Стіни та підлога в крові. Вона лежала та вже не дихала, а позаду стояв ВІН і просто посміхався, так наче не вбив нікого секунду тому, ніби не він довго мучив свою жертву. ВІН посміхався так шалено, так само, як коли зізнавався в коханні тримаючи мою руку.
Я знала- це сон, він відрізняється від реальності, але так боляче… хотілося кричати і більше нічого не відчувати, не чути його сміху…
***
Я прокинулася, слабо привідкрила очі, щоб цього не було помітно. Мене змусив прокинутися далеко не кошмар, а голос. Його голос…
-…можливо, але ж чому ти так вчинила? -я не зрозуміла, він говорив сам з собою чи звертався до мене, та наскільки він довго тут? -Я ж просто хотів, щоб ти була зі мною, -тон його був не такий, як завжди, якийсь…сумний?
Я відчула, як в моєму серці кольнуло і дихати стало важче, а він далі вів монолог:
-Ти від мене так швидко втекла…що ж, цього разу я не припущуся таких помилок, як минулого разу. Закрию тебе в кімнаті, щоб ти не змогла вийти, прикуваю ланцюгами, а якщо буде потрібно, то переламаю тобі ноги, -цей солодкий тон… він не жартував… Я намагалася не реагувати. «Я сплю, сплю…» повторювала собі, але коли відчула, як його тепла рука доторкнулася до моєї щоки і заправила пасма за вухо, моє тіло неконтрольовано здригнулося. Після цього я спробувала лежати, ніби нічого не сталося, але все було вже марно.
-То ти не спиш? Доброго ранку моя пташечка, можеш не прикидатися більше.
У мене були секунди на роздуми, в моменти, коли час піджимав, я не могла раціонально подумати і вибрати кращий варіант своїх дій, тому все, що мене прийшло на думку це продовжити прикидатися, що я сплю. Він сидів по лівий бік на ліжка, тож я відвернулася від нього.
Повисла тиша, тривога в мені наростала, мені було страшно навіть дихати. Я не знала, ні що робити, ні що відбувається у нього в голові і це незнання лякало.
Раптом він нахилився надімною, мені здавалося своїм поглядом він просверлить мене, а потім ніжно поцілував у щоку. Подивившись на мене ще кілька секунд, потягнув за плече і я лягла на спину, він просто поклав голову на мене нічого не сказавши. Я нічого не могла зробити, тож просто лежала, з надією, що він піде, яка все швидше і швидше погасала.
-Сьогодні, моя ластівко, -це було останнє, що він сказав, перед тим, як зник, а я зрозуміла, часу в мене більше немає.
***
Я зайшла в тільки що звільнений номер готелю, мені можна сказати дуже повезло з ним. Я їхала сюди понад дві години від мого минулого місця проживання. Після того, як він пішов я просто скочила з місця, зібрала швидко речі(їх було не так багато(окрім книг, деякі з яких мені довелося залишити), що мені було на руку) повідомила господарку квартири, залишивши їй гроші і поїхала незнаючи куди. Весь цей час мене не полишало почуття тривоги і параної, здалавося кожна людина в натовпі може виявитися Миколою, або ще кимось з «Смерті небожителів»..
Я впала на ліжко, мене полишили майже всі сили, хоча чогось дуже великого я не зробила, але все ж…
-Цікаво, наскільки швидко вони мене тут знайдуть, -я дивилася в стелю і розмовляла сама з собою, аж ніяк не очікуючи, що мені так швидко хтось відповість.
-Ну я вже тебе знайшов, моя пташко, -я швидко підскочила і подивилася в бік крісла, на ньому сидів Гоголь закинувши ногу на ногу і посміхався, -Я прийшов тебе забрати)
-Скажи, що потрібно «Смерті небожителів» від мене? Моя здібність не буде нести ніякої користі!
Він подивився на мене і відхилившись на спинку відповів, -Ти ж прекрасно знаєш, що це не так, я не знаю, в чому точно заключається особливість твоєї здібності, але так сказав Дост-кун, тому мені і потрібно тебе викрасти, але це не єдина причина, -викораставши «Шинель» він швидко перемістився до мене і повалив мене на ліжко тримаючи обидві руки за зап’ястя, навіть якщо я і намагалася вивільнитися- шансів не було, він був значно сильніший мене, -Мені дозволили забрати тебе до себе, а як я міг відмовитися він такої пропозиції? До того ж зараз план не потребує твоєї сили, а отже ти зможеш проволити зі мною весь час… Адо, пташечка моя я так сумував! Будь ласка, на тікай від мене, прошу, -чому…чому він говорив це таким жалісним голосом? Чому здавалося, що він от-от розплачеться? -Пташечка, я тебе кохаю, -він опустив голову на моє плече, -Будь ласка, ще раз…назви мене по імені…
Мене пробрав холод, по тілу пробігли мурахи. Його ім’я…я знала, якщо назву його, то шляхе назад небуде, від цього йому геть знесе голову, але якщо не зроблю цього, то знову станеться щось жахливе. Він обов’язково не пробачить мені цього.
-М…м…коля… -мій голос ще ніколи так не дрижав, а йому це подобалося, подобалося знати, що я не зможу не послухатися його. Він посміхався, я це знаю, знову своєю хижою посмішкою. Через тканину своєї рубахи я відчула, як він кусає ключицю, потім піднімається до шиї, відчула, як він припав до неї своїми губами, як залишає спочатку ніжні поцілунки, а потім з усієї сили кусає, залишаючи сліди. Мені було всім своїм єством неприємно, я хотіла закричати, але якщо люди прийдуть, то він їх вб’є. Він не любив, коли його відволікають від своїх зайнять. Сльози виступили на кутиках очей, але я не дозволяла їм скотиться, просто не могла! Та їх помітив юнак і почав прибирати своїм язиком паралельно цілуючи, то в щоку, то в губи.
-Пташечка, невже не защебечиш? Невже ти нарешті полюбила мене, як я тебе?
-«Та гори ти в пеклі! Як тебе можна полюбиьи, коли ти таке вчинив, як!?»-мій внутрішній голос кричав.
-Пташечка… -він ще раз посміхнувся, після чого ослабив хватку на зап’ястках, але тільки для того, щоб руками схопитися за моє горло і почати душити. Я відбивалася і крутилася, як могла, та сили стрімко покидали мене, повітря не вистачало, в очах потемніло, а згодом і взагалі стало темно.