Холод, що обпікав. Жар, що заморожував. Як з амфори виливалося насичене виноградне вино й кілік* переповнявся надто швидко. Майже справжня кров виливалася за надщерблений овальний обідок та пестила, наче найпристрасніший коханець, керамічні боки з чорними силуетами янголів та демонів.
Багато відчуттів, які раніше були знайомі тільки здаля. Які ніколи безпосередньо не торкалися його. Майже… Хоч зараз потрібно було стати відвертим з самим собою та визнати, що всередині нього квітло те саме, що показали йому. На що розплющили очі.
Невимовно. Перетискало горло. Неможливо було вдихнути, але він і не потребував повітря. Очі пекло від сліз. І не тільки у нього. Серце билося десь в горлі скаженим диким жереб’ятком, яке ось-ось навчилося бігати. Так неочікувано. Так бентежило. Так бажано… Так лякало.
Кроулі. Його признання. Його бажання. Його губи. Азирафаїлу навіть стало все одно до того, що комір піджака буде повністю зім’ятим через те, наскільки сильно Кроулі стискав пальці. Щоб він не втік? Не вдарив? Щоб самому не впасти.
Кроулі озвучив все те, що вже не перший рік палало в Азирафаїлі. І ніхто, ніхто не знав, навіть він сам, наскільки було бажаним обійняти у відповідь, притиснути до себе та показати, наскільки Кроулі йому необхідний. Але тільки й міг, що дозволити собі секунду слабкість. Скільки ж сумнівів, скільки думок та відчуттів. Скільки болю, гіркоти та сподівань… Коли ж Кроулі відсторонився, то Азирафаїл відчув його сподівання, нарешті відчув те, які почуття палали в тому, хто стільки тисячоліть був поруч. Завжди був поруч.
Але Азирафаїла не почули. Не побачили те, що він хотів кращого для Кроулі. Хотів, аби той припинив страждати через те, що колись його просто не зрозуміли. Злі сльози. Сльози болю. І як же багато протиріч, з чим тремтить не тільки голос.
Я тебе кохаю.
— Я тебе пробачаю.
Не те. Взагалі не те, що він хотів сказати. Не те, що потрібно їм обом. Можна ж було відправитися у ту ж Альфу Центавру, про яку Кроулі вже не раз казав. Де їх дійсно ніхто не чіпав би. Скільки болю, скільки… Кроулі пішов. Нічого більше не сказавши, не переконавши. Лише одне слово… одного слова вистачило б!
Ні!
Не йди.
Лишись.
Ти потрібен мені…
Чому? Пальцями Азирафаїл торкнувся власних губ, де все ще було тепло від чужих. Не чужих. Кроулі ніколи не був чужим. Судомний вдих, від якого серце лише сильніше стиснулося. Як наче подушка для голок, де вже не було вільного місця. Коли ж пролунав дзвіночок над дверима, то надія підняла голову так само швидко, як і померла. Не він.
Все перевернулося з ніг на голову за якісь п’ять хвилин. Чи більше. Азирафаїлу здалося, що час завмер та повернувся до руху тільки зараз. Чи правильно він вчинив? Чи можливо все повернути назад?
— Якщо хочеш — можеш щось взяти з собою, — з якоюсь незрозумілою зверхністю промовив Метатрон.
— Ні, — Азирафаїл похитав головою та став ближче до столу, сховавши руки за спину.
— Тож не будемо витрачати час. Ходімо.
— Ні, — знову повторив Азирафаїл, але вже впевненіше. — Я нікуди не піду. Мені подобається… моя крамниця. Це життя. Тому вимушений вам відмовити.
Не вперше так впевнено, але вперше подумав про своє власне «хочу». Метатрон щось ще говорив, проте Азирафаїл упевнився у своєму рішенні. Так дійсно буде правильно і… і варто було дверям відчинитися, як він почув знайоме гарчання двигуна. Майнув темний бік Бентлі, що чимдужч помчав геть від цього місця. Тиша. Дзвінка тиша. Розпач, який накинув на плечі Азирафаїла свій важкий плащ, змусивши впасти в крісло та закрити обличчя долонями.
— Боже, що ж я накоїв? — ледь чутний видих, що був переповнений одним лиш болем.
*Кілік (або килик) — давньогрецька широка посудина, найуживаніший різновид посудини для пиття води.