Час від часу звіряючись з мапою, Ерке поступово наближався до кабінету Ерстейла. Дивних речей та написів на стінах ставало дедалі менше і нарешті вони зникли зовсім. Навіть повітря тут було офіційне: воно пахло паперами, чорнилами і тією легкою різкою віддушкою, що залишають печатки. Біля самого кабінету виявилася справжня дошка пошани. Ерке зацікавився: нових колег, тим більше найпрофесійниших із них, варто було знати в обличчя.
Перед тим, як підійти ближче, він заплющив очі, представив замість кожної фотографії номер — і числа відразу засвітилися різними кольорами. Такий спосіб ворожіння він вигадав ще в дитинстві: за кольором було зрозуміло, чого від цього номера чекати. Досі цей метод не підводив.
Більшість чисел виявилась блідою, забарвленою ледь помітно: жовті, світло-зелені та помаранчеві відтінки — просто легкі приятельські стосунки, іноді трохи підфарбовані заздрістю чи невдоволенням: нічого особливого. Зате яскраво палахкотіла червона двійка (знак небезпеки, але не ворожості: ніби як вогонь, не лізь до нього, і все буде добре); листяно-зелені, дружні — один, сімнадцять і двадцять чотири; рожева (це дивно, такого кольору ще не було) — дев’ятка. Що ж.
Дружньою-першою виявилась дивовижної краси жінка в кепці, підписана як Рельшен. Ага, він так і знав, що вона має бути прекрасною; тільки чому кепка? Хіба в гаремах не мають бути ці самі, там ще фінтифлюшки такі є? Хоча гаразд, потім можна розібратись.
Під небезпечним №2 красувався власне сам Ерстейл. На зеленій сімнадцятій був молодий чоловік у строкатій бісерній пов’язці з пір’ям, на двадцять четвертій — весела жінка з довгими різнокольоровими дредами. «Рожевою» виявилася миловидна дівчина у шапочці з котячими вушками.
Потім увагу Ерке привернуло трєте місце — воно було порожнім, але підписаним як «Текео». Так, а це той самий, який має проінструктувати щодо службових обов’язків. Спочатку Ерке подумав, що фотокартка відклеїлася (треба буде повідомити), але придивившись, він переконався, що вона є, просто порожня. Невидимка, чи що? Про всяк випадок він спробував дивитися на дошку під різними кутами, але це нічого не дало — зображення не з’явилося.
Там було ще багато різних чоловіків та жінок, одразу всіх не запам’ятаєш — крім, хіба що, справжнісінької трольчихи з винятково добрими та дурними очима, а також калюжі. Це безперечно була найнатуральніша калюжа, причому підписана ім’ям У-о-у. Роздуми про те, як це потрапило 1 - в гарем і 2 - на дошку пошани, Ерке поки що вірішив відкласти.
Ще трохи помедитувавши на дошку і тихенько зітхнувши, він нарешті обережно постукав і після мелодійного «Увійдіть!» ковзнув у двері.
У кабінеті стояли високі стелажі з картонними тецями, а на стінах висіли графіки та креслення; стіл був заставлений купами паперів, лічильними машинками та чорнильницями різних кольорів (із загальної картини вибивався лише мініатюрний арбалет). На підлозі стояв величезний глобус, що повільно обертався. Сам Ерстейл, сидячи за столом, із явним задоволенням заповнював якусь таблицю. Почувши Ерке, він підняв голову і показав на стілець.
— Сідайте. Ви швидко зібралися. Це добре. Зачекайте хвилину.
Щось дописавши і відклавши лист, Ерстейл зняв окуляри, протер їх серветкою, що лежала на столі, знову надів і відкинувся на стільці. Волосся, заплетене в складні коси, відливало на сонці золотими іскрами. Глибоким оксамитовим голосом, що наводив на асоціації з іскрами похідного багаття, світлом зірок та величними лісовими чертогами, Ерстейл повідомив:
— Отже, ми маємо заповнити відомість А1, трудову книжку, медичну картку, страховку та низку інших документів. Ваша раса і ваше минуле в якості науковця дають мені право сподіватися, що з читанням та писанням проблем не буде, так?
Це могло б здатися глузуванням, проте Ерке відразу згадав фотографії калюжі та троля. Так, мабуть, періодично у секретаря таки виникали певні труднощі з новачками. Тим часом Ерстейл флегматично продовжив:
— Зараз підійде мій помічник. Ви не лякайтесь і не кричить, будь ласка, він безпеч…
Вікно з гуркотом відчинилося і в кімнату влетіла кішка. Вона була руда. Вона була шестинога. Вона була драна. Вона басовито реготала. По-людськи.
Вона з тупотом пробігла по кабінету, з розбігу застрибнула на стіл (Ерстейл встиг однією рукою підхопити свою відомість, а іншою — чорнильницю), промчала по ньому, з краю дострибнула до стіни, по інерції пробігла по ній пару кроків, відштовхнулась всіма лапами, нарешті впала на підлогу, з тупотом промчала до вікна, застрибнула в нього і була така. Трохи зітхнувши, Ерстейл підняв брові.
— А це був невдалий експеримент, він же улюблена тварина пана Джеора. І ні, то був не згаданий помічник. На щастя.
Вітер тихенько хитав фіранки. Відкашлявшись, Ерстейл покликав:
— Реґар!
Негаразд Ерке запідозрив уже тоді, коли за стіною почувся стукіт кількох дерев’яних ніг — ніби там марширував загін ентів. Потім Реґар увійшов.
Ну, можна сказати, що із завданням «не боятися і не кричати» Ерке впорався рівно наполовину: кричати він не кричав, але тільки тому, що горло звело від жаху.
До кімнати зайшов павук розміром із людину. Три з восьми очей у нього були у пов’язках, і аж п’ять лап — дерев’яними. В одній із лап він тримав важку тецю, яку й поклав на стіл перед Ерстейлом.
— Дякую, Реґар.
Павук вийшов.
— Колишній пірат, — добродушно пояснив Ерстейл і розкрив тецю. Усередині виявилась безліч різнокольорових листів. — Та ви не чіпляйтеся так за крісло, Реґар абсолютно безпечний, ви звикнете. Отже, ось основний бланк — сюди знадобиться ще фото… ви ж перевертень, так? Отже, анфас і профіль в обох видах, всього чотири фотографії. З цього питання підійдіть до пані Ліе, вона у нас фотограф, а також веде стінгазету — рекомендую, до речі. Основні пункти, гадаю, зрозумілі й так — раса, стать, вік, освіта, колишнє заняття. Те саме — ось сюди, в трудову. А ось медична карта, з нею сьогодні підійде до нашого мага.
— Це антинауково.
— Згоден, але поки що мені не дають його замінити. — Ерстейл поправив окуляри. — Так, добре. Ось тут напишіть свої побажання щодо оформлення кімнати, пізніше я видам вам каталоги. Ось тут — захоплення та хобі. Фізичні алергії вам запишуть у медичну карту, а ось сюди можете написати про особисті неприязні на кшталт гучного співу і так далі. От і все. Зі страховкою я допоможу, решта буде поступово заповнюватися пізніше.
Ерке взяв ручку і присунув до себе перший лист.
— Скажіть… А імператор знає про те, що мене прислали? Він щось сказав із цього приводу?
— Буквально? — Губи Ерстейла скривилися в дивній кривій усмішці. — «Що, ще один?! О боже, ні-і!».
— А він знає, що я математик?
— Так. На це він сказав: «Гаплик». У зв’язку з цим повинен вас попередити — математиків він зараз не любить і не любитиме ще тиждень чи півтора. Боюся, його трохи засмутив інцидент з панами Даном та Оллі, коли вони, вирішуючи нове рівняння, так заплуталися, що змістили реальність і викликали тварюк із паралельного виміру.
Ерке задумався. З одного боку, про аж такі рівняння він ніколи не чув і зараз мимоволі був у захваті. З іншого, було прикро потрапити сюди у такий невдалий час, і одразу ж захотілося відстояти честь рідної науки. Довести, що математики теж на щось годяться.
— А чому «тиждень чи півтори»? Він легко відходить?
— Не дуже, просто за цей час ще хтось гарантовано відзначиться так, що про Дана і Оллі всі забудуть. У нас, на жаль, періодично хтось того. Відзначається.
Зітхнувши, Ерке почав заповнювати бланк, потім таки не витримав:
— А обладнання він їм надішле? Моєму колишньому начальству, себто?
— Дослівно: «Ага, зараз. Ще один на мою шию, о боже мій!».
Щось, схоже на зловтіху, тихенько відгукнулося в душі. Але все одно було незрозуміло.
— А хіба він не міг просто відмовитися? Він же…
— Не міг, — відрізав Ейрстейл. Здавалося, він похмурнів. — Це… складні процеси, вам краще поки що про них не думати.
— Чому у вашому кабінеті немає його портрета?
Ерстейл знизав плечима.
— Він цього не хоче. Каже, не подобається на себе на кожному кутку натикатися. Але маленький таки тримати можна, — він вказав на свій стіл, на якому Ерке тільки зараз помітив невеликий портрет у рамі.
Щось нове з’явилося в виразі обличчя ельфа. Такого Ерке ніколи не бачив у когось із співробітників: Ерстейл дивився на портрет, як на найскладнішу, ніким у світі ще не вирішену, але захоплюючу загадку, і як на нагороду за якісь важливі досягнення, і водночас із дивним болем, як на щось недосяжне, але відчайдушно потрібне.
І зніяковівши, і засмутившись невідомо чого, Ерке знову уткнувся у свої папери. Здається, розмову терміново треба було перевести на нейтральну тему.
— Можна ще питання? Пан Текео, який має мене проінструктувати, він невидимка?
— Ні, ніндзя. Начальник охорони.
— А-а.
На цьому питання нарешті вичерпалися; Ерке почав заповнювати документи, а Ерстейл повернувся до своєї відомості.
У відчинене вікно влетіла муха, втім, дратівливе дзижчання тривало недовго. Продовжуючи правою рукою щось писати, лівою Ерстейл взяв арбалет і, не дивлячись, натиснув курок. Болт бездоганно точно прибив комаху до стіни.