Я пам’ятаю як вперше зустрілась з тобою. Ми були дітьми. Затишна алея з деревами, котрі майже утворювали вітами тунель, була залита плямами світла. Ти рухався дивно, ніби ривками. Коли я окликнула тебе, то ти здивовано на мене подивився. Я не зрозуміла чому ти мовчав і не заговорив. Я щось спиталась в тебе… Діти такі прості й наївні. Це було щось, пов’язане якраз з твоїми дивними рухами.
Ти подивився на мене ще більш здивовано, мовчки надряпав камінцем на асфальті пряму лінію і вказав на мене. А потім поряд ти зобразив паралельно нову лінію, але на цей раз ламану і вже вказав на себе. Я провела по повітрю пальцем над лініями, ніби намагаючись зрозуміти. І я все зрозуміла. Будучи тоді дитиною, я все зрозуміла! Уявляєш?!
Мені було складно з тобою. Ти не зразу навчився говорити. Але всі мої дороги вели до твого дому. Пам’ятаю якою була змучена твоя мама одного вечора, коли сиділа на східцях вашого ґанку. Чому я їй не подобалась? Вона думала, що я погана? Але ми вже не взнаємо цього, правда?
Ти не старієш швидше з мене, адже ми з роками продовжуємо виглядати однолітками. Твої потреби в енергії трохи перевищують середньостатистичні, але ти продуктивніший і надзвичайно розумний. Я бачила який ти, коли думав, що я не дивилась.
Я обіймаю тебе. Притискаюсь всім тілом до тебе і шепочу:
— Я знаю чому вони всі так дивно відносяться до тебе.
Ти мовчиш, але я знаю, що тобі цікаво. Я шкірою відчуваю, що це так.
— Їм страшно. Коли ти торкаєшся, то це незвичне відчуття. От вони і лякаються.
— Але не ти, — твій голос дивний, трохи незвичний тягучий, але він приємний для моїх вух.
— Я звикла і не помічаю цієї легкої вібрації. Проте вона мені ніколи не заважала, — говорю тобі тихо-тихо в шию, щоб мурашки побігли по тілу.
Ми стоїмо посеред тієї ж алеї біля твого дому. Я відчуваю твою вдячність і твою любов всім своїм єством. Я і без того сама тремчу — моє тіло наповнюється чимось легким і готове злетіти. Десь внизу живота пурхають метелики та лоскочуть своїми вусиками.
— Я тебе кохаю, — кажу тобі й ледве стримуюсь, щоб не застогнати від тих почуттів, що мене переповнюють. — Ходімо додому, — кажу і тягну тебе за руку в дім.
От ми знаходимось в спальні. Я лежу у постелі та кличу тебе до себе. Мені так важко дихати. Ти зніяковіло дивишся на мене. Як завжди ти не часто говориш, бо тобі це не легко дається. Я пам’ятаю це, тому навчилась вгадувати твої думки, озвучувати їх і лише чекаю реакції.
— Не бійся, роздягайся, — мій голос звучить дивно з таким незвичним для нас придихом.
Ось ми вже пестимо одне одного. Вперше в житті. Поцілунків і обіймів давно нам мало.
— Ти впевнена, що хочеш цього? — твоя турбота лише більше розпалює мене.
— Впевнена, — твердо відповідаю.
— А якщо дитина буде такою як я? — твоє обличчя таке напружене, що я намагаюсь долонею зняти цю стурбованість.
— Тоді ти не будеш один. Хочеш розкажу свій секрет? — питаю посміхаючись, а ти киваєш. І я продовжую, — В дитинстві я завжди хотіла бути швидшою ніж є. Я завжди хотіла вібрувати з тобою на одній частоті, щоб тобі не було так одиноко. В тебе складне життя, — роблю паузу для поцілунку. — Ми живемо різних рівнях вібрації реальності. Тобі доводиться тягнути слова і завмирати, щоб для нас, звичайних, твої дії було видно, а слова зрозумілі. Але ти — істота, ідеальніша, ніж я, — ще раз роблю паузу, але на цей раз заглядаючи тобі в очі. — Тож нехай буде у тебе хтось, хто зможе розділити це з тобою.
От тоді твої тривоги знімає як рукою.