— Підйом! Прокидайтеся! - почувся вереск за дверима.
Амелія, стогнучи, перекинулася на другий бік.
«Чорт би її побрав»
Сусіди по кімнаті взагалі ніяк не реагували. Більшість продовжувало спати, як ні в чому не бувало.
Ніби Галина Матвієнко не зверталася до них.
«Може нікуди не йти? Все одно ніхто не помітить..»
Незважаючи на те, що заснула вона об одинадцятій годині вечора, прокинувшись, Амелія відчувала сонливість.
Ранок, як завжди, почався з того, що одна з виховательок стала їх будити.
Такий режим для Амелії не був незвичним навіть до прибуття в дитбудинок.
Коли вона перебувала у лікарні, все було в такому ж дусі, проте там було набагато краще. Причин на це є безліч, але, звісно, були й мінуси: навіть у вихідні дні її з іншими пацієнтами прокидали о сьомій.
«Та саме прокидали, а не поводились при цьому, як істерички. «
Зараз, розплющивши очі, вона знесилено лежала на ліжку, водночас кілька разів ледь не заснувши.
«І все-таки краще піти в школу, ніж залишитися», - зробивши такий висновок, Амелія насилу встала з теплої, але вже смердючої постелі.
Після цього вона неквапливо пішла до своєї шафи, але пройшовши декілька кроків, відчула головний біль.
Її охопило відчуття, ніби голову стиснув міцний обруч, який от-от розіб’є голову.
Від цього схотілося тупо битися об стінку.
«Прокляття, - пригнічено думала вона, - скільки можна?!»
Реагувала Амелія на цей біль спокійно, оскільки звикла до нього.
Він з’являвся кожен день після похорон її батьків. Це стало ще однією причиною, чому Амелію так довго тримали в лікарні.
Там вона розповіла про цей біль, і їй давали дієві ліки.
Та коли вона прибула в дитбудинок, ситуація погрішилась.
У неї, як зазвичай, кожен день з’являлася мігрень, але тепер їй давали одну таблетку на чотири дні.
Це ставало дедалі нестерпнішим.
Амелія пам’ятає, як вона через це посварилася з медсестрою, яка навідріз відмовлялася допомогти їй.
Та, на жаль, свого вона не добилася, а лиш більше розізлила медсестру, за що та зменшила кількість таблеток.
Втомлено позіхнувши та стараючись не зважати на головний біль, Амелія, взявши необхідні речі, вийшла у коридор.
На щастя, черги у ванну кімнату поки не було.
Чому вона в іншому випадку не пішла б в інше місце? Тому що в сиротинці є всього три такі кімнати, з яких дві знаходяться не так вже й близько.
Так сталося через те, що цей дитбудинок старий та матеріально не забезпечений.
Амелія зрозуміла це ще в перші дні, коли сюди прибула.
Побачивши їдальню та спальню, в якій були старі затхлі стіни та порваний тюль, в той же момент зробила такий малий, але значний висновок.
Тоді Амелії хотілося вити від розпачу і паралельно з цим накритись ковдрою, нічого не робити й піти в забуття.
Та, як-то кажуть, хто її питав?
Виявилось, що у неї як і в інших дітей є обов’язки, наприклад, прибирати в конкретних місцях, поливати газон тощо. Якщо ти цього не вмів робити, то ти ставав посміховиськом, що в очах вихователів, що в очах дітей.
Також в коридорі висів список чергувань, завдяки якому було ясно,що Вероніка вчора мала поливати газон, в той час як Микита мити посуд.
У наступний раз все мало бути навпаки, і тільки згодом їм дали б іншу роботу.
Загалом, ці щоденні завдання не були важкими, і їх мали регулярно виконувати у конкретний час три рази на день.
Проте мало хто це робив, а точніше тільки декілька людей на яких, схоже, і тримався цей сиротинець.
Спочатку Амелія була серед них, але це довго не тривало.
Бачивши байдужість вихователів до дітей та відношення других до перших, вона просто-напросто це все закинула.
Тим не менш сама атмосфера у дитбудинку навіювала нав’язливі, повні надії думки, що тітка згадає про існування племінниці та забере її до себе додому.
Попри все вони з’являлися настільки рідко, що вона не звертала на них значної уваги.
Увійшовши в кімнату, Амелія, поклавши одяг на полицю, почала вмиватися та чистити зуби
Ванна кімната є невеликою, тому одразу можна побачити раковину, що стояла зліва від входу, й ванну, яка скрипіла коли в неї зайдеш.
Тепла вода тут відсутня, натомість є лише прохолодна
Дітям доводилося змиритися з цим становищем, бо іншого вибору, на жаль, не було.
Ті діти, які перебували тут ледве не з народження, не знали іншого життя і того, що як зараз в дитбудинку не має бути.
Іншим же дітям, яких здавали в цей сиротинець з п’яти, восьми й більше років, було не до цього.
Вони відчували себе покинутими, зрадженими та нікому не потрібними. Звісно, що їм байдуже на те, які тут умови проживання.
Особливо тим, хто не жив, а виживав у цьому дит.будинку.
Ставалося таке, що в сиротинці не рідко можна побачити сварки між дітьми, що пізніше перетворювались у бійку. І, зазвичай, це був або разовий колективний напад на одну людину, або булінг протягом тижня і навіть більше.
Амелія пам’ятає, як у перші дні вона стала ненавмисним свідком сварки, що ледь не перетворилася в щось більше.
В той момент вона вдала, що не звертає на них уваги і просто пройшла повз, надіючись, що вони її не помітять.
Дорослі закривали очі на те, що діється, а дітлахам на них просто байдуже, навіть якщо вони, вихователі, щось їм казали.
Цей висновок став, на диво, болючим, оскільки Амелія усвідомлювала, що їй не буде на кого покластися.
Після зроблених процедур, вона, надягнувши светр темно-зеленого кольору та джинси, що по правді, на ній трохи великі, вийшла з кімнати.
Як і очікувалось, в коридорі стояли дві людини, котрі виглядали заспаними та кволими.
Пройшовши повз них, вона ввійшла у їдальню.
Оскільки ще було рано, Амелія подумки подякувала собі за те, що змогла піднятися з ліжка.
Зазвичай у цей час всі тільки починали збиратися, тому тут було багато вільних місць.
Та попри це, коли вона сіла за стіл, її радості наче не бувало.
На сніданок дали манну кашу й чашку чаю.
Амелія скривилася.
Вона пам’ятала, як у дитинстві мама часто варила їй манку, в результаті чого вона, подорослішавши, стала відчувати до цього відразу.
Амелія просила маму, щоб вона більше для неї таке не готувала.
Та втім мати казала, що це вітаміни, й продовжувала час від часу варити цю мерзоту.
Гидко переставивши кашу трохи далі від себе, Амелія почала пити чай.
В їдальні роздавались звуки приборів; цвірінькання пташок за вікном.
Амелія на мить заплющила очі.
Це є одним з її улюблених моментів: всі починали їсти, незважаючи ні на кого. Не було ніяких скандалів ( принаймні, поки що), або ж сильного галасу.
У такі моменти можна розслабитись, посидіти, подумати…
— Айві! — неочікувано окликали її. — Підійди сюди!
«Трясця!!»
Проклинаючи виховательку всіма фібрами душі, Амелія підійшла до Людмили Петрівни, що стояла недалеко від столика.
Насуплені брови, мішки під очима і стислі губи, здавалося, ніколи не покидали лиця Людмили Петрівни, що часто ставало причиною побоювання у дітей.
Проте чомусь зараз вона виглядала так, ніби скинула ще один непотрібний тягар.
— Що ви хотіли? — насторожено запитала Амелія
— Тебе удочерили. Збирай речі, вона чекає тебе на виході.
«Що»
Амелія тупо дивилася на виховательку, відчуваючи, ніби не розчула її.
Новина була неможливою.
«Хто б захотів мене удочерити?! Моя прийомна мати мене навіть не бачила!» ця думка нав’язливо звучала в голові, даруючи надію, що її переплутали з іншою
— Ви помилилися, — стараючись звучати впевнено, пробурмотіла Амелія.
У погляді Людмили Петрівни спалахнула злість.
— Зараз ти поїдеш до свого нового дому. Радій, що в тебе є така можливість, у інших…
Та навіть не дослухавши виховательку, Амелія побігла до себе в кімнату.
Вбігши та майже не впавши на шляху, Амелія, віддихаючись, швидким кроком попрямувала до своєї шафи.
«Я нікуди не піду — істерично думала вона — я втечу, але не піду з незнайомою людиною», - склавши речі в рюкзак, Амелія накинула його на плечі та підійшла до вікна.
«Надіюсь, я встигну».
Востаннє окинувши поглядом кімнату, Амелія, відчинила вікно і вистрибнула на двір