Я знову стою перед дзеркалом, задивляючись у свої очі.
Червоні, наче горобина серед пухкого снігу. Усе життя чую: «Своєю красою ти скориш світ.»
Але «світ» кричить, що чоловіки не мають довгого волосся, ходять в спортивні зали та бʼються за увагу жінок. «Він» стверджує, що малювати — для дівчат, а кохати когось своєї статі — гріх.
Мені не подобається цей «світ», тому що я ніколи не буду «як треба».
Моє волосся не буде коротшим за рівень плечей, адже мама памʼятатиме його саме таким. Можливо, просто можливо, колись вона захоче знову зустрітися, і це допоможе їй розпізнати мене в натовпі.
Не перестану я й малювати, втратити роботу не дуже хочеться.
Розлюбити чоловіка також навряд вийде. Варто лише на мить згадати як той кожен ранок готує нам сніданок, серце одразу починає пришвидшено ганяти кров в судинах.
Добре, що є одна річ, яка може повернути мене на землю.
«Сьогодні вечеряй без мене. Нілу пригостила мене своїм фірмовим карі.»
Це повідомлення декілька місяців тому, нагадало мені про «світ», нагадало, що справжні чоловіки не носять довге волосся, ходять в залу та кохають жінок.
Аль-Хайтам справжній.
А я?
Можливо, просто можливо, якби я фарбував очі та вдягав спідниці все було б інакше. Можливо, якби я був жінкою…
Відчуваю, як очі, ці гнилі кетяги горобини, починає щипати. У цей момент згадую, що Хайтам ховає брендовану помаду в шафці кабінету. Він хотів подарувати її на день народження Нілу. Пробач, крихітко.
За секунду знову опиняюся у ванній кімнаті. Можливо, просто можливо…
Не жаліючи починаю густо мастити губи. Цей персиковий зовсім не поєднується з моїми гострими вилицями. Зовсім не ніжно, зовсім не так, як це прикрасило б миле обличчя Нілу.
Я не можу дивитися на це, мій мозок розчиняють мільйон думок.
«Чому я це зробив?»
«Потвора.»
«Я зіпсував подарунок!»
«Я ж не жінка.»
«Ти завжди був недостатньо…»
«Аль-Хайтам не пробачить мені!»
Я ж чоловік, я маю ходити до зали та кохати жінок.
Я ж чоловік.
Чоловік.
ЧОЛОВІК.
У вухах дзвенить, а ліва рука німіє. Мої коліна підгинаються, тому я швидко опиняюся на підлозі. Мені важко дихати, ланіти горять вогнем, спочатку бачу кров, проте після — занепокоєне обличчя Хайтама. Його рот смішно відкривається, тому я посміхаюся, хоча зупинити сльози ніяк не вдається.
Живіт скручує, коли розумію, що отримую увагу через істерику. Сил не вистачає для того, щоб встати на ноги, тому продовжую сидіти, спираючись тулубом на Аль-Хайтама.
Цей чоловік має «справжній» аромат: сандалове дерево та кавові зерна.
Шепочу йому «пробач». Пробач, що зіпсував подарунок. Пробач, що замастив тобі сорочку. Пробач, що потребую твоєї уваги. Я слабкий.
— Скоріше просто дурник.
Мене наче током вдарило. Підіймати очі було занадто страшно, тому я, затримавши подих, завмер, чекаючи на продовження.
Єдине, що він робить — питає чи не хочу я посидіти в теплій ванні. У грудях досі коле, здається я бурмотів собі під носа. Соромно, та «хочу» саме зривається з вуст.
Його міцні руки торкаються мене ніжно. Хайтам легко розстібає ґудзики на моїй сорочці, обережно стягує її. Він підіймається на ноги й подає мені руку. Коли рівняюся з ним, чужі пальці швидко знаходять блискавку моїх джинсів. Я відчуваю подих чоловіка на своєму плечі, голова його нахилена донизу, а волосся лоскоче шкіру. Застібка ковзає вниз і в цей момент хайтамові губи торкаються моєї ключиці.
Він точно помітив мій раптовий вдих, я бачу коротку усмішку на його обличчі.
За мить я лишаюся зовсім нагим. Чоловік переді мною, регулює теплоту води й додає трохи піни. Тільки зараз розумію, що вуха заклало гучне гуркотіння серця.
Ванна розморює мене так, що я не памʼятаю майже нічого. Зараз Аль-Хайтам обробляє мою руку, тепер прибирає розбите дзеркало, за секунду повертається з ароматною кавою.
Ми говоримо ні про що, поки вода не остигає. На останок Хайтам витирає мої досі персикові губи й лишає вдягатися.
Сьогодні я лягаю спати з думками, що можливо, просто можливо, колись я буду коханий Аль-Хайтамом.