1

– Тоні, ти бився з ним? – спитав Стів. Старк подивився на нього осоловілими від перевтоми очима.

– Хто сказав? – втомлено спитав він, потираючи тонкими пальцями щетину. – Ні, він грав мною в футбол, поки чаклун палив контору!..

Отрута лилася з нього вивіреними порціями. Він говорив-говорив-говорив, доки Кеп ніяковів і відводив погляд, а Роуді безуспішно намагався стулити Тоні пельку. І звідки тільки сили взялися – піднятися на ноги і підійти ближче? Звідки тільки вистачило сил на: «Ти був мені потрібен!»?

Все тому, що Тоні захищав не лише себе. За свою гординю він помстився б тонами саркастичних шпильок за будь-якої можливості.

Він захищав втомленого хлопчиська, що в сусідній кімнаті спав під дією десятка ліків.

.

Коли вони з Пітером застрягли в космосі, шоковані, побиті, з терпкою поразкою на вустах, Тоні готовий був рознести весь корабель. Перші дні він так і робив: ходив за хлопчиськом по кораблю, копався в двигунах, намагаючись змусити пошкоджений механізм працювати, і дорікав.

На «Я ж просив повернутися!», Пітер кривився та стискався на м’якому кріслі.

На «І як мені тебе витягнути?», Павучок м’яко обіймав і тихо дихав кудись в район шиї.

На «Як же нас так занесло, Паркере?», хлопець притискався ще ближче і засинав неспокійним сном прямо на його плечі.

Ночі на Титані були холодні. В космосі стало не краще.

Але було щось хороше в цій подорожі – вони постійно гріли один одного. Пітер, наляканий безкінечною темрявою і можливою загибеллю, притискався сильніше, постійно обіймав і уривав відчайдушні тремтячі поцілунки.

Перший тиждень він тримався. Спав поруч з Тоні і крутився поруч, кудлячись в теплих руках. Але поступово стало гірше.

Їжі в них було небагато, а павучому метаболізму ставало гірше. Вони заздалегідь поділили провізію на невеликі порції, коли зрозуміли, що доведеться добиратися до Землі самим.

– Двадцять один день, – приречено прошепотів Пітер. Тоні, ще злий на нього, лише фиркнув:

– Купався б в фінікових кексах, якби послухав мене.

Пітер не злився. Бачив, що Тоні теж боїться. – більше за нього, ніж за себе. Він пам’ятав, з яким жахом Старк притискався до нього, коли всіх інших розвіяло на попіл. Наче боявся, що Пітер теж зникне. Наче повірив, що хлопець помре і залишить його на самоті.

На другий тиждень Пітеру стало зовсім погано. Завжди свіже молоде обличчя болюче зблідло, мішки під очима збільшилися, а завжди спритні рухи стали слабкими і непевними. Пітер почав мерзнути сильніше, тому засинав цілком на Тоні, намагаючись не торкатися холодної підлоги.

Старк м’яко цілував його в обличчя, непомітно віддавав більшу частину своєї порції і молився, щоб сталося диво, і йому не довелося спостерігати, як Павучок повільно помирає від голоду.

На десятий день Тоні вперше втратив лік дням, а Пітер остаточно втратив оптимізм. Старк сам нажаханий, але хлопець його перевершив.

– Нас же знайдуть, Тоні? – спитав він, намагаючись сховати тремтячі губи в складках ковдри. Тоні як раз копирсався в генераторі наноботів, намагаючись підсилити джерело енергії. Бо топливні генератори могли полетіти у будь-яку мить, залишивши їх без повітря. І він відчайдушно винаходив, намагаючись не панікувати, щоб не налякати Паркера ще більше. Страх тільки виснажить Пітера. Тоні і так іноді здавалося, що гострі вилиці скоро прорвуть бліду-бліду шкіру.

– Ти що, вже втомився від моєї компанії? – фиркнув він, пускаючи бісики в бік хлопця. Це спрацювало – Паркер посміхнувся, наче вони буди не в найдальшому закутку темного космосу, а знову обіймалися в лабораторії чи спальні. Наче смертельна небезпека не висіла над ними.

– Мені тут страшно, – сказав Пітер, але більше не виглядав сильно наляканим, наче вже змирився з найжахливішим, що давно придумав в своїй голові.

– Я знаю, милий, – Старк подивився йому в очі і відкинув дивну викрутку. Визнав, що йому не вистачить матеріалів для того, щоб все запрацювало, хоча в голові вибудувалася ідеальна схема. Зараз всі його мільярди здавалися такими зайвими – бо не могли врятувати загубленого в космосі хлопця.

Він підхопив Пітера на руки – у нього сил побільше, бо павучий метаболізм не крав час. Старк сів в крісло, одне з небагатьох, звідки раніше керували кораблем, і вмостив Пітера на своїх колінах. Він натягнув на них ковдру і зігрівав своїм тілом. Але хлопець все одно продовжив тремтіти.

– Ми повернемося додому, милий. Я тобі обіцяю, – прошепотів він в тонку шию і попустив неслухняні кучері крізь пальці.

– Сподіваюся, Мей жива, – прошепотів Пітер. Старк гладив його по спині – бо хлопець постійно згадував тітку зі сльозами на очах.

– Я впевнений, що вони з Пеппер вже об’єдналися і шукаючи на по всій галактиці, щоб надерти наші схудлі дупи, – Пітер тихо розсміявся.

М’який тон і впевнені дотики спрацювали – Пітер заснув. Худе тіло розслабилося, і Тоні зручніше вмостив на собі хлопця, намагаючись втримати ядучий відчай. Іноді йому було важно бути сильним, але він старався заради Паркера.

Розмірковуючи про їхнє становище, Тоні доходив до висновку, що Пітер навряд помре швидше за нього. В якийсь момент хлопець припинив різко втрачати вагу, але почав спати більшу частину доби. Це змусило Тоні полегшено зітхнути, бо перші тижні він боявся, що павучий метаболізм виснажить парубоче тіло за лічені дні. Та все одно залишилися певні «але». Годин сну ставало ще більше. Тоні боявся, що одного разу Пітер не прокинеться взагалі. Або повітря закінчиться, і тоді вони помруть разом. І Тоні не матиме можливості врятувати.

На дев’ятнадцятий день в костюмі Павучка закінчилася енергія, і Тоні зрозумів, чому Пітер не знімав його останні кілька днів. Без підтримки костюма він не міг встояти на ногах.

Старк тоді розкричався, хоча Пітер не намагався захищатися, лише тихо плакав. Тоні втік в іншу частину корабля і люто копирсався в батареї павучого костюма. Проте останнім часом навіть лагодити йому не вдавалося, через що чоловік відчував себе дуже безпорадним.

Його сили кінчалися. Він відчував, що його тіло не витримає довго. Може, день, може, два чи три.

Коли Тоні перебісився і змирився зі своїм безсиллям, Пітер знову заснув.

Він звернувся калачиком в кріслі, його щоки стягнуло від пролитих сліз. Старк погладив сплутані кучері і відчув провину.

Все через нього. Він не мав втягувати в це Пітера. Варто було зачинити його в спальні і не випускати у ту ж саму мить, коли Стівен Стрендж з’явився зі свого порталу.

Та Тоні цього не зробив – сподівався на те, що зустрічається зі свідомою людиною. Ось і отримав.

Тепер Старк безлімітно, наче в якомусь садистському шоу, міг спостерігати, як його коханий слабне з кожним днем.

– Оце пропустили ми вечерю, хлопче, – фиркнув чоловік і погладив змарніле обличчя.

Тоні заснув в його ногах, спершись на холодну стіну. Пітер прокинувся від блакитного світла реактора на своїх грудях. Того, що всі ці дні вірно оберігав Тоні.

А ось Старку здалося, що він більше не прокинеться. Його мозок аналізував ситуацію, але не мав повної влади над тілом – без можливості поворухнутися. Тоні давно збився з ліку днів. На кораблі було тихо. Він прислухався до тихого сопіння Пітера, до гудіння перегрітих батарей, до однотипного гудіння реактора. Він не розумів, скільки минуло часу, поки не почув шарудіння згори. Дихання Пітера змінилося, Тоні чув таке вже десятки разів.

Хлопець прокидався, і Старк подумав, що через секунду і сам прокинеться. Підніме голову і посміхнеться змученому Пітеру, показуючи, що більше на нього не сердиться.

Але подумати було легше, ніж зробити. Пройшло набагато більше, ніж секунда, а Тоні так і не зміг вирвати себе з дрімоти. Він відчув, як тремтяча рука погладила по голові, а потім гостре підборіддя опустилася на його маківку.

– Тоні, – прошепотів Пітер і обережно потягнув його за волосся, – прокидайся, час обіду.

О, в них так мало їжі. Тоні краще поспить, щоб Пітеру лишилося більше. У хлопця метаболізм, йому важливіше.

– Гей, Тоні? – Пітер занепокоївся, його голос набув тривожних ноток. Старк подумав, що його хвилювання марні. Так, він не в кращій формі, але поки живий. Туго, звісно, але його тіло ще трохи функціонує. Тоді чому Пітер такий наляканий? Чому кличе все голосніше і сильно торсає за плечі?

– Тоні! – він крикнув особливо голосно і стусонув Старка в плече. – Тоні, прокинься, будь ласка, прошу, – чоловік почув копошіння, а потім легке тіло повалилося на підлогу поруч. Пітер притиснувся до худого тіла і на секунду завмер, вслуховуючись в повільне дихання.

– Живий, – полегшено прошепотів він і знову почав штурхати Тоні, панічно вмовляючи того прокинутись. – Зараз же прокинься, Старку! Ти не можеш залишити мене тут на самоті! Будь ласка, Тоні, прошу!

Старк змучений. Віт так хотів відпочити. Але все-таки примусив себе розліпити очі і обережно стиснути руку наляканого хлопця.

– Не хвилюйся, милий, я вписав тебе в заповіт, – його голос прозвучав жалюгідно, але Пітер зрадів і цьому.

– Господи, Тоні, як же ти мене налякав, – прошепотів він і схлипнув. Пітер навіть після дюжини днів в космосі частіше плакав від щастя, а не від страху.

– Ти мене колись обов’язково переживеш, але не сьогодні, – хрипло розсміявся Старк і змусив своє тіло ворушитися. Коли він піднявся, перед очима потемніло. Довелося зібрати всю волю в кулак, щоб не впасти, коли Пітер схопився за його руку і підвівся на слабкі тремтячі ноги.

Хлопець від його жарту зблід.

– Не хвилюйся, милий, я завжди прокинусь для тебе, - тихо пообіцяв Тоні, пересідаючи на м’яке крісло. Він потягнув на себе хлопця і влаштував на своїх колінах.

Пітер подивився йому в очі, здивований цим зізнанням, а потім слабко посміхнувся – показав, що вірить його словам, – і м’яко поцілував в шию, у вилиці, в підборіддя, в кутик губ. У Тоні всередині стало тепло, бо Пітер і у найстрашнішій ситуації залишався його ласкавим тактильним Пітером.

Старк знову заснув, усім своїм єством сподіваючись, що цей кошмар закінчиться.

Коли він розліпив очі наступного разу, крізь ілюмінатор йому світило спасіння.

Він розштовхав Пітера і розповів все, хлопець спросоння не повірив, подивився широкими очима, наче Старк зовсім втратив ґлузд. Але потім побачив, що безмежний космос за ілюмінатором нарешті змінився, бо вони швидко проносилися через тисячі світлових років.

Коли вони побачили Землю, Пітер полегшено розсміявся і одночасно заридав, притискався, наче приречений, і залишав на губах Тоні гарячі поцілунки. Старк посміхався йому, сподіваючись, що все це – не сон.

Не сон.

Вони приземлилися на Базі. Найтяжче було розстатися – бо їх потягнули по лікарям. Пітер міцно тримав руку Старка і впирався, Тоні довелося довго його вмовляти:

– Це лише лікарі, милий. Трохи потерпи, добре? Ти ж знаєш, я нікуди не подінуся.

Старк і сам дозволив увести Пітера тихо панікуючи. Після багатьох днів наодинці, здавалося, що Пітер зникне, варто їм віддалитися один від одного. А ще величезна кількість людей навколо змушувала панікувати.

Але він знову стиснув щелепи, прийняв допомогу і тримався. Заради Пітера тримався.

Коли лікарі його нарешті відпустили, він одразу попросився до Паркера. Роуді дивився на нього, як на привида, відвіз на інвалідному візку. Тоні цей транспорт не подобався, але ходити він правда був не в змозі.

Пітер спав. В світлій палаті, під крапельницями і різними приборами. Від блідого схудлого обличчя, яке зливалося з простирадлами, у Тоні всередині щось рвалося. Але Старка заспокоювало, що хлопець нарешті в безпеці. Самі тому він дозволив собі піти на «розмову з Кепом».

І там він лив і лив свою отруту на Стіва, бо його Пітер змучився і ледь не помер, а ще він має дізнатися, що втратив Мей – бо Тоні точно бачив її фото серед реєстру зниклих. І як про це розповісти змученому хлопцю? Як знову засмутити людину, що варта всього чортового Всесвіту – хоч цілого, хоч розполовиненого.

Кеп дивився вперто і намагався заперечувати, але Тоні довів справу до кінця, висказав все, що мав на думці. Була б можливість, він би і реактор з грудей зідрав, щоб вліпити ним прямо в нахабну мармизу.

Але реактор не з ним. Він в палаті за матовим склом грів і підтримував єдину людину, що варта всього світу.