- Що в наказі «не слідувати за мною» тобі було незрозуміло?
З очей Назара мало не блискавки летять - і всі до єдиної в сторону Івана. Пекучі, палкі і дуже болісні, бо він не розуміє.
Не розуміє, що коли він відправляється туди де точно є засідка, накази кошового (які порушувати не можна) для Івана перетворюються на звичайні прохання дурнуватого друга. Тому Іван прислухається до власних думок, що кажуть - захищати Назара від смерті треба попри його накази, застереження і всі заборони. Та й він не слухався навіть будучи звичайним злодюжкою, що заслужив разів десять бути страченим лиш через свої обмани.
Кожне наступне порушення наказів - смертний вирок, що додається до його довгого списку. Кожний раз як він цим рятує Назара від смерті, а Січ - від втрати кошового - це помилування.
- Пане кошовий, мене ваша матір останній раз дуже просила, щоб не дав вам встрягнуть в неприємності, - Іван показує себе таким винуватим, що будь-хто б повірив йому. Піддався би на природні чари, які були й до становлення характерником.
Хоча Івану здається, що в ті дні які він провів оточений радою, всі лиш намагалися всю його харизму і вміння умовляти одним лиш поглядом знищити під корінь. Як ніби його чарівність то бурʼян, який сапкою моторошності і містичності з нього викорінювали.
Але Назар не вірить. Він бачить Івана наскрізь, бачить його зовсім без характерницьких узорів на обличчі і тілі, вгадує кожен брехливий рух.
- Та невже? Щоб характерник боявся моєї матінки? - похмуро кидає Назар і з безсилої злості втикає в стіл ножа. Іван чудово знає, що кулак, стиснутий на руківʼї мав би зараз полетіти йому в лице, але останні місяці Назар майже не намагається його вбити. Лиш погрожує.
- Я б на вашому місці цього ножика сховав, а краще б викинув, - улесливо говорить Іван і намагається потягнутися рукою, щоб вихопити його з рук Назара. - Чи ви забули, де ми? І взагалі, Назарчику, якщо бесстрашний кошовий боїться пані Оксани, що вже казати про мене? Пожалій мою грішну душу, і матінку до гріха не доводь.
- Що грішну то точно, - Назар все ще злиться, але ножика все ж ховає. І дуже старанно накриває пошкоджене місце всіляким знахарським знаряддям, аби тільки матір не помітила.
- Назарчику, ти ж мене ніколи не слухаєшся. Я тобі казав стільки разів, ну не можна на такі зустрічі одному йти, не всі ж такі чесні й благородні як ти, - і хоч обман Іван розпізнає за мить, безпардонні лестощі завжди діють безвідмовно. Погляд стає мʼякішим, і вже не так сильно Назар хоче Івана вдарити. Трохи навіть червоніє, і мабуть це одна з небагатьох приземлено-людських речей, які притаманні Назару з найпершої їхньої зустрічі - ніяковіти. Іван кожного разу від себе силоміць відганяє навʼязливе бажання стерти пальцем зі щок Назара той рясний румʼянець.
- Ти, Назарчику, звісно сильний і вправний воїн, але і мені духи не просто так говорили щоб ти сам не йшов. Духів, щоб ти знав, слухатися треба, вони без причини не являються.
- Правий він, Назаре, - чистий жіночий голос, в якому не можна не помітити роздратування, перебиває Назара, який тільки-но рота відкрив, щоб відказати щось. - Я тобі казала, щоб ти обережніше був. Я тобі, дурне, скільки раз казала, щоб ти не ліз у бійку, і собою не ризикував.
- От-от, - піддакує їй Іван і повчально киває головою. - Ти ж не аби-хто, а кошовий, тобі берегти себе треба.
- А ти, курчавий, не лізь, бо й тобі по шиї надаю!
Іван виставляє вперед долоні, ніби вже чекає, що в нього щось полетить, але з Оксаною сперечатися не хоче. Та ще й зважаючи на те, що за нею заходить Тарас. Іван буває нерозсудливим, але він не самовбивця.
Він легко вклоняється Тарасу і переводить погляд на Назара, який вже не знає куди погляд свій діти. На матір дивитися соромно, на Тараса теж. Лиш на Івана коситься просячи його врятувати, і той з готовністю підхоплюється з місця.
- Пані Оксано, пан Тарас, вибачте мені мою безцеремонність, але маю пана кошового оглянути. Тому прошу у вас дозволу скористатися запасами, а ще…
- Так-так, ми вже йдемо. Просто хотіла на вас поглянути, - Оксана все розуміє і кладе долоню на міцне плече Тараса, і голос її стає медовим. - Тарасику, пішли, у нас вночі від грози паркан похилився, треба на місце поставити.
Назар повільно видихає, варто їм лишитися наодинці. І навіть терпить коли Іван йому допомагає роздягтися, бо рана в руці не дає повноцінно рухатися.
- Спритний який, - хрипло бурмоче Назар, коли Іван його рубаху підіймає і знімає обережно. - Спочатку одружися.
Іван сміється. Сам же казав таке, а тепер його ж словами його і вдаряють у саме серце.
- Та я й не проти, пане кошовий, та хіба козакам дозволено одружуватися? А Січ без кошового і характерника хіба довго простоїть?
Назар знов вкривається румʼянцем, і відірвати погляд від його щок вдається лише вольовим зусиллям. Іван не думав навіть, що має стільки сили волі, але ж це Назар, і кулак в нього важкий. І перевіряв це Іван зовсім не на ворогах, а на власній стражденній макітрі.
- Та й благословення в вашої матінки і пана Тараса просити - то страшніше ніж одному проти цілого османського війська виступити.
Іван сміється і обережно рану промиває. Назар не відповідає, лише очі відводить вбік і ніби думає собі щось. Він коли задумливий, то весь світ щезає навколо, і доводиться його з цієї мрійливої дрімоти мало не криком або легким поштовхом в плече виривати. Але Іван не спішить цього робить, бо він любить дивитися на Назара, а той в своїй задумливості не помічає і його уважного погляду. Уважного і лиш трохи закоханого.
- Ну все, - Іван оглядає свою роботу - перевʼязки в нього виходять все краще з кожним разом. - Тепер вам, пане кошовий, треба відпочивати і відновлюватися. А поки випийте оце, щоб я був певен, що не втечете, бо вам ще ввечері до селян треба промову проголосити.
Він протягає пляшечку з сонним зіллям і вкладає її обережно в долоню Назара.
І рука сіпається, коли їхні пальці торкаються, а серце прискорюється, наче й йому треба зілля якогось випити. Але лице Іван тримає - щоб тільки не виказати нічим себе. Не дай боже Назар щось зрозуміє. Не дай…
- Ти може… - Назар стискає його руку разом з пляшечкою у ній, - може мені допоможеш слова краще підібрати? У тебе, пройдисвіта, язик добре підвішений.
Іван пропускає його прохання повз вух, але коли розуміє, що від нього відповідь треба, схвально мугикає. А в голові лише думка про то, що серце зараз з грудей вискочить, а руки пітніють так, що трохи - і пляшечка з зіллям вислизне.
- Звісно… - і навіть якісь гостроти на язик не лізуть, так сильно він цим простим жестом збентежений. - Ти тільки… відпочинь головне.
А піднявши погляд, бачить, що Назар своїми світлими очима його пронизує, і боїться поглянути у відповідь, бо духи шепочуть, що рішення його може все змінити, і вороття вже не буде нікуди.
Але не відмовляють, ні. Лиш нагадують, що наслідки пожинати доведеться самостійно.
- А щоб тебе, Назаре, бісів ти сину, - одними лиш губами шепоче Іван, і все ж дозволяє їхнім поглядам перетнутися. Завмирає і глядить в ці пронизливі світлі очі, що раніше так близько були лише коли він завинив, і Назар його вбити намагався. Вкотре. І найбільше бентежить те, що полумʼя в очах Назара не намагається його спалити дотла, а огортає і розпалює.
- Я допоможу, - говорить Іван, не відвертаючи погляду. А потім лукаво посміхається. - Але лиш якщо ти обіцяєш дослухатися до мене, коли я тобі застереження духів передаю.
Він спритно на кілька кроків відстрибує і посилає Назару повітряний цілунок.
- Та щоб тебе! Іване!