Розділ 8 День 6-7

Я ніколи не думала, що у мене клаустрафобія. До того моменту.
Відкривши очі я не побачила нічого і майже одразу відчула задуху. Спробувала простягнути руку, але вона дуже швидко вперлася в щось, по відчуттям, як дерево. По бокам те саме, я була ніби в якійсь коробці.
-Пташечка, ти вже прокинулася? -десь зверху почувся голос Колі.
-Що це все означає? -крикнула я йому, по цій «коробці» роздався ехом мій голос.
-Ластівочка, ти вчора була такою засмученою, навіть майже не говорила зі мною, от я і вирішив, що потрібно змінити трошки обстановочку, -і я почула, як щось подає на кришку «коробки». Я зажмурилася і закрилася руками та на мене нічого не впало.
-Зачекай…не треба цього робити, випусти мене!
-Не турбуйся пташечко, це не на довго, до того ж ти не задихнешся, напевно, -і він продовжив насипати щось на кришку, я вже здогадалася- грунт, -Все, не сумуй тут пташечко моя.
-«Не йди, прошу, не треба…» -мене накрила паніка, внутрішній голос благав його не йти, це саме те, чого він добивався, але я сама мовчала, не знаю звідки в мені було стільки вперства, я вже давно могла відкинути всі спогади і полюбити його, просто залишитися з ним, або хоча б прикинутися, що відчуваю до нього щось окрім ненависті, але ж ні! Мені було легше залишитися при своєму і навіть не обнадіювати його.
Я просто лежала, намагалася не панікувати і думати про щось інше, але виходило погано. Можна було звичайно спробувати вибратися, та я і так боялася, що ця кришка не витримає і обломиться, тоді я просто буду повільно задихатися під грузом землі, не найкраща смерть, до того ж принесе багато страждань, та якщо він мене не відкриє, боюся, що я також задихнуся.
Так, необачно простягувати руки також було не найкращою ідеєю, рани відкрилися, хоч я цього не бавила, але відчула характерний запах крові. Чому саме в тому місці кров не може згорнутися навіть, якщо він обробив його? Цього я не знала, а біль вони визавали ще досі.
Я просто лежала, хотілося заплакати, але разом з тим не хотілося нічого. Навіть коли я відчула, що по мені щось бігає, я не поворухнулася, ну особливо і вибору не мала. Це «щось» пробігало по всій руці прямо до перебинтованих пальців, боляче кусаючи їх. «Воно» було не одне. Здавалося, що ці маленькі лапки бігали по всьому тілу, кусаючи вже навіть майде загоєні рани причиняючи просто нестерпний біль.
-«Адо, спокійно, все буде добре» -намагалася я заспокоїти саму себе, та переконати, що» все буде добре». В це не дуже вірилося. Потрібно було подумати про щось інше, але в голові прокручувалися події останніх днів, не даючи іншим думкам місця.
Я намагалася думати про дощ  уявляла, як я блукаю лісом, яким повністю в тумані, що навіть власних рук не видно,а на голову падає дощ. Дощ…зараз я доволі близько до відкритого неба, чи вдасться мені його викликати? Все, що потрібно для моєї сили це небо і сильні почуття, з другим проблем не було, а от перше…Якщо я зможу викликити його, все стане добре, дійсно. Тільки б вийшло.
Та я намагалася безрезультатно, тут нієдиного просвіту. Від цього мені ставало все більш погано, я стала частіше дихати, до цього додалися укуси цих, напевно, комах. Та, що вони взагалі роблять? Чому так боляче?!
***
По відчуттям я тут вже годин так дві. Повітря ставало менеше, а запаху крові все більше, від цього в голові паморочилося, я трималася, щоб не загубити свідомість, сили стрімко покидали мене і я вже думала, що цей метод катування мені не пережити.
-Ну як ти тут пташечка? Надіюся ти гарно подумала над тим, що не потрібно мене більше розчаровувати? -на поверхні почувся знайомий голос, він здавався рятівним в цій темряви, але це було брехнею.
-Коля…будь ласка, звільки мене звідси, мені немає чим дихати…кха-кха, -я почала закашлюватися.
-Так ти все зрозуміла? Щож, я радий, пташечко, але скажи мені….

Та я вже не чула, не відповіла, а провалилася в забуття.
***
Мені будо так тепло, не хотілося прокидатися, а просто лежати так і далі. Мене тримали за руку, так ніжно і обережно гладили її, навіть якщо це була найненависніша мені людина. Болю я не відчувала, не знаю, чи це було через знеболююче, чи що, але так було значно легше.
Я лежала в теплій водичці набраної до великої ванної з пінкою, що пахла малюною, я не могла не погодитися, що тут мені подобалося, навіть, якщо розуміла, що Микола поряд, навіть якщо скоро доведеться повернутися в ту жахливу кімнату, зараз мені подійсному було добре, особливо після тісної коробки-аля-гробу.
-Пташечко, ти ж не спиш? -незвично тихо запитав юнак, настільки, що під його голос хотілося заснути. Ні, мені точно щось вкололи.
Я просто похитала головою не бажаючи відповідати, а він стиснув мою руку ще сильніше.
-Вибач пташечко, я, -він зупинився, щось обдумуючи і продовжив, -Мені не варто було закривати тебе там і твої руки… -він припідняв її так, щоб я могла подивитися, що з ними сталося. Жахливо…просто нестерпно… Моїх нігтів не було, вони просто повідпадали, я знала, що так і станеться, тому це мене не сильно шокувало, до того ж вони повинні відрости, якщо звичайно Гоголь не заподіє їм ще якоїсь шкоди, мене лякало інше, ті комахи, які кусали мене…вони прокусили бинти, шкіру і пробралися до самого м’яса моїх пальців, які так постраждали за допомогою «тисків» і знайшовши комфортне для себе середовище- обжилися там і я бачила невеликі личинки в самих ранах. Вони були живими, сіпалися ніби намагаючи  проповсти глибше. На це спокійно дивитися ніяк не виходило і я в приступі паніки висмикнула руку і почала вимивати її окунувши в пінну воду.
-Зачекай пташечко, заспокойся! -він аж підскочив і спробував дістати мою руку з води, -Так просто їх не жістати, ти зробиш тільки гірше, заспокойся!
Він вхопив дві руки і притягнув їх до себе, намагався дивитися мені в очі, ніби щоб заспокоїти, що, як не дивно трохи допомогло. Темп дихання сповільнився і я рослабила руки.
-Що ти збираєшся робити? -різко по всьому тілу пройшла хвиля спокою, я знову повністю опустиоася в воду.
-Буду виправляти те, що сталося через мене, -відповів він беручи до рук пінцет з тоненьким носиком, -Пташечка, тобі краще  не дивитися, -а я і не збиралася, вже повністю розслабившись(чи то це не мене «ліки» так подіяли) я швидко заснула і пролежала там невідомо скільки, аж до того момента, поки не відчула, як мене занурюють у воду і я почала захлибатися. Я через силу відкрила очі і пожалкувала, піни було за багато і черещ це вони почвли пекти. Спробувала піднятися, але щось мені не давало цього зробити. Щось, чи хтось.
Мої легені, напевно почали наповнюватися водою, сил не було від слова зовсім, та зібравшись я схопила руки, через які я і не могла вибратися і з усієї сили почала борсатися.
-Молодець пташечко!
Я не могла відкашлятися дивлячись на Колю, що посміхався. Да що йому це взагалі дало?! Кинула погляд на руки, вони зморщилися від того, що я довго була у воді, та на щастя в іншому руки мали більш нормальний вигляд. В усякому разі без комах та личинок, надіюся ні одної не лишилося, згадавши це мене почало нудити і я швидко затулила обличчя рукою.
-Все добре пташечко? Ти виглядаєш погано…
-Навіщо ти почав мене топити?
-Ну… -а він ніби і не знав, що йому відповісти і ляпнув перше, що здалося цому згодиться за відповідь, -Ти так мирно спала, от я і вирішив тебе розбудити, -це звучало безглуздо, але від нього-навіть логічно, -Ну це не єдине звичайно, але головне. Щож, не будемо тягнути, пташечко, -він підійшов блище і я навіть не встигла відреагувати, як він вколов щось в мою руку.
-Що ти?..
-Тихи-тихо, -він відклав шприц і притултєив свого пальця до моїх вуст, -Це для того щоб ти ще трохи поспала.
-Навіщо тобі це? -де йому вдалося відшукати такі сильні заспокійливі, якщо це звичайно були вони? Та не важливо, вони ж моментально почали діяти.

-Пташечко моя, ти так намучилася, я не можу цього так просто залишити, потрібно зробити щось приємне для тебе.
-Відпусти мене, це буже найкраще.
-Ну так не цікаво! Ластівко моя)
Очі закривалися, а він просто посміхався, я знала, що добром це не скінчиться, але чи може бути гірше? Я не розумію, як мені потрібно себе вести з ним, просто як?! Та поки це не важливо, я просто заснула. В котре, будучи тут я подумала: «От би не прокидатися…»
***
-Пташечко, що мені зробити щоб ти лишилася? Ради тебе я готовий на все, просто скажи мені! -ледве не благаючи казав він нахилившись надімною, знімаючи карту зі свого ока.
-Досить вже! -що, якщо висказати йому все? Гірше стане? Краще? Ні, краще точно  не буде, але чомусь слова вже виривалися, -Ти завдаєш тідьки болі мені, подивися що ти зі мною натворив, а згадай Адель! Чому, чому ти все це робиш?!
-Я… -та він не встиг доказати.
-Гоголь…ні, Коля, я тебе любила, а якщо б ти це все не почав, не став одержимим ідеєю «волі», не викрав тоді мене, не вбив би мою подругу, все б було по іншому! Та можливо б я тебе і зараз кохала, але я тебе ненавиджу, розумієш? На дух не пореношу! -здавалося б ще трохи і я могла зірвати голос, тепер трохи хрипіла, але нічого, я змогла висказатися йому, хоча і не повністю.
-Пташечко, я… -він підвівся і…заплакав? По його щоках стікали дві прозорі сльозинки, які згодом впали на мене, його голос дуже дрижав, -Я…я просто хотів бути з тобою, хотів щоб ти залишилася зі мною назавжди. Я не хотів причиняти тобі болю, ні…це не те, чого я хотів! Ні! -він заплакав ще сильніше і закрив обличчя руками.
-Чого ти плачеш? -на диво дуже холодно запитала я, а він сіпнувся і враз перестав пускати сльози одним рухом змахнувши їх.
-Ні…я не роблю тобі боляче, я просто так проявляю своє кохання…-він подивився просто у вічі і по божевільному посміхнувся, по тілу пробігли мурашки, навіть більше, я думала, що йому нічого не варте зараз просто вбити мене, так на мене він ще ніколи не дивився.
-Адо, знаєш, я колись чув, що з всіх людських частин очі найсмачніші, -в одній з його рук з’явилася ложечка, якою зазвичай накладають морозиво, -Твоя кров така солодка, не така, як у інших, то може твої очі будуть ще більшим делікатесом? Такі ясні, зелені…ніби ліс ранньої години, той самий в якому ми зустрілися.
-Ти взагалі? Не смій! -я намагалася боротися, але з такими ранами це було занадто важко, він всією вагою всівся на мої ноги, від чого я вже була готова закричати від болю, однією рукою схопив обидві руки, знову ж задівши зроблені ним рани, а потім нахилився в якихось п’яти сантиметрах від мене. Все сталося швидко, не розумію, як але він вже кинув окове яблуко в якусь баночку, крику я вже не стримувала, біль була занадто сильною.
-Ну-ну, не плач буде ж більше боляче, -це звучало, як знущання, -Краще подивися пташечко, -він підніс банку до мого правого ока, та я все одно бачила погано, сльози заважалаи, -Впізнаєш чиї тут ще очі?
-Н…невже?
-Саме так, інша пара, то очі твоєї любої подруги Аделі, її блакитні очі… Ти ж пам’ятаєш, що вони були перев’язані? Це я зробив, щоб їй було не так боляче! Скажи, я ж молодець? Потурбувався про неї…
-«Він…немає слів щоб писати його! Чому його ніхто не закриє в психіатричній лікарні? Йому не можна залишатися на волі….»
-Пташечко, тобі я звичайно одне око залишу, як же ж без нього ти бужеш на мене дивитися?
-Краще б ніколи тебе більше не бачити! І взагалі не знати!
-Ну не потрібно так, я ж можу образитися… -продовжуючи сидіти на моїх ногах в йрго руках з’явилася маленька вилочка, -Я не знаю, як їх готувати, тому доведеться куштувати так, -і одним рухом запхав в мене око, її око… Я хотіла виплюнути, але він міцно затиснув мені рот, -Їж, -наказав.
Я не знала, що робити, в роті відчувався присмак якоїсь рідини і холодне, слизьке око… Мені різко стало погано, а в поєднанні з болем…я просто втратила свідомість. Так, мої нерви вже не витримують.

***
Знову нашатир. Я вже сиділа на кріслі і не могла поворухнутися, навпроти сидів Микола і помітивши, що я прокинулася, на моїх очах з’їв…око… Мене почало нудити, але я не могла навіть поворухнутися, з мого ока просто потекла слозинка.
-Пташечка, ну чому так? Хоча я розумію її очі не такі смачні, а ось твоє… Я ніколи не забуду його смак, -він посміхнувся, демонстративно обдизнув вилку і зилишив її на столі, почав підходити. Він сів до мене на коліна повернувшись до мене і обійняв припавши до губ. Це вже був не просто гнів, мені хотілося вбити його, цього монстра, якого я колись любила. Якою дурною я була? 
Він жадібно цілував і кусав мої вуста аж до крові, як я відчула, що він вкусив мого язика. Боляче, мені здавалося, що він його прокусить, та на щастя зупинився.
-А якщо пташечка буде багато цвірінькати зайвого, то залишиться без язичка. Я його відкушу) -він говорив з посмішкою на очах, не було сумніву, що він так і зробить, -Але щоб цього не сталося я вколов тобі трохи ліків, вони і поменшать твою біль і ти станеш значно слухнянішою. Тапер ми зможемо жити разом моя пташечка і ти ніколи не відсторонишся від мене…ніколи!
Він обціловував обличчя, був дуже задоволений. Я здогадувалася, ніякі це не ліки, якісь наркотики, більше шансу не буде.
День 7
(Ні жива, ні мертва)
З втратою мого лівого ока, я майже повністю перестала говорити, а ті «ліки», які вколював Гоголь тепер кожного дня, дійсно були наркотиками, я вже не відчувала себе живою, я забувалася і часто не контролювала свої думки. Він переміг, тепар я його назавжди.