Летіла якось високо в небі одна бушля:
- Пу-гу! Пу-гу…
Та ні, постривайте – це ж пугач отак кричить… Так от, летить бушля:
- Ку-ку-рі-ку!
Та ні – це ж півник отак співає. Зараз іще раз спробую… Летить бушля:
- Карр, карр!
Тю… Це ж ворона якась виходить, а не бушля.
А ви, до речі, знаєте, що це за пташина така – бушля? Як не знаєте, то я вам скажу: це така чапля. Ноги в неї довгі-предовгі та дуже сильні. А дзьоб теж довгий – вона ним рибку в річці ловить. А от як вона кричить – не знаю, бо справжню живу бушлю ніколи не бачила. Стара вже, а бушлі не бачила – уявляєте? Сміх, та й годі… Тож доведеться вам самим фантазувати, як вона кричить. А я вже якось далі казочку буду розповідати.
Отож, летить бойова Бушля…
Стривайте, а я вам не казала, що наша Бушля служить у ЗСУ? Ні? Ото вже я забудькувата… Ну, зараз уже точно казочка як слід піде.
Летіла високо в небі бойова Бушля. Аж раптом поряд щось як загуркотить!
Закрутила Бушля головою: що ж воно таке? А це страховидло якесь: величезне, сіре, та ще й з крилами та хвостом – як у птаха. А гуде так, що всіх птахів навколо розлякало.
Але ж наша Бушля – не проста пташина, а бойова. І не просто так у небі летить, а завдання самого Президента виконує.
- Ти що таке? – сміливо прокричала Бушля.
- Я – російський літак! – прогуркотіло страховисько.
- А чого тобі в Україні треба?
- Бомби кидати буду!
- Ану, розвертайся й лети назад у свою Росію! – наказала Бушля.
- Не буду! – прогудів літак.
- Розвертайся й лети, я тобі кажу! А то гірше буде! – попередила пташина.
- Ні! – вперлося дурне страховидло.
- Кій-й-й-я! – вереснула Бушля.
Ні, це вона не завжди так кричить – тільки коли бойові прийоми показує. А вони в неї добре виходять: один раз «кій-й-я!» – і літак узяв та й розвалився.
Попадали уламки горе-літака у поле. А пілот гепнувся просто у величезну купу гною. І думає: вилазити чи ні? Наче м’яко тут. І тепло…
То нехай він собі поки сидить у смердючому гної та думає. А казочці далі йти треба.
Отож, прилетіла Бушля до Президента нашого – до Зеленського. А він саме у своєму кабінеті сидів – обідати лагодився. Принесли йому тарілку зі смаженою рибкою – оце діло. Попрацював добре – то й поїсти треба як слід.
Та не встиг він і руки перед обідом помити – аж тут у віконце Бушля величезним дзьобом обережненько стукає.
Відчинив Зеленський вікно. Бушля до кабінету залетіла, стала рівно, мов стрýнка, та як гарикне:
- Пане Президенте, завдання виконано! Літак розбився, уламки в поле попадали, постраждалих нема! А пілота нехай уже твої… ой, ваші люди самі в полон беруть. Тільки ці… як їх… про-ти-гази хай не забудуть.
Зрадів дуже-дуже наш Зеленський. І повісив бойовій Бушлі на шию медаль. І сказав, що ввечері у своєму щоденному зверненні до українців неодмінно її згадає. А потім спитав:
- Ти, може, голодна? Ось, рибкою пригощайся…
А Бушля обережненько так каже:
- Дякую. Але спочатку… погладь мене, га?
Зеленський здивувався:
- А птахам же наче не подобається, коли їх гладять?
- Правильно, – відповіла Бушля. – Не подобається, коли по пір’ячку. Але дзьоб – то інша справа.
Зеленський дуже обережно погладив Бушлі дзьоба. І стало їй так приємно, так тепло, що вона аж захрокала.
- Ти ба… – ще більше здивувався Президент. – Невже бушлі хрокають?
- Взагалі-то ні, – пояснила бойова Бушля. – Але в особливих-особливих випадках – так.
Аж тут у Зеленського в кишені задзвенів телефон.
- О! – зрадів він. – Може, то моя Олена щось сказати хоче!
Але це виявився американський президент. Зеленський засмутився, та не дуже: американський президент, певно, допомогу Україні обговорити хоче.
Отож, наш Президент заходився балакати з американським. А розумна бойова Бушля швиденько склювала з тарілки одну рибину, відчинила дзьобом віконце та й полетіла додому – рада-радісінька.
А ввечері Бушля у себе в гнізді зручненько влаштувалася й телевізор увімкнула. А там Зеленський якраз перелічує, кого сьогодні орденами та медалями нагородив. І каже:
- Нагороджується старший лейтенант Бушля медаллю…
За що медаль – Президент сказати не встиг: світло в селі, біля якого пташина жила, вимкнули. Та вона не засмутилася: медаль – ось тут, у неї на шиї.
Стала Бушля на одну ногу, голову під крило поклала та й засинати почала. А поки не заснула – мріяла, як буде завтра нове бойове завдання виконувати. Може, Зеленський знову її погладить? А то ж вона сама аж до сьогодні не знала, що хрокати вміє…