював його, наче напівбога, хтось боявся, наче демона — так чи інакше, байдужим до імператора не був ніхто. А тепер ось ця людина триматиме його, Ерке, на руках — а може, ще й за вухом почухає? З глузду з’їхати.
Теоретично тут усі повинні були б ходити, опустивши очі, і розмовляти пошепки, але побачене і почуте йшло врозріз з теорією. Гаразд. Поживемо — побачимо.
У холі вже з’явилися люди — і всі вони були настільки різні, незрозумілі, галасливі, що Ерке схотілося знову сховатися в кімнаті.
— Новенький?
Різко обернувшись, він побачив за спиною смаглявого парубка з високими вилицями. Довге темне волосся того було перехоплено бісерною пов’язкою. Ерке згадав його — ще один із дошки пошани і, судячи з ворожіння, друг. Це добре.
Не чекаючи відповіді, хлопець простяг руку:
— Джеор Великий Електрон. І передбачаючи ваше питання — те, що в нас залишилася традиція подібних імен, зовсім не означає, що ми відмовилися від прогресу.
Чемно покивавши, Ерке представився. Джеор… Джеор… Це ім’я він начебто вже чув, тільки коли?
Тим часом новий знайомий, розсудивши, що місцеві ходи новачку невідомі, підхопив його під руку і потяг за собою. Минувши хол, вони завернули у вузький коридорчик, що петляв так химерно, ніби його прокладала змія.
Їх наздогнав чоловік, замотаний у кілька рясно прикрашених китицями халатів різної довжини. Розсіяно кивнувши Ерке, він смикнув Джеора за рукав:
— Як там твої бактерії?
— Нічого, бурштин уже доїдають. Товстенькі, рум’яні.
— Дух Койольшаукі не закликав?
— Та ну, при підключеному другому трансформаторі?
Коридором повз них із реготом промайнула руда кішка. Чоловік у халатах зітхнув:
— Моїх архей треба в другий контейнер уже перекладати, а синя крейда для пентаграми скінчилися, знову замовляти треба…
— О, тоді й на мене замов теж. «Веселий окультист» краще, вони м’яко пишуть, — Джеор повернувся до Ерке, — а ви, до речі, в якій області?..
— Я математик.
— Тоді і на нього теж. На дошці писати знадобляться.
Кішка розвернулась і пострибала назад, разом відштовхуючись від підлоги всіма шістьма лапами, наче вони були на пружинах. Діставшись таким чином до Джеора, вона підстрибнула сильніше і повисла у нього на грудях. Він одразу підхопив її (а, так — господар кішки!) і притиснув, чухаючи за вухом. Чоловік поспішив уперед. Джеор жалісно зітхнув йому слідом і повідомив Ерке:
— Який молодець, так добре тримається, хоч і аура із протезом.
Нарешті вони зайшли до просторого приміщення. Посередині стояв величезний шведський стіл, поряд з яким весело балакали кілька десятків людей. Не встиг Ерке озирнутися, як Джеор потягнув його до дівчини, що сиділа на підвіконні. У неї були довгі зелені дреди і фотоапарат на поясі (ага, ще один друг, чудово). Та поцілувала Джеора в щоку і з цікавістю тицьнула убік Ерке курячою ніжкою.
— Новенький?
Здається, найближчим часом це стане його другим ім’ям. Тим часом дівчина продовжила:
— Я Ліе. Зараз фотки тобі в кращому вигляді оформимо. Тобі ж дві, стандарт?
— Ем. Пан Ерстейл сказав, що чотири.
Ліе насторожилася.
— Чекай. Ти що, перевертень?
— Ну так… Кіт…
— Холера, ні!
— Е-е… а в чому річ?
Джеор засміявся. Ліе простогнала:
— Та мені через цю Мізукі Ерстейл скоро голову відірве! Вже скільки років минуло, а я не можу в котячому вигляді її сфотографувати!
— Але чому? — здивувався Ерке. — Ми ж не вампіри.
Ліе сердито відкусила шматок курячої ніжки і потрясла нею у повітрі.
— А ось я після сніданку покажу. І якщо з тобою буде так само, я… я не знаю, що я зроблю! У стінгазеті пропишу!
…На щастя, прописувати не довелось. Для другої пари фото Ерке чинно сів на стілець, обернувши лапи хвостом, і з задоволенням позував кілька хвилин, гордовито повертаючи голову то в один, то в інший бік (він обожнював фотографуватися в котячому вигляді). Ліе розслабилася.
— Закінчили, ура. Молодець. Я до вечора надрукую, сама в секретарську віддам.
— А якщо не секрет, що з Мізукі?
— А.
Пошарівши на полиці, Ліе з похмурою урочистістю протягнула йому альбом.
— Ось усі мої спроби. Увічнила для історії, так би мовити. Ні, ну я не можу — вона коли людина, то як людина, а як це, так усе, вішайся. Головне, так просто сидить спокійно, а варто камеру навести — починається. Находить на неї, каже, нічого зробити не може із собою.
Ерке відкрив альбом. Головним героєм усіх фото була чорно-біло-руда, розмита в русі пляма. Іноді розмитими були й речі, які пані Мізукі, ймовірно, у момент фотографування перекидала на себе або зіштовхувала. Тільки в кутку одного з фото було чітко й різко схоплене біле вухо.