.

відшукати хочу
я уламки надій,
щоб нікого не ранили.

— Ти ж кинула.
— Саме так, — ще раз затягується й видихає, — я іноді курю з друзями. Рідко.
— То ми друзі?
— Коханці мають бути ними.

Тиша, нічні ліхтарі, погляд.

— Не хочеш почати знов? — питає, зачаровано спостерігаючи за її рухами, за вустами, що випускають дим назовні, немов розповідають довгу напів легенду, борючись із бажанням зіпсувати момент цього, на його думку, мистецтва хаотичним поцілунком.
— Ні в якому разі. Це, — затяжка, — контроль над собою. Влада над розумом. Я випробовую його, знаючи, що захоче ще. Допоки успішно. 
— Цікаво, — Ісмаїл зімкнув вказівний і середній пальці, розуміючи, що, окрім крапельок поту, між ними немає нічого. Вона забрала його цигарку вже декілька хвилин як, а зачарований він так і залишався сидіти, ледь дихаючи. Не через дим, що давно попрощався з ним, а через почуття, що так неочікувано та зручно вмостилося коло сонячного сплетіння. Ніби було й буде там завжди. Усвідомлення неконтрольованості та покори не дратувало, а зупиняло цей вечір, який він запам’ятає на все життя, розбиваючи на довгі насичені секунди, відчуваючи на кінчику язика терпкий смак миті.

Тим часом Аслихан докурила цигарку в попіл і тепер повільно й глибоко дихала. Цей пустотливий рух свідчив про довіру. Їй дуже закортіло довіряти йому. Ті дивні хімічні реакції могли штовхати її до речей, що суперечать ідеям, до яких Аслихан крокувала довгі роки того дивного життя. Безжального, безбарвного, без казок і зірок.

Та жінка вирішила дозволити собі віддатися почуттю й принаймні тимчасово заповнити пустоту, яку апатія роками свердлила, запевняючи, що істина — в байдужости.

Задушені мрії ослабили призначене їм ласо, знову стали пеленою перед очима, як раніше, змусили стрибнути вище, ніж могли її стомлені ноги. Вона знову дякувала життю.

Цього ранньовесняного вогкого вечора поза часом, місцем і будь-яким виміром Аслихан приймала виклик. Колись маленькою полюбила ризик, свободу та вітер. Вони давали їй силу, але й ранили. 

Тепер Аслихан любила свої шрами. Цінувала уроки життя, розчаруваннями платила за допитливу натуру. Сивого волосся не ховала, боролася і з задоволенням досліджувала воду, що раніше лякала її невідомістю та прихованими таємницями. Хто б знав, що ними виявляться виделки, застряглі поміж водоростей.

Ісмаїл позіхнув, прикриваючи рота долонею. Реакція Аслихан, що вперше за вечір відвела погляд від чоловіка, не забарилася.

— Чому ти смієшся? — прищурює очі.
— Моя сестра в дитинстві казала, що зітхають ті, у кого всередині живуть маленькі добрі світлячки.
— Мій брат казав, що соціопати не зітхають у відповідь.
— Сестра Асли, — смакує слова, двічі торкаючись язиком зубів.
— Брат Ісмаїл, — жінка пародіює його.
— Так дивно, що деякі люди знають тебе все своє життя. Пізно…
— Ні, — Аслихан рішуче похитала головою, її сонливість розвіялася вмить, — саме вчасно. Я втомилася шкодувати. Сумувати за минулим. Воно не відпускає. Ти б не хотів знати мене десять років тому. Я сама б не хотіла, — очі заступають мерехтливі картинки з минулого. На язиці чується неприємний металевий присмак. Адже минуле завжди заховане в скриньці коло сонячного сплетіння. Воно нічого не забуває. Час від часу розгортає мапу з розчарувань, показує, ятрить найболісніші місця.

Аварія, навчання ходити заново, втрата батька, нескінченні спроби схуднути, токсичні стосунки, виснажлива робота, відсутність снаги сказати «ні».

Зараз лише спогади, мурашки та слід від операції на ключиці.

— Я хотів сказати, що вже пізня година. Мені лишитися? — питає, ніби між іншим. Ніби він зараз збереться й поїде. Ніби завтра не повернеться. Ніби йому не кортить зовсім не розлучатися. Ніби він хоче виходити з затишної оселі назустріч вечірньому вітру.
— Ти знаєш відповідь, — піднімає брови і всміхається куточком рота, зауважуючи, що він міцно стискає її долоню своєю.
— Не знаю, тому питаю.
— Якщо так хочеш почути, то так, я хочу, щоб ти залишився зі мною, Ісмаїле Хаджиоглу, — з насолодою програє йому.

Розриваючи долоні, що тільки возз’єдналися, жінка невдало пробує встати з дивану. Натомість через раптовий, але такий звичний біль десь у попереку ноги підкошуються, і вона опиняється на пухнастому килимі. Не може вирішити: нарікати через образу чи кепкувати через безглуздість. Обирає Ісмаїл, випадково пирснувши.

Їхні голоси переплітаються й створюють любу вухові мелодію сміху. Грубі тембри загострені часом, випробуваннями та нікотином.

Тіло тремтить, однак тривожним думкам зась до голови. Долоня чоловіка знову знаходить її ледь теплі пальці. І вони розчиняються.

Підхоплюються майже одночасно, уже не розриваючи тілесного зв’язку. Минають диван, не промовляючи жодного слова, стають у позицію класичного танцю й починають рух. Усмішка Асли ховається в ледь кучерявому волоссі — чиєму саме, acaba — Хаджи не зводить з неї очей, не помічаючи й не контролюючи м’язів, всміхається у відповідь. 

У повітрі відчувається пожежа, кисень дає в голову та підтримує горіння. Їхні рухи стають дедалі хаотичнішими, з кожним поворотом очам важчає знайти очі партнера — обов’язкова умова. 

— До речі, що ми танцюємо? — задумливо питає Аслихан, вислизаючи з пастки його обіймів, тримаючи смугляву долоню лише зігрітими пальцями.
— Суміш вальсу та танго.
— Суміш з чим?
— З коханням, якщо хочеш.
— Хочу, — здається, уперше цілує його сама. Як уперше.

Танго переривається. Від вальсу залишається одна поза: дуже близько, очі в очі. Руки знов переплітаються, ніби й не розлучалися, ніби вирізьблені долею одна до одної.

Від болю не лишається сліду. Тільки невиразна тінь.

— Хочеш пити? — лунає за кілька хвилин. Аслихан лише чує його, бо очі міцно заплющені. Не хоче залишати його обіймів. Вростає щокою в ту місцину коло його плеча, куди дістає зростом.
— Так, — не міняючи положення, усміхається, й Ісмаїл бачить намистини її очей крізь повіки. Уява сьогодні розігралася не на жарт. 

Йому не до жартів, але він ладен розповідати свої найтупіші ідеї заради її сміху. Лише б їй хоч на хвилю стало затишно в цьому глобально-непевному світі. Лише б її справжні, як вона сама, емоції оживили в ньому самому щось, чого він давно не відчував навіть у стані закоханості. Чи теорія знову страждає? Життя не дає додаткового шансу засвоїти. Що запам’ятав  — те твоє. І ще будь вдячним.

Тримаючись за руки, перетинають вітальню й опиняються на її кухні. Очевидно, що це місце в домі шанується. Мінімалізм, кілька картин на стінах, квіти в горщиках. 
Поки Аслихан занурюється в думки й, нічого не бачачи, прямує до любого кактуса на підвіконні, з яким кожного ранку снідає, чоловік хазяйнує.

— Налий, будь ласка, — ховає підборіддя в долонях, спираючись ліктями на стіл, не може відірвати погляду від рослини.
— Дякую, — за хвилину.
— Як ти обрав кухлики? — ще за мить.
— Ну, ці сподобалися найбільше з тих, що стояли на полиці. Просто так.
— Ти п’єш з мого улюбленого просто.
Сміються.
— А як щодо твого?
— З цього я іноді п’ю каву.
— Вариш тобто?
— Записала тебе в чергу спробувати каву від баристи Асли.
Ісмаїл хотів був жартома обуритися, та:
— До речі, вода смачніша, ніж зазвичай.

Чоловік теж це відчуває.
Поки тишу порушує тільки цокання годинника на білосніжній стіні, а темряву тьмяний нічник, Ісмаїл спостерігає за коханою жінкою, вкотре заворожений її родимками, які витончено вкривають обличчя та тіло. Ще трохи — і комусь знесе дах.

— У тебе тут крапелька.
— Тут? — навмисне показує пальцем в інший бік рота, хоча відчуває.
— Ні… — розуміє. І цілує її. Цього разу коротко.

Кухлик падає на підлогу й розбивається.
На вулиці спекотний липень і пізня ніч. 
Вона повільно збирає уламки, балансуючи на грані больового шоку. Пальці прагнуть порізатися, відчути різкий біль: від тупого вже нудить. В очах ось-ось потемніє, а у вікні почне світати. Зрештою, Аслихан завжди більше любила заходи сонця.
Сльози на щоках просохли, вона забула їх витерти.

— Я забула.
— Ти не забула, — всміхається, розвертаючись, і йде.

Жінка згадує, чи гупнув він дверима, ідучи назавжди, але пам’ять встигла стерти цей спогад.
Аслихан виходить з іншої кухні, яка тисне на неї десятками спільних вечер, розмов, планів на майбутнє і навіть запахом того раптового сексу.

Підходить до вхідних дверей, зачиняє їх зсередини. Ключі Ісмаїла, відділені від основної зв’язки, висять на звичному місці на вішалці. Зручно. Не треба зустрічатися ще раз заради дрібниці.

Їй боляче.
Але й байдуже, як швидко він викреслить її зі свого життя.

Вона відчиняє шафу, кидаючи погляд на пусті полиці, які ще кілька годин тому належали Ісмаїлу. Шукає його футболку Ґалатасарай, яку привласнила собі. Не знаходить. Забрав.
Починає складати речі до червоної валізи — заспокоюється або справді їде у відпустку — забувається. Поступово повертається до думок про те, як краще перевозити горщики з рослинами та книжки.

На годиннику майже четверта, Аслихан здається та лягає на ліжко поруч із відкритою валізою.

Сценарій недописаної п’єси для них залишиться в шухляді як спогад про її невдалу спробу писати.

Вона відкоркує пляшку червоного вина, купленого разом, скривиться від смаку алкоголю, нарешті розуміючи, вона справді його любила чи любила його любов до цього вина.

Вона вирішить: ховати нав’язливі спогади про нього чи позбуватися їх негайно.

Жінка засинає, встигнувши відчути, що не хоче курити.

Цей епізод закінчується. Цієї осені вона знову переїжджає. Сьомий рік поспіль.