Тієї ночі зорі світили особливо яскраво. Дівчина вийшла з води, ковзаючи в річковому мулі. Ноги ледве тримали – холод пробрав до кісток, тіло оніміло і ледь слухалось. Мокра одежа неприємно муляла тіло, білосніжна сорочка вимастилася багном і позеленіла від водоростей. Орися босими ногами ступила в нічну росу. Вона не пам’ятала, як сіло сонце – наче йшла до води пообіді – хотіла змити руки і швидко збігати в долину. Спів подружок змушував рухатися швидше. Батьки вже чекали до хати, але Орисі хотілося хоча б раз зіграти з дівчатами. Вона швидко пройшла до води, скочила на стовбур поваленого дерева, а потім… вечір. Мокра запаска, вимащений одяг, сплутані в мокрому волоссі стрічки. І повний місяць, що світив, наче вдень.
«Проведу я русалочку до бору», – проспівав у темряві дівочий голос. Орися роззирнулась – співали з долини. Вона не впізнала в тому голосі жодну зі своїх подруг, та й показуватися комусь на очі в такому вигляді не хотілося. Але відблиски вогню манили, одубле від холоду тіло благало тепла. Тому дівчина, збиваючись на кроках, побрела туди. Хай хоч на все село обсміють, тільки б дали зігрітися.
Іскри від полум’я діставали, здавалось, до самого неба.
«Проведу я русалочку до бору, сама вернуся додому,» – заспівали дівчата знову.
«Здумалося їм про нечисть співати,» – невдоволено подумала Орися. – «Зелені свята минули, скоро вже Трійця, а вони досі виспівують».
Ноги дерев’яніли від холоду. Вона обхопила себе руками і обережно почала спускатися в долину. Але скільки б не намагалася Орися бути обережною, задубіле тіло не слухалося. Вона вперто відміряла кроки, доки не оступилася і не втратила рівновагу. Дівчина впала в долину, світ замерехтів і закрутився – мішком докотилася до вогнища і кілька хвилин намагалася віддихатися. Навколо зареготали.
– Це ж Орися, Хоми донька. Дивіться! – залилася дівчина поряд. Орися не встигла підвестися, її підхопили під руки і підняли.
– А бруднюща яка! – продовжив інший голос. – Ти ж з води вийшла, дурненька!
Вогонь палахкотів так знайомо, ніби підморгував і кликав до себе. Орися спробувала підійти – майже відміряла тремтячий крок.
– Е ні, не допоможе, сестро, – верескнули їй на вухо. Орися хотіла вирватися з чужих рук, але дівчата розсміялися і потягли її в хоровод. Дівчина спіткалась через крок, але ніхто не зважав – її ледь не несли по колу. Вогонь майорів, манячи до себе, але Орисю не підпускали ні на крок.
– Не допоможе, дурненька!
– Згориш, дівчино!
– Не зігрієшся!
Вони дражнилися. Дівчата у вінках і самих сорочках – Орисю аж обпекло від сорому. Як можна в такому вигляді? А якщо хтось побачить?
– Холодно, – прохрипіла вона. Голос так скрипів, що дівчина сама його не впізнала.
– То йди до Перелесника, він зігріє!
– Досить! – гаркнула Орися. В очах зарябіло від утоми. Вона вже не могла встояти на ногах – її так і протягли по жорсткій траві півкола.
– Досить! – гримнуло знову. Якась жінка, що стояла обабіч, суворо звела брови. – Пустіть її, вивірки!
Орися лишилася сидіти на колінах – тіло терпло, а ноги не слухалися. Єдине, що тримало її при свідомості – язики вогню, що привітно майоріли поряд. Вона вже не намагалася підвестися – спробувала доповзти до жаданого тепла.
– Вони хоч і лихі, але не збрехали, – старша жінка виросла перед Орисею і перегородила їй шлях.
– Холодно, – знову прошепотіла дівчина, не зводячи очей з полум’я.
– Я допоможу, – жінка вперто стояла на своєму. Орися підвела погляд і сердито подивилася. Невже не видно, що вона вся мокра? Як можна так знущатися?
Але злі думки миттєво заклякли в дівочій голові. Вона нажахано втупилась в знайоме лице.
– Тітко Палажко, – видавила Орися і кинулася від жінки подалі – відповзла, гребучи босими п’ятами по траві.
Палажку вона знала з дитинства – сестра матері була вдовою, тому сміялася голосніше за інших, працювала вдвічі більше і обожнювала племінницю, бо власних дітей не мала.
Три весни тому вона пішла прати на ручку і не повернулася. Мати плакали над пустою труною, бо Палажку забрала вода.
– Куди? – дівчата закричали Орисі вслід, але не було в цьому переживання, один сміх.
Орися бігла, не пам’ятаючи себе. Ні задубіле тіло, ні гострі гілки, ні колючі бур’яни її не спинили. Вона все озиралася, чи не переслідують дівчата в білих сорочках, але згасли блиски полум’я, стихли співи. І дівчина сама бігла до села так швидко, наче намагалася обігнати саму смерть.
Орися оговталась лише серед села – кинулась додому, хотіла покликати батька і матір, але голос відняло. Вона добігла до хати – і спинилась, не змогла з місця зрушити. Ось воно, знайоме дворище, рідне з самого дитинства.
– Мамо, – прохрипіла Орися і схопилася за хвіртку, спробувала відкрити. Зверху щось впало, і дівчина відскочила. Під ногами лежав віхоть трав – чебрець, м’ята, різнотрав’я. Дівчина придивилась – зеленню було вбране все дворище.
– Зелені свята, – прошепотіла дівчина і похолола. Нісенітниця – вона ж пам’ятала, як мати поїхали на базар – запасти краму до Трійці. Від Зеленого тижня три святих неділі минуло.
– Орисе? – раптом почула вона. Крутнулася, наче дзиґа, і широко посміхнулась. В теміні стояв Петро – її одноліток, сусідський хлопчина, з яким в дитинстві ділила іграшки, а в юності – велике кохання.
Вона не побігла до нього – полетіла. Налякана, змокла і замерзла – вчепилася в хлопця і міцно обійняла. Петро закам’янів. Потім спробував відштовхнути, і Орися відсторонилася. Хотіла з’ясувати, що не так, що сталося. Але не встигла розтулити губ – поруч замайоріла біла сорочка, і в Орисі перед очима блиснув серп.
Кров бризнула на всі боки – Орися заклякла і хотіла заверещати, поки перші краплини не торкнулися її шкіри.
Тепло. Стало по-справжньому тепло, так не зігріло вогнище, до якого вона повзла з останніх сил.
– До чорта все це, – тітка Палажка серпом зрізала з Орисі стрій, залишила тільки сорочку – брудну і темно-червону.
Дівчина прилипла до мертвого тіла. Кров була солодка. Орися давилася нею, плакала, але не могла перестати пити.
– Я померла, – сказала вона Палажці, коли нарешті зігрілась і наситилась.
– Потопельниця, – кивнула жінка. – Вогонь не зігрів би тебе. Русалкам треба кров.
– Але Петро, – схлипнула Орися, зазираючи в скляні очі парубка. – Я кохала його.
– Не горюй, мила, – Палажка поглянула на тіло презирливо. – В першу ніч русалки завжди знаходять своїх вбивць.
Ой вигляни, срібний місяцю,
Із-за хмароньки,
Бо повинна вийти з води
Сестра русалонька.
Розпрощалась вона з світом,
Моя мила,
А сьогодні повинна вийти,
Бо зелена неділя.