Розділ 7 День 5

Все тіло ломило, на вчорашніх порізах вже згорнулася крові вони не так боліли, а от ноги… ними навіть ворушити було важко, а ще в цих пов’язках було дуже жарко. Рухатися так само було важко, але я вже змогла піднятися, тож і на тому дякую.
Поряд мене лежав Коля і мирно сопів, увісні він посміхався, як дратує. Можливо якщо вз’яти подушку…це може бути моїм останнім шансом… Я звішувала за і проти, могла зараз просто накрити нею його та спробувати задушити, але якщо не вдасться мені буде тільки гірше, та і до того ж, якщо все вийде, це приміщення я покинути сама зможу не скоро. Напевно це все ж погана ідея, але так кортіло…щоб він відчув все страждання всю біль, щоб я його більше ніколи не бачила!
-«Про що…я тільки думаю?» -до мене з жахом дійшло про які речі я розмірковувала…вбивство. Невже я перетворююся на такого ж звіра як він? Ні…так же не правильно…
І я зрозуміла, зараз не Гоголь мене лякав, а я. У мене точно їде дах тут…
-М? Пташечка, ти вже не спиш? -потер сонні очі він. Чомусь ці слова звучали так по-дитячому.
-Доброго ранку, -я вже не повторю тієї помилики, буду з ним говорити, намагатися втертися в довіру, а ось коли ноги загояться спробую ще раз втекти, або все ж доведеться діяти, як я і думала декідька секунд тому- піти на злочин…
-Пташечко… -він підвинувся блище і обійняв мене, я боялася та все ж відповіла також приобняв його, -Невже моя маленька пташечка знову кохає мене? -його голос звучав вдоволено. Я не відповіла просто притиснулася блище, заспокоюючи в собі неприємні відчуття і бажання відштовхнути його від себе, -Ластівка, я хочу почути відповідь, -цього разу коли він очікував відповіді його голос не звучав холодно, а був такий теплим. Він посміхався, я це знала, хоча не бачила.
-Я люблю тебе, Коля, -тихим голосом сказала я ці слова, намагаючись приховати те, що він дрижав. О Боги, як мені це було противно…До того ж це звучало досить тупо, полюбити когось, після того, як ця людина вивихнула тобі дві ноги.
-Хм) -з його уст зірвався короткий вдоволений смішок, потім він рвучко відсторонився від мох обіймій, щоб руками схопити мене за зап’ястки і притиснути до ліжка умостившись на мені.
-З..зачекай, що ти хочеш зробити?.. -я не на жарт перелякалася такої його реакції і відчувала, зараз буде щось жахливе.
-Пташечка, ти ж любиш мене, а я тебе, то чому ні? -він нахилився і поцілував мої губи.
-Н…ні, я не х…хочу… -тепер я запиналася на кожному слові і намагалася вибратися, та його хватка була сильнішою.
-Чому пташечко? -він накинувся на мою шию і почав обціловувати її, вз’яв мої руки в одну, а іншою потягнувся до животу ховаючи її під футболку.
-Я… не… -у мене почалася паніка, я в прямому сенсі не знала, що сказати і як діяти, мене одразу кинуло в піт, в очах потемніло, а голова почала паморочитися, -Коля, перестань! Мені страшно…
-«Бляха…що я сказала… Не можна було казати, що мені страшно. От дурепа!» -та лайки самій з собою вже не допомогли…
-Чого ти боїшся, пташечко? -він відсторонився і подивися у вічі.
-Я… боюся того, що ти збираєшся зробити… -намагалася я виправити ситуацію, або хоча б загладити її трохи.
Тією рукою, яка тільки що була на животі він зняв карту з свого ока, дивно було, як він з нею умудрився спати, та це зараз турбувало найменше: -Пташечка, я не хочу зробити тобі боляче.
-«Він знущається?»
-Але ластівко моя, якщо я не зроблю цього, ти від мене знову захочеш втекти? -він дивився просто в душу і як же він був правий.
-Ч…чому ти так думаєш? -я все ще ніяк не могла зібратися і перестати запинатися.
-Ох пташечко, ти ж чудово знаєш, -він нахилився і притулився своїм чолом до мого, -Тобі більше не захочеться тікати, у тебе не буде сил, -таким він мене також лякав, серйозний і взагалі не посміхається, та коли посмішка на його обличчі знову з’явилася, а він відсторонився- спокійнвше не стало, та він був вже звичним, -До того ж якщо у нас з’являться діти, ти і не зможеш піти, ти будеш боятися за них я ж знаю) -він посміхався, та ця посмішка не була доброю, вона ховала його справжні наміри.
-«Які…які ще діти…»
-Але б я тоді тебе ревнував… -про що він думає?..
-Досить…
-Що кажеш пташечко?
-Досить Коля! - я висмикнула руки і відштовхнула його відповзаючи назад, ноги пронизила біль, та я намагалася не звертати на неї уваги. Що мені робити? Буду виказувати своє відсторонення від нього- мені буде боляче, буду зізнаватися в коханні- Миколі знасе дах і мені буде ще гірше! Що…просто ЩО робити? Хтось.. допоможіть, будь ласка…
-Пташечко… -його погляд і голос одразу стали іншими, від цього холод знову пробіг тілом, -А це ти даремно, -посмішка знакла, його очі пронизували холодом.
Я не встигла оговтатися, як він знову заліз на мене, стиснув руки з усієї сили і безцеремонно почав роздягати.
-Будь ласка, зупинися! -я була готова благати лиш би цього не сталося та він тільки холодно відповів.
-Неслухняній пташечці потрібно надати урок щоб наступного разу вона не робила, що їй заманеться.
Він накинувся на мене і почав осипати болючими поцілунками всю шию, ключиці і груди, я ще немагалася боротися та розуміла- це вже не допоможе. Не знаю, що було в мої голові коли я розтиснула руки і більше не пручалася, а потім рязюча біль пронизила тіло і з вус зірвався короткий стогін, та я швидко його проковтнула, щоб не радувати його своєю реакцією. До того ж мої ноги, вони також не припиняли боліти.
Що було далі? Я вже не знаю. Моє тіло, щоб я більше не відчувала болю поринуло в безпам’яцтво. Лише рідко коли я на секунду відкривала очі, бачила його вдоволене обличчя, коли він змахував мої сльози, багато крові. Як я хочу, щоб це скінчилося…
***
Мої очі все ще були заплакані, коли я відкрила їх та оглянулася. Миколи не було і я цьому раділа. Я лежала на свіжопернстеленому ліжку,  в новому одязі, який явно не підходив зараз- пишна темно-зелена сукня. В голові мимохідь промайнула думка, що я для нього всього лиш лялька, з якою можна гратися, як завгодно, доки не набридне. А коли набридне Колі? Чи настане колись цей час?
Я не хотіла вже нічого, в моєму тілі не було ніяких сил, все боліло. Можливо краще померти, тоді я більше не буду віжчувати болі?
На підлозі, як спіціально все ще лежав той ніж і я могла до нього дотягнотися. Зібравши всі сили я піднялася на ліжку і потягнулася за ножем, коли мені вдалося його дістати, я ні секунди не вагалася, просто черкнула себе по зап’язстку. Виступила кров, болі я не відчула від того.
-«Рана занадто маленька» -зрозуміла я і вже почала прицілюватися прямо на віну, щоб цей рух був останнім, та мою руку з ножем схопили і вирвали зброю відкинувши її, потім з усієї сили обійняли з-за спини.
-Пташечка, ти з глузду з’їхала?! -він кричав на саме вухо, та я відчуля, як він дрижить, -Схаменися, прошу, -він благав, це було чути по його голосу, -Якщо ти помреш я… я не переживу!
-Я не хочу більше жити. Відпусти мене, -я почала борсатися, але він не від пускав.
-Я ж нічого поганого не зробив! Нічого страшного не сталося, то чуму?
-Чому? Нічого страшного? Досить вже знущатися, це тільки для тебе нічого не означає, а мені боляче, неприємно…-я зупинилася і вже тихіше додала, -Мені соромно… ні, я більше не витримаю, просто дай мені померти, або як ти кажеш, стати вільною.
-Пташечко, -він притиснув мене ще сильніше і вз’яв порізану руку, -Хто тобі сказав, що я дозволю тобі отримати свободу? -він облизав виступившу кров і почав обціловувати руку.
Він швидко переключився на шию і цілував вже її, а  я просто сиділа, в голові не будо нічого, просто порожнеча.
-Пташечка, мені потрібно бути впевненим, що ти більше так не вчинеш, -я не бачила ні його, ні те, що він робить, та відчула на пальцях руки якийсь холод, -Зараз може бути трошки боляче пташечка, але це пройде, -однією рукою він стиснув мене ще сильніше, а іншою почав закручувати винтик на дивному приборі, це були тиски, я колись читала про них і по словам тих, хто підвергся цьому катуванню біль була нестерпною, але я вже не мала сил якось реагувати і моя рука навіть не пошевелилася. Я відчувала біль, як стирається шкіра, ще декілька поворотів винта і з-під нігтів виступила кров, почувся хрускіт, хотілося кричати, та він ослабив і відпустив руку, яка просто впала на ліжко.
-Ну пташечка, знову доведеться змінювати постіль… Напевно біле простирадло було не найкращим вибором, -він потягрувся до іншої руки і зробив все те саме, -Пташечка, а ти навіть не заплакала! -він відійшов від мене на декілька кроків і дивився на закривавлені руки, -Добре, не хочеться щоб ти їх зачеплювала, зачекай трохи, -і за секунду він з’явився з баночкою спирту, ватою та бинтами, -Дай руки!
-«Як якійсь собаці наказує, як мені це набридло…» -та він сам смикнув їх, чим тільки додав болі, я мимохідь скорчилася.
-Ой, пташечко вибач! -він помітив мій вираз обличчя, -Почекай, -він примістився поряд, вз’яв одну руку і виливши на ватку трохи рідини почав доторкатися до пальців, вони жахливо пекли, вата з кожним доторком фарбувалася в червоний, він повторив ці маніпуляції і з іншою рукою і виглядав так зосереджено, -Ось пташечка, тепер тільки потрібно обмотати, -і він легким рухом вз’яв бинт і обмотав кожен талець, -Все!
Можливо поки і все, та я розуміла, що через декілька днів стане гірше, до того ж боліли вони сильніше ніж інші рани від нього. Микола ніжно вз’яв мою руку і поцілував її, потім з нізвідки в його правиці з’явилася пара біли кружевних рукавичок, -Пташечка, це тобі подарунок від мене)
-… -я беземоціїно дивилася, як він надагає їх на мене, що не було зараз гарною ідеєю. Хоч він і робив це доволі ніжно, але навіть маленький доторк приносив неймовірну біль.
-Моя ластівко, ти ж знаєш, що вони означають? -він опустив голову на мої коліна і поклас мою руку, яка вже була в перчатці на своє волосся. Рука виглядала кепсько, ця перчатка була з ніжноно матеріалу, а зараз поверх бинтів її форма дуже спотворилася і через те вся рука, яка до цього була доволі обережною та завжди доглянутою, виглядала просто потворно, на це було так боляче дивитися, -Я впевнений пташечко, що ти знаєш.
-«Знаю…але…»
Він підняв голову і подивився на мене, -Поки обручку надягати на тебе буде знущання, чи не так? А зараз ніби  не так погано? -він знову обхопив руку та підніс до своєї щоки, я не розуміла, чого він хоче добитися цими ніжностями, -Твоя бабуся якось мені сказала, що було б не погано будь ми парою, вона мені довіряла… Надіюся, тепер вона спокійна за тебе, ось скоро твої пальчики загояться і вже тожі я зможу подарувати тобі каблучку…
-«Рукавички символічний подарунок до одруження… Він хоче одружитися, але боюся у мене немає права відмовитися»
-А знаєш пташечко, -по якійсь причині він почав переводити тему, -Те, що ти хотіла зробити… -він чи то спеціально, чи то навіть не помітивши для себе стиснув мою руку, від чого я вкотре скорчилася від болю, -А в цілому забудь, -і він знову повеселішав, -Ти знаєш, твоя кров така смачна, чи дозволиш ти мені ще трохи її випити, лише трохи.
Здавалося, що його заразили вампіризмом, та ні, йому просто хотідося так зробити. Я вже перестала шукати логіку в його діях. А він не дочекаючись відповіді просто повалив мене на ліжко та я не пручалася, а що це дасть? Вірно-нічогісінько тільки його більше роздратую.
-Пташечко, а ти знала, що ось цим ножем не можна вбити? Ну максимум від больового шоку, або недостатку крові, -він підніс ніж з зубчиками до мого обличчя, та не став різати замість того запитав, -Де ти намагалася собі зашкодити? Ах так, -і повернув до себе зап’яста з ще свіжим порізом, -Я звичайно не буду прямо тут різати, -він провів пальцем по місцю де найбільше виднілася вена, -Я все ж не хочу, щоб ти померла, але поряд… -і притиснув ніж, та цього було мало, щоб шкіра почала кровоточити, він почав різати, так ніби хотів відрізати всю руку. На щастя я не бачила, що окрім шкіри йому вдалося поранити цим ножем, але вже за мить він припав до руки і так жадно, ніби звір до здобичі, яку не їв вже вічність. Порізи від цієї зброї буди врази болючіші і я вже не знала, болячіше було, коли тисками мені поранили пальці, коли він гвалтував мене, чи зараз, коли він ніби пилою розпилював шкіру.
-Мм, пташечка, твоя кров…чому вона така солодка? Ніби вишне вино п’янить мене… Ну чому я не можу випити більше! Твоє тільце таке слабеньке, що ще трохи і втратить свідомість! -він був невдоволеним, як дитина маленька у якої забирають іграшку, -Добре, досить вже, -він підвівся і обмотав бинтами рану, яка явно була глибшою ніж здавалося. Його настрій, тон, поведінка, та все змінювалося за лічені секунди, від будь якого вчинку, будь яких слів. Це чи не лякало, не знати, яким він буде зараз…
Я подивился на руки, перчатки вже були окривавлені. Якими білосніжними він їх вдягнув на мене, та якими червоно-коричневими вони стали…
-Пташечко, невже я погано замотав тобі пальчики? Вони так кровоточать… -він почав знімати рукавички, поиім і пов’язки і я побачила, який вигляд мали руки. Виступивша кров з-під нігтів, які ледве трималися, здавалося ніби я бачила кістки і так сильно запахло металом, що я просто зомліла падаючи на ліжку.