Фред і Джордж Візлі рідко замислювалися про концепт смерти. Ну так, як усі звичайні чаклуни раз на рік ходили до бабусь-дідусів на цвинтар, а решту часу вмирання їх цікавило мало — за домашніми обов’язками, домашніми завданнями та домашніми сварками було якось не до того. Та і для чого було найкращим жартівникам у школі думати про смерть?
Дідько.
Коли Джордж залишився без вуха, то вперше подумав про те, як легко обірвати чиєсь життя. Але, знову ж таки, справи Ордену, справи у крамниці (поки посіпаки Волдеморта не змусили її закрити), справи-справи-справи — було якось не до смерти.
Дідько б його вхопив.
Коли Джордж залишився без брата, то єдиним, про що він міг думати, став концепт смерти. Ну так, як для усих звичайних чаклунів його віку в повоєнній Британії, коли він після роботи у магазині розваг (Візлі не міг ось так закинути їхній спільний бізнес) приходив у маленьку квартиру на околиці Лондона і без сил падав на коліна, щоразу здираючи шкіру до крови, і кричав безгучно, бо голосу в нього теж уже давно не було.
Жив у скромній оселі, яка аж ніяк не натякала на те, що це дім видатного жартівника, якого знав увесь Гоґвортс — можливо, тому що Джордж так і не зміг розкласти свої речі і назвати це місце своїм домом. Можливо, тому що біля протилежної від його ліжка стіни стояло ще одне точно таке ж ліжко, ніби знущаючись з нещасного хлопця.
У маленькій квартирі Джорджа на околиці Лондона було велике дзеркало — звичайне маґлівське люстро, що не мало ні краплі магії, а все ж він завжди бачив у ньому чуже обличчя і рудоволосу голову з обома здоровими вухами. Зрештою, вирішив Візлі, якщо він і втрачав ґлузд, то це було не найстрашнішим проявом і це точно нікому не шкодило.
Джордж був надзвичайно обережним, щоб нікому не нашкодити. Ледь не навшпиньках ходив у новому будинку батьків, ніби, якби вони не помічали, що він тут, то забули б, що його тут немає. Заповнював тишу на сімейних застіллях жартами, як це робив би Фред. Найважче було через те, що більшість спогадів про брата згоріли разом із Барлогом, але і для цього Джордж знаходив правильне рішення — у Гоґвортсі спогадів завжди вистачало, він лише мав бути обережним, обіймаючи професорку Макґонеґел, коли вона плакала на його плечі.
Фред завжди вірив, що душі близнюків пов’язані, через що Лі та Джордж не втрачали можливости з нього пожартувати. Зараз же Джордж так хотів, щоб це виявилося правдою, щоб він усе ще відчував присутність брата замість чорної порожнечі всередині. Зараз Джордж просто хотів іще раз стиснути руку близької людини.
Зрештою, він, мабуть, хотів цього аж занадто, бо прокинувся у кімнаті, геть не схожій на його власну. Вона, звісно, була схожа, але усі речі тут були розташовані у дзеркальній проєкції, хіба що за виключенням… того самого маґлівського люстерка. І, ніби цієї дивини було мало, у скляну гладь цього дзеркала постукав — Джордж спершу не повірив своїм очам, аж торкнувся пораненого вуха — але по той бік скла точно був Фред, цілісінький і здоровісінький. Той підморгнув близнюкові і накинув на плечі піджака, збираючись, очевидно, на роботу.
Оце вже точно був привід звернутися до лікарні святого Мунґо.
Джордж припав долонями до холодного скла — воно було таким само твердим, як і завжди, жодного натяку на те, що крізь нього пройшов один дорослий чарівник (чи навіть два). Але очі точно йому не зраджували: Візлі був не у своїй кімнаті, і не лише тому, що усе стояло не так, а і тому, що він помітив ще дещо — ні двері, ні вікна цієї квартири не мали ручок. І скільки б варіянтів закляття «Алогомора» він не спробував, ті не збиралися прочинятися ні на сантиметр, ніби були відлиті з суцільного матеріялу.
Джордж із 5 курсу Гоґвортсу і ґрифіндорець до мозку кісток ніколи не здавався, знаючи, що вихід завжди є, як би важко не було до нього іти.
Джордж, що втратив брата і бачив занадто багато смертей, тихо схлипував, спершись спиною на тверду поверхню люстра, бо усі можливі виходи для нього були закритими.
Прабабуся завжди казала йому, що не можна спати навпроти дзеркала, бо душу може навіки засмоктати у нього, а тоді — хто знає, що буде? Зрештою, вони так і не дізналися, що стало із Сіріусом, що впав у Арку в Міністерстві.
Але, зрештою, за свою душу Джордж міг не перейматися, адже вона пропала задовго до того на руїнах Гоґвортсу.
День минав повільно, бо у нього не було багато роботи — хіба спостерігати за тим, як ліниво сонце наближалося до горизонту, і згадувати уроки Захисту від темних мистецтв, хоч хлопець і був певен, що нічого подібного не зустрічав у підручниках — звісно, не те що б який з близнюків часто їх розгортав.
Роботи було небагато, але поступово голова Джорджа схилилася на груди, а він припинив відчувати вагу цього шаленого дня на своїх плечах.
Візлі прокинувся посеред ночі. Зірвався з ліжка, хапаючи паличку, а тільки потім усвідомив, що знаходиться вже у своїй кімнаті. Спогади про те, що відбувалося по той бік дзеркала, він готовий був уже списати на поганий сон.
Якби не одна дрібна деталь — на стіні над ліжком висів календар (Джордж і не помітив би до ранку, якби не засвітив «Люмос»), а там — жирний червоний хрест на учорашній даті. Спокуса списати усе на власну неуважність і витівки уваги була усе ще високою, але він не міг собі цього дозволити, як мінімум тому, що ніколи не ставив позначок у календарі.
Він не хотів думати про те, хто ставив.
Решту ночі Джордж провів, так само спираючись на холодну гладь дзеркала; він не певен був, на що саме чекав, може, щоб з иншого боку на його плече лягла тепла рука, може, щоб зійшло сонце і остаточно розвіяло нічні жахи.
Сон здолав його під ранок і Джордж збрехав би, якби сказав, що не чекав і на це теж.
Але після надзвичайно наполегливого магічного будильника і двох чашок кави він біг на роботу, ніби нічого не сталося. Трохи заплутався у шнурівках туфель, вийшов не на тій станції метро, перейшов дорогу на червоне, але в цілому — Джордж був надзвичайно обережним, щоб не змусити нікого про себе перейматися. Водія, який його обматюкав, мабуть, це не стосувалося.
Протягом дня він не говорив ні з ким про той випадок. Та і з ким говорити? Сказати молодшому брату, що з дзеркала з’явилося щось, схоже на Фреда? Ні, він не хотів ранити Рона іще більше. Написати Невілу і записатися на діагностику в лікарні Мунґо? Це було вже більш логічно, більш по-дорослому, але Джордж боявся, що, почавши говорити, він не зможе спинитися.
Але, зрештою, може поговорити і варто було, бо після повернення додому (і на біса він відхилив пропозицію Лі піти випити?), а надто коли сонце вже скотилося за обрій, Джордж усвідомив, що просто боявся засинати. Боявся того, що могло з’явитися з иншого боку дзеркала і захопити життя, його життя.
Але у змученого періодичним безсонням і тривогами мозку були свої пляни, тож на ранок Джордж прокинувся уже у кімнаті без виходу. На диво, він більше не намагався вибратися, якщо не рахувати за спроби його безцільне періщення ногами по склу люстерка, тільки сидів на підлозі, перебираючи подумки варіянти дій. Запитати поради у Герміони? Звернутися в аврорат? Написати просто до Кінґслі?
Усе це розбивалося об коротке припущення, слабку надію, що усе ще жевріла у серці юнака.
Що як це справді Фред?
Цього не могло бути, бо він сам кричав над тілом брата серед десятків инших — при згадці про це досі віднімало голос. Цього не могло бути, бо він сам кинув першу жменю землі у свіжу могилу — при згадці про це досі пробирав до кісток холод цвинтаря. Цього просто не могло бути, а все ж Джордж на власні очі бачив у своїй квартирі його.
Фред спокійнісінько собі вечеряв — така ж таця з вечерею з’явилася й у Джорджа на столі, але дарма й говорити, що в нього не було апетиту — потім спокійнісінько собі пішов спати, і голови не повернувши до того, хто відчайдушно намагався достукатися до нього крізь бар’єр дзеркала.
На ранок Джордж знову прокинувся у своєму ліжку, по-справжньому своєму, але цього разу він вже не міг списати усе на поганий сон, бо події останніх днів відчувалися більш реяльними, ніж деякі більш давні спогади (ніж один конкретно взятий спогад, це точно). Піти до будинку батьків видавалося найбільш раціональним рішенням, адже, навіть якщо вони і не знали б, що відбувається, поряд з ними Джордж точно не сумнівався б у тому, що немає жодної, навіть найменшої, імовірності, що його брат живий.
Він просто втрачав ґлузд, ото й по всьому.
— То ти не будеш більше ховати вухо? — Джіні заправила за вухо волосся, подаючи йому чашку чаю. Тепер усі їхні розмови були такими — поверховими і перебитими побутовими справами, ніби на більше у кімнаті не вистачало повітря.
— Га?
— Мама сказала, що як ти вчора приходив, то наклав закляття, щоб не було видно твою рану. Налякав її до півсмерті… — дівчина затнулася, — ну, знаєш, через Фреда.
Джордж мусив бути обережним, щоб нікому не нашкодити, тож він допив чай і навіть подумки відмітив для себе при нагоді спитати в сестри, чому вони розійшлися із Гаррі, але зараз мусив бігти до своєї квартири, спотикаючись об маґлів з маленькими собаками на довгих повідках. Та байдуже як сильно він стукав у дзеркало, як голосно кричав прокляття у бік того, хто був з протилежного боку, гладь скла залишалася однаково незворушною.
Тоді Джордж придумав дещо, швидко нашкрябавши на шматку паперу послання і прибивши його над ліжком просто біля календаря. Цього вечора він ліг спати напрочуд рано, вперше сподіваючись прокинутися не у своєму ліжку. Заснув майже миттєво, хоча перед очима і стояло написане його власним почерком та червоними чорнилами слово «півсмерті».
Так, Джордж тепер навдивовижу часто думав про концепт «півсмерті», инакше як пояснити те, що його половинка померла, а він досі був…
Живим, хоч і по инший бік дзеркала. Прокинувся і ліниво потягнувся, спостерігаючи за тим, як той инший (він же не міг серйозно називати його Фредом?) зриває зі стіни записку, швидко її читає, а тоді салютує до дзеркала. По-перше, це хотілося назвати кричущою нахабністю, а разом із тим, по-друге, це було так збіса схоже на щось, що зробив би Фред.
Джордж точно втрачав ґлузд.
Бо як іще можна було описати те, що протягом місяця він поперемінно прокидався то у своєму, то у чужому ліжку, а потім то йшов на роботу, то читав у кімнаті без вікон чергову книгу про магічних істот, принесену з собою шляхом засинання з нею в руках, але так і не міг знайти раціонального пояснення тому, що бачив. Після тижня цього дивного вимушеного співжиття вони з тим иншим почали говорити. Не по-справжньому говорити, звісно, бо крізь скло звук не поширювався, але близнюки вже давно навчилися розуміти одне одного з півслова, півжесту, пів-
Хай там як, а той, хто видавав себе за Фреда, залишав короткі записки: спершу на побутові теми — посуд помив, хліба купив, сміття виніс, тоді на робочі — Лі сьогодні скупив ледь не пів магазину, треба поповнити запаси любовного зілля, а зрештою, і Джорджеві це муляло найбільше, на особисті — Гаррі та Рон покликали на маслопиво, незручно було відмовити, почубився з Мелфоєм у банку, але недовго, бо втрутилася Герміона, не хотів нас осоромити.
Можливо, Джорджеві найбільше муляло це, тому що «Фред» так само, як і він сам, не хотів бути незручним.
Зрештою, йому так і не судилося це дізнатися, бо одного дня Фред просто зник. Джордж знову прокидався лише у своєму ліжку, ходив на роботу, а іноді, здебільшого у п’ятницю, навіть у бар з Роном, Гаррі, Лі чи усіма разом. Здавалося, що все нарешті поверталося до норми, тільки в грудях чомусь щоразу перед сном боліло сильніше, ніби він вдруге втратив щось, що так і не встиг пізнати.
А може, Джордж Візлі просто занадто багато думав про концепт смерти.