Шию оповило червоним намистом, наче невеликі целозії лягли на шкіру своїми пухнастими китичками. Вниз, трохи вище ключиці, та вгору, з чим завмерли за вухом. Це дозволило підняти руку, щоб торкнутися пальцями самої хмари, пропустити її кучері через пальці та стиснути, варто було пелюсткам обхопити мочку вуха. І тихий шепіт, від якого на розпеченій шкірі виступили сироти.
Я тебе кохаю.
Судомний та надто голосний вдих. Він повернув голову, відкинув її, аби целозії, що вже починали в’янути, знов розкинули повсюди свої дрібні пелюстки кольору фалунського червоного шовку. Поцілунки — це сакральне. Це найінтимніше, що могло бути. Вони пробуджували все те, що колись було спеціально приховано. Поховано. Не можна було, адже це… це янгол. Це його янгол.
— Янголе.
Шепіт на межі чутного, аби упевнитися, що це дійсно правда. Правда, в яку Кроулі все одно не вірив. Він вигнувся, коли на його боки опустити руки. Стиснули. З кожним дотиком Азирафаїла Кроулі здавалося, що на тілі лишалося золото. Груди, живіт, стегна. Янгольське світло повинно приносити біль демонам, але не йому. Він тільки й міг, що тягнутися назустріч, аби отримати… ні, не те, що колись відняли у нього, а відчути, що він потрібен, так само як і йому потрібен Азирафаїл.
— Ти прекрасний, Кроулі.
Сховатися. Закритися. Взяти окуляри, аби відчути себе впевненіше. Як і завжди це робив. Але руки, яку він висунув в бік, торкнулися. Невагомо провели кінчиками пальців від ліктя до зап’ястка, замерли лише на пару секунд, та поповзли далі, на долоню. Як той перший створений метелик, який не бажав робити помах крилами, аби полетіти. Залишити його… Азирафаїл переплів їхні пальці та стиснув, аби більше не залишити його одного.
Центр губ вкрив один єдиний бутон флокса, всі інші знайшли прихисток на животі. Стегна осипали величними крокусами, глоксиніями та віолами, що сором’язливо закривалися, варто було золоту осісти на їхніх пелюстках. Неможливо. Він не міг дарувати у відповідь беладонну, що вже отруйними плодами оселилася в найсвітлішій істоті.
— Навіть я відчуваю твої думки, — його пальці стиснули сильніше, щоб привернути до себе увагу. — Невже ти мені не довіряєш, Кроулі?
Його Азирафаїл таке не спитав би. Ніколи. Він знав правду, що завжди була на поверхні. Проте Кроулі забув одразу ж про цю істину, варто було зіштовхнутися поглядом з чужим. Стільки білого. Стільки золота. Стільки сяйва. Стільки любові… Стільки болю. Кроулі стиснув колінами стегна Азирафаїла, відчувши його в собі, та відкинув голову майже до нового спалаху болю, який охопив усю його сутність. Йому потрібно, щоб повернулися целозії на шию. Поцілунки — це сакральне. Поцілунок — єдине, через що він зміг передати всі свої справжні почуття.
Одне дихання на двох. Одне серцебиття на двох. Обійми, що з кожним поштовхом ставали лиш сильнішими. Всі квіти потребують води й він відчуває, як перша крапля пролилася на скроню, де тут же сором’язливо розквітла мімоза.
— Я тебе пробачаю.
Вдих глибше, ніж потрібно, з яким серце розірвалося на дрібні клаптики, і Кроулі сіпнувся, відчувши, як впав на щось тверде. Холодне. Порожньо. Диван. Стіл. Білі промені сонця, які пробивалися через вікно. Книги. Сон. Це був довбаний сон. Черговий. Болісний. Як і кожного разу…
Як і кожного разу, як Азирафаїл прийняв Небеса, Кроулі приходив до книгарні, щоб упевнитися у тому, що все це не вигадки його мозку. Ще й Мюриїл… Він гнав цього янгола якнайдалі. Не хотів бачити жодного янгола. Лише одного. Але Азирафаїл обрав не його.
Новий судомний вдих, з яким Кроулі притягнув плед, який так часто накидав собі на плечі Азирафаїл, коли читав чергову книгу. Його запах. Його тепло. Його світло. Очі знову знов запекло, горло перетиснуло спазмом, не давши проронити жодного звуку. Він — Творець, що породив світло, але це світло назавжди німе. Як тепер німий і Кроулі.