— Повірити не можу, що це дійсно закінчилося, — Кроулі, втомлено нахмурившись, звичним рухом знімає окуляри й чіпляє їх на статуетку при вході в книжковий Азирафаїла.
Сам Азирафаїл мовчить, зробивши кілька кроків вглиб крамниці і завмираючи там. Мружиться, глибоко вдихаючи знайомих запах книжок — солодкуваті нотки древесини та ноти старого, але дбайливо збереженого паперу. Який останні кілька років беріг не він. Із тим, як швидко розвивалися події — зірвати Друге пришестя і зупинити Метатрона виявилося набагато складніше, ніж розшукати Адама і зупинити Апокаліпсис — він навіть не мав нагоди повернутися додому. Добре хоч, Кроулі не покинув Лондон, вдалося вчасно знайти його і владнати минуле непорозуміння.
Якщо Кроулі не може повірити в їх перемогу, то Азирафаїлу досі не віриться, що той пробачив йому. Хай би як він не вважав себе правим в той момент, хай би як вони обидва не погарячкували, хай би як все врешті не віришилося на благо (хіба зміг би він так швидко стати до зупинки Пришестя, якби не знав всі механізми зсередини?) Азирафаїл відчував відповідальність за біль, який завдав коханому необережно підібраними словами.
— Без тебе б не закінчилося, — тихо роняє Азирафаїл, відчувши тепло поряд, і вішає кремове пальто на вішак. — Дякую.
— Немає потреби, — всміхається Кроулі машинально, і вони обидва здригаються, згадавши, коли та як ця фраза прозвучала минулого разу.
Владнати непорозуміння та отримати прощення їм може і вдалося, але боліти буде ще довго. Це нічого, вдвох вони і не з таким могли впоратися.
— Так… — Кроулі, прочистивши горло, дивиться на нього — все ще трохи скоса, до прямих поглядів їм треба буде звикнути теж. — Все, ніяких більше кінців світу, злих над-янголів, палаючої землі та інших кіношних кліше? Ми вільні?
— Поки Бог не придумали щось новеньке, мабуть так… — Азирафаїл не розуміє, до чого Кроулі, і відповідає дуже обережно.
— Чудово, пішли, — хрипко видихає той.
— К-куди?
Азирафаїл затинається словами та о круглий килимок, коли Кроулі хапає його за руку, міцно стискаючи гарячі пальці, і тягне на других поверх.
— В спальню, — лаконічно кидає той своїм низьким і гарчащим голосом, який так і волає “я з усіх сил стримую емоції, але виходить погано”. Азирафаїл тривожно і сконфужено сковтує слину: він не дуже розуміє, куди хилить рішуче налаштований Кроулі, але досвід підказує, що люди в спальні або сплять, або… не сплять, і він не впевнений, що…
Думки плутаються в голові.
Азирафаїл завмирає біля ліжка, яке вважалося його, хоч янголам і не треба спати. Збентежено дивиться, як Кроулі стягує піджак і краватку, — і охає, коли той обхоплює його руками за пояс, обережно роняючи зверху на ковдру.
Кроулі міцно обплітає його своїми неймовірно довгими кінцівками: одну ногу втискає йому між ніг, іншу закидує на стегно, руки просуваються під шию та талію і врешті змикаються за спиною в щільний замок — не вивернешся, якщо захочеш. Хоча, якщо Азирафаїл захоче, Кроулі відпустить сам.
Обличчям Кроулі втискається в шию Азирафаїла і, завмерши, ледь чутно протяжно шипить “осссссссссссь такххх”.
Азирафаїл, кліпнувши кілька разів, м’яко сміється і стягує з себе краватку-метелик, щоб Кроулі не впирався в неї підборіддям, а на додачу ще й розстібає два верхній ґудзики сорочки. Кроулі миттєво пересувається, втискаючись носом та губами в світлу шкіру янгола — від рівного гарячого дихання біля ключиць трохи лоскотно. Азирафаїл торкається згорбленої спини.
— Ти обійнятися хотів? Міг би сказати.
— Маю право робити що хочу, за всі мої випалені нерви — танцю вибачення явно недостатньо. Чекай… а ти про що подумав, янголе? — тіло Кроулі кам’яніє, але тон голосу змінюється на насмішкувато-грайливий. Вони так близько, що Азирафаїл фізично відчуває, як губи Кроулі вигинаються в посмішці. Він тільки мугикає і відкашлюється, не готовий вслух зізнаватися у геть не благочестивих думках.
— Мгм, — хмикає Кроулі. — Я так і подумав. Якщо ти захочеш, можемо спробувати.
— Я не впевнений… — бурмоче Азирафаїл тихо, бо не відчуває себе готовим навіть думати в “той” бік.
— Тоді не спробуємо, — легко погоджується Кроулі, миттєво розслабляючись в обіймах.
Азирафаїлу стає легше від думки, що вони дійсно нікуди не квапляться (їх більше нікому квапити), що вони взагалі не обов’язково мають дотримуватися всіх людських умов “партнерства”, а Кроулі перспектива надмірної фізичної близькості напружує не менше, ніж його самого.
Він обережно проводить пальцями вздовж худої спини Кроулі, від широких плеч до тонкої талії, яку, він пам’ятає, так приємно було обхоплювати рукою. Останні кілька століть вони почали дозволяти собі дотики — легкі, швидкі і майже непомітні зі сторони. Але для Азирафаїла вони значили багато, і більшість з них він трепетно беріг в пам’яті, як той перший-і-поки-що-але-ненадовго-останній-спільний-танець.
— Є ризик що я засну, спихни мене на ліжко, якщо так станеться, — говорить Кроулі раптово.
— Я дочекаюся, поки ти прокинешся.
— Янголе, один раз я впав у сплячку на сторіччя.
— Добре.
Азирафаїл сміливішає, вкладаючи на спину Кроулі долоні — той змій, але Азирафаїл гладить його, немов великого кота, проводить руками по хребту (якщо трошки натиснути, можна відчути кісточки), окреслює долонями плечі та пояс. Кроулі гучно протяжно видихає, коли Азирафаїл веде кінчиками нігтів по лопатках, якраз там, де проходить основа зараз не видних темних крил. Він би хотів погладити їх теж, але тоді їм буде незручно лежати, тож він відкладає цю ідею на наступний раз.
Замість цього він одну руку залишає на спині, а іншою ніжно плутається в волоссі, завжди вкладеному так, ніби Кроулі тільки що з перукарні, хоч і за той час, що вони не бачилися, вогняно-руді пасма потміняшали. На дотик вони виявляються на диво м’якими та слухняними, і в цьому, в принципі, весь Кроулі — до виклику яскравий ззовні і лагідний, якщо дізнатися його ближче.
В Азирафаїла всередині все тремтить, як пудинг, коли йому на думку спадає, що “ближче” себе дізнатися, з цієї, тендітної сторони, Кроулі дозволив тільки йому.
Дотиком легким, як поцілунок метелика, він торкається обличчя Кроулі: окреслює виступаюче підборіддя, високі вилиці, впалі щоки та довгий прямий ніс, відслідковує всі вигини татуювання змії, що звивається вниз від скроні та кілька ледь помітних родимок на щоці і під оком. Ще більш обережно проводить по віям на довірливо закритих очах.
Кроулі сповзає трошки нижче, щоб відкрити більше обличчя і Азирафаїлу було зручніше. Ритм його дихання та серцебиття підлаштовується під Азирафаїла — той очевидно робить це навмисно, відчуваючи стук під вухом. Він не розплітає замок рук аби відповісти на пестощі такими ж доторками, але раз у раз треться носом о вени, що йдуть вздовж гортані, лобом о плече, і ледь відчутно стискає-розтискає обійми наче велика змія, що спіймала здобич.
Азирафаїл знає його обличчя навіть краще за власне, кожну родимку та зморшку, бо на Кроулі він, очевидно, дивиться набагато, набагато частіше, ніж в дзеркало. В дзеркалі нецікаве, а Кроулі він готовий був милуватися завжди, навіть коли ще не усвідомлював геть нічого — ні про себе, ні про нього, ні тим більше про них. Здається, ще з першої зустрічі біля того, що люди потім назвуть “Стовпи творіння”, був готовий.
— Кроулі, — несміло кличе Азирафаїл, і той негайно піднімає голову, запитально вигинаючи ліву брів.
Азирафаїл обіймає долонями його підборіддя і нервово облизує губи. Йому ніяково запитувати, але спитати треба.
— Можно я поцілую тебе?
Відкриті губи Кроулі тремтять в посмішці, яку той стримує з усіх сил. Його зміїні очі, здаються, сяють ще більш насичено-жовтим (улюблений колір Азирафаїла, диво, що тоді, з Бентлі, він не здогадався), коли Кроулі нахиляється до нього.
Дотик обвітрених губ сухий та обережний: Кроулі не давить, як вперше, коли від судомного ривка вони стукнулися зубами і просто стояли, міцно втискаючись зімкнутими ртами один в одного, немов налякані підлітки. Зараз вони коротко цілуються і відсторонюються на відстань подиху, щоб знову пригорнутися в невагомих доторках, які пелюстками осідають то на верхній, то на нижній губі, в їх куточках, на підборідді і щоках.
По тілу від кінчиків пальців ніг до маківки розтікається жар, що примушує тремтіти коліна та пальці, безнадійно заплутані в рудому волосі, водночас не маючи нічого спільного зі звичайним людським збудженням.
Кроулі раз у раз торкається його кінчиком язика, кілька разів вони навіть стикаються ними, коли хтось несвідомо злизує солодкий дотик, але це не навмисні зіткнення — жоден з них не відчуває потреби поглиблювати поцілунок. Азирафаїл навіть не певен, що витримає, якщо зробити це — серце і так калатає, що навіжене, а все тіло немов огорнуто сонячним сяйвом, і кожен дотик — немов його зайчик, що пляше по чутливій шкірі.
Азирафаїл намагається тримати очі відкритими, бо беззахисно вигнуті брови Кроулі та те, як тремтять його вії — це окремий вид візуальної насолоди.
— Це краще, ніж Їх благословення, — бурмоче Кроулі в потік цих легких поцілунків.
— Знову богохульствуєш? — без тіні невдоволення всміхається Азирафаїл, милуючись тим, що вічні похмурі зморшки на лобі нарешті розгладилися.
— Ніякого богохульства, янголе, тільки факти, я ще пам’ятаю, яким воно було.
Попри вигнуті в посмішці губи, Кроулі дивиться на нього смертельно серйозно, не турбуючись навіть за імітацію кліпання очима, і Азирафаїл, згадавши його незавершене вголос зізнання, шепоче крізь стиснуте почуттями горло:
— Ти правий. І, Кроулі… Я теж хочу провести з тобою Вічність.