Столиця Тигрему, Гліар-Мате, сьогодні була як завжди дуже жвава і бурхлива. Літо підходило до свого кінця, поступаючись пані Осені й це стало приводом для жителів спровадити теплу пору, вкладаючи в останні дні якнайбільше веселих і щасливих моментів. Столиця святкувала. Гліар-Мате відзначає кожен день літа як найвеличніше свято, але в останні дні святкування набуває колосальних розмірів. Вулиці столиці на останні п’ять днів заповнюються істотами з усіх куточків країни й, часто, навіть з сусідніх країн чи навіть з іншого материка. В цей синжур, місцевий п’ятиденний тиждень, місто палає від фестивальних ліхтарів, яскравих ярмаркових й сувенірних крамниць, концертів від колегій бардів, вистав великих і маленьких акторських труп. Кожний закуток міста мав свою розважальну програму, кожний робочий заклад мав свого запрошеного гостя чи якісь новинки в меню. Усюди, куди не поглянь: свято. І найбільше це помітно по блукаючим істотам, що кружляли містом: людям і даоріґттам1, що не знімали посмішок з облич, поки витрачали всі свої гроші на чергові дармовиси з національною символікою та купляли вкриті шоколадом ягоди, дари літа. Це було надважливе свято. Літо має закінчитися якнайяскравіше.
В цей день, за п’ять днів до кінця літа, потяг зі сполученням Хемонтор–Діфаєст–Гліар-Мате прибував до столиці. Це був маршрут, що привозив до столиці людей з припортового морського містечка Хемонтор, така собі Одеса, куди приїжджають влітку усі, кому не вистачало на відпочинок в Криму. Тому купе заполонили або туристи, що їхали додому з Хемонтора, або, навпаки, хемонторівці, що їхали в ролі туристів до Гліар-Мате на свята. Пасажири напередодні завершальних свят були дуже схвильовані і постійно балакали дорогою. З друзями, сім’єю, знайомими та незнайомцями. Всі, хто їхав відмічати кінець Літа завжди були трошки ближчими один до одного, аніж у звичайний сірий день, настільки відчувався цей дух урочистості. Проте, серед шумних і галасливих жителів Тигрему, приємних рожевощоких пані та панів, часто з парою крил за спиною, виділявся хлопчисько, що всі шість годин мовчки сидів біля вікна і вже десятий лист паперу складав в тендітну фігурку совеняти. Він був не місцевий, по ньому одразу видно: очі чорні та вузькі, одежа чуднувата, як у захмарних жителів2. Він був високий, але худий як стебло квітки, бліда шкіра, а волосся майже повністю білосніжне, тільки трошки проглядалась м’ята в кольорі. Він походив би на людину, якби не ніс яструб’ячої форми, не дивні пір’яні антени, що стирчали з його голови та пір’яний хвіст позаду. Не людина, але й не захмарний житель. Ні на цих, ні на тих не схожий.
Покруч. Мішанець. Напівкровка.
Його ім’я Ксалай Маєр. Це ім’я, як і сотні інших, мало тигремське походження і ніяк не дивувало. Таких Ксалаїв знайдеться сотня-дві. Фамілія також звичайна, хоча й рідкісна: мало кого відзначали в давнішні часи ознакою Хоробрості, аби це ставало прізвищем істоти. Та ім’я з зовнішністю зовсім не пов’язувались між собою. Як так вийшло, що хтось дозволив собі, благородній людині, родити дитину разом з.. тими, що живуть за хмарами? Дивно. Декому навіть огидно. Але не зважаючи на специфічність свого походження, Ксалай ніколи не був там, За Хмарами. Був батько, але його вже давним-давно немає. Через що Маєр, як істота, що все своє життя живе в королівстві Тигрем, ніяк інакше не може себе називати, окрім як громадянином саме цієї країни. Тут було усе його життя. І пройде ще стільки ж. Та чи готове бути прийняти серце королівства його твердження?
Маєр мав опинитися у Гліар-Мате сьогодні з однією метою, яка багато у кого виникала під різними формулюваннями: підкорити велике місто, стати його частиною. І як привід для цього став лист запечатаний вохровим сургучем з символом Корони Зорі, де сам король, якого тут кличуть Зірницею, Магралт Борт Грем привітав покруча з успішною здачею екзамену і видав рекомендацію для комісії на вступ юнака в найвидатніший і найвідоміших з університетів магії — Вважкаяр. Це було єдине, що допоможе затвердити майбутнього вника як студента, якщо все піде гладко. Мати казала, що навіть з листом де є підпис Корони можуть з’явитися проблеми й треба бути до цього готовим, але Ксалай мав спробувати. Це єдиний шанс залишитися в Гліар-Мате і мати майбутнє якомога далі від їхнього бідного села.
Почувся гудок потягу. Він був пронизливий, аж закладало вуха. Ксалай здригнувся та зронив фігурку оригамі, що щойно закінчив. Совенятко сховалось десь під сидіннями, тому прийшлось лізти його діставати. Сусіди по купе вже потихеньку збирали свої речі, аби мати можливість швидко вийти з потягу, коли він спиниться, бо за вікном вже майорів вокзал. Дитина міських жителів з двома малими сріблястими крильцями вирішила допомогти Ксалаєві з пошуком і також почала ковзати по підлозі, вишукуючи паперову фігурку.
— Maya! Leviĝu de la planko, vi prenas la tutan malpuraĵon per viaj pantalonoj. (Майя! Нуж бо вставай з підлоги, чи ти хочеш увесь бруд зібрать своїми штанями?) — почулась незнайома донині говірка, що на ній, як виявляється, розмовляють в столиці. Це була лінга, так звана спільна мова всіх народів. Не зважаючи на те, що Ксалай знав дві різні мови (тутешню і сецанівську), лінга була йому невідома. Та перше, на що він подумав — іноземці. Але ж по їхнім крилам видно, що даоріґтти, а значить апріорі з Тигрему. В цей момент розуміння ситуації покинуло парубка і він просто вслухався.
— Panjo! Mi helpas la knabon, (Мамо, я допомагаю хлопчику,)— дівчинка дістала совенятко з-за кутка під сидінням і простягнула її парубку з м’ятними косами. — Atendu Ĝi estas via. (Ось, це твоє.)
— Пробачте.. — Ксалай визирнув з-під стола, на якому дотепер стояв кошик з фруктами попутників та один стакан води, який приніс мішанцю провідник за платню в три йкара. — А що то за мова, що ви на ній говорите? Ви не місцеві?
Крилата пані допомогла донечці піднятися і всістися, дуже ретельно стежачи за тим, як її сусід по купе підіймається знов на своє місце з брудної занедбаної підлоги потяга. Вона була чимось здивована, проте щось заважало їй виражати будь-які емоції, окрім сердитості. Можливо, це були манери.
— “Не місцеві”? Хлопче, моя сім’я — корінні жителі столиці. Ми десятками поколінь живемо в Гліар-Мате, — вона ще раз оглянула хлопчину, після чого трошки підняла підборіддя, що здалося мішанцю дивним. — Надзвичайно чути, що ти говориш джорксом, замість лінги. Ти ж, як раз, не місцевий, судячи з твоєї зовнішності.
— Але я прожив усе своє життя в Тигремі. Чому б я знав цю вашу лінгу? У нас всі спілкуються джорксаттрі.
— Бо це мова міжнародного спілкування. Спільна для усіх народів. А на джорку розмовляють самі лише селяни, що далі ферми чи рибальських ставків нічого не бачили.
Такі слова зневаги вразили її чоловіка, що був з людського роду. Він уважно дивився за діалогом.
— Міжнародна мова. — Дивується хлопчисько, роздивляючись столичні будівлі, повз які проїжджав потяг. Він посміявся. — Дуже смішно тоді виходить, що я говорю на вашій рідній мові, а на міжнародній ви. Дивлячись на ситуацію збоку, може здатися, що ви більш іноземці, ніж я.
Дядько без крил залився сміхом, почувши слова місцевого іноземця. Його чорні вуса підстрибували кожного разу, коли він реготав, піднімаючи голову до верху.
— Хлопець дуже кмітливий, — видав чоловік, коли заспокоївся. Його золоті очі схвально дивились на співрозмовника. — Далеко піде.
— Дуже смішно, Казарасе.
— Panjo, paĉjo, kian lingvon vi parolas al la knabo? Ĉu li estas el alia lando? (Мамо, тато, якою мовою ви розмовляєте з хлопчиком? Він з іншої країни?)
— Ne, kara, li parolas nur la lingvon de la vilaĝo, kiel via avino, (Ні, любо, він розмовляє мовою з села, як і твоя бабуся.) — промовляє жіночка трохи невдоволено.
— Tamen, se vi fartas bone en la lernejo, vi ankaŭ konos Yorksattries. (Однак, якщо ти гарно вчитимешся в школі, то також зможеш розмовляти джорксаттрі,) — Поспішив додати батько дитини. Він подивився ще раз на парубка, що за корінням був точно з далекого заходу, але так дивовижно володарював їхньою мовою. Щось у цьому світі потрібно змінювати, ось про що подумав чоловік. — Думаю, нашій Маї слід розпочати вивчення джорксаттрі.
— І нащо вона їй? Аби з сільськими іноземцями спілкуватись? Дуже корисно для її розвитку.
— Щоб культуру нашу пам’ятати.
Ксалай уважно дивився на їх суперечку. Ще більш уважно спостерігала лише дівчинка, що ні слова не розуміла, проте її очі так зачаровано дивились на батьків, що й хай сварилися, але такою чарівною і незнайомою їй мовою. Ксалай помахав їй рукою.
— Тоді, якщо зустрінемось ще в місті, та ти знатимеш джорк або я знатиму лінгу, то зможемо поспілкуватися і поробити совенят з паперу, — запропонував хлопчина. Мая перевела погляд на батька, що їй почав перекладати пропозицію Ксалая спільною, що звичайно сподобалося маленькій дослідниці й вона активно кивала.. — Мене звуть Ксалай Маєр, я буду вчитися в університеті Вважкаяр. Там, якщо доведеться і зустрінемось.
Дівчинка мовчала, слухаючи переклад від свого батька під невдоволений погляд крилатої дами, а після заляскала в долоньки.
— Do! Fratinoj estas tie, Ксалає! (Так, зустрінемось там, Ксалає!)
За вікном вже показалось величне місто на морському узбережжі. Провідники залізниці прийшли повідомити, що потяг прибув до центрального вокзалу міста Гліар-Мате. Подорож нарешті скінчилась. Сім’я корінних столичних жителів, що не навчили дитини власної мови, швидко зібрались і вийшли з потяга. Дівчинка ще щось намагалась сказати, про щось говорила, але татко пішов вперед, а мати вирішила не перекладати її слова сільському іноземцю, як вона раніше назвала Ксалая. Це була цікава зустріч. Столиця вже почала дивувати.
Одразу після того, як потяг прибув, Ксалай мав прямувати до Вважкаяру. І най це зайняло не одну годину пошуків і розпитування місцевих, що так не бажали переходити з лінги на рідну мову, Ксалай все ж знайшов шлях до університету мрії.
Вважкаяр (з джорк. “Заклинач”) — найвідоміший університет з магічної підготовки майбутніх чарівників одного з шести напрямків: Бойова магія, Посилювальна магія, Майстер маговиць, Зачароване письмо, і, звісно, додатковий факультет для вивчення магії як науки, Чарознавство. З усім тим, окрім напрямку магії, кожен студент на другому курсі обирає собі також і різновид чарів, які тут поділялися на так звані школи. Перед цим ознайомлюється з усіма школами, в пошуках тієї, що якнайкраще підійде особистому стилю магії істоти. Вважкаяр примушує комбінувати знання обраних шкіл і напрямків магії, аби правила з підручників були не єдиним двигуном розвитку. У Вважкаярі представлені викладачі всіх типів магії, окрім школи деконструкції: зваба, ілюзії, творення, призов, перевтілення, ворожіння і захист. Це єдиний університет на всіх дев’яти землях, що підготовлює чарівників усіх типів магії по стандартах, що були затверджені Верховним Чарівництвом. Тобто все, що викладається в Вважкаярі, повністю збігається з сучасними техніками вивчення магії і є абсолютно безпечним для студентів. Також, два томи правил запобігають використанню магії з метою спричинення шкоди хоча б на той час, як студенти вчаться в Вважкаярі. Це все робить університет найкращим місцем для майбутнього покоління чарівників.
Саме так про нього розповідають ректор і Зірниця Грем. І це не було брехнею ані на відсоток, проте коштує навчання в Вважкаярі набагато дорожче, аніж може собі дозволити витратити на освіту середньозабезпечена сім’я навіть в Гліар-Мате. Що ж казати про невеличке село Вайнуці під обласним центром Діфаєст? Яким же чином Ксалай, названий син фермерки з авантюристичним минулим і посла з Сецану, що останні роки після смерті батька тяжко працював у полях, аби просто мати достатньо хліба для себе і матусі, цього року вступає до престижного університету із затвердженням і рекомендаційним листом від самої Корони? Що ж.. це історія важкої річної праці та невеликої крихти Долі.
— Хм. Так, я знав, що в наш університет за конкурсною програмою Його Осяяності має долучитися дехто з ім’ям Ксалай Маєр, проте ця програма розрахована на жителів Тигрему, а не учнів-іноземців, — промовив грубим голосом ректор, розглядаючи та вкотре перечитуючи листа з усіма відомими символами Ближньої зорі. — Тому..
— Я маю внутрішній паспорт Тигрему, пане, — спробував парувати Ксалай, простягаючи дуже старезний папір, який тричі чи більше разів намагалися поїсти комахи. На ньому зазначалось, що він син Бонд Маєр, великої пригодниці-героїні Тигрему. Там також були якісь цифри й дивні слова, що мало про що говорили самому Ксалаю, але матір казала, що все написане там дасть розуміння ректору про те, хто він такий. Тому майбутній чарівник старався виглядати так, ніби він знає що робить. — Я живу тут все життя і ніколи не був за межами селища Вайнуці, де проживає моя мати Бонд. Я склав екзамени та написав мотиваційний лист. Мені прийшла відповідь з Палацу і тут є також ваша печатка. Печатка ректора Вважкаяру. Якщо сумніваєтесь, то.. запитайте у Магралт, я не знаю.
— Ну ти у нього і запитуй в такому випадку.
Кабінет ректора був величезним, а стіл, за яким він сидів, ще більший. Через що чоловік, що сам по собі був доволі кремезний, виглядав дуже невеличко на фоні всього цього. Багато портретів невідомих дядьок і тіток додавали більшої гротескності цій сцені. Але ще більше уваги і невідомої форми іронії придавала маленька розміром з долоню табличка: “ректор Т. А. Осаттеро”. Він знову заговорив через півхвилини роздумів:
— Слухай, я дуже радий, що ти впорався із завданням, але не зрозумій мене неправильно, хлопче, ця програма була задля того, щоб бідні діти Тигрему, мали можливість стати чарівниками. Даоріккти. Люди. Може якісь меншини, які тут оселились багато років тому. Але не покруч, що виродився із Сецану.
Ксалай мовчки стояв перед сивим чоловіком з дуже глибокими зморшками під очима й над бровами. У нього був недобрий і нещирий. Ректор просто не хотів, аби Ксалай вчився в цьому закладі. Скоріше за все, його не можна вмовити або ґрунтовно пояснити свою позицію. Він не погодиться, хай скільки буде докладено зусиль для цієї мети.
— Добре. Я у нього запитаю, — спокійно погоджується Ксалай.
— Що? У кого?
— У Магралта.. тобто, Його Осяяності.
— Не сміши мене! — Чолов’яга піднявся зі свого синього крісла і тепер ніби виріс на метри три. Він несильно вдарив по величезному столу. — Корона має багато інших справ, окрім тебе. Просто розвернись і йди додому.
— Можете мені позичити папір та вогняні чорнила? У мене їх з собою не має.
— Ти мене слухаєш?
— Ви запропонували мені написати Короні, аби захистити своє право вчитися. Я хочу йому написати й отримати дозвіл. Іще один. Бо насправді мій перший дозвіл у вас в руках.
— О Біріє.. Роби що хочеш, Ксалає Маєре.
Він закотив очі та всівся на крісло знову. Відчувалося навіть в повітрі наскільки він не радий, що Маєр дійсно вирішив витратити ще трохи його часу на цю забаганку. Монарх не буде відповідати на листа капризного підлітка. Це безглуздо. Більшим безглуздям було тільки те, скільки часу витратив мішанець, щоб написати цього листа. Хвилин двадцять? І хай він би вимальовував букви, аби не зганьбитися через почерк, але ж ні. Ті букви були жахливі й дуже брудні. В них нічого не розбереш. Ректору навіть стало жаль ту істоту, що зачитує листи Зірниці. Розбирати цю мазанину – найбільше покарання яке можна вигадати для найстрашнішого злочинця.
Але Ксалая не хвилювали ні думка ректора щодо почерку Ксалая, ні його погляд, що випалював діру в потилиці. Він був зосереджений на літерах, пері та своїх знаннях щодо писемності. Згадував, як виглядали слова, коли він останній раз їх читав у своїх книжках. Це допомагало написати все правильно. Врешті-решт, лист було закінчено, а ім’я отримувача підпалено, щоб вогонь знав адресу, куди доставляти повідомлення. Папір Ксалай обережно скрутив у трубку і закріпив його своєю стрічкою для волосся, аби він не розкрився і букви не випали з нього під час перевезення. Через мить сувій згорів в смарагдовому полум’ї.
— Що ж.. — позіхаючи, ректор розвів руки у сторони. Внутрішньо він був дуже щасливий, що ця вистава підходить до кінця, тому не зміг стримати зловтішний смішок. — Відповідь від Зірниці треба чекати до п’яти робочих днів, тому.. не сильно сподівайся, що ти встигнеш.
Ксалай кивнув.
— Якщо Його Осяяність не допоможе, то я спробую поступити наступного року. Додам ваші слова до мотиваційного листа також, щоб Магралт одразу писав листи, які ви не зможете відкинути.
— Успіхів. Якщо тобі все ж прийде лист, то можеш прийти з ним до мене з першої ранку до десятої. Можеш іти.
Ксалай чемно кивнув ректорові і зробив крок назад.
Проте чекати п’ять робочих днів не довелось. Лист, оздоблений охровим сургучем з’явився в повітрі, зависши перед обличчям ректора. Його очі в одну мить збільшилися вдвоє. Він зрозумів, що зробив найбільшу помилку у своєму житті. Лист прийшов через хвилину після скарги. Хвилину.
— Схоже, що у Корони знайшлося трошки часу. Зачитаєте в голос? У мене є невеличкі складнощі з читанням великих текстів від руки.
Чоловік грубо взяв листа з повітря, аби першим прочитати, й пройшовся очима по тексту. Його руки з кожною секундою ставали пітнішими. Щось не сходиться між собою. Навіщо Його Величності цей юнак..?
Його очі знову опустились на текст, а потім на Ксалая. Він прочитав вголос. Але дуже сердито і злісно.
“Ознайомившись зі скаргою на непрофесійну поведінку ректора Вважкаяра Т. А. Осаттеро, змінюю Свої рекомендації щодо вступу Ксалая Маєра у Національний Університет Магії Вважкаяр на бюджетне місце, на вимоги щодо оформлення абітурієнта на пільгове бюджетне місце в НУМ Вважкаяр. Надання пільгового бюджетного місця Ксалаю Маєру має виконуватися і не може бути оскаржене через пункти які будуть наведені нижче:
1. К. Маєр був обраний сумісним рішенням Корони, К. Алістера і Ради Вважкаяру на основі екзаменаційних балів (з урахуванням дефектів сприйняття і неосвіченості віддалених від столиці сіл), а також мотиваційного листа.
Рішення щодо вибору К. Маєра не може бути змінене, якщо правила зазначені в описі програми “Нове покоління” не були порушені.
2. К. Маєр має статус дитини героя Тигрему за заслуги перед Батьківщиною обох батьків.
3. Один з батьків К. Маєра зник безвісти під час виконання миротворчої посольської місії до недружньої країни, що є підставою на надання пільг за героїчні заслуги батька перед Батьківщиною.
Прошу не турбувати Корону більше з питаннями, що потребують Мого “підтвердження”, для цього використовуйте нотаріуса та\або іншу правову частину виконавчої влади.
М. Б. Грем”
Ксалай почувши це навіть цибнув на місці, розтягуючи щиру радісну посмішку на все обличчя. Ректор, получивши догану від самої Корони похмурнів остаточно, поки вже точно майбутній студент радісно уявляв собі майбутні уроки магії. Він тепер набагато ближчий до того, щоб стати справжнім чарівником. Це не могло не хвилювати.
— То, пане ректор, коли буде посвята? А я можу одразу заселитися в гуртожиток? Бо.. у мене немає грошей на таверни та готелі.
— Посвята через п’ять днів, — він невдоволено відрізав. — І, звісно, ти можеш одразу заселитися в гуртожиток. Запитай у мадам Шельон де тобі оселитися. Вона зазвичай в приймальній гуртожитку. Не сплутаєш.
— Дякую, пане, зустрінемось на посвяті!
Оскаттеро блиснув злісними очима. Він дивився на те, як Ксалай йде з кабінету, а після рясно вдарив по столу тремтячими від злості руками.
Навіщо Короні захищати покруча?!
— Так.. зустрінемось.. — прошепотів вслід голова Вважкаяру.
На щастя гуртожиток був в тій же будівлі, що й університет, трохи далі від основного входу, але за сім хвилин блукання від одних дверей до інших, вхід до гуртожитку було знайдено. Це була трішки дивна частина Вважкаяру, бо звичні візерунки, куполи й круглі форми ренесансу та бароко, як ми називаємо ці стилі архітектури, дуже різко обернулись на гострі готичні фігури. Тут, здається, навіть було трошки темніше через величезну вежу. Але.. якщо закривати очі на все це та й те, що біля гуртожитку майже нема живих рослин, то тут.. навіть.. затишно?
Ксалай потягнув свій невеличку валізу всередину будівлі. Сюди чомусь зовсім не потрапляло світло: всі вікна були закриті чорними вітражами або зашторені смоляними тканинами. Тут панувала темрява, яку розвіювали тільки свічки й камін, що горів в приймальній залі. В приміщенні відпочивало декілька студентів, здається, на два роки старших від Ксалая. Вони сиділи за диванчиком і майже пошепки спілкувались про своє. Ксалай прислухався, але зрозумів, що вони балакають на лінзі. Йому не зрозуміти цієї мови хай як гарно прислухайся. В цей момент він дуже сильно сподівався, що хоча б викладання буде на джорксаттрі. Крім студентів у приміщенні була літня жінка за реєстраційною стійкою. Вона була одягнена вся в чорне, а на голові у неї була чорна панама з розами. Виглядала вона так, ніби прийшла з цвинтаря. Жінка читала газету у цій темряві та зовсім не звертала уваги на новоприбулого. Можливо, через пітьму їй доводилось дуже напружувати очі й концентруватися довше через це.. Або їй було просто все одно.
Ксалай підійшов до неї і постарався бути ввічливим, тому посміхнувся.
— Ви пані Шельон?
— Мадам.
— Що? — трохи розгубився хлопець.
— Мадам Шельон. “Пані” будеш звертатися до своєї матері, а я — мадам. Мені майже п’ятсот років і на “пані” я аж ніяк не схожа.
Жінка прибрала газету “Кривавий окультизм для жінок за 300”, в яку зачитувалась ледве не з головою і повернулась на парубка, що звернувся до неї. І, хай мадам сказала, що їй близиться п’ята сотня, виглядала вона на людських років п’ятдесят при дуже гарному догляді за собою. У неї майже не було зморшок на білому обличчі, але через тонку шкіру можна було побачити чорні вени під очима.. вони навіть чомусь рухались час від часу. Мадам Шельон виглядала наче живий мертвець.. Дуже доглянутий живий мертвець.
— Мадам Шельон, моє ім’я Ксалай Маєр, я буду вчитися в Вважкаярі і я хотів попросити у вас кімнату, — спираючись на стійку ще раз посміхнувся хлопець.На цей раз його усмішка виглядала трошки неістотно і дивно. — Я буду першокурсником через п’ять днів.
Жіночка оглянула обличчя майбутнього студента і дістала величезний журнал, який вона, схоже, вела тут усі сотні років свого завідування. Він важив точно більш як десять кілограмів, а вигляд мав такий, що жодній древній книзі не довелось переживати стільки лих. Але вона швидко зорієнтувалась і майже через секунду пошуку на одній із передостанніх сторінок, підняла голову.
— Мг.. — вона дивилась-дивилась на Ксалаєве обличчя, шукаючи відповідь на невідоме питання, а після встала зі свого місця. — Так.. Добре, у мене ніби є такий в списку. Але до кого буде краще підселити дивака невідомої раси, якого сторонитимуться більшість університету?
Мадам Шельон почала роздивлятися дошку позаду, де було багато номерків з ключами. Більшість вже була віддана жителям, але якась частина ще очікувала своїх власників, але якщо пригледітися до непустих номерків, то найбільша кількість ключів була три. Тобто, на кімнату максимум три істоти. Ідеально, якщо не сусіди не будуть сильно шуміти.
П’ятисотрічна мадам після двох спроб віддати обрану кімнату і миттєвої відмови від свого рішення, все ж якось дуже пригнічено зняла номерок 54.
— Третій поверх південне крило, — підказала вона. — Найкраще, що можу запропонувати з усіх наявних кімнат.
— Гарне число, — радісно бере ключа Маєр. — А у мене будуть сусіди?
— Ну сходи дізнайся, хлопчисько. Може й будуть.
Шельон повернулась на своє місце і розгорнула газету знов. Та тільки без п’яти днів студент зробив крок назад, вона знов поглянула на нього.
— Поки не пішов. Запам’ятай, Маєре, в цьому гуртожитку заборонено вдень впускати в приміщення проміні Ближньої Зорі. Якщо десь на вашому поверсі буде денне світло, і я дізнаюсь, що це твоїх рук справа, ти наживеш собі страшного ворога. — Шельон промовила це дуже серйозно і погрозливо. Вона якийсь час ще дивилась на Маєра, який уважно слухав її правило, а потім підсумувала сказане: — Штори на вікнах — обов’язкові вдень, вночі як заманеться. Можеш іти.
— А чому так?
— Це не має жодного значення. Іди геть з очей моїх.
— Добре, мадам! До зустрічі!
Хлопчина притягнув до себе валізку і впевнено покрокував по вказаному маршруту, роздивляючись темні приміщення, що освітлювались лише свічками та подекуди світовими каменями. Було дуже дивно ходити приміщеннями, які повністю вкриті пітьмою в напевне найяскравіший день літа. Та це було правило, до якого тут, очевидно, ставляться дуже поважно, бо навіть маленькі промінці не проходили крізь ці щільні штори. Сходи на другий поверх знаходились якраз в тій величезній вежі. Всього поверхів у гуртожитку було чотири, проте, скоріше за все, в будівлі також передбачався й підвал, бо на першому поверсі сходи тягнулись кудись далеко вниз. І що там внизу — загадка, до якої, звісно, трохи пізніше треба буде долучитися. Особливо, якщо виявиться, що туди не можна. Але для таких небезпечних викрутасів, потрібна була компанія, бо хто ж розкриває таємниці самотужки? Це не так цікаво і весело, бо не буде з ким згадувати. Та й поодинокі пригоди закінчуються скоріше за все смертями чи серйозними ушкодженнями. Інакше б було б більше поодиноких героїв, а не команд, вірно? Треба слідувати канонам, якщо одного разу доведеться стати таким.
Другий поверх, як і очікувалось, теж потонув у темряві. Це б сильно заважало звичайним істотам типу людей і даорикктів, але Ксалай без проблем орієнтувався в затемнених приміщеннях. Треба зазначити, що набагато краще, аніж у гарно освітлених. Скоріш за все, ця особливість була пов’язана з його походженням, та на жаль яке конкретно походження мав Ксалай ніхто не знав. Він був дитиною людини та кобу (захмарного жителя), але кобу мали багато різних різновидів, багато сімейств. І з’ясувати походження Маєра було можливо тільки тоді, коли він навчиться перевтілюватися тим звіром, до роду якого належала його родина. А наразі це неможливо, бо юний чарівник не мав жодного уявлення як це зробити й шукав відповідей про своє походження в Вважкаярі в тому числі.
Кімната під номером 54 розташовувалась майже в самому кінці північного крила. Її двері були розфарбовані зірками кимось дуже і дуже давно, що помітно по тріщинах на фарбі. Але з усім тим, це майже єдина кімната, що якось виділялась з-поміж інших, на яких з творчості були тільки лайливі послання з минулого. Ці хуліганські надписи ліниво заліплювали наліпками, але часто фарба якою вони були нанесені світилася в темних приміщеннях, які.. були темні весь час. Тому це мало допомагало. На дверях 54 кімнати всі надписи світилися. Але одразу й не скажеш, що це були лайливі слова. Всі слова здалеку нагадували зорепад. Можливо, колись ця кімната належала мрійливому опптимісту.
Ксалай дістав ключі, на якій була вишкребена ножем зірка, та відкрив кімнату. Всередині нарешті було достатньо світла, але тепер воно випалювало очі своєю яскравістю, через що хлопчині довелось закривати їх руками.
— Hmm, tute nova? — почувся басистий голос, що одразу озвався лінгою, як і заведено в столиці.
Власник голосу зробив декілька масивних кроків і знов зашторив вікна, залишивши лише маленький промінчик світла, що падав на підлогу. Цікавість Маєра змусила його одразу відкрити очі, щоб подивитися на того, хто стане його новим сусідом.
Посеред кімнати стояв високий кремезний хлопець з бритою головою. У нього були дуже дивні як для місцевих очі: зіниці були вузькі-вузькі та світилися у темряві, немов у кішки. Парубок був вищий Ксалая на пів голови, та виглядав так, ніби кожен день самостійно тягнув трамваї на своїх двох. Це було дуже дивно, бо зазвичай чарівники роблять акцент на своєму розумі, а не силі. Інша дивина полягала в тому, що вся права частина його лисої голови була вкрита татуюваннями на невідомому діалекті джорксаттрі, типу як.. рунами. Вони були, вочевидь, не закінченими, бо залишалось ще багато місця на голові й деякі символи обривалися. Гарною новиною для Маєра було те, що хлопець, який собі зробив купу татуювань на джорку, скоріше за все його розумітиме! І ігноруючи той факт, що його сусід виглядав як розбійник десь на прикордонних територіях, Ксалай радо привітався з ним, простягаючи долоню для рукостискання:
— Привіт! Я Ксалай Маєр. Мої імена означають Дощ і Хоробрість. Я буду вчитися в Вважкаярі починаючи з після-після-післязавтра. А ти?
Сусід пів хвилини мовчки дивився на руку, яку було так щиро і спокійно простягнуто. Після чого зробив три величезні кроки назустріч і стиснув руку новому знайомому. Він дуже довго дивився на свого нового сусіда, роздивляючись його дивні елементи зовнішності і даючи роздивитися свої.
Шельон дуже дивно вирішує кого до кого підселяти.
— Я також тільки вступив, — першокурсник, що виглядав як студент четвертого курсу, трохи розслабився і посміхнувся краєчком губ. — Мене звати Ґюнтер Аєр Базтек. Мої імена перекладаються як Воєнний з роду Мисливців. Радий знайомству, Ксалає.
Даоріґтти1 (з джорк. «два крила») — гуманоїдний розумний вид, що проживає на південному материку і королівстві Тигрем. Видатною особливістю виду є два крила, що ростуть з нижньої частини спини і схильність до магії без використання допоміжних артефактів, книг, інструментів тощо. Тобто чародії.
Захмарні жителі2, кобу (з кісай «дух») — гуманоїдний розумний вид, що мешкає в Імперії Сецан, що розташована трохи вище самих хмар, на летючих островах. Зовнішньо нагадують різних антропоморфних тварин. Усі представники кобу вміють змінювати свою форму на форму тварини зі свого роду.