ПОПЕРЕДЖЕННЯ!
В данному розділі і далі будуть присутні згадування поранень, крові, різного роду насильства і т.д. Якщо щось з цього Вам неприємне- прошу не читати, або дивитися по своєму стану.
Автор ні до чого не закликає, а навпаки осуджу все що відбувається в історії.
Фанфік написаний виключно з розважальною метою!
Я прокинулася в світлій і невідомій мені кімнаті. Голова та шия боліли, що й передати не можна. Спробувала піднятися, але координація рухів була порушена, тільки більш-менш прийшовши до тями я зрозуміла, що сталося. На фоні грала знайома мені музика, але думки плуталися і згадати її я не могла. Здається, вона програвалася з громофону, але він в поле зору не потрапив.
-Ти прийшла до тями, пташечка! -викрикнув юнак, одразу, як з’явився з нізвідки. Я від такого неочікуваного крику аж підстрибнула, але він не звернув на це уваги і одразу ж почав обіймати так, ніби хотів зламати ребра, -Я боявся, що перестарався, ти так довго не приходила до тями! -і після цих слів припав до моєї шиї нещадно залишаючи синьо-бордові сліди. Невільно вскрикнула, але одразу закусила губу, щоб більше ні звуку не видати, а його це тільки роззодорювало і він цілував ще сильніше, та все ж, коли не почув того, що хотів- відпустив мене і відійшов на крок, я ж продовжила сидіти на ліжку.
-Чому в цій кімнаті програється одна й та ж музика по колу? -підмітила я, він тільки посміхнувся.
-Вікторина! Пам’ятаєш, що це за мелодія?
Я знала її- це однозначно, але ніяк не пригалувала. Він побачив мою розгубленість, тому відповів: -Вальс в до мінор номер 7, Шопен. Саме під цю музику ми з тобою танцювали, коли були підлітками, -він схопив мене за руку і повів у танці. Танцював він доволі гарно, на диво, а те, про що говорив Микола… я пам’ятаю це доволі погано, але він тоді був ще нормальним, він не був помішаний на свободі і мені, тоді з ним було весело та комфортно…коли він настільки змінився? Ця мелодія, цей танок- єдине, що залишилося від минулого Колі.
-Друге питання! -продовжив він не відпускаючи мене, -Чому ця музика програє знову і знову?
-Це взагалі то моє питання…
-Пташечка, питання тут ставлю я, але дам тобі підказку: це новий вид катування. Ой! Здається, я збовтнув відповідь.
Катування? Зачекайте, музика програватиметься багато-багато разів, тоді…
-Тоді інше питання, в чому полягає цей метод? Давай пташечка! Ти ж розумна.
-Думаю…ця мелодія буде програватися весь час,навіть коли я буду спати, -він кивнув і чекав щоб я продовжувала, -потім в один момент вона трихи зміниться, - вела далі розсуди вголос, - Через декілька днів моя нервова система буде виснажена і тоді сюди прийде хтось з «Смерті небожителям», тому, що буде легше вмовити мене на будь-які дії…
-А пташечка швидко зібралася, -він змусив мене зробити поворот і відпустив руку. Насправді мені зовсім не просто «читати» майбутнє і всі можливі варіанти, та сьогодні явно не такий день.
-Ластівка, є ще один спосіб катування, здогадаєшся?
-«Ще один? Невже цього не достатньо щоб звести мене з розуму?»
Це повинно було бути щось таке, що не дуже сильно нанесе шкоду здоров’ю і не завадить першому….що це може бути?..
-Добре, скоро ти все побачиш, -він повернувся спиною до мене, -Все ж якщо відповісти на всі запитання, то вікторина буде не цікавою. Не сумуй тут пташечка, а мені потрібно йти, спробую повернутися, як можна швидше! Але почекай, є ще дещо, -і я відчула, я на моїх ногах замкнулися кайдани, -Це щоб трошки ускладнити твої пересування тут.
Цього разу все було не так, він вже точно мене не відпустить. Його дії, погляд, та все стало ще більш божевільнішим ніж того разу. Боюся, один невірний крок і він може зробити все, що завгодно.
-Бувай пташечка, -він залишив коротки поцілунок на моєму чолі і зник.
***
Я тут вже неймовірно довго. Ні дверей, ні вікон, від цього стає тривожно, стіни тиснуть, хочеться закричати і пошвидше вийти на свіже повітря, але… На поличці вдосталь книг, які хоч трохи допомагають відволіктися, крісло, шафа, напевно з речами, невеличкий письмовий столик та велике ліжко, а також вдосталь води, але не їжі. Що ж, здається я здогадуюся про другий метод катування, він не здається таким страшним, але це поки. Мій не підготовлений організм може не витримати, ще й ця музика…мені доводиться багато говорити вголос, бо слухати тідьки її просто нестерпно. Мені здається, я починаю їхати глуздом.
Двері…ну не може бути так, щоб їх взалагі не було. Так, можливо Гоголь їх заклав цеглою, але те місце буде виділятися, його можна спробувати розчистити.
-Якщо думати логічно, та перевірити стіни, -я ходила з закритими очима і щупала кожну цеглинку, -То скоріше за всього вона десь за поличками книг.
Шафа була неймовірно важкою, тому я зраділа і невеличкому проміжку між нею та стіною. Хоч це було складно, та моя рука пролізла і я почала намагатися виштовхнути цеглу. Нічого. Це були даремно витрачені сили.
-Адо, думай, -повернула все, як було і почала ходити з боку в бік, що також було не найліпшою ідеєю, -А можливо…
Я попрямувала в протилежний бік від місця кріпленя ланцюгів до підлоги, вони були доволі важкими, тому було важко підіймати ноги, але поки я справлялася. Довжини ланцюгу не вистачило до протилежної сторони кімнати, те місце,з великим зусиллям, також було детально перевірено, але безрезультатно.
-Невже виходу взагалі немає? -до і так не спокійного стану додалася наростаюча паніка, я вже перевірила все, навіть піжлогу і нічого, потрібно щось придумати! Не може бути, щоб ця ситуація була безвихідною!
-Так, заспокойся, потрібно сісти та відпочити, -я знову всілася на крісло біля книг, -Ай! -різко мої ноги дуже заболіли і ця біль не переставала, а тільки наростала. Я подивилася на місце, де кріпилися кайдани, металевий обруч щільно прилягав до шкіри. Саме в тому місці пекло. -Невже… -я з жахом зрозуміла, це було не просто так. Моя шкіра… від тертя там утворилися рани…
-Пташевко, я певернувся! -почувся радісний голос.
-«Ні, тільки не це» -враз стало холодно, почуття страху з’їдало з середини, -«Що йому заманеться зробити?»
-Ой, бачу твої ніжки вже постраждали? -він підійшов блище і безцеремонно смикнув за ногу, через що я повністю сперлася на спинку крісла, -Якщо не обробити, то можуть зплишитися шрами, -він проводов рукою від пальців ніг і аж до коліна, ніби гладив якусь тваринку, -Знаєш, якщо скажеш, що любиш мене, то я відстібну їх не на довго. Як думаєш, маленьке зізнаньння коштує твоїх ніжок?
Зізнатися йому, це було найгірше, мені було так неприємно, але…
-Я…я… -мене всю проковтнуло почуття огиди, та страха, я не вірила в те, що мушу сказати і я ледве стримувалася, щоб моє лице не змінилося, не скривилося і не показало справжніх емоцій, -Я тебе…
-Продовжуй пташечка, -він відпустив ногу, підійшов і як на зло підняв моє підборіддя та подивився на мене одним оком, так, як інше проховувала карта.
-Я тебе…люблю…
Моє дихання було збивчасте, ні це не було, як при щирому коханні, це взагалі не було любов’ю, лише слова, але це принесло навіть більшого болю ніж стерта шкіра. А йому подобалося! Він обійнив мене за плечі:
-Моя мила пташечка! Адо, я тебе також, дуже-дуже люблю, кохаю! -і говорив він це так, ніби вб’є кожного, хто хоч наблизиться до мене, можливо так і було б. Це був голос одержимого, божевільного юнака, який називав мене пташкою.
Слово він своє стримав і кайдани відчепив, вся шкіра на тому місці кровоточила, тому він приніс горілку та вату щоб обробити. Намагатися відмовитися було марно і я відчула таку разючу біль по всьому тілу, ніби мене током б’ють, та я трималася з усіх сил, щоб не закричати.
-Тобі боляче, моя пташечка? Зачекай, -він дмухнув на рану, стало трохи легше, але, що вбіса у нього в голові? То він сам причиняє біль, то вибачається і намагається виправити. Ця його не однозначна поведінка також лякала.
-Ну от і все! -він ривком припіднявся і, посміхнувшись, зник, але згодом повернувся і припав до моїх губ, я навіть оговтатися не встигла. Кожен його поцілунок такий власний.
-М? -вирвалося в мене коли він відсторонився, -Що…що я тількищо проковтнула…
Він мовчав, тепер мене різко кинуло в піт, я голосно ковтнула слину і повторила:
-Коля, що ти мені скормив?
-Ну раз тобі так цікаво, -він не приховував того, що йому подобалося, як я до нього звернулася, -Це снодійне.
-Зачекай, навіщо?
-Просто я так хочу з тобою поспати, але якщо ти прокинешся раніше, то хто знає, що ти зробиш.
Ні…ні, він хоче залишитися тут на ніч. Я не витримаю! Але препарат вже почав діяти. Який він сильний… Очі почали злипатися, відчула, як мене підняли на руки і перенесли на м’яке ліжко, останнє, що я побачила- його посмішку, потім темрява.