Старшини підвелися з‐за столу й один за одним покинули кабінет. Назар видихнув нарешті. Втома важко лягла на його плечі. Він прикрив очі. Усього на хвильку – достатньо, аби зібратися й продовжити міркувати, що робити йому з тією сракою, що залишив по собі в спадок попередній кошовий.
– Назаре, – легко його штовхнули в плече, і пальці самі зімкнулися на чужому зап’ястку.
Назар розплющив очі. На нього, занепокоєний, дивився Івасик.
– Заснув чи що? – посміхнувся той.
Назар похитав головою:
– Ні, просто втомився.
– Моя вам порада, пане кошовий, – почав Івась, і Назарові від його голосу полегшало трохи: титул з вуст його характерника ніколи не звучав серйозно, – ідіть‐но проспіться. Нікому добра не буде, як ви в такому стані будете державні питання обдумувати.
Назар хотів був заперечити, та тіло саме, мов зачароване, скорилося Іванові, коли той підняв його за‐за столу та повів до спальні.
У кімнаті Івась допоміг Назарові роздягтись. Сварився, як завжди, на «кляті лати». Гарячі долоні сковзнули під сорочку, завмерли на боках, і Назар у відповідь стиснув Іванові плечі. Втомився. Він надто втомився й сам, без вказівки, завалився на ліжко. Заснув у ту саму мить.
Назар скрутився на дні чужої могили. Не міг ворухнутися, не міг більше слова сказати – не мав права. Холодна земля тисла йому на плечі. І він усе чекав, відраховував довгі хвилини, коли зверху ляже труна, коли її засиплять землею. Лиш тоді зможе закричати, бо ніхто не почує більше. Назар не боявся смерті – така доля козацька. Страшно було померти так. У ганьбі, у брехні, з однією лиш думкою: «Я ні в чому не винен». Підлота – з того світу його дістав. І якщо Назар зараз загине, ніхто не дізнається правди. Ніхто не виправить помилок. Він чув, як несли труну. Кожен крок козачих чобіт проходив крізь землю й відгукувався в тілі. Гасла остання надія його на порятунок. Вовчаро, ти де?
– Я тут, – Івасик промовив тихо. Назар відчув його дотик, схопився, як за рятівну мотузку. І прокинувся.
Івась сидів долу, голову поклавши на ліжко, на Назара дивився втомленими очима. Він і сам не спав до ладу.
– Чого ти?.. – вимовив Назар, хриплий зі сну.
– Сон ваш оберігаю, пане. – Івась посміхнувся кволо. – Тільки щось здаю трохи.
– Іди сюди.
На ліжку тісно вдвох. Воно й Назарові завузьке, та ні на яке царське ложе він би його не проміняв зараз. Коли Івась так близько, що його гаряча шкіра припікає Назарове тіло навіть через сорочку. Це не тиснява чужої могили – це тіснота, у якій двоє стають одним до самого ранку.
Івасик зашепотів щось Назарові в плече. Він не знав мови, та вловив у ній щось знайоме.
– Це тебе характерники навчили? – спитав Назар у напівсні.
Іван засміявся тихо:
– Це польська. Я сказав, що… буду поруч.
Назарові не стало сили спитати, що ще. Він притис Івася до себе міцніше й до самого ранку проспав без сновидінь.