Похмурі хмари нависли над невеличким будинком біля самого океану. Тільки вранці на небі не було жодної хмаринки, а після обіду над горизонтом білі, немов безневинні, хмарки заполонили обрій, а слідом і все чисте небо. Навіть яскраві промені літнього сонця не пробиваються крізь густу білу стелю. Можливо, хмари спеціально заховали сонце від зайвих очей, щоб самим милуватися ним і купатися у теплих струменях світла. Землі потрібне лише тепло, яке навіть попри хмари потрапляє до неї, а жадібним хмаринкам потрібна увага від дружелюбного сонця.
Юнґі, сидячи на терасі недавно купленого будинку, спостерігає за спокійним на диво морем. Його дрібні хвилі заколисують твій погляд. Хочеться заплющити очі й насолоджуватися тихими звуками моря, але водночас вода ніби гіпнотизує і змушує дивитися за її іграми з піском. Тут не ти приймаєш рішення, а природа навколо. Якщо вона вважатиме, що їй набридла увага сторонніх очей, ти й не помітиш, як заснеш чи навіть просто прикриєш очі на кілька секунд. Юнґі не вірить у магію, як її описують у багатьох книжках. Він вірить у магію природи, яка оточує кожну людину на Землі, але далеко не кожен здатен помітити її.
Магія природи зачаровує, як русалка своїм співом бідних юнаків. Так можна й просидіти аж до вечора, не відволікаючись ні на їжу, ні на інших людей. Так само ти можеш навіть не помітити кохану людину, яка нишпорить на терасі, заглядаючи скрізь, де це можливо.
Хосок, помітивши, що Юнґі відпочиває, тихенько пересувається по дерев’яній терасі, шукаючи улюблений скетчбук. Щоденна традиція Хосока — шукати скетчбук, який він залишає у різних, зазвичай доволі незвичних, місцях. Одного разу він залишив його у поштовій скриньці, де згодом його знайшов Юнґі. Якби не він, Хосок зійшов би з розуму, не інакше.
Цей скетчбук, мабуть, уже двадцятий. Попри те, що він часто забуває їх, він завжди малює у них до останньої сторінки. Малює усе, що йому подобається; в ті моменти, коли його переповнюють почуття; там, де приходить бажання нанести конкретну мить на тонкий папір. Своєрідні артщоденники. Так освятив їх Юнґі, а Хосок мовчки погодився.
Магія природи добровільно поступилася чарам кохання, які наповнюють кожну клітину Юнґі. Дивлячись на Хосока, чари прокидаються після короткого сну, бурлячи всередині та розпалюючи вогнище, що зігріває при будь-якій температурі. Юнґі любить це почуття. Заради нього хочеться жити. Заради Хосока хочеться жити.
Юнґі милується своїм хлопцем, який наполегливо шукає скетчбук. Його каштанове волосся спадає на високе чоло, малюючи різноманітні узори, які змінюються при кожному русі Хосока. Вільна біла сорочка з короткими руками прикриває ледь загорілу шкіру хлопця. На ній лише три ґудзика, що знаходяться у верхній частині. Вони повністю розщіпнуті, показуючи гострі ключиці. Скільки б Юнґі не дивився, кожного разу з’являється думка, що торкнувшись до них, можна порізатися. Блакитні, як вранішнє небо, шорти не приховують міцних ніг хлопця, м’язи яких напружуються при кожному присіданні.
Юнґі відволікається від інтенсивного розглядання свого хлопця. Бажання затягнути в обійми Хосока і лежати на шезлонгу з ним виливається через край уявної чаши. Але він знає, що поки той не знайде, що шукає, на це годі й очікувати.
— Щастя моє, він у гостинній на другому поверсі, — з легкою усмішкою на обличчі промовляє Юнґі.
— Ох, справді? Що він там робить? — запитання, яке не вимагає відповіді.
Хосок буквально підлітає до Юнґі, даруючи ледь відчутний поцілунок у ланіту. Він завжди так робить.
Юнґі кожен такий поцілунок обпікає, незважаючи на те, що губи Хосока ледь торкнулися його шкіри. Цей опік неболючий, а навпаки солодко-приємний. Від кожного такого поцілунку всередині розпускається бутон неймовірно красивої квітки, назви якої ніхто не знає. Ця квітка знайома тільки їм двом, бо це квітка їхнього кохання. Тіло наповнюється краплинами щастя, що стікають з пелюсток квітки, вливаючись у кров та розтікаючись по всьому тілу.
Хосок повертається через кілька хвилин, як завжди озброївшись олівцем та скетчбуком. Він сідає за стіл, відразу приступаючи до справи.
Юнґі кожного разу дивиться на Хосока, ніби зачарований. Довгі пальці стискають олівець, виводячи ним акуратні лінії, які у результаті утворюють «фотографію» пейзажу, що відкривається з їхньої тераси.
Юнґі далекий від малювання і навіть попри те, що Хосок часто йому розповідає про деталі цього ремесла, він все одно мало що тямить у цьому. Єдине, у чому він впевнений, — Хосок неймовірно талановитий, а його навіть найпростіші малюнки б’ють прямо в серце своєю красою. Хочеться повісити їх на найвидніше місце в будинку і милуватися.
Однак, є роботи, якими зовсім не хочеться ділитися з іншими. Їх хочеться сховати у скриньці й тихо насолоджуватися, поки ніхто не бачить. Ці малюнки ніби випромінюють тепло та турботу. Для інших це просто красива робота, але для Юнґі вона означає більше, ніж будь-що на світі. Бо вміст цієї картини зображений тільки для нього і тільки він знає його справжнє значення.
Закінчивши роботу, Хосок переводить погляд на Юнґі. Той сидить із заплющеними очима. Незнайома людина подумає, що він спить, але Хосок знає, що той літає у своїх думках, і відволікати його не можна.
Легкий вітерець куйовдить його смоляне волосся, але Юнґі ігнорує його, продовжуючи блукати у країні власних думок. На відміну від Хосока, у Юнґі бліда шкіра, що притягує чужий погляд своєю вишуканістю. Сухі, але насичено рожеві вуста, виділяються на фоні білявого обличчя. Хосок любить порівнювати його з вампіром. Його коханим вампіром, який нахабно забрав собі чуже серце.
Не втримавшись від краси, що сидить перед ним на стільці, Хосок знову приступає до малювання. Рука сама наносить потрібні лінії, а Хосок просто спостерігає, як на папері створюється ідеальний профіль Юнґі. Він любить його малювати. Кожен штрих — крапля його кохання, закарбована на папері.
Щоразу, коли Хосок дарує Юнґі його портрет, він пручається зі словами, що його непотрібно малювати. Спочатку Хосок дійсно подумав, що той не любить, коли його малюють. Згодом зрозумів, що під цією маскою ховається звичайна сором’язливість. Він пам’ятає щастя в чужих очах, коли Юнґі все ж приймає малюнок. Інколи він забувається у часі, спостерігаючи за щирими емоціями коханої людини, і може навіть не почути слів з чужих вуст.
Юнґі це забавляло і зачаровувало водночас.
Останній штрих і картина домальована. Юнґі, ніби відчуваючи, що пора покинути світ думок, розплющує очі, зустрічаючи погляд світлих очей навпроти. Зіниці палають пристрастю до життя і шаленим коханням, разом утворюючи суміш, яка здатна перевернути світ.
Юнґі не втрачає ані хвилини, вивільняючи бажання, що постійно вирує у ньому шаленим ураганом, і наближається до Хосока. Одна мить і їхні губи зливаються у ніжному поцілунку, що пускає приємні мурашки по шкірі. Тіла відчувають тепло, яке розносять дрібні мурашки. А щойно вони втікають за межі досяжності, тепло наскрізь проходить плоттю, просочуючи кожен атом цим почуттям.
Хосок цілується надзвичайно чутливо. Кожен рух пухких губ оповитий ніжністю, яку він передає партнеру. Юнґі завжди дивувався цій здатності Хосока. Навіть, коли у нього настрій на дні Маріанської западини, Хосок одним дотиком губ вселяв бажання жити.
Відсторонившись, Хосок з іскрами в очах дивиться на Юнґі. Іскри гасають в очах і Юнґі напружується. Після того як він бачить ці зловісні іскри (чортики) Хосок перериває його лежачий відпочинок, придумуючи активний, або взагалі змушуючи щось робити.
Механізм у голові Юнґі квапливо запускається після поцілунку, який вибиває землю з-під ніг. Йому терміново потрібно придумати щось, аби Хосок не встиг сказати те, чого так боїться Юнґі. Як на зло, у голові перекотиполе і крім того, аби втекти, нічого не приходить на думку.
— Коханий, — тон Хосока грайливий і водночас жахає до тремтіння пальчиків на ногах, — нам потрібно помити машину.
Важке зітхання злітає з вуст Юнґі. Він знав, що щось таке прозвучить з хосокових вуст, але він був неготовий до цього.
— А давай сьогодні полежимо в ліжечку, а завтра помиємо, м? — благально запропонував Юнґі.
— Твоє завтра було вчора, тому ходімо, — невимовно жорстоко відрубав Хосок.
Хосок піднімається і бере Юнґі за руку, тягнучи до гаража біля будинку. Тихе скиглення Юнґі проходить повз його вух. Або зараз вони нарешті помиють машину, або це не станеться ніколи.
Їхній сірий пікап марки Форд стоїть на подвір’ї перед гаражем. Машина доволі масивна, з 18-дюймовими колісними дисками та позашляховими шинами, які мають перевагу на місцевих ґрунтових дорогах.
Загалом, пікап не дуже й брудний. Крім, можливо, нижньої частини, де все заляпане багнюкою з доріг, лобового скла і кузова.
Для того, щоб помити цю машину потрібно немало часу і сил. І Юнґі це знає. І його це лякає.
— Я піду сходжу за телефоном, щоб увімкнути музику, — невинно промуркотів Юнґі й вже розвернувся, щоб піти, але його зупинила чужа рука.
Коли Юнґі обертається, перед його носом з’являється той самий телефон, за яким він мав іти.
Змирившись зі своєю нелегкою долею, Юнґі сідає на траву, поки Хосок вмикає музику. Можливо не все так погано, як він намалював собі у голові. Йому не треба мити цю величезну машину самому. Він буде страждати, але поряд буде Хосок, який обожнює мити пікап з Юнґі. Хосоку здається це дуже милим, разом мити їхній автомобіль, а Юнґі готовий віддати свій відпочинок, щоб побути з Хосоком. Усе закономірно.
Енергійна музика відомого k-pop гурта розлітається по всьому подвір’ї. На щастя їхніх сусідів, їх у них немає. У протилежному випадку до них часто б приходили зі скаргами на гучну музику.
— Підйом, треба винести речі для миття з гаража, — Хосок бадьоро підлітає до Юнґі, дивлячись на нього зверху вниз.
Юнґі відкидається на траву позаду, вдаючи людину на межі смерті.
— Мені потрібно отримати від тебе заряд енергії, інакше я навіть не встану через нестачу сил, — Юнґі прикладає долоню тильною стороною до чола, зображуючи страждального.
Хосок закочує очі, але все ж присідає біля Юнґі, щоб залишити невагомий поцілунок під назвою «заряд енергії». Однак йому не вдається залишити легкий поцілунок. Як тільки його губи торкнулись губ Юнґі, той притягнув його за талію, міцно тримаючи і не даючи можливості відсторонитися. Юнґі подумки усміхається, а Хосок зітхає. Він знав, що одним нещасним поцілунком тут не обійдеться. Втім, не те щоб він проти.
Хосок все ж ніжно відпихає Юнґі від себе і тягне його, щоб той встав і слідував за ним. Розніжений і піддатливий після поцілунку Юнґі навіть не опирається.
Вони беруть у гаражі засоби для миття, ганчірки, шланг, який підключають до крану, і відра. На фоні грає енергійна музика, яка вселяє бажання рухатися й активно проводити час.
Їхня машина потребує багато зусиль під час миття за рахунок своїх габаритів і якщо на початку хлопці оптимістично беруться до роботи, то наприкінці, коли залишилося прибрати в салоні, сил майже не залишилося. Навіть музика вже набридла.
— Може салон завтра, га? — з надією запитує Юнґі.
Втомлений, спітнілий Хосок повертається до Юнґі, і по його очах видно, що вони нікуди не підуть, поки не закінчать. Хосок любить усе доводити до кінця і чим швидше, тим краще, а Юнґі любить відкладати.
З останніх сил вони прибирають нещасний салон, який, на їх щастя, відносно небрудний. Трохи протерли пиль, зібрали сміття, яке раніше забули викинути, почистили сидіння і килимки з-під ніг, та й все.
Поклавши речі на свої місця, вони пішли до їхньої кімнати, щоб полінитися у ліжечку. Вони заслужили на простий людський відпочинок в компанії один одного.
Юнґі лежить на спині, а Хосок, закинувши ногу на нього, головою притискається до його грудей. Це його улюблена поза. Чути стук серця Юнґі й обіймати його всіма кінцівками — ось справжнє щастя для Хосока.
Юнґі насолоджується тихим диханням під своїм боком і чужою шовковою шкірою під своїми пальцями. За один такий дотик, Юнґі готовий переплисти ціле море, що знаходиться за їхнім вікном. І чхати на те, що він не вміє плавати.
Їхні ліниві обійми продовжуються протягом години. Хосок постійно крутиться, а Юнґі лежить, наче камінь, і тільки так вони утворюють гармонію, як Інь і Янь.
— Коханий, чисто гіпотетично, якщо я запропоную піти на пляж і трохи потанцювати, ти погодишся? — в одну мить запитує Хосок, дивлячись своїми глибокими очима на Юнґі.
— Гаразд.
— Ну чому відразу ні… Стоп, що? — здивувався Хосок, не відразу усвідомивши відповідь.
— Ходімо, — ініціативно заявив Юнґі, підводячись з ліжка.
Юнґі й сам до ладу не розуміє, чому так легко погодився. Він усе ще втомлений, а бажання повалятися в ліжку з Хосоком взагалі сидить у його венах. Так чому? Якесь внутрішнє відчуття сказало, що потрібно погодитися. Ніби ще щось дуже важливе.
Вони виходять з будинку й через терасу прямують до привітного моря. Вдалечині пролітають кілька мартинів, що цілими днями кружляють над місцевими водами. Жовтуватий пісок має такий вплив, що хочеться побігти й лягти на нього, чи принаймні пройтися босими ніжками. Атмосфера зачаровує, але у Юнґі всередині, десь у далекому кутку свідомості, засіло зернятко схвильованості. Але він усіма силами ігнорує його. Він завжди так робить.
Хосок сплітає пальці з чужими і, не поспішаючи йде до моря. А в Юнґі мозок плавиться від дотику його рук і в голові стрічкою, що бігає, показує лише одне.
«Мені завжди не вистачатиме твоїх ніжних рук».
До піска лічені кроки, а Хосок вже зривається і тягне Юнґі в танок. На обличчі Юнґі розквітає щаслива усмішка, поки він дивиться на Хосока, тяп-ляп підтанцьовуючи йому. Однак довго він не протримується, відходячи у сторону перепочити.
Юнґі зачаровано спостерігає за Хосоком, що кружляє навпроти нього. Відчуття, ніби у ньому зібралися всі сили Всесвіту. Іншого пояснення у Юнґі немає, адже він сам втомився після кількох хвилин танців. Утім, як завжди. Хосок постійно затягує в енергійний танець, як тільки їхні ноги ступають на м’який пісок. Юнґі рухається в такт рухам Хосока і після кількох хвилин іде відпочивати, спостерігаючи за коханим збоку. І він з впевненістю може сказати, що найбільше блаженство — це спостерігати за Хосоком в танці.
Можливо Юнґі занадто закоханий у нього, а можливо він дійсно настільки прекрасний. Юнґі вважає, що те й те утворюють усі ті почуття, що вирують шаленою бурею всередині.
Серце гучно стукає, намагаюсь вискочити з тіла, щоб добровільно віддатися людині, яка негласно ним володіє. Юнґі може його зрозуміти. Встояти перед Хосоком, чи то сонним, чи то веселим, — неможливо.
Хосок розкидає руки у повітрі, й ніби невагомо пурхає над землею. Він нагадує метелика з особливо рідкісними крилами. Він не кожному дозволяє побачити себе зблизька, а тим кому дозволяє, ніколи його не забудуть. Так як різноманітні візерунки на крилах метелика зачаровують випадкову людину, яка їх змогла розгледіти, так само світло карі очі зачаровують Юнґі.
Якби радість була людиною, то вона точно була б Хосоком.
Безлад на голові Хосока ні крапельки не псує картину, а скоріш навпаки доповнює її. Широка усмішка освічує все навколо. Навіщо сонце на небі, коли на Землі світить його особисте сонечко? Лише для нього і так яскраво, що промені небесного сонця навіть не претендують на суперництво.
Тихе море привітно надсилає маленькі хвилі до берегу, після знову відступаючи. Воно безвучно підбирається, щоб однією невеличкою хвилею глянути на закоханих, але розуміючи, що ближче не можна, повертається назад.
Хосок любить ділитися своїм коханням з морем і, беручи Юнґі за руку, тягне його до води. Перша хвиля зіштовхується з їхніми ногами, обмиваючи їх прохолодною водою. Шкіра Юнґі перетворюється на гусячу від різкої зміни температури, а Хосоку по цимбалах. Він продовжує бігти, так само яскраво усміхаючись Юнґі, морю, птахам і всьому навколо.
— Сонечко, вода холодна. Хоч і літо, але нам краще вийти на сушу, — продовжуючи бігти з Хосоком за руку, каже Юнґі.
— Ну Юнґі, давай ще трохи, — так само життєрадісно проворкував Хосок.
Юнґі не пробачить собі, якщо зіпсує цей воістину дивовижний момент. Вони продовжують бігти ще кілька десяток метрів, після чого Хосок зупиняється.
Захеканий від легкої пробіжки, з червоними від вітру ланітами та з очима, що сяють, він стає перед Юнґі. Кілька секунд очі в очі й Хосок цілує його. Ніжно, але зі своєю особливою пристрастю затягує не у простий поцілунок, а в іншу Галактику.
Юнґі охоплює чужу талію, боячись залишитися без Хосока, і притягує до себе. Той в свою чергу обіймає Юнґі за шию, подумки усміхаючись. Море огортає їхні ноги до щиколоток, а вітер обвіває тіла двох закоханих. Однак для них ці відчуття зовсім непомітні, адже все крутиться навколо один одного.
Юнґі відчуває тільки Хосока. Його губи, що вміло хазяйнують; руки на власній шиї, що м’яко гладять волосся на потилиці; жар, що утворюються на власній шкірі там, де вона зустрічається з медовою шкірою Хосока.
А Хосок відчуває сильні руки, що міцно, але водночас ніжно, тримають його за талію; шовковистість чужого волосся, яке так і хочеться куйовдити та гладити; та всі емоції, які дарує Юнґі, навіть не підозрюючи наскільки вони сильні.
Поцілунок, сповнений довіри й кохання, заворожує і відсторонитися комусь з них не дозволяє якась невідома їм сила. Чи ця таємна сила насправді всім відоме кохання?
В один момент вони зупиняються. В обох затуманений мозок, у якому лише одна фраза пробігає рядком, що крутиться на повторі. Юнґі притуляється своїм чолом до чужого, щоб сотий раз повторити прості, але не менш важливі слова.
— Я тебе кохаю, Чон Хосоку, — пошепки, щоб ці слова почули тільки вони.
— А я кохаю тебе, Мін Юнґі.
І закріплювальний поцілунок, щоб назавжди закарбувати ці слова у своїх серцях.
Повертаючись назад до берега навпроти будинку, вони розмовляють про все на світі, весело регочучи з жартів один одного. Несамовиті мартини пролітають високо над їхніми головами, спілкуючись на своїй мові між собою.
Радість наповнює все тіло Юнґі, його ланіти трохи болять від сміху та постійної усмішки. Неможливо стримати сміх, коли Хосок розповідає про блокнот, який завів спеціально, щоб записувати, де він кладе скетчбук і де він уже його забував. А у висновку загубив і його, та й так, що досі не знайшов. Тепер функцію цього блокнота виконує Юнґі, який постійно нагадує за скетчбук, за що Хосок йому шалено вдячний.
— Юнґі, ми просто зобов’язані зробити світлину! — радісно скрикує Хосок, а Юнґі з радістю дістає телефон.
Він віддає телефон Хосоку, який зазвичай їх фотографує. Скільки Хосок наклацав світлин, один телефон знає. А згодом дізнається і Юнґі, якому доведеться видаляти десятки однакових світлин. Пам’яті на телефоні, звісно, багато, але такими темпами вона буде забита до останнього мегабайта.
— Ми такі милі, — переглядаючи світлини, заявляє Хосок і цілує Юнґі в ланіту.
Легкий рум’янець осідає на обличчі Юнґі, але Хосок цього не помічає, зайнятий розгляданням світлин. Однак Юнґі все одно відвертається до моря, щоб приховати раків, що тимчасово оселилися на ланітах.
Підійшовши до потрібного місця, вони зупиняються поглянути на спокійне море, яке заколисує одним своїм видом. Юнґі готовий спостерігати за цим до самої ночі, але у Хосока трохи інші плани.
Він повертається обличчям до Юнґі й нахиляє голову в бік. Очі, як у хитрого кошака, який випрошує їсти після того як нажрався їжі зі столу. І Юнґі знає цей погляд і від цього стає страшно.
— Юнґі, котику, потанцюємо? — хитрість в очах миттєво щезає, поступаючись німому благанню. — Вдвох. Зовсім трохи.
Юнґі мало віриться, що трохи насправді буде трохи, але погоджується. Цим оченята відмовити може людина з каменем замість серця, а в Юнґі серце живе, хоч і палає полум’ям кохання. Втім, Хосоку необов’язково було вдаватися до таких хитрих методів, адже потанцювати з ним для Юнґі так само приємно, як бачити чужу усмішку.
Їхній танець не має ніяких правил, законів чи обов’язкових рухів. Вони просто танцюють, насолоджуючись один одним. Хосок любить прокручуватись під чужою рукою, ніби балерина. Юнґі ж подобається як Хосок, тримаючи за талію, нахиляє його, а потім ледь торкається губ. Це навіть не поцілунок, але відчувається настільки інтимним, що ні секс, ні інший контакт тіл не прирівняється до цього.
Їм подобається танцювати вальс, але не загальновідомий, а їхній. У вальсі є правила, а їхній танець не терпить правил. Їхній ритм повільніший, рухи плавніші і дещо відрізняється від так званого стандарту. Запозичили вони тільки концепцію, змінивши її на свій лад.
Навіть у такому, на перший погляд, нешвидкому ритмі, Юнґі втомився. Він залишив на вилиці Хосока поцілунок, а сам відійшов, щоб присісти на пісок.
Хосок не зупинився. Він продовжив кружляти, ніби Юнґі не пішов відпочивати. Його руки лежать на уявних плечах, а права рука тримає таку ж уявну руку. Юнґі уявляє себе поряд з коханим і це гріє душу, немов у холодні руки береш гарячу чашечку чаю.
Він з усмішкою спостерігає за коханим, маючи намір знову приєднатися до нього. Навіть ноги, які нудить від танців, наполягають на продовженні.
Не встигає він піднятися, як мирні хмари, що весь час закривали блакитне небо, вмить перетворилися майже на чорні, грозові. Легенький вітерець змінюється на буревій, що розрярює спокійне море. Одна мить і вода, яка раніше зачаровувала внутрішнім спокоєм, починає піднімати величезні хвилі. Море бушує, але не спішить нападати на людей поблизу. Воно вичікує потрібної миті.
Юнґі буквально заціпенів, дивлячись на оскаженілу природу навколо себе. Йому подобалося дивиться на картини художників, які зображували бурхливе море, але бачити це на власні очі так близько жахає до кінчиків пальців. Природа, якою він зазвичай милується, перетворилася на монстра, який змітає все на своєму шляху.
Заціпеніння потроху зникає і Юнґі намагається зрушити з місця, але не виходить. Його ноги ніби засмоктує пісок, не даючи навіть поворшити ними.
Юнґі безпорадно дивиться в очі Хосока, який стоїть навпроти за кілька метрів. Він ігнорує пустоту в чужих очах, бажаючи врятуватися від бурі.
— Нам потрібно повернутися в будинок, — кричить Юнґі якомога гучніше, щоб перекричати вітер і хвилі.
— Юнґі…
Він не розуміє, чому Хосок нічого не робить. Чому не біжить до нього, чому не намагається вирватися з пастки, яка, можливо, прикувала його так само як Юнґі. Він просто стоїть, а бурхливі хвилі підбираються до нього все ближче.
— Сонце, будь ласка, давай, нам потрібно вибратися, — благає Юнґі, ледь не плачучи.
Він докладає максимум зусиль, щоб вирватися і зробити хоч один крок. А потім наступний, і ще, ще, щоб допомогти Хосоку. Забрати його подалі від скажених хвиль, що вже в двох метрах від Хосока.
Нічого не виходить. Він стоїть на тому ж місці.
— Юнґі…
У цьому слові чується благання, кохання і смуток. Юнґі не хоче чути нічого, крім кохання. Це не кінець. Вони зможуть втекти, головне докласти зусиль для цього.
Хосок скляними очима дивиться на Юнґі. Боляче бачити, як страждає кохана людина, а ти нічим не можеш зарадити.
— Юнґі, ти повинен мене відпустити, — з сумною усмішкою промовляє Хосок.
У Юнґі серце завмирає, повітря критично не вистачає, а сльози зібралися на очах. Він не вірить своїм вухам. Хосок, його Хосок, не міг цього сказати. Напевно він просто не почув частку «не».
— Що ти таке кажеш? — розлючено запитує Юнґі. Він не хотів здатися грубим, але одне уявлення, що він може залишитися без Хосока завдає болю.
— Відпусти мене і живи щасливо, прошу, — останні слова злітають з вуст Хосока.
Хвилі, що були за крок до Хосока, вмить накинулися на нього. Бурхлива вода захопила тіло Хосока, забравши його у своє царство.
З Юнґі виривається жалісливий крик, що проноситься на сотню метрів, розрізаючи собою повітря.
Перша одинока сльозина не встигає скотитися, бо…
Юнґі прокидається.