Розділ 10

-Адо, тобі вже краще? -запитав такий м’який і теплий голос.
-Так, все добре…майже.
-Тебе все ще це непокоїть?
Я відвернулася до вікна: -Він знову мені снився.
-Йому тут нас не знайти!
-Не впевнена, що це на довго…
Вона підійшла блище і обійняла. Це були зовсім не ті обійми. Дощик- от кого нагадувати мені її обійми.
-Все ж доведеться, так? Тобі по іншому напевно не знайти спокою? -я поглянула в її очі, що нагадували бурштин, потягнклася до свого лівого ока, на його місці пов’зяка, «Багряний дощ» так і не зумів повернути мені його, але я була до того готова. До того ж здібність і так багато зробила, на моєму тілі залишилося тільки декілька швамів, інші рани та травми були заліковані, але мій внутріній голос…він постійно нагадував про помсту, додавав хвилювання, бо хто знає скільки ще я зможу отак переховуватися? Після втечі думала, що у мене взагалі немає часу, постійно параноїла, думала, що не протримаюся і неділі, але ні. Пів року. Я не знала, що могла зробити на той час, а єдина, до кого я могла піти це моя подруга. Так, я наражала її на небезпеку за що не одноразово картала себе, але тоді я не могла протистояти йому. Через п’ять місяців народилися мої дівчата. Двоє. Двох важче буде оберігати, але нічого. Зараз вони не були більшою чи меншою мірою схожі на мене чи Миколу, та згодом це зміниться, та навіть якщо вони буть його копією, я буду любити їх, вони ж ні в чому не винні. Я не могла їх не навидіти, навіть в моменти, коли я згадува ті жахливі дні, вони просто хапалися за мої пальці своїми маленькими ручками. Луіза і Аліція, я просто не можу дозволити Миколі щось з ними зробити, мій організм зміцнів, тере я можу перейти до своєї помсти, він відчує всі муки на собі.
***
-Моя допомога не потрібна? -запитала Хельга, саме в той час коли я закінчувала перші підготування.
-Ні, я не можу втягувати тебе у всі свої проблеми.
-Це не тільки твоя проблема і не тільки твоя біль, -вона зробила секундну паузу, -Але якщо ти цього хочеш, тоді добре.
-«Ви так спокійно розмовляєте про те, що плануєш зробити?»
-«І нехай! Невже це щось погане, бажати захистити дорогих людей?»
Мої два внутрішніх голоси. Я не помітила, коли кожен з них почав відстоювати свою думку, та і взагалі коли вони почали говорити майже одночасно, мене це не турбувало. Я вкладала в конверт лист Миколі, намагала в ньому додати хоч краплю почуттів, та виходило так собі:
Коля, думаю ти сердишся за те, що я зробила, вибач, але у мене не було вибору, мленькі янголятка, яких ти так хотів зі мною мати не витримали б в тій неволі і не змогли б довго прожити. Я не хочу повертатися туди, не хочу щоб ти робив мені боляче, а тим більше завдавати шкоди дівчатам, але якщо ти зможеш одуматися, не відбирати моєї волі та стати гарним батьком дітей, ми б могли жити разом. І хто знає, можливо твоє кохання не буде невзаємним?
Ада
Ні, я навіть не думала бути з ним, тим більше підпускати його до дітей, він ніколи не стане нормальним. Це був хитро спланований хід-змусити його думати, що його кохання може бути взаємним, але навіть якщо він більше не вчинить такого(в що, звичайно, не вірилося) я все одно не повернуся, це буде вже занадто!
Куди відправити лист дізнатися було важко, але вже згодом він буде в його руках, а можливо він взагалі не забажає його читати? Та була впевненість- він прибуде за адресою відправки, до невеличкого будинку в лісі, де ніхто-нічого не почує.
***
-Пташечка…невже це правда? -як я і думала, він тут. Сумний погляд, тихий голос. Він обіймав мене не так, як завжди, не знаю, що саме було по-іншому, але навіть це не обдурить мене.
-Микола, -холодно відповіла я, коли перші краплі дощу впали на землю. Повна суть багряного дощу, тепер у мене є сили її використати. Я віжчувала, як його ноги почали підкошуватися, погляд помутнів, та навіть так він не хоті мене відпускати. Та це вже не важливо, зараз він лежав на вологому ґрунті. Не був мертвим, просто без свідомості, я не дозволю йому так швидко померти.
-«Він повинен відчути все те, що пережила ти»
***
Ланцюги на його нозі кріпилися так само, як мої колись, відмінність була тільки в тому, бо ми були навулиці, це все, щоб скористатися моєю здібністю. Ні, не зцілення, зараз я відчувала тільки гнів, в такий моменти «баглюряний дощ» дійсно стає таким, знесилює жартву, що потрапила в мою немилість, а як слідство-не могла використовувати свої здібності.
Я чекала, коли він прийде до тями, от тоді для нього почнеться справжнє пекло. Порізи, тиски, голод, кайдани, удушення. Майже все, що він робив зі мною, я зараз використаю проти нього, нехай відчує біль, та я не дам йому так просто померти, я бужу заліковувати його рани здібністю.
«Адо, та зупинися ти, можна ж зробити кращ…» -здалося, що цей внутрішній голос хтось заткнув і скоріше за всього так і було.
«Не слухай Адо, тобі, яка пережила все це потрібно помститися, але… якщо ти не можеш, то може мені варто це зробити?»
Боковим зором я побачила, що Микола прийшов до тями, того ж моменту я втратила контроль, мої наступні дії я пам’ятала відривками.