Розділ 9 День?

Я не знала, який день, місяць (хоча Микола сказа, що вже четвертий пішов, як я тут опинилася), що відбувалося і взагалі більше нічого не відчувала. Він переніс мене з тієї кімнати, бо був впевнений, що більше я не зможу втекти. Коли він уходив, або повертався, коли спілкувався зі мною я муси просто відповідати шаблонними фрази, яких він мене змушував і одно з таких була «я люблю тебе, Коля». Більшість всього часу я просто лежала сама по собі, або він лежав поряд, та більше не було сил вставати. Свої звірства він не переставав робити: порізи, гвалтування, іноді вмикав той самий «Вальс в до мінор номер 7», але інші види катувань більше не використовував, вони були лиш для того щоб зламати мене.
-Адо, нужбо пташечка, відкрий ротик, -він підніс ложку блище, не було ніякого вибору окрім, як скоритися, -Отак, молодець пташечка, -він посміхався точно, як дитина, чому, чому ж у ньому стільки жорстокості? Чому на цьому місці саме я?
Він продовжив мене годувати, а я далі не опираючись їла, мене нудило, дуже болів живіт, я боялася навіть думати, що це може означати, цього просто не могло бути. Ні…  могло, просто я не хотіла про це думати.
-Все моя пташечка, я мушу йти, але скоро повернуся, -він нахилився прямо над обличчям, -Що потрібно сказати?
Я з великим зусилям спромоглася на подобу посмішки, -Я буду чекати на тебе, Коля, -його ці слова радували, в мені ж вони не викликали більше нічого. Мої очі дивилися порожньо на його радісне обличчя, він вз’яв мене за праву руку на якій блиснула обручка, схожа була і на його руці(так, пальчики загоїлися і він стримав своє слово надягнути на мане каблучку, документи ж його не цікавили, тому це не прикріплювалося законом), поцілував тильний бік лодоні та зник.
-«І в що ти перетворилася? Чому та просто здалася?» -це був внутрішній голос, він часто картав мене за слабкість, -«У тебе є можливість, просто зараз!»
-А якщо не вийде? -шепотіла я, -Якщо я не зможу втекти і він повернеться раніше.
-«Спробуй» -ций голос ехом розносився в думках, а чи це точно мій внутрішній голос? Можливо ефект від наркотиків, хоча Гоголь і не вколював мені їх занадто часто, та це не виправить того, що тепер я від них залежна. А можливо просто їду глуздом?
-Мені…мені страшно. Боляче, боляче, мені так боляче, -по щоках котилися сльози, я їх не могла стримувати, що зі мною відбувається, чому я стала такою? -Можливо буде краще померти?..
-«Ні, ні! Так не можна!»
-Чому? Він не зможе тоді знову добратися до мене і…
-«А якщо у тебе все ж будуть діти?»
На хвилинку мені здалося, що я знову повернулася в цей світ, але це почуття прийшло так само, як і прийшло, -Тоді їм буде краще не народжуватися.
-«Ти дійсно цього хочеш?» -це був вже зовсім інший голос, не настільки м’який, -«Ти хочеш просто закінчити життя? А якщо можна помститися йому за твій біль?»
-Що?
-«Так,  ти ж можеш це зробити, змусити його страждати, як ти»
-Але так не можна, він же…
-«Він не той, хочеш його вибачити?» -я похитала головою -«Мокола не той, хто заслуговує на пробачення, нужбо, йди! Зараз тебе нічого не стримуватиме, а я допоможу тобі з помстою»
-Хто ти?
-«Я… можна сказати втілення твоєї злоби, та не бійся, тобі я не ворог, а тепер нужбо, у тебе не так багато часу!»
Чомусь цьому голосу хотідося вірити, можливо він здався мені остонньою надією? Я розуміла, що тікати просто зараз марна спроба, потрібно підготуватися, та хотілося зробити це як можна швидше! Спочатку згадати, як ходити, ноги вже загоїлися, але вони ще пам’ятали ту біль і навідріз відмовлялися слухатися. Оце вже ні, не буду я так просто здаватися. Ще хитаючись я оглянула кімнату і нащастя швидко знайшла речі, які б мені знадобилися. Все готово, головне тільки не викликати у нього підозру.
***
-Пташечка я вдома! -він швидко наблизився і обійняв мене, я знову відчула неприязнь до нього.
-Я рада тебе бачити, -беземоційно, як завжди, але тепер все по іншому, та надіюся помітно цього не було.
Все продовжилося, як завжди. Сьогоднішній день не відрізнявся від вчорашнього і позавчорашнього, не буде відрізнятися від завтрашнього і післязаватрашнього, це буде продовжуватися до безкінечності, якщо я йому не набридну і він просто не вю’є мене, або…або я не втечу раніше.
-«Невже ти хочеш жити так з дня в день? Терпіти його самого, доторки, поцілунки, тепло його тіла? Невже не ця людина була тобі так противною?»
Так, я більше не хочу бути з ним, не хочу забутися і не відчувати нічого, не такого життя я хотіла. Я боялася за близьких мені людей, боялася, що він може зробити, але тепр я боялася не тільки за них, маленьке життя, яке зароджувалося під серцем…що він міг з ним зробити?  Саме це і надало мені нових сил для того, що я зробила.
***
Пройшло ще кілька днів, перед тим, як я рішуче покинула цю квартиру. Микола взагалі втратив обачність, ну або був занадто впевненим? Двері були відчинені, будь я в тій кімнаті непевно б не вийшла, але тут… Його бажання бути поряд тепер в якійсь мірі допомогло мені.
Ліс. Ні єдиної душі, тільки, поки.
Багряний дощ…
Мряка швидко переросла в зливу, хоч я давно не використовувала свою здібність. Дощ, теплий та приємний, його обійми не порівняються з обіймами Колі, його-міцні та власні, ці ж-ніжні, м’які та теплі. Він змивав з мене весь той «бруд», весь той неприємний осад, залічував поранення, допоміг знову сміливо триматися на ногах, намагалася моя здібність загоїти і мою душу, та нажаль цього вже не вийшло, так само, як не вийшло врятувавти мою подругу… Тільки любов до цієї погоди підіймала настрій. Ні, зараз не час, насолоджуватися ним, потрібно як можна швидше йти звідси, але куди?
-«У тебе є тільки одне місце..»