Якщо двоє людей намокнуть і стоятимуть під навісом під час дощу, рано чи пізно… Звісно, краще, буде рано, ніж пізно. Дехто, знаєте, чекав не декілька хвилин, а тисячі років.
Були дощі: і зовсім короткі, і величезні зливи, навіть потоп був. Однак жоден з цих небесних потоків води не зробив того, що мав би. Можливо, це почало діяти лише зараз. Можливо, діяло тільки на людей.
Однак дощ точно придумали не лишень для того, аби поливати землю чи топити когось за гріхи. Дощ володів ще кількома якостями, які люди постійно оспівували в книгах, серіалах. Кроулі не читав тих книг і не бачив тих фільмів, проте він знав людей. Тих людей, які так любили й проклинали зливу водночас.
Кроулі спостерігав. Йому випало жити серед людей, в їхньому світі. І він побачив, як люди, злі та мокрі, ховались під навісом, проклинаючи все на світі. Особливо тих, хто той дощ вигадав (Кроулі точно знав хто то був). Отже, Кроулі спостерігав. Люди кричали, трусились від холоду, намагались зігрітись та тулились одне до одного. Існували винятки, які танцювали під дощем, а дехто взагалі ловив ротом краплини. О, бідолашні, вони ж не знали з чого той дощ насправді робився.
Люди змінювались, потрапляючи під зливу. Гуртувались, намагались наблизитись одне до одного. Хоча й гнівались через мокрий одяг та волосся, але щось вбачали в дощі романтичне. Ось такі люди подобались Кроулі найбільше. В них ще не померла віра в щось хороше та приємне, вони не лаялись на вусібіч, не сипали прокльонами. Вони мали одне одного, тож дощ не мав влади над ними. Чи принаймні не становив загрози.
Пригадавши перші дні створення Всесвіту, а потім і створення людства, Кроулі здригнувся. Він вже стояв «під навісом». Чорт, але ж тоді він не зрозумів, що робити! Тоді й було не до цього, а потім ще триста років не до цього, а потім як почалось… Купа справ, словом.
І от, коли зайшла розмова про те, як змусити людей закохатися, Кроулі згадав про цей спосіб. Дієвий, наскільки він сам знав, можна сказати, що випробуваний на собі. Декілька разів. Проте обережних разів, без навіть маленьких доторків, хіба приємного лоскоту упалої з крила пір’їни.
***
Давненько він не створював погоду. Створити її для смертних, проте, було простіше. А от для самого себе… Азирафаїл міг здогадатися, але Кроулі сподівався, що він вдасть, ніби не зрозумів. Так і трапилось.
Якби там на небі хтось дійсно мав відро, то точно постійно перевертав би його саме на цю вулицю. Інакше як пояснити раптову зливу, що опустилась на затишну частину міста, прямо біля кав’ярні? Там були найкращі навіси, під які вже збіглось кілька людей.
— То ти стверджуєш, що це допомагає людям полюбити одне одного? — озирався навкруги Азирафаїл.
Вони якраз сховались під навісом і спостерігали за реакцією людей.
— Не завжди, але переважно так.
— І ти кажеш, що цей дощ справа рук, — Азирафаїл підняв вказівного пальця догори.
— Звичайно.
— Добре.
Нагорі ніхто цього дощу, звичайно, не створював. Азирафаїл удав, ніби повірив. Він розглядав людей, які мчали повз, намагаючись сховатися в сухих затишних місцях. Навіс обирали лише найвідчайдушніші. І поки що жодного романтичного настрою чи сентиментальних розмов не спостерігалось.
Нарешті двоє притулилось одне до одного. Він затулив її від прохолодного вітру, а вона охопила його міцно-міцно, намагаючись зігріти. Навіть жменя крапель дощу, кинута обом майже в обличчя, не змусила розімкнути обіймів. Дівчина посміхнулась хлопцю, а він їй у відповідь. З-під навісу вони втекли хоч і промоклими, зате сяяли так, ніби знайшли в кишенях кілька сотень фунтів.
— Ну, що скажеш тепер? — запитав Кроулі.
— Довелось почекати. А у нас часу обмаль.
Кроулі хекнув. В них завжди було вдосталь і обмаль часу водночас.
— Але…
— Але?
— Обіцяю спробувати твій спосіб, якщо мій не спрацює.
— Ох.
Азирафаїл схилив голову набік, коротко посміхнувшись. В той момент навіс над їхніми головами загрозливо затріщав. Кроулі переборщив з кількістю опадів, а старенький навіс ледь-ледь витримував такі дози.
Піднявши погляд догори, Азирафаїл сказав:
— Тепер ми точно намокнемо.
Він і на думці не мав втекти звідти у свою теплу книгарню. От як стояв, так і залишився, попри те, що вода от-от мала прорватися крізь тканинну основу.
Кроулі зробив один маленький крок, довжиною в кілька тисячоліть і завмер. Азирафаїл мовчки чекав.
— Цього разу в мене немає крил.
— А це має велике значення?
— Звісно. Моя черга захищати тебе від дощу!
Азирафаїл засміявся й став ще трохи ближче. Між ними опинилась невеличка калюжа. Калюжа, то, звісно, вже не глибоке провалля, довжиною в п’ять тисячоліть, та все ж… Коли чекаєш аж так довго, важко повірити в реальність.
І вони, змоклі й схарапуджені, дивились один на одного. Дощ періщив по обличчях, пробиваючись через щілину старого навісу. Краплі стікали по щоках, зривались з підборідь та падали додолу. Пахнуло свіжістю та вмитим асфальтом.
— Знаєш, одного разу я прочитав одну книгу. Ось цитата з неї:
«Десь, може, там зустрінемося ми.
Не буде рук — обнімемось крильми».
— О. Але крил немає, — помітив Кроулі, вступивши в калюжу.
Його плече легенько торкнулось плеча Азирафаїла. Дощ майже перестав лити, але жоден з них не поспішав покинути місце під навісом.
— У нас навпаки, нам зараз крила непотрібні.
Це було по-іншому. Захищати крилом інакше, ніж рукою. Так приємніше і тепліше, бо під пальцями відчуваєш чуже тіло. Хочеться його зігріти, хоч воно і не мерзне, але ж хочеться… Смертним тут простіше, однак смертні з самого початку мали пальці та руки, а Кроулі спочатку вчився літати, а потім хапати.
Дощ вже закінчився. Промокле в калюжі взуття дивним чином висохло. Та Кроулі тулився до Азирафаїла, однією рукою ніжно обіймаючи його. В ніс вдаряв запах свіжості та ще чогось, схожого на одеколон. Хоча, ні, Кроулі міг сказати точно, що знав той запах надто довго для існування парфумів для смертних. Так близько, аж нестерпно уявити, скільки всього раніше розділяло їх.
— Здається, янголе, у мене знову виросли крила, — зізнався Кроулі.
Азирафаїл поглянув на нього, широко усміхнувшись. А потім легко, ніби робив так до цього мільйони разів, взяв його руку у свою. Хвильку подумав, розглядаючи тонкі пальці демона зі свіженьким манікюром. Зазираючи в зміїні очі демона, незмигно та закохано, додав:
— Але ж ти ніколи не втрачав їх, Кроулі.