1

Коли Ґріммджов був малим, ліміт у десяток тисяч слів здавався таким само недосяжним, як і блакитне, в тон його волоссю, небо над головою. Мало хто пам’ятав про це, але тоді він був балакучим безтурботним дитям, що часто не бачило далі свого носа, а тому так само часто цього носа розбивало.

Ґріммджов був підлітком, коли кількість відведених йому на життя слів сягнула тризначного числа. Тоді він ще віджартовувався на запитання скільки йому залишилося, але дехто вже почав помічати, що відповіді його стали більш черствими і не такими багатослівними. А коли хтось відверто напосідав зі своєю незадоволеною цікавістю, Джаґерджакез узагалі наїжачувався, немов дика кішка.

Аж от, коли Ґріммджов потрапив у Еспаду, усім нарешті стало байдуже до того, скільки слів йому залишилося. Решта членів просто прийняли те, що Секста не говорить, та й хіба дивним було те, що дикий звір не бажав вести світські бесіди; тим більше, що Ґріммджов і без слів чудово висловлював свої емоції (здебільшого гнів): низько гарчав, немов попереджаючи, що із ним краще не конфліктувати, широко посміхався так, наче співрозмовник був його наступною жертвою, мишею, загнаною у пастку, і, звісно, бився. Бився Джаґерджакез майстерно, віддаючи усього себе, нерідко викликаючи на двобій значно вищих за рангом і розбиваючи вщент міт про недоторканність верхівки Еспади.

Загалом, Ґріммджов після смерті жилося навіть краще, попри те, що у його запасі залишалося одне-єдине слово.

Так склалося, що про його становище знав тільки Айзен — він мусив знати, як знав усе инше про кожного з членів своєї персональної армії. А ще — знав Улькіорра, хоча, якби Ґріммджов міг відмотати події того дня назад, то переграв би все по-иншому (ну хіба окрім моменту, коли він вміло надер дупу цьому мовчазному виродку).

Усе тому, що бісів Улькіорра Сайфер за усе своє безсмертне життя не наговорив би стільки, скільки йому було відведено.

І ні, Ґріммджов ніколи не вважав себе заздрісним, але чомусь його рик було чути аж ген на иншому боці пустелі, він ніколи не був сильним у розрахунках, але знав, що скористався б із тих кількох мільйонів значно краще, ніж бісів Улькіорра Сайфер.

Загалом, Ґріммджов після смерті жилося б набагато краще, якби не…

— Здається, тебе турбує те, скільки слів мені відведено, — біла пантера лежала, втомлено опустивши голову на лапи — адже Джаґерджакез знав, що навіть із сонідо йому не вдалося б довго уникати Улькіорри — і лише роздратовано стригла вухами, немов відганяла набридливу комаху. — Чому?

Ґріммджов незадоволено звів погляд, з усих сил намагаючись вкласти у нього одне-єдине запитання.

«Ти що, придурок, Улькіорро?»

На жаль, він був обмежений лише одним словом, а тому лише мовчки опустив голову, повертаючись до споглядання пісків Гуеко Мундо. З иншого боку, його супутник, що, відверто кажучи, був значно більше пристосований до мовчазного споглядання, був ще дуже далекий від свого ліміту, але здавалося, що слова він із себе видушував. Можливо, йому, як і Ґріммджов, було важко визнавати свою некомпетентність у чомусь. Хай там як, але цікавість Улькіорри мусила залишитися незадоволеною.

Чи принаймні Ґріммджов так думав.

— Це через те, що тобі залишилося одне слово? — низьке гарчання підтвердило раптову здогадку.

Ґріммджов не міг заперечувати того, що Улькіорра розумний і спостережливий. Вони обоє такими були, тільки якщо Секста спостерігав за рухами инших, готовий завдати удару щойно помітить слабину, то Кватра пазив жести й емоції, намагаючись розпізнати приховані наміри людей і не-людей, а разом із тим часто не маючи змоги помітити навіть найочевидніше.

— Я міг би говорити за тебе.

Цього разу Ґріммджов не обмежився лишень гарчанням, буквально втискаючи иншого в темний пісок всією вагою свого анімального тіла. Це відбулося перш ніж він встиг би банально подумати над наслідками, але Улькіорра, здавалося, не збирався карати його за порушення субординації, натомість зблід іще більше, якщо таке фізично було можливо.

Скориставшись положенням, пантера рвучко вдихнула, аналізуючи аромат Сайфера. З людьми це було простіше, але й хоч для арранкар були невластивими емоції, Ґріммджов відчував чужий страх, ні, це було ближчим до стурбованости, і… жаль.

Він пирхнув і це був найчистіший і найзрозуміліший навіть без слів вияв емоцій.

— Я не мав на увазі нічого зневажливого, Ґріммджов.

Пантера беззвучно зістрибнула на пісок, повертаючись до Лас Ночес і залишаючи Улькіорру на самоті для трактування такої неоднозначної відповіді.

І ні, Ґріммджов і не думав погоджуватися на цю пропозицію, бо він краще вмер би вдруге, ніж дозволив Улькіоррі Сайферу бути його спікером. Якби смерть звільнила його від необхідности щодня споглядати це журливе обличчя, Джаґерджакез узагалі був би на сьомому небі від щастя.

А проте, склалося так, що Улькіорра значно краще розумів мовчазну гнівливість Ґріммджов, аніж лінивий потік слів будь-кого з Еспади.

Натомість поряд з Улькіоррою Ґріммджов було набагато легше мовчати, адже він не почувався так, ніби мусив щось казати, ніби погляд співрозмовника (якщо це можна було так назвати) витягав клубком його нутрощі разом із не сказаними словами. Їхні полювання (проста життєва необхідність для Кватри і змагання для Сексти) все частіше закінчувалися спогляданням місяця у чорному небі над Гуеко Мундо.

— Здається, ви почали непогано працювати разом, — з посмішкою помітив Айзен, затримавши їх обох після чергової наради.

Ґріммджов на це лиш закотив очі, але мусив визнати, хоч і не перед иншими, що убити Улькіорру йому хотілося вже набагато рідше. Та його думки усе ще час від часу поверталися до питання, як голосно хрустіли б чужі ребра, якби тієї ночі він сильніше притиснув Сайфера до землі.

З Улькіоррою було важко битися. Ні, не так, радше, його важко було змусити битися. Навіть коли Ґріммджов стрибав на нього у своїй котячій подобі, той залишався незворушним, немовби столітнє дерево. Тому довелося шукати инших способів задовольнити жагу до фізичного контакту.

Тож Ґріммджов виробив не зовсім здорову (за його власною оцінкою) звичку просто лежати пантерою згори на Улькіоррі. Він хотів би сказати, що так м’якше, але це було б відвертою брехнею, бо такого кістлявого голлова ще варто було пошукати, хотів би сказати, що не бажає лежати на холодній долівці, але давно вже не відчував холоду, та й пісок Гуеко Мундо не мав чітко визначеної температури. Зрештою, Ґріммджов мусив визнати, що йому це просто подобається. І подобалося б іще більше, якби у порожніх грудях під його вухом ледь-ледь чутно билося б серце й стугоніла б кров, як це можна було почути в живих людей, яких він час від часу зустрічав (на їхній жаль).

Він не заздрив людям, бо їхні тіла були настільки крихкими, що майже не доводилося докладати зусиль, аби їх зламати. Він не заздрив людям, адже їхній час було строго визначено власними фізіологічними показниками, якщо не урізано через зовнішнє втручання. А разом з тим, якби він пам’ятав і міг змінити своє смертне життя, то значно ретельніше добирав би слова, тому що зараз мав стільки суперечностей всередині, що одними бійками їх було не виразити.

Однак Ґріммджов з усих сил намагався. Ні на кого не покладався, але щоразу обирав сильнішого опонента, знаючи, що за його власною спиною є той, хто цю саме спину і прикриє.

— Обережніше, — Улькіорра холодними пальцями пробігався по краю ран, від яких на ранок не залишилося б і сліду. І відколи це Ґріммджов дозволяв торкатися себе, особливо у такі моменти? На щастя, у нього не залишилося слів, щоб пояснити це навіть самому собі.

Незалежно від того, які думки викликали у нього щоразу подібні зауваження (дивно, як здібний Улькіорра ще не здогадався, що вони абсолютно марні), Ґріммджов пирхав незмінно зневажливо, відчуваючи дивне дежавю, тоненьку срібну павутинку, що тяглася до його минулого життя. Та попри посмішку на обличчі, часом він вкладав голову на чужі коліна, навіть не перебуваючи у подобі пантери.

Коли ж він був звіром (більше, ніж завжди), то думки підозріло часто поверталися до того, як же хочеться Улькіорру з’їсти — не для того, щоб стати сильнішим та просунутися угору за рангами Еспади, навіть не тому, що Сайфер усе ще його безмежно, до киплячого вбивчого наміру, дратував, а просто щоб відчути, просмакувати чужу плоть під своїми зубами. А оскільки Ґріммджов ніколи не був вмілим у протистоянні власним імпульсам, то закінчив передбачувано — із зімкнутою навколо чужого вказівного пальця щелепою (про всяк випадок попередньо перекинувшись на пантеру).

Улькіорра натомість не лише не відштовхнув його (напевно, їм обом бракувало клепки), але й простягнув розгорнуту долоню. З точки зору обмеженої та сміховинної людської моралі, наскільки Ґріммджов було відомо, це було чимось на зразок найвищої ознаки благочестивости. Це змусило його напрочуд голосно пирхнути. От вже хто, а вони з Сайфером точно не були святими.

Пантера на пробу ще раз вкусила простягнуту руку, з примруженими очима глибоко втягуючи носом повітря. Основною ноткою був металевий запах крови — улюблений запах Ґріммджов, а ще — захоплення, ніби перед стрибком у прірву, і його власне збудження. Шкода, що Улькіорра не міг відчути, що зараз робив із ним, шкода, що Ґріммджов не міг йому сказати.

Але міг показати. Обертаючись на свою звичну подобу, він зручно вмостився на чужих колінах і узяв до рук чужу долоню, залишаючи розсип поцілунків поверх сліду від ікол.

— Ґріммджов, що ти робиш? — очі Улькіорри розширилися, шукаючи відповіді у виразі обличчя навпроти.

А що Ґріммджов міг сказати? Він робив дуже мало, занадто мало, йому було жахливо, до розчарованого шипіння, недостатньо, але цього рідкісного випадку, схоже, саме він мав залишитися незадоволеним відповіддю. Ґріммджов поволі підвівся, ледь схиляючи голову в жесті покори — щось що він навчився робити бездумно ще до того, як Айзен дізнався, чому підлеглий не мав бажання йому відповідати.

— Можливо, ти хотів… зайнятися зі мною сексом?

Тон Улькіорри був незворушним, але Ґріммджов все одно чув у ньому насмішку — як було не чути, якщо Улькіорра був таким далеким, а їхні стосунки — такими максимально не-сексуальними?

Ґріммджов не відповідав — тобто, зовсім, не кивнувши навіть головою і ледь стримуючи гарчання, що неприємно дерло горло зсередини.

— Ґріммджов, я- мені треба знати, — тільки от він не міг змусити себе підтвердити чужий здогад, підвести погляд і зустрітися з порожніми, геть без почуттів очима. — Я ніколи раніше не помічав у тебе таких незрозумілих мені бажань.

Цього разу Ґріммджов не міг не відповісти. Тобто бісів Сайфер, той, кому він довірив своє мовчання, не вважав незрозумілим усе… що Ґріммджов робив раніше, але губився зараз? Сука, якщо це такий жарт, то краще було одразу його убити.

Тільки от Ґріммджов усе ще вважав себе розумним (час від часу) і спостережливим. Також він (і з цим ніхто б не став сперечатися) був найкращим у світі фахівцем з Улькіорри Сайфера, тож точно знав, що той не жартує, так само як не розуміє чужих жартів. Ґріммджов бачив у чужому виразі щире бажання зрозуміти, що ж із ним, Ґріммджов, не так — але для дослідження цього питання і мільйона слів було недостатньо.

Тому Ґріммджов вирішив не відступати від своїх принципів і не відмовляти власним бажанням, а ще — бути щирим у відповідь. Він підійшов до Улькіорри так близько, що їхні носи майже стикалися і зазирнув у його очі, сподіваючись розгледіти у порожнечі згоду.

— Це означає «так»? — продовжив свою нескінченну лінію запитань Улькіорра. Ґріммджов зітхнувши кивнув. — Тоді я матиму за честь зайнятися сексом із тобою.

Секс з Улькіоррою Сайфером не був честю, він був необхідністю. Він був апофеозом усих невиконаних бажань, потреби пізнати, зрозуміти і відчути, незадоволеної з їхньої першої зустрічі.

Ґріммджов хижо вищирився, накриваючи губами чужі. Притягнув Улькіорру ближче, ніби намагався його порожнечею закрити свою, меншу. Натомість закривав очі (ні, заплющував — підказував у голові голос Кватри, але Ґріммджов уміло проганяв голоси в голові, щоб чути лише чуже збите дихання ззовні), самими лише вустами знаходячи шию Улькіорри знову і знову, немовби усередині нього був якийсь компас, стрілка якого завжди вказувала лише в одному (але, безсумнівно, правильному) напрямку.

Те, що Ґріммджов рухався у правильному напрямку, підказували йому ослаблі ноги Улькіорри, коли той безшумно опустився на пісок (ще одна перемога на рахунку Ґріммджов Джаґерджакеза) і потягнув за собою і його (тільки це чомусь не відчувалося як поразка).

Губи Улькіорри усе ніяк не бажали знаходитися, але це лише заохочувало Ґріммджов блукати все новими і новими ділянками шкіри, оголюючи її світлу темного місяця Гуеко Мундо. У його грудях вже століттями не билося серце, але Ґріммджов давно не почувався таким живим, як у чужих руках.

Рухи Улькіорри були незґрабні, очевидно, що в нього не було у цьому досвіду (не те що б у Ґріммджов він був, але), утім те, як легко він знаходив точки, що змушували Сексту гарчати, наштовхувало на здогад, що він зшахраював, прочитавши чужі думки, якщо в цих самих думках можна було прочитати зараз хоч щось розбірливе. Рухи Улькіорри були незґрабні, однак його язик, жахливо непридатний для розмов, прокладав собі шлях від адамового яблука до грудей Ґріммджов, і вираз на його обличчі яскраво говорив — Улькіорра починав здогадуватися, що усе це робило із Ґріммджов.

— Улькіорро… — ледь чутно зірвалося з губ Ґріммджов, коли чужа рука стиснула його член.

Навіть якщо у нього більше не було слів, Ґріммджов не хотів здатися невдячним, тому знову і знову знаходив вуста Улькіорри, залишаючи на них напівстогони-напівсхлипи. Навіть якщо він був приречений на вічне мовчання, була одна не-людина, що розуміла його і без слів.

— І я тебе.