Сьогодні був ще один погожий день, але тим і краще. Ні планів, ні роботи на цьогодення не було, чим же ж зайнятися? Я переїхала сюди доволі давно, але так ні з ким не познайомилася, а з моїми минулими друзями…я обірвала з ними всі зв’язки і на те були причини.
Вз’явши з полички одну книгу моєї чималої колекції, вийшла на вулицю. На окраїні навіть таких великих міст, як це жилося доволі тихо, особливо в будень.
Парк, десь чути сміх дітей, тихий гомін людей, цвірінькання пташок- ідилія просто. Вмостившись на лаві обабіч пішохідної доріжки я прийнялася читати. Тільки за цим ділом час летів значно швидше, сум приховується, а почуття спустошення притуплюється. Не знаю, можливо я одна така, але мені легше сприймати те, що відбувається з персонажами на сторінках книг, ніж зі мною в реальному житті. Їхнє життя здається реальнішим.
Сноведіння я також люблю, але часті безсонні змушують мене подовгу сидіти і споглядати зіркове небо, або навпаки втомлюватися до такого, що увісні бачити лише темряву. Кошмари також часто мене відвідують. Найнеприємніші зазвичай ті, де когось вбивають на моїх очах, або ж сни про минуле. Бачити, як когось, хто тобі так близький просто позбавляють життя, зазвичай не найбезболісним методом, просто жахливо. Дивитися, як лезо ножу проходить крізь все тіло, бризки крові повсюди, а ти навіть не можеш нічого зробити. А потім бачиш пошматоване тіло, яке і людиною назвати не можна і всі стіни в багрових плямах, очі мертвого дивляться «порожнім» поглядом нікуди. Ти ще так багато чого не сказав їй, але тепер вже даремно… Або бачити обличчя, яких ти надієшся ніколи більше не зустріти… Саме ті люди причинили тобі стільки болі, а ти їх завжди вибачала, чому? І чому вони тінню переслідують тебе навіть у снах, коли ти так намагалася втекти від них? Ніяки монстри не лякають так, як ці люди. Інші сни, навіть ті, де мене вбивають вже не лякають, а ось від описаних раніше завжди важко оговтатися, як не крути, тому я і вибираю найліпше книги, в них не буде тих образів минулого, які так турбують.
Я б і далі читала, насолоджуючись прохолодним повітрям, та мене дещо насторожило- вже не було чути ніяких ознак життя. Весь гам від людей зник, птахи вже не співали і тільки вітер не залишив мене на одинці з наростаючим почутям тривоги. Можливо, я себе накручую? Сховалося сонце і стало дещо прохолодніше, саме це і могло бути причиною, та все ж я довірилася своєму передчуттю, та захлопнувши книгу попрямувала додому, озирнувшись декілька разів.
Мої кроки були дещо швидшими ніж зазвича, але те і не дивно, чому тривога наростає з кожним наступним кроком? Моя хода майже переросла на біг, наскільки ж я злякалася, коли мене раптом смикнули за руку. Ніколи не любила, коли до мене хтось підходить з-заду, це мене дуже лякало, а коли мене притягнули блище, то я майже закричала, якщо б тільки мій рот не закрили долонею.
-Ласточка моя, невже тобі так хочеться знову полетіти від мене?
Коли я почула цей голос, то ледве не зомліла. Він мене все ж знайшов..
-Тобі тільки трішки відкрили дверцята клітки, а ти раз і випурхнула. Ну не лети так далеко від мене, я ж сумував.
Він нахилився над симим вухом, однією рукою обхопивши талію, а іншою все ще притискав до мого обличчя. Навіть боковим зором я його не бачила, та була впевнена- він посміхається. Аякже! Він же ж нарешті знайшов свою пташку, а от я не раділа цьому. Нізащо більше я не опинюся в його клітці!
-Я так скучив…-ці слова…вони звучали так солодко і тихо, ніби от от оп’яніють, я скористалася моментом його спокою і спробувала вибратися, на щастя не даремно. Вивільнившось я швидко відійшла на декілька кроків і повернулася, знала- бігти даремно.
-Ти не рада мене бачити? -юнак виглядав дещо розчаровано.
-Ні.
-Могла б хоч збрехати, -він зник, а за секунду виявився позаду мене, -Не звернешся до мене по імені?
Я знову подовжила відстань між нами, а він далі посміхався дивлячись на мене злегка прикритими очима.
-Ластівонька, крильця не втомилися так далеко летіти?
-Досить вже називати мене так.
-Хм? -кутики його губ опустилися, а він зробив крок на зустріч, -Не називати тебе ластівка? Тоді можливо пташка чи колібрі? А ти дійсно така ж маленька, як і колібрі! Що думаєш, Ада?
Я мовчала. Пташка, ластівка, колібрі, навіть по імені, від нього це звучало так неприємно.
-Добре, зараз я в гарному гуморі, політай ще трохи моя пташко, але я ще повернуся, ти потрібна нам, «Смерті божествам», а найдужче ти потрібна мені, Адо, -він незвично для себе ніжно посміхнувся, зробив декілька кроків наблизившись впритул до мене і поцілував в маківку, від цього мені стало бридко, думаю я навіть скривилася, та він вже зник. Той від кого я так старанно намагала втекти знайшов мене за стільки кілометрів від нашого дому. Що тобі від мене так потрібно, Микола?
***
Ні додому не піти, але просто безцілько ходити також не найкраща ідея. А що ж тоді хороша ідея? Ну якщо так подумати, що він знайшов мене в іншій країні, то якщо він захоче, то і дім мій знайде, питання тільки в тому, наскільки швидко. Та виходу напевно немає, повертаюся.
Знайомі двері відмикаю ключем і боязко вхожу, ніби не було того часу, коли я спішила сюди зайти. Роззуваюся, вмикаю світло і прохожу, та оглядаюся. Ніби нічого не змінилося, на перший погляд.
-Добре, це дуже добре, -кажу я сама собі, бо ця тиша просто нестерпна.
Мені потрібно заспокоїтися, наскільки я пам’ятаю десь серед всіх моїх чаїв є з травами від тривоги, потрібно його тільки знайти. Вхожу в кухню і вже тягнуся до полички з чаєм, але помічаю щось на столі. Лист і якийсь пакунок. Обережно беру його, та розгортаю. Бачу знайомий почерк і розумію, вони знають де я живу, це кінець…
Дорога Адо, надіюся ти в доброму здоров’ї. Не хочу тягнути, тому одразу до справи: тоді ти дуже швидко віднас пішла чим, дещо, шокувала нас, але ми не можемо так просто тебе відпустити, тому що ти нам потрібна. Було б добре, якщо ти сама погодигся, але в іншому випадку нам доведеться змусити тебе силоміць, вибору у тебе не багато, тому надіюся, що ти поступиш вірно.
Ф. Д.
А нище вже нішим почерком допис:
А від мене, пташечко, тримай чайок і солодощі, я ж знаю, як ти їх любиш)
Чай, той який я і хотіла знайти, з травами і печиво, але я не буду від нього нічого приймати. А лист…
-«У тебе немає вибору…» -говорив внутрішній голос, але з цим не хотілося миритися. А чи є у мене надія на те, що зараз мені вдасться втекти, як минулого разу? Мені здається, що вони не цей раз так просто мене не відпустять. Тоді наскілки швидко їм заманеться використати мене? Надіюся у мене є ще хоча б два дні, за цей період я можу спробувати поїхати, як можна далі від цього міста.
Весь день я витратила на пошу місця, де зможу віддалитися від них, хоча б трохи, а пізніше вз’яти і поїхати ще далі. Шукала я звичайно квартиру, щоб просто не залишатися тут і дочекатися моєї поїздки, але як на зло нічого не було, а ходити одній по вулиці ідея так-собі. Два дні. Мені потрібно буде протриматися тільки два довгих дні і я покину це місце, алиш би встигнути.
Лягала спати я з дуже поганими думками, замкнені двері не мали ніякого сенсу та все ж їх закрила і декілька раз перевірила. Я не знала, що могло статися за цю ніч і сиділа доволі до пізна, незвично для мене, тому не дивно, що я вже просто на ногах не трималася, та блище до 5 ранку мене зморило. Якою ж це було поганою ідеєю- спати…