Зробивши круг над мостом, круки перетворилися на людей: двох дівчин і юнака, віком плюс-мінус як Скарі, та дівчинку-підлітка років тринадцяти. Всі вони, звісно ж, були бліді, чорноокі та чорноволосі, в чорному одязі, настільки блискучому, що їх ніби охопило темне полум’я.
Дівчинка перетворилася першою – вона ще у повітрі відірвалась від інших, зухвало пішла в піке, обернулась людиною, ще пару метрів пробігла за інерцією і заволала так, що старий продавець цуценят Ґег мало не впав з човна:
— Ого, оце його вбили, так? Це ти йому голову розтрощила? — вона захоплено втупилась в Скарі, потім у підвіску в її руках. — Ого, це той злодій, про якого нам казали, ти його схопила й вбила мостом?! У вас тут так цікаво! А подаруй мені його череп, давай ми оцю фіговину йому в лобешник вштиримо А-ХА-ХА-ХА-ХА!
Човнам нові персонажі спектаклю явно сподобалися, лише Іфаре, ледь чутно прошипівши у кашлату бороду: «О, вже й стерв’ятники налетіли», продовжив вдивлятися у воду.
Скарі розгублено подивилася на старших. Цю родину вона бачила вперше у житті — знала лише, що коли помер старий лорд-крук, його місце посів теж не надто юний племінник, який тиждень тому переїхав сюди разом з дружиною й дітьми. Мабуть, оце вони й були.
Юнак уважно оглянув Скарі та напружено відгукнувся:
— Інґіре, припини негайно.
Тепер Скарі придивилась до нього більш пильно.
На відміну від естетично-блідих сестер він виглядав насправді хворим і виснаженим. Вузьке розумне обличчя перетинали легкі подряпини, наче їх залишив невеликій звір. Звісно ж, згідно з традиціями Будинку, у нього було так само багато перснів, як і у сестер — але Скарі помітила, що вони були трохи завеликі для нього, наче він нещодавно різко схуднув.
На Інґіре заклик не подіяв — вона почала з пихатим виглядом крокувати взад-вперед повз небіжчика, голосно декламуючи:
— Ви ж розумієте, оце коли такі патоморфологічні механізми на мармизі видні, то ж звісно ж яка гістоферментохімічність вже допоможе?
Переважна більшість глядачів вдячно хихотіла.
Одна зі старших дівчин – неймовірно вродлива, з величезними очима й найгострішими у світі вилицями — чемно протягнула Скарі руку.
— Добрий день. Мене звати Рекіра. Інґіре верзе багато дурниць, але тут у вас справді дуже цікаво. Там, де ми жили раніше, всі переважно помирали від старості, а тут у вас так часто розбиваються. А де другий небіжчик, до речі? — вона схилилась над трупом і незворушно торкнулася його розбитого лоба.
— Який другий? — Скарі мимоволі перезирнулася з рудим рятівником. — Там у човні ще хтось був?
Хлопець тільки руками розвів.
— Я більше нікого не бачив, пробачте, ваше світло-небесносте. Є, вибачте, я більше не можу лізти, без того судома була.
Трапилась заминка, оскільки нікому більш лізти за другим потоплеником не хотілося. Декілька човнів, які почували себе в зоні ризику, відразу відпливли з бадьорим гаслом «зараз когось покличемо!».
Втім, Скарі ці пошуки здавалися не надто цікавими. Вона мимоволі здобула гарнітур, і це головне — Мірад була хорошою людиною і чудово, що можна повернути їй дорогоцінності. А якщо у Киселя був співучасник – ну був і був собі, потом течія десь винесе.
Рудий, ніби вибачаючись, ще раз розвів руками та почав викручювати низ сорочки. Скарі, яка через близькість вежі мимоволі почувала себе господинею на якомусь макаберному заході, відгукнулась:
— Е, нічого. Дякуємо, ви й так дуже допомогли, — тут їй спало на думку, що за таку знахідку треба було віддячити, та де ж його взяти, ті гроші? Що в Іллі позичати (до речі, де вона?), що у незнайомої родини — все одно щось не те.
Скарі почухала скроню.
— Послухайте, ви ще будете на Ярмарку? Я підійду, мабуть, завтра, зможу, єєє, віддякувати від іме…
— Ви що, ви що, нічого не треба! — рудий замахав руками, потім дивно посміхнувся, так, наче намагався втримати сльози. — Я на все готовий заради принцеси.
«Е… що?»
Тим часом крук зрозумів, у чому справа, і підійшов до них, на ходу витягаючи гаманець. Скарі, якій було ніяково за ними спостерігати, відвернулась до сестер.
Рекіра, що зацікавлено оглядала небіжчика, помітила другій-старшій сестрі:
— Дивись, що з м’язами. Здається, у нього довго була судома перед смертю, це не травма лобових часток.
— То це не лобові частки, отакої, — хвилювались човни.
Ти часом Інґіре, лежачи на дошках, напружено вдивлялась у воду – мабуть, сподівалась вгледіти іншого небіжчика. Рекира звернулась до неї:
— Лети додому і скажи, щоб хтось приплив його забрати. Треба провести нормальний розтин, а нам вже час.
— Я злітаю, – швидко відгукнулась друга-старша. — Я все одно дещо вдома забула.
Скарі помітила, як старші брат із сестрою скептично і дещо втомлено переглянулися, втім, зупиняти її не стали.
Впхавші нарешті гроші рудому (той відразу поплив у справах), крук повернувся до Скарі й чемно схилив голову:
— Привіт. Я Ґотьє. Ти Скарі, так? Нам розповідали про тебе.
За цим чулося «…і про твої проблеми». Втім, краще так, ніж пояснювати все по двадцятому колу. Ґотьє продовжив:
— Шкода, що не вдалося врятувати цього чоловіка.
Питання, нащо рятувати якось бридкого злодія, Скарі вчасно проковтнула: от біда, як вона сама не подумала, що його допитати треба було б!
— Є, так. То так.
Вона хотіла запитати Ґотьє, чи доводилось йому якось стикатися з вбивствами, але не встигла, бо Інґіре стрибком підвелася з дощок і роздратовано крикнула:
— Та нема там нікого! Рекіра, ну де він?! Я хочу подивитись потопленика! Вони ж швидко розпухають, так?
— Ні, не надто, — Рекіра ніби прислухалась. — Взагалі його тут немає вже. Мабуть, течією віднесло. Не хвилюйся, все одно нам привезуть.
Нижче по течії відбулося нервове сперечання: хтось почав божитися, що бачив у тумані зашкарублу скарлючену руку, інші запевняли, що то був корч. Знов повернувшись до Скарі, Ґот’є трохи поколивався і нарешті обережно й повільно сказав:
— На жаль, нам вже час, в перший же раз не хотілося б спізнюватися. Батьки вже там. То ти маєш теж підійти, щоб віддати знахідку, так? Сказати, щоб тобі коня прислали? Я хотів запитати дещо, в замку ж зможемо поговорити?
Власне кажучи, Скарі думала передати знахідку через нього, але з іншого боку, чом би не віддати Мірад прикраси в руки? Ну і про вбивства заодно побалакати, так.
— Дякую. Коня не треба, я так прийду.
Інґіре махнула їй рукою:
— Якщо по дорозі ще когось вб’єш, подаруй мені черепа!
Подивившись, як вони відлетіли, Скарі знов глянула на покійника.
«Холера, от холера. Чому я не второпала, що його треба було хоча б спробувати врятувати для допиту?».