Розділ 5 День 3

Я привідкрила очі, цього разу вони не були зав’язаними. Тоді до чого це було минулої ночі? Просто щоб я розгубилася? Та відповіть не довго мовчала, -Пташечка, доброго ранку. Виглядажш не дуже, все добре?- він вже прокинувся, тому міг і не хвилюватися, що я щось вчиню доки він спатиме(а це була б гарна можливість).
-Сонця і повітря мені не вистачає, -потираючи очі мовила я одночасно відсуваючись від нього.
-Ну якщо будеш слухняною, то прогуляємося з тобою пташечка, -чомусь саме від цих слів мені захотілося огризнутися, та вирішила промовчати, а ось він продовжив, -Уявляєш, я сьогодні зможу провести з тобою весь час, скажи файно?!
Зачекайте…що?! Ні, ще мені цього бракувало. Він же може зробити все, що завгодно. Мені різко стало не добре, зсередини ніби ножем різали
А її ж тоді також ножем вбили.
В голові вспливли неприжмні картинки, чому саме зараз? Можливо, тому що її вбивця лежав поряд, нахилившись наді мною? Адо, тільки заспокойся, тобі не можна показувати страх: він цього й чекає.
-Адо, пташечка, ти не рада?
-«Збреши. Тобі потрібно збрехати», -радив внутрішній голос.
-Н..ні, рада, -мій голос тремтів і явно не звучав переконливо, але його це не хвилювало.
-Моя ж ти ластівка! -він кинувся обійматися.
-«Відійди…ні, мені неприємно. Ненавиджу тебе», -було в моїй голові та я не сказала й слова, а він і не планував зупинятися, тискав та обціловував мене ніби я тількищо зробила щось неймовірне. Він поводився занадто власно і мене це дратувало.
-Сьогодні з тобою хоче поговорити Дост-кун, -раптом сказа він відриваючись від моєї щоки, він виглядав трохи засмучено, -Мені доручено сказати коли ти прокинешся і привести його сюди, але це не займе багато часу, почекай моя пташечка.
-Стривай… -та не встигла я договорити, як він зник(от що за мода?)
***
Я сиділа на кріслі і чекала, з секунди на секунду вони мали вже з’явитися. Що потрібно було від мене Федору? Яка частина плану не буде ідеальною без моєї здібності? І невже це все шоу з Гоголем було тільки для мого використвння? Як багато питань, хочби на половину з них отримати відповідь.
-Доброго ранку, Адо, -ще один неприємний мені голос, хотілося скривитися, та спробувала залишити вираз обличчя не зворушним, -Гоголь, чи не міг би ти нас залишити поговорити? -а от Коля не був скупий на емоції, він явно показував, що йому це не подобається.
-А так не можна?
-Можеш не хвилюватися, -говорив він як завжди спокійно, -Мене цікавить тільки її здібність, більше нічого.
-Добре, але тільки п’ять хвилин.
-Цього буде вдосталь, потім не посмію більше заважати вам, -і після цих слів Микола знову зник.
Ми мовчали, я чекала, що скаже він, а Федір… а чого чекав він? Сам же сюди приперся поговорити.
-Надіюся тобі тут не погано живеться, -почулися нарешті перші слова, -Можеш задавати будь-яке запитання, але як ти знаєш у нас тільки п’ять хвилин.
-Навіщо тобі моя здібність? Невже котрийсь із твоїз планів без мене не буде виконаний?
-Насправді ні, -він був максимально спокійним і беземоційним, -План міг і без тебе обійтися.
-Тоді якого біса я тут? -цих слів я вже точно не очікувала.
-Якщо чесно казати, то тобі просто не пощастило, -він дивився на мене своїми фіолетовими очима прямо в душу, від цього було лячно, але не так, як коли на мене дивився Микола, погляд одержимого страшніший ніж погляд диявола, -Від Миколи можна очікувати чого завгодно, він міг навіть вбити мене, а це ніяк не в’яжетьмя з планом. Ти ж стала чудовою заміною і змістила весь його фокус. Це можливо прозвучить грубо, але ти стала гарною його іграшкою.
-Та ти знущаєшся…
Він посміхався. Його посмішка схожа на ту, яку я мушу бачити тепер кожного ранку і все через Федора.
-Як ти думаєш, якщо я попрошу його вбити тебе, то наскільки швидко і за яку ціну він погодиться? Мені доведеться бути з ним вічно? Цілувати його? Називати по імені чи щось більше? Мені це все огидно, але якщо я буду знати, що ти гориш в пеклі, то я готова стерпіти це, -я не могла контролювати цю лють, я хотіла смерті цієї людини.
-Як думаєш, хто допоміг йому теба знайти? -він відповів питанням нс питання, я знала, це означає, що навіть диявола ці слова збентежили, -Якщо він прийде по мою душу, то буду радий розповісти йому, де живе твоя люба подругу.
-«Ах ти ж сволота, тільки посмій!» -лаялася я про себе, та вголос не казала нічого. Я не можу втягувати її знову.
-Мені не буде важко дізнатися де вона зараз. Якщо мені доведеться горіти в пеклі, то буду виконувати роль демонв до кінця.
Мене переграли. Чи ні? Можливо він тільки блефує? Але ні! Я не можу ризиеувати, не хочу щоб ще вона померла, Гоголь точно її вб’є, як і…як і її.
-Ще якісь питання? Думаю ж з минулим ми закінчили?
-Ха, просто використовуєш мене щоб врятувати свою шкуру, я в тобі і не сумнівалася.
-Чому ж прямо так? Якщо в плані будуть якісь нечіткості ми з радістю попросимо твоєї допомоги і тоді ти зможеш покинути стіни цієї кімнати. До того ж ти зможеш вже використати найнебезпечнішу суть «Багряного дощу»? Я в цьому більш ніж впевнений.
-Звідки ти знаєш? -мене це дещо збентежило, про справжню суть моєї здібності ніхто не знав.
-У мене свої методи, -він посміхнувся, -Та й дізнатися про це було не складно.
-Якщо тобі навіть це не складно, тоді скажи, як мені звідси вибратися?
Він огланувся, не думаю, що у нього був намір мені відповідати, скоріше поглузувати, але він відповів доволі серйозно.
-Якщо чесно, я не бачу ні єдиного виходу, Гоголь може і здається клоуном, але тобі чи не зназдаєтьсяти, що це лиш його маска? Насправді він доволі розумний і продуманий.
-Тобто при найгіршому розкладі мені тут жити до самого кінця? -хоч я і говорила спокійно, але спокою в мені не було ніграму, а Федір лиш кивнув головою.
-Тобі єдина надія- мати гарні акторські навички, -все ж промовив він підіймаючись з ліжка, на якому сидів весь цей час.
-Зачекай, що це означає? -я говорила на підвищених тонах підриваючись з місця слідом, та він не встиг відповісти.
-Все, час пройшов! -повернувся і рівно-рівно через п’ять хвилин, -Надіюся ви встигли все обговорити.
-Більше ніж, -спокійно відповів Федір, -Адо, подумай, що було б краще і відповідь буде очевидною, -Микола не став більше чекати і за секунду в кімнаті стало тихо.
Я знала, знала що він має на увазі, знала, кого мені потрібно грати, але сама думка про це визивала у мене букет неприємних відчуттів.
***
-Пташечка, я не дуже затримався? -він повернувся занадто швидко  я навіть не все встигла осмислити минулої розмови, -Не знаю, про що ви тут балакали, але що ж, тепер немає сенсу морити тебе голодом і змушувати слухати цю музику, -враз все стихло, не впевнена, чи в тиші буде краще(катування тишою також доволі неприємне) зате не доведеться згадувати ті далекі дні, -Ну що ж, тепер ми зможемо провести день разом! -я з жахом зрозуміла, що Федір, можливо, був останньою людиною з якою я поговорила, тепер мені доведеться постійно бути з Гоголем і це неаби як бентежило, а ще дуже непокоїли його слова «провести день разом»…
Він дуже швидко наблизився до мене, я буда готова до будь чого, та навіть якщо й так, все одно сил у мене майже не лишилося. Та поки він лише залишив на моєму чолі короткий поцілунок.
-Пташечка не хоче перекусити? -та відповіль йому не потрібна була, за кілька секунд він приніс декілька тарілок і поставив їх на стіл, -Пташечко, не соромся, їж.
Я вз’яла виделку та ще вагалася, знаючи його там могло бути що завгодно.
-Чому не їси? Можливо тебе варто погодувати?
-Руки є, то і сама можу, -відповіла я, а потім до мене дійшло…

-Але це можна виправити,-задумливо сказав він підійшовши ззаду до мене явно дивлячись на руки.

-«Трясця, що я тількищо сказала…» -я зробила велику помилку, тепер в мені не просто наростала тривога, це була вже паніка.
-У тебе такі тонкі ручки. Цікаво, наскільки легко їх буде зламати, як думаєш, пташечка? -він схопив мене за руку, моя реакція мене піжвела і я не встигла її відсмикнути, -Добре, жартую, -він посміхнувася, -Якщо я переламаю тобі руки, то як же ти тоді будеш обіймати мене?
Я видихнула, але все ще була насторожена, хто знає, що він ще може утнути. Дерзити про те, що я його не хочу обіймати не стала…
-Але я все одно хочу тебе погодувати, -не вгамовувався він.
-«Я ж не  мала дитина, але з іншого боку…мені тепер якось страшно щось казати проти…»
-Нужбо, відкрий ротик, -він вирвав з моєї руки виделку і вже хотів нагодувати мене. Для мене це було так огидно, але вибору особливо не було.
***
-Ну як тобі? Я сам готував, -запитав Микола, коли згодував мені останій шматочок.
-Ти вмієш готувати? Не знала, -хоч я і спитала це, та думала зовсім про інше: -«Нарешті це все, думала мене виверне від цього. Як же…який же він…»
-Спеціально для тебе навчився, пташечка моя, -не розумію, чому він намагається виглядати привітно, до чого вже вся ця гра? В голові виплили неприємні картини минулого, стало різко задушливо.
-«Спокійно Адо, дихай» -намагалася я заспокоїти саму себе.
-Щось трапилося пташечка? -з турботою і непокоєнням у голосі запитав він.
-Все добре.
-Ну пташечка, якщо нічого не будеш казати, то я не зможу допомогти.
-«Я не хочу більше тут залишатися! Не можу! Потрібно щось придумати, я не хочу більше зним говорити, знати не хочу!» -це переростало в істерику, яку ніяк не можна було показувати, тепер кожен необдуманий крок, кожна мимохідь сказана фраза могла обернутися для мене трагедією.
-Змушувати говорити не буду, -тепер він стояв попереду і це було знатно  краще, ніж коли він був позаду.
-«Аякже не буде змушувати говорити, просто йому це не цікаво!»
-Пташечко, можливо чаю вип’ємо? Я хочу щоб ти поводила себе, як і раніше, зараз ти якась замкнута, -він не посміхався, йому було сумно, але хто ж був винен в тому, що я стала токою, як зараз?
-Тією, якою я була вже стати не зможу, -він не відповів, але чай все ж перемістив до кімнати. По запаху зрозуміла- з лісовими ягодами, мій улюблений… На тарілочці печиво, білий шоколад і фрукити.
-Все, як ти любиш ластівко, -він потягнувся до заварничка і відлив трохи до обох чашок, потім налив гарячої води з іншого чайничку і поставив чашку на тарілочці переді мною. Всі ці рухи були такими плавними і швидкими, відточеними майже досконало, фарфоровий посуд був явно з одного набору, з такими милими жовтенькими квітами по краям.
-Пташечка, чи схоже це на чайну церемонію? Пам’ятаю раніше тобі дуже подобалося чаювати, -він легко посміхнувася і подививмя примо у очі сідаючи на ліжко навпроти.
-«Невже він пам’ятає? Тоді ми часто попивали чай разом. Коля наливав його необережно, часто проливаючи на всіх, але все-одно всі сміялися. І мені це подобалося, сидіти чаювати, спілкуватися і сміятися всім разом.»
-Ох, тоді я часто його проливав, у мене ще досі опік залишився! -він явно повеселів, -Але тепер я чай не проливаю і готувати його навчився сам, -це він ще сказав доволі голосно але наступне речення було майже шепочачи, -Я заварював його кожного дня, уявляючи, як ти сидиш поряд зі мною і смієшся, уявляв, як ти раділа, та нахвалювала мене за те, що я сам навчився робити його, -він зняв карту і тепер дивився на мене вже двома очима. Не знаю, чому, але від цього у мене пробігли мурахи, -Пташечка, я так радий, що можу тепер налити тобі цього чаю.
Мені з кожною секундную ставало некомфортіше, я не знала навіть, що йому відповісти.
-Пташечка, -протяжно мовив він нахиляючись до мене через весь стіл, -Якщо ти хоч іноді не будеш відповідати, то це буде могонолог.
Я повагавшись все ж сказала: -Я не знаю, що тобі сказати, -знову зникла посмішка з його обличчя.
-Як мені повернути невимушеність в наших розмовах?
-«Він забув, що тоді ми були не одні, а Адель більше не повернути…Я ніколи не зможу сприймати його, як колись», -я обхопила чашку двома руками і дивилася на кола, які розходилися по поверхні чаю.
-Ти хоч колись відповіси мені?! -він різко зірвався на крик, я аж підскочила, -Чому ти мене ігноруєш? Це твоє бажання, чи тобі Федір щось сказа?
Він кричав, вперше я почула, як він злився. Я ніколи не любила коли хтось кричав, можливо це походило з дитинства, та я вже не згадаю, просто зараз мені хотілося сховатися, як омога подалі і розплакатися, та я трималася як могла. Я все ще не знала, що мені сказати і на яке питання відповідати спочатку, та терпець Гоголя доходив до кінця, він підвівся і дав мені ляпаса. Це була незвична для нього поведінка, занадто агресивна… Я швидко зарикусила язика і стиснула кулаки, це допомагало мені триматися.
-Він нічого мені не казав… -боязко подала я голос, очікуючи на будь-яку реакцію.
-Пташечко, а ти мене не обманюєш? -його голос хоч і був вже тихішим, але став значно холоднішим.
-Ні, -коротко відповіла я намагаючись не дивитичя в його гетерохромні очі, які зараз лякали як ніколи, але він змусив подивитися в них, коли підняв моє підборіддя.
-Тоді чому?
-Ти дійсно не розумієш? -відчай, це все, що чулося в моємо голосі, та за секунду кімнатою почувся мій істеричний сміх -Хахаха, -точно я не розуміла від чого саме заливаюся зараз сміхом. Можливо відчай, можливо просто нерви, та Гоголя це здивувало.
-Пташечка, про що ти?
Схопила його за зап’ястя, відтягнула від свого обличчя і піднялася щоб хоча б трохи бути поглядами на одному рівні з ним. Я вже не сміялася, навпаки зараз була максимально серйозна, -Ти так кажеш, неначе це не ти вбив Адель на моїх же очах.
Адель… я не згадувала її вже стільки років, мені було боляче і я відчувала свою провину, що нічого не змогла зробити.
***
До мого знайомства з Кольой я дружила з двома дівчатами- Хельгой та Адель. Росла я з бабусею за містом, своїх батьків не пам’ятала і про них мені ні разу не розповідали, та це і не важливо, бо у мене були вони. Я знала, що від більшості дітей у яких є здібності, або відмовлялися залишаючи на волю життя, або ставилися до них дуже погано, мені ж повезло, бабуся в мені душі не чаяла, та і з дівчатами я добре ладнала, хоча у них також не було здібностей. Ми часто веселилися в садку разом, але того дня Хельга захворіла(здається це було щось алергічне, але її все одно з дому не випускали), а Адель потрібно було поїхати до рідних, тож закінчивши з всими завданнями я була цілком вільною. Повертаючись спогадами до того дня знову і знову я думаю: «А якщо б я тоді не пішла до лісу? Якщо б Адель не поїхала, або Хельга на захворіла, то я б не зустріла його? Чи жилося б тоді мені краще?» Відповідь для мене була очевидною.
Як зараз пам’ятаю то був спекотний день, справ у мене вже ніяких не було  тож я просто пішла прогулятися. Поряд з нами був ліс та до нього я ніколи не ходила. Хоч страх і був невеликий, та цікавість перемогла і попрямувала в його бік. Великі сосни, ялини, дуже багато квітів, співали птахи, згодом я вийшла на галявину, яку осяювало сонце, земла аж парувала, а так хотілось дощику. Дощ…я дуже рідко користувалася своєю здібністю, так наказала бабуся, тож про неї знали тільки вона і дівчата, але ж зараз тут, посеред лісу нікого не буде, так? На свою ж голову я вирішила нею скористатися. Простягла руки і почала дивитися в небо, я погано знала, як нею керувати, тому не була впевненою, що вийде, але все ж захотілося спробувати. Небо було чистим, я закрила очі і уявила, як краплі падають мені на голову, такі великі і холодні, як починається злива і змочує всю мою білу сукню. За декілька секунд я відчула перші краплини, потім більші, доки вони не перетворилося в рясний дощ. Небо затягнулося, а я раділа, як маленька, як раптом почула чийсь голос:
-Це через тебе пішов дощ? -тоді я не на жарт перелякалася.
-Ні…я не… -я боялася його реакції, людей лякає те, чого вони не можуть пояснити, те чого вони не розуміють, та його реакція була зовсім іншою.
-Я думав, що поблизу більше немає людей зі здібністю, -він підійшов майже впритул і схопив мене за руки, він виглядав посправжньому щасливим.
-Невже ти також?..
Він кивнув та майже одразу я відчула, як глядать моє волосся з іншої сторони.
-Телепортація? -він знову кивнув, як на мене це була доволі цікава здібність і доволі небезпечна, якщо вона опиниться не у тієї людини, та він виглядав не поганим, -У мене не така цікава здібність, я всього лиш можу викликвти дощ, -тоді я дійсно так вважала, значно пізніше я зрозуміла, що ховала в собі сила «Багряного дощу».
-А мені подобається, -він все ніяк не відпускав моїх рук, -До того ж тепер не так жарко.
Я також любила дощ, цей запах, цю сирість, пасмурність та загадковість- еститика. Я його не розлюбила, хоча був момент, коли я його зненавиділа, він тоді не зміг мені допомогти, тільки пізніше я зрозуміла, що все зовсім навпаки, просто було вже запізно, та це було потім, а в тоді все тільки починалося.
Ми доволі добре спілкувалися, у нас було багато спільного і він був тільки на два роки старший. З моїми подругами він такод не погано спілкувався, ми стали справжніми друзями, через декілька років ми познайомилися ще й Федором, його дар хоч і був дуже небезпечним, але ніякого страху не було ніколи. Ми можна сказати росли разом, але  роки безтурботності пройшли. Спочатко померла моя бабуся, я дуже важко це пережила. Перед смертю вона сказада, що дуже рада, що я знайшла таких хороших друзів і їй не страшно залишати мене, бо вони будуть поряд.
-Шкода мені тільки, -казала вона, -Що я не дізнаюся з ким ти одружешся, якщо звичайно захочеш, -її голос звучат тихо, їй було важко, а я навіть нічим не могла допомогти тільки плакала, -Я просто хочу щоб ти була щасливою, ну ж бо, не плач, -вона ослабшою рукою погладила мене по голові, після чого вона опустилася і більше ніколи не піднімалася.
Ні коли вона тільки померла, ні коли її хоронили я намагалася не плакати, не хотіла, щоб хтось бачив моїх сліз. Мене намагалися втішити, через що сльози було ще важче стримувати, та я просто казала, що все добре. Ну а що ж бо ще потрібно було казати? Єдиний хто бачив мої сльози був Коля, якраз в той момент, коли я тримала руку бабусі та плакала він і перемістився в кімнату, неочікувано як завжди. А я просто змахнула сльози, та він вже все зрозумів. Без слів присів біля мене і обійняв. Йому також було боляче, він частенько заходив до нас і спілкувався з бабусею, а після її смерті все різко пішло не так, ніби поки вона жила, то стримувала їх, Миколу і Федора.
Невже з часом наші здібності стали поглинати нас самих? Яка здібність така й людина… Я стала більш холодно відноситися до всього, до того ж я вже знала повну силу здібності, Федір став справжнім дияволом, розсудливим та розважливим, у нього з’явилася мета і заради неї він був готовий на все, а Коля…я стала його боятися, здавалося він став помішаним на волі, його очі стали божевільними, але я його любила, посправжньому була закоханою, до того дня…
Саме тоді я прокинулася в схожій кімнаті, в якій знаходилася і тепер, але там були вікна і двері, мене не тримали на ланцюгах, не морили голодом. У мене було все, я просто не могла виходити і зустрічатися з ким би то не було. Він закрив мене і не випускав, така була його любов.
Довго я не протрималася, та втекти мені було того разу не дуже складно, мені повезло, що він був необачним і одного дня я просто вибралася через вікно. Це було помилкою, мені не варто було цього робити, варто було залишитися і любити його будучи вневолі, коли все ще було не настільки погано! Я багато раз картала себе за це, але що сталося, то сталося.
-Адо, подивися, як же ж так? А це все через тебе, -це говорив Гоголь, він стояв над ледве живою Адель, її груди трохи підіймалися роблячи короткий вдих, вона виглядала дуже погано, вся в ранах, порізах та синцях, -Якщо б ти від мене не втекла цього б не сталося.
-Зечекай! -я спробувала його зупинити, та було вже пізно.
Я впала додолу підіймаючи свою подругу на руки, у неї були зав’язані очі, все лице в порізах, -Адель! Потерпи, будь ласка!
-Адо… -її голос хрипів, я згадада момент, як помирала моя бабуся, -Це не твоя… вина…
Це були останні її слова. Гоголь присів навпроти і схопив мене за волосся відтягнувши його назад, по моїм щокам вже текли сльози, -Пташечка, повертайся до мене, -це був перший раз, коли він мене так назвав. Тоді він просто зник, а я…
«Багряний дощ»
На нас капав дощ, він зцілював її рани, та не міг оживити. Моя здібність в моментисильного болю дозволяла зцілювати рани краплями води, але до життя повернути так і не змогла…
-Чому! Чому, скажи мені, чому?! -я притискала тіло, яке з кожною секундою ставало холоднішим. Тоді я ненавиділа свою здібність, яка не повернула Адель, себе, яка не встигла нічого зробити і свою любов…
На щастя тоді Хельга була не вдома, бо я впевнена, що вона б також постраждала. Я написала їй корокого листа, про те, що трапилося, та щоб вона поки сховала десь. Я зібрала найнеобхідніші речі і поїхала, не встигнувши навіть відплакати подругу, поїхала з надією, що зможу відвести його подалі від Хельги, та хоч трохи бути в безпеці.
Того дня моя любов погасла назавжди.
Вже пізніше я дізналася про організацію «Смерть небожителів», знала, це їхніх рук справа. Вже рік немає мені спокою, погіршився сон та загострилося почуття тривоги, почалися сонні паралічі та панічні атаки, та я все ще трималася, я все ще була живою.
***
-Ах, Адель… Так, пам’ятаю, -він посміхнувся, як божевільний, напевно згадуючи все, що він зробив, -Але до чого тут твоя подруга?
Невже він взагалі не розуміє? Невже йому чуже почуття людяності? Він дійсно просто монстер..
-Як ти не розумієш? Коли ти став таким?
-Пташечка, а я не завжди таким був? -він обійшов стілі нахилився прямо наді мною.
-«Ні, не завжи. Я любила не одержимого, а турботливого Колю, який міг заспокоїти, обійняти і просто побути поряд.»
-Будь ласка, йди звідси, я не хочу з тобою говорити, -миттю посмішка зникла, невже я сказала, чого не потрібно було? Та вже начхати, будь що буде.
-Ти не хоче зі мною говорити, -повторив він, -Щож, добре, тоді я піду пташечка, -він хоч і був невдоволени, але все ж зник. Схоже цього зару мені пощастило.
Я опустилася на підлогу і нарешті дала волю сльозам, які так довго накопичувалися в мені. Плакала майже істерично, доки сили мене не покинули і я заснула прямо так.