1

Тоні завмер біля дверей. Широка кімната слабко освітлювалась нічником. Кімната в одній кольоровій палітрі – чорний, його колір. Вона здавалась необжитою, бездушною і холодною. Однак це було не так. Для Старка, зовсім не так.

На перший погляд, ліжко здалося пустим, однак кілька кроків та змах рукою – і в полі зору з’явилося худе тіло. Хлопець міцно спав, обіймаючи подушку.

Старк довго роздивлявся, легко торкнувся гострих плечей, обвів лінію хребта, а потім отямився і відсахнувся. Пітер наче відчув доторки, закрутився у ліжку, влаштовуючись зручніше. Через його метушню голосно брязнув ланцюг.

Тоні зморщився, бо знайомий звук металевих ланок повернув у реальність. В ту, де Пітер, прекрасний милий Пітер, закований у темній кімнаті. Де тільки ланцюги утримували його поруч зі Старком.

Чоловік нахмурився, стиснув щелепи. Він обережно потягнув ковдру, оголив хлоп’ячу ступню й оглянув міцне металеве кільце, обережно зсунув убік, перевіряючи, чи не завдає воно болю. Розтерта тонка шкіра змусила Старка зашипіти від роздратування. Він легко махнув пальцями, залізо скорилось, кільце розкрилося і звільнило кінцівку, щоб одразу переміститися на іншу і закритись з характерним звуком, так міцно, що навіть стику не лишилось.

Старк нагадав собі поповнити запаси цілющої мазі та піднявся. Він хотів гордо піти, але не стримався, в останній раз провів тремтячою рукою по волоссю хлопця.

Пітер нічого не відчув. Він нарешті спав і не бачив снів.

Наступного разу Тоні так не пощастило. Те, що Пітер не спав, Старк зрозумів, побачивши яскраве світло в кімнаті. Хлопець кожного разу намагався вигнати улюблений для Тоні чорний колір.

– Пітере, – кивнув чоловік байдуже і зайшов у кімнату. Хлопець підняв голову, розслаблений вираз обличчя трансформувався у вишкір заляканого вовченяти.

– Містере Старк, – відповів він без ентузіазму і сів на ліжко. Від різкого руху ланцюги задзвеніли. Хлопець нахмурився і швидко втратив спокій. За три тижні Тоні бачив це неодноразово, тому мовчки поставив їжу на стіл.

– Дуже дякую, – хлопець підійшов до столу, накульгуючи. Чоловік оглянув на пошкоджену кінцівку докірливо і з глухим стукотом поставив баночку мазі на стіл.

– Тобі нічого не треба? – сухо спитав Тоні, хоча знав, що треба йти. Хлопець роздивлявся його коротку мить. Мабуть, в очах колишнього наставника він побачив щось, що нагадало про минулі часи.

– Я хочу вийти звідси, – попросив Пітер тихим зламаним голосом. Він намагався пробитись через гору холоду і відстороненості, на яку перетворився Тоні Старк. Однак надії розбилися миттєво, коли чоловік відвернувся, поділ теплого пальта вдарив по ногах від різкого руху. Пітеру пригадав чарівників із казок, хоча це було не так далеко від істини.

Але, перед тим як Старк пішов, зачинивши за спиною важкі двері, Пітер схопився за піджак і міцно стиснув пальці. Хай тепер Тоні теж мав суперсили, але павуча хватка нікуди не поділася, тому чоловік міг піти тільки лишивши тканину у Пітера в руках.

– Будь ласка. Прошу вас, містере Старк. Я хочу вийти звідси. Я скучив за Мей, і своїми друзями, і навіть за Месниками. Прошу вас. Я не можу так більше. Я хочу додому… – він голосно схлипнув (несподівано навіть для себе) і розридався. Пальці ослабли, відпустили чоловіка і потягнулись до обличчя, щоб закритись, сховати сльози. Він продовжив белькотіти благання, хоча знав, що це не допоможе.

Хлопець чекав, що його покинуть на підлозі, залитого сльозами, огорненого в ненависть. Але Старк здивував – повернувся і сів навпочіпки. Тремтячі руки обережно обхопили плечі та завмерли. Чоловіку раптом захотілося обійняти Пітера, але він стримався і міцно стиснув його плечі.

– Мені шкода, Пітере, – хриплий голос видавав слабкість. Однак Паркер знав, що чоловік давно розгубив людські почуття. – Твій дім тепер зі мною, розумієш? Немає більше ні Мей, ні друзів, тільки я. І все.

– Ні! – скрикнув хлопець і раптом спробував вирватись із міцних рук. – Ви брешете! Вони мене шукають і скоро знайдуть, а ви… ви отримаєте, що заслужили, за викрадення!

Тоні давно звик до звинувачень, тому не зреагував, тільки прибрав руки й підвівся. Пітер ледь не втратив рівновагу і вперся кулаками в підлогу.

– Мені дуже шкода, – повторив Старк і відвернувся.

– Я втечу звідси. Чи вб’ю себе. Тільки б не лишатися з вами, – слова вдарили в спину і надавили на найболючіше. Тоні вийшов, не звертаючи увагу на наслані ілюзії. Вогонь виглядав правдоподібно до останнього спалаху, але розчинився, як тільки Тоні пройшов крізь нього. Хлопець теж отримав від Всесвіту ще один дар, однак, на відміну від Старка, зовсім не навчився ним користуватися.

Тоні бездумно завмер посеред коридору і перевів подих. Усвідомив, що Пітер ненавидить його більше з кожним днем. Це било кудись глибоко, по живому. Але Старк не міг по-іншому.

Тому він глибоко вдихнув і піднявся сходами, щоб знову вийти у світ, який припиняв своє існування.

___

– Як там Пітер?

Тоні виконував свій обов’язок день у день майже автоматично. Він розгрібав завали того, що раніше було дитячою лікарнею, а зараз перетворилося в мішанину із бетону, пилюки й людських тіл.

Вибух прогримів три тижні тому на півдні континенту, одначе труснуло так сильно, що знесло на чисто все від центра Мексики до півдня Колумбії. Далі ударна хвиля руйнувала будівлі й відбирала життя. Однак лишав шанс вижити. Саме таких щасливчиків шукав Тоні кожен день. Два континенти було зруйновано, перетворилися на хаос. Після вибуху піднялося цунамі й знесло тисячі життів з островів двох океанів, Венеція і ще десятки тисяч міст по всьому світу пішли під воду.

За одну ніч звичне життя перетворилося на пекло.

– Він ні про що не здогадується, – взагалі-то це брехня. Пітер бачив незвичайні сили, якими випромінення нагородило кожного, хто вижив. Однак хлопець точно не здогадувався, наскільки серйозні проблеми захопили світ. Тисячі мутантів потребували нового дому. Цим Старк забивав собі голову, щоб не думати про те, що станеться, коли дрони дослідять весь материк, коли вони з командою перевірять кожен підозрілий сигнал і впевняться, що врятували всіх, кого могли.

– Це не правильно, – Пеппер виплила звідкись збоку. Вона полинула до Тоні – прекрасна і легка, з голубим світлом, що огортало її на вигляд тонке тіло і тримало у повітрі.

– Пеппс, – перервав чоловік, однак вона не замовкла.

– Ти не зможеш тримати його під замком вічно. Те, що ти робиш – жахливо, – вона ковзнула вперед і подивилася з осудом. Старк знав, що вона збентежено кусала губи, однак цього не було видно через компактний респіратор, що дозволяв не відчувати запах тіл.

– Я відпущу його, коли ми полетимо на материк. Навіть якщо він захоче піти назавжди, відпущу, – вперто гаркнув чоловік. Від його люті поруч почала гнутися товста арматура.

– А він захоче піти, Тоні. А що буде, коли Стів про все дізнається, – залізна труба полетіла в жінку, але в останню мить Старк стримався і зміг зупинитися.

– Замовкни, – він відлетів трохи далі. – Хочеш, щоб я випустив його сюди? Хочеш побачити, як він побіжить відкопувати тітку і друзів з-під завалів? Вони ж всі померли. А зі Стівом я якось впораюсь, коли він повернеться із Колумбії. На цьому все, Пеппер.

Він залетів в дірку, спускаючись у підвал. Навколо досі було тихо.

– Ти не зможеш тримати його в кайданах вічно, Тоні, – повчально повторила жінка.

– П’ятнице, відключи зв’язок, – наказав чоловік замість відповіді.

___

– Ну ж бо, давай, – прошепотів хлопець, стискаючи метал до болю в пальцях. Він смикнув кільце на нозі, безрезультатно намагаючись звільнитися.

– Ти тільки завдаєш собі болю, милий, – він навіть не здригнувся. Коли Мей вперше з’явилася в перший тиждень його ув’язнення, хлопець підскочив на стелю і ледь стримав крик. Він подумав, що втратив глузд, однак, коли підібрався ближче і торкнувся тремтячою рукою, марево зникло, як і всі ілюзії, що він витворював.

Він сам не розумів, як у нього виходило. Під час чергової сварки зі Старком, коли той не випускав із кімнати й нічого не пояснював, Пітер розізлився, і навколо запалало полум’я. Він злякався ще більше, ніж через дивну поведінку містера Старка.

Проте час минув швидко. Поступово його ілюзії ставали відчутними на доторк, а тиждень тому Мей заговорила. До цього хлопець говорив сам до себе, щоб не збожеволіти, але тепер це вийшло на якийсь новий рівень.

– Я повинен втекти, – вперто прошепотів Пітер, але зупинився, коли тітка перехопила його руки.

– Тоні знову приніс тобі мазь. Скористайся. І поїж. Ти зовсім замучив себе голодом.

– Я не буду, – заперечив хлопець. – У мене є план. Я хочу піти, зрозуміти, що сталося. Чому Тоні став таким.

– Ти не повинен мучити себе, – Мей потягнулася до мазі, наче хотіла подати, однак ілюзії ніяк не впливали на інші предмети. Пітеру було цікаво, чи відчує інша людина дотики марева. Однак єдиним, кого він бачив – був Старк. А від нього хлопець приховував рівень своїх здібностей. Це теж було частиною плану.

– Все буде добре, Мей, ми скоро побачимось, – пообіцяв Паркер. Ілюзія востаннє посміхнулася і зникла.

Пітер врешті облишив спроби та впав на ліжко, приречено роздивляючись стелю. Він намагався, дуже довго намагався зрозуміти, що відбувається. Чому Тоні так вчинив. Чому змінив саркастичну посмішку на пустий вираз обличчя і тремтячі руки. І навіть абсолютна закоханість відступала, бо поведінці чоловіка не було жодних логічних пояснень.

Паркер закохався кілька років тому. Але це не допомагало змиритися з тим, що його утримували в кімнаті без вікон проти його волі. Від поведінки Тоні робилося дуже боляче. Пітер втомився бути зачиненим вдалині від родини й друзів, від сонячного проміння. Втомився, бо все це не закінчувалось.

Тоні приходив тричі на день і приносив їжу. Іноді їжа з’являлася сама на спеціальному ліфті. Вперше побачивши його, Пітер зрадів, однак ліфт був зроблений професіоналом – втекти через нього не було шансів.

Наступним кроком хлопець з’ясував, що ні в кімнаті, ні у ванній камер не було, бо П’ятниця однозначно реагувала б на його витівки раніше. Однак Тоні дізнавався про вибрики Пітера тільки тоді, коли приходив особисто.

Паркер глибоко задумався і проти волі задрімав, але навіть у темряві його внутрішній годинник спрацював прекрасно. Зараз він прилаштувався під приходи Тоні. Тільки так Пітер міг визначати час.

Хлопець скочив на ноги, вирішив, що настав час діяти. Він так довго чекав, давав чоловіку безліч шансів. Але той навіть не думав відпустити його. Пітер наче був іграшкою, собачкою, що можна закрити в комфортабельній кімнаті. Щоб під ноги не ліз. Хлопець відчував, що закоханість поступово змінялася ненавистю. Більше терпіти не можна. Треба діяти.

Він перевернув стіл з їжею однією рукою, граючись. Банка з маззю вціліла, однак хлопець кинув її в стіну, слідки за кількома вцілілими тарілками. Його вільна нога потребувала лікування, однак хлопець ігнорував біль. Старка чому тривожили його поранення. Тому хлопець вдихнув більше повітря і кинувся до стіни, врізався в неї боком з усіх сил. Плече і стегно запалало від болю, він впав на коліна і задихнувся. Ланцюг ображено задзвенів, натягуючись, але хлопець повторив ще кілька разів і знесилено впав на ліжко. Останнього разу він відчутно приклався обличчям, і тепер тепла кров текла по обличчю, плутаючись в кучерявому волоссі.

Тіло горіло, але Пітер це ігнорував. Хотілося, щоб Мей з’явилася і втішила, але хлопець стримався. Тоні може з’явитися у будь-який момент, а він не повинен знати про ілюзії. В потрібний момент Пітер збирався використати їх, щоб переграти чоловіка.

Тоні з’явився за десять хвилин. Пітер цей час мучився від болю і дихав, зціпивши зуби. Здавалося, що він перестарався і щось собі зламав. Однак сумніви зникли, коли відчинилися двері.

Тоні як завжди відчинив двері, але завмер на порозі. Пітер не розплющував очі, але покращений слух іноді заміняв очі.

– Піте! – шоковано скрикнув чоловік. Таця приземлилася на підлогу, тарілки затремтіли, але не перевернулися. Чоловік підбіг до ліжка, обминаючи перевернутий стіл і битий посуд. Пітер розплющив одне око. Голова гуділа, а тіло нило. – Що ти наробив?

Чоловік обережно торкнувся розбитого обличчя, обмацав забите плече і бік, що однозначно вкриється синцями.

– Я ж сказав… – хлопець зупинився і головно ковтнув. Було тяжко говорити й дихати. – Сказав, що не лишуся тут. Краще вб’ю себе.

– Боже, Пітере, – прошепотів Тоні та відсахнувся. Він вибіг з кімнати, не забувши зачинити за собою двері навіть в такий момент.

Коли Тоні повернувся, Пітер якось продер очі. Старк перелякався – рухався рвучко, а руки тремтіли ще сильніше.

– Не чіпай! – Пітер відсахнувся й одразу пошкодував, бо в голові загуділо.

– Гей, я просто хочу допомогти, – обережно попросив чоловік. Він розгорнув аптечку і начепив окуляри з вбудованим штучним інтелектом.

– Ні! Мені не потрібна допомога! Тільки якщо ти не збираєшся мене відпустити.

– Отже, думаєш, що зможеш мною маніпулювати? – нахмурився Старк. Пітера раптом притисло до ліжка важкою силою. Він спробував ворухнутися, але Тоні тільки вишкірився, коли відчув слабкий спротив.

– Я тебе ненавиджу! – прохрипів хлопець. Від спротиву біль тільки посилився. Старк не відреагував і почав обробляти рани. Пітеру хотілося застосувати сили у відповідь, але він стримав ілюзії в собі. Хлопець лежав і ковтав сльози, доки теплі руки змивали з нього кров, обробляли синці й замотували бинтами.

– Я тобі вірив, – видавив він, перемішуючи слова з тихим плачем, задихаючись від болю. – Я тебе навіть любив. Доки ти не… – він заридав голосніше і сховав обличчя в подушку, бо Тоні ослабив хватку і здивовано подивився в розбите заплакане обличчя. Шкода, Пітер не міг зазирнути Старку в очі тоді. Щоб, що чоловік не настільки холодний і відсторонений, яким хотів здаватися.

___

З вибрику Пітера минуло кілька днів. Ту ніч Тоні провів біля його ліжка: слухав тихе дихання і дивився в темноту.

Пітер собі нашкодив. Пітер, можна сказати, побив себе. Через нього. Старк сидів на підлозі та уявляв, як хлопець розбиває своє тіло об стіни, тільки щоб переконати, як серйозно налаштований. До цього Тоні боявся, що втратить Пітера, якщо той побачить, на що перетворився їхній світ. Але тепер з’явився новий страх – втратити Пітера, намагаючись втримати його в безпеці.

Наступного дня Старк приходив до хлопця вдвічі частіше. Пітер не помічав, бо міцно спав. Тіло потребувала спокою, щоб відновитися.

Тоні хотів впасти хлопцю в ноги та благати ніколи не шкодити собі. Однак він тільки видавив погрозу, що забере у нього останні свободи, якщо Пітер зробить так ще раз.

Паркер вперто його проігнорував. І ось вже четвертий день мовчав та не дивився в бік чоловіка. Після того, як сам зізнався в коханні.

Ні, зізнався, що любив.

Сказав і наче холодною водою Старка облив. Одразу пояснив все метушливому Тоні, і той зрозумів почуття, що змушувало ховати хлопця від сторонніх очей і труситись над кожним вдихом, тільки б захистити та вбезпечити.

Ці дні Старк розривався від моральних мук, не підозрюючи, що його чекає, коли він знову зайшов в знайому кімнату.

Перше, що помітив Тоні – Пітер не читав, не читав щось за столом, не чекав на нього біля дверей.

– Пітере, – звично привітався він, але не отримав відповіді. Він наблизився, роззираючись в повній темряві, і одразу впустив тацю зі слабких рук. Паркер лежав серед ліжка, скривавлений, і дивився пустими очима в стелю. У порізаних пальцях лежав шматок дзеркала, яким хлопець… розрізав собі горло.

– Ні, – прошепотів Тоні.

Він кинувся до ліжка, сів поруч з тілом і тремтячими руками спробував знайти пульс. Зап’ястки були занадто холодними.

– Ні, – майже проскиглив він, трусячи хлопця за плечі та вимащуючись у крові, – будь ласка, Пітере, ні. Прокинься. Ну ж бо, прокинься! – чоловік завмер, вдивляючись у мертве обличчя, і відчув, як непрохані сльози виступають на очі.

Пітер лежав перед ним. Мертвий. Його стараннями. Вирвався з полону, яким Тоні намагався його вберегти.

– Пітере, – жалібно погукав він. Старк молився, щоб це було нічним кошмаром, щоб Пітер виявився живим. Хай навіть ненавидить Старка до зірок перед очима, він витримає.

Тоні молився, хоча знав, що це не допоможе.

Але його почули. Бо в наступну секунду марево щезло, розчинилося, ліжко спорожніло, зникла кров, зникло тіло.

Тоні завмер, шоковано роздивляючись свої руки. Портьєра ворухнулася. Пітер, заплаканий, згорблений, але живий Пітер, нерішуче вийшов і завмер з іншого боку ліжка.

Старку знадобився час, щоб отямитися і зрозуміти, що сталося. Паркер. Живий. Лише ілюзія. Обман. Боже.

– Паркере, – чи то крикнув, чи то прогарчав чоловік і звівся на ноги. – Думаєш, це смішно? – Тоні миттєво розізлився і підлетів до хлопця, навис над ним. Пітера раптом притисло до стіни невидимою силою, розп’яло, наче жука.

– Ні, – заперечив хлопець з останніх сил. – Мені боляче.

– Мені теж, – занадто щиро видав чоловік і зазирнув у очі, наблизився. – Як ти взагалі до такого додумався?

– Я хочу додому, – прошепотів хлопець, бо повітря не лишилося. Сила Тоні наче видавила повітря з його легенів. – Я не можу… дихати.

Тоні дивився та довго не відпускав. Пітер сховав очі. По щоках покотилися сльози. Він думав, що Старк облишить його повільно задихатися. Але чоловік раптом послабив натиск. Пітер відліпився від стіни й глибоко вдихнув, але раптом знову вперся спиною в стіну. Цього разу до нього притислося матеріальне тіло.

Тоні був гарячим, його трусило від злості та страху. Пітер здивувався і вперся чоловіку в груди руками. А потім кисень знову закінчився. Бо Старк поцілував його голодно і владно, обійняв так сильно, наче не збирався відпускати ніколи. І Пітер, змучений за дні в кімнаті, раніше мріяв відштовхнути Старка якомога далі, показати, як сильно ненавидить.

Але після того, як чоловік затремтів і злякався, коли побачив його мертвим, Пітер не міг стриматися, відповів і підкорився, дозволив собі розчинитися в поцілунку. Тільки б не думати, на що перетворилося його життя. Тільки б не згадувати, що Тоні з ним зробив.

Поцілунок припинився, і Старк відступив, відвернувся, закрився. Пітер так і залишився біля стіни, шоковано дихаючи.

– Тому ви тримаєте мене тут? – спитав він тремтячим голосом. Пальцями торкнувся губ, відчуваючи смак Тоні. Чоловік на секунду напружився ще сильніше і глянув на нього ображено.

– Там нічого не лишилося, Пітере. Материк зруйновано. Там тільки руїни та трупи, – він майже не думав, що говорить.

– Що? – перепитав Паркер, в голосі почулись істеричні нотки. – Що ти мелеш?..

– Це правда, Пітере. Коли я дізнався, то полетів до тебе додому. Потім в університет. Ти лежав поранений на Базі, це тебе і врятувало.

Пітер завмер на місці, наче втратив можливість чути та обробляти інформацію. Він хотів щось спитати, але замовк і почав часто моргати, щоб стримати сльози.

– Я хочу впевнитися… хочу додому, – його голос тремтів.

– П’ятнице, вікно, – коротко наказав Старк. Холод поселився всередині, він без жалю різав правду і забув про почуття Пітера. – Річ у тому, хлопче, що ми зараз над Вашингтоном. Десь поруч з Сіетлом.

Пітер прилип до вікна. В нього перехопило подих. Боже, виявляється, весь цей час вони летіли.

– Ми ж на Базі? – він на мить забув про все від здивування, – вона що, летить?

– Тільки її частина. Коли проєктував, і не думав, що знадобиться. Подивися туди, Пітере, це не той світ, що ти знав.

Вони пролітали над лісом, точніше над тим, що від нього лишилося. Зламані дерева перетворилися на величезний бурелом.

– Ми шукаємо тих, хто вижив. Ті, кому пощастило, теж отримали сили. Такі самі, якими ти влаштував мені спектакль. Ми впевнимось, що забрали всіх і покинемо материк. Полетимо в Європу, команда поки не вирішила куди. Але ти можеш полетіти раніше. Ми приземлимося зранку. Ти вільний, Пітере. Я не тримаю тебе більше. І не збирався тримати завжди. Не хотів, щоб ти бачив те, що бачив я, – Пітер не пам’ятав, коли чоловік пішов. В яку мить ланцюг щез з його ноги.

Паркер не зміг відійти від вікна. Пейзажі змінювались, але все залишалось таким самим зруйнованим. Кілька разів знизу пропливли колишні міста. Зруйновані, затоплені, спалені, безлюдні.

Він би простояв цілий день, давлячись сльозами, роздивляючись те, що лишилося від звичного світу. Стояв, доки м’які доторки не відволікли.

– Милий, – Пітер розвернувся і схлипнув. Зір затуманили сльози, але тітка Мей нікуди не щезла.

– Мей, – він кинувся в її обійми. – Мей!

– Тихо, милий. Не плач.

– Тоні сказав, що ти… – він обійняв її міцніше.

– Я знаю, Пітере. Думаю, він має рацію. Ти сам здогадувався, коли тебе зачинили тут, але не хотів вірити.

Хлопець нічого не відповів, бо був зайнятий голосними риданнями. Пітер так боявся, що марево зникне, але Мей залишалася поруч.

– Що мені тепер робити? – відчайдушно спитав він.

– Я не знаю, милий. Старк дав тобі вибір.

– Він утримував мене тут майже місяць, – він відступив і потер мокрі очі, – а потім поцілував, наче я йому потрібен.

– Милий, він обрав найгірший спосіб, щоб потурбуватися про тебе.

– Ти на чиєму боці взагалі? – набурмосився хлопець і завісив вікно, щоб не бачити зруйнованого світу.

– Я лише голос у твоїй голові, Піте. Ти сперечаєшся сам із собою, – Паркер фиркнув і сів на ліжко.

– Я хочу поспати. Ти будеш поряд? – якось по-дитячому спитав він.

– Завжди, милий. Завжди.

___

Зранку вони приземлилися на полі для гольфу. Пітер чекав, що Тоні прийде. Не дочекався. Після сніданку, який доставив ліфт, з ним заговорила П’ятниця.

– Ви можете полетіти на материк за годину, Пітере. Містер Старк питає, чи полетите ви?

Пітер одразу погодився. І завмер біля вікна, розмірковуючи, чому він не йде. Тоні вчинив… жахливо. Старк тримав його в полоні, не дав вибору. Три тижні. Стільки знадобилося, що зрозуміти, що Пітер здатен вирішувати сам за себе. І як після цього він міг лишитися поруч?

Хлопець пропустив відліт. Стояв посеред своєї колишньої камери. Він так хотів вирватися, але, коли двері розчахнулися настіж, виявилося, що йти нікуди. Дому більше не було. Не було Мей. Не було друзів. Був тільки костюм десь нагорі в його кімнаті, суперсили й… Тоні. На щастя чи на жаль.

Звуки кроків змусили хлопця зреагувати мимоволі. Він застрибнув на стелю і навіть не зрозумів, як використав силу, щоб сховатися, як хамелеон. Він не був впевнений, що вийде. Але візитер так його і не помітив.

Це був Тоні. Він завмер на порозі, наче не наважувався зайти, оглядав кімнату і глибоко дихав. Пітер напружився, він чекав, що його помітять. Але Тоні подивився повз і нарешті наважився зайти. Він підійшов до столу, проглянув папери. Пітер іноді розважав себе тим, що витрачав чорнила, вирішував приклади, які сам і вигадував, малював якісь карлючки. Тоні продивився це і нахмурився сильніше.

Після столу він підійшов до ліжка. Пітер спостерігав за ним, серце вискакувало з грудей. Тоні присів на м’яті простирадла, погладив їх тремтячими руками. Хлопець не встиг здивуватися, бо Старк ліг на ліжко, обійняв подушку і глибоко зітхнув. Від шоку Пітер розгубив свої сили, але чоловік більше не рухався, завмер на ліжку. Вдихав його запах.

Пітер не знав, скільки просидів на стелі. Він вже почав почуватися незатишно, бо сидів вниз головою. Доки кроки не залунали знову. Хлопець спробував сховатися. Але Пеппер з’явився швидше.

– Тоні? – здивовано спитала жінка. Перед нею відкрилась ця дивна картина. – А що з Пітером?

– Він полетів, – вбито відповів Старк і відірвався від подушки. Він повернувся до Пеппер. – Він полетів. Ти мала рацію. Я мудак, і він втік від мене, як тільки зміг.

Паркера пересмикнуло від гіркоти, що ховалася в його словах. Пеппер подивилась на хлопця мигцем, щоб не привертати до нього уваги.

– Ти зачинив його в кімнаті, Тоні.

– Я думав, що він слабкий. Що він не впорається. Але це я слабкий. Робив так, як зручно мені, – прошепотів чоловік і глибоко вдихнув.

– Мені шкода, Тоні, – м’яко запевнила Пеппер і обережно наблизилась. – Можливо, мине час, і він знову тобі довіриться.

– Він полетів, Пеппер. Я більше ніколи не втручатимусь у його життя, – чоловік знову сховався за подушкою. – Облиш мене.

Пеппер співчутливо погладила чоловіка по спині та встала, подивилася на Пітера під стелею дивно і пішла.

Паркер закам’янів, серце так голосно билося в грудях, наче хотіло вискочити назустріч Тоні. Пітер завис там, вниз головою, і не уявляв, що робити. Аргументи «за» і «проти» крутилися в його голові. Але час закінчився – бо чоловік рвучко сів на ліжку і люто відкинув подушку геть. Пітер тихо зістрибнув на підлогу за його спиною і втупився в опущені плечі та тремтячі руки.

– Мені шкода, хлопче, – чоловік досі його не помітив – дивився перед собою в порожнечу. Від його жалібного голосу у Пітера щось всередині стислося. Він обережно сів на ліжко позаду і випрямив спину. Тоні почув його, напружився й обережно зиркнув через плече.

– Знову ілюзії? – втомлено спитав він.

– Ні, лише я, – Старк повернувся і просканував його уважним поглядом.

– Ти сказав, що полетиш, – Тоні видавлював із себе слова.

– Спізнився, – стенув плечима Пітер і підвівся. – Я у свою кімнату. Сподіваюся, вона входить у твій чарівний килимок? І сподіваюсь, мій костюм десь там.

– Пітере, – погукав Тоні, він наче тільки втямив, що все по-справжньому, і спробував перехопити його руку. Паркер відскочив, наче доторки обпалювали. Старк завмер і кілька разів моргнув, обдумуючи щось. А потім наче зменшився під настороженим поглядом.

– Я можу якось… заслужити твою довіру? – спитав він слабким голосом, наче не сподівався. Пітер вийшов з кімнати.

___

Паркер не пробачив його за три дні, за тиждень чи два. Тоні довелось звикнути до Пітера поруч з померлими, Пітера серед руїн, Пітера в істериці. Довелось виходити розгрібати завали та переживати не лише за себе.

Іноді хотілося повернути все, як було, але Пітер вибухав кожен раз, коли Старк намагався обмежити його. Довелось змиритись після довгих скандалів. Пеппер ледь витримувала їхні сварки, але постійно ставала на бік Пітера. Тоні постійно називав її зрадницею.

Старк дуже хвилювався. Спав в кімнаті, де колись тримав Пітера, обережно стежив і задихався від бажання доторкнутися. Він марив їхнім єдиним поцілунком, але не дозволяв собі нічого зайвого, щоб більше не стикатися з гнівом і острахом.

Пітер, здавалось, готовий тримати дистанцію вічно.

Пошуки тривали ще майже місяць. Тоні так радів, коли виходив перевіряти останню точку перед відльотом на материк. Одначе, як на зло, все пішло шкереберть.

Вони знайшли людей. Це було чудом, бо минуло забагато часу. Однак, коли з-під завалів покликали дитячі голоси, матюкнувся навіть Пітер.

Тоні погано пам’ятав, як все сталося. Він не зрозумів, як сам опинився під завалом, утримуючи купу каміння, що могла розчавити його, варто лише втратити концентрацію. Його відкопували довго. Тоні жахливо втомився, костюм розвалився на частини. На борт він піднявся накульгуючи й важко дихаючи.

У мед блоці на нього витратили купу часу. Вони вже летіли над океаном, коли Тоні відпустили поспати. Ноги самі привели його в ту саму кімнату. Однак замість дрібничок і ледь чутного запаху, в кімнаті його чекав сам Пітер: втомлений, похмурий і скуйовджений.

– Ностальгуєш? – спитав хлопець зі звинуваченням. Старк втомлено впав на ліжко і відвернувся.

– Мені тут краще спиться, – він заплющив очі. Від ліків хотілося спати, але Тоні боровся зі сном. Бо Пітер несподівано не пішов, а влаштувався поряд і обережно погладив по спині. Чоловіку не вистачило сил здивуватися.

– Може, я помер під тим завалом? – здивовано спитав він і повернувся на спину, зиркнувши на Пітера сонним поглядом.

– Ти тримав мене тут майже місяць, – беззахисно видав Пітер. – Це було не круто. І про це важко забути. Але потім… зараз ти не зачиняєш мене ніде, хоча більшість моїх рішень тобі не подобаються. І я думаю, що можу змінити своє ставлення. З часом.

Тоні підняв голову і втупився у великі карі очі, що дивилися на нього, наче чекали вироку. Старк не підібрав гарних фраз, він обережно нахилився і поцілував Пітера в щоку. Хлопець розчервонівся.

– Дякую, – прошепотів він і посміхнувся. Пітер кивнув і віддзеркалив посмішку.

Старк поступово піддався сну. Хлопець теж скрутився поруч, підліз Тоні під руку.

Коли Пітер метушився під боком, Тоні неймовірно зрадів, що більше не доводилось чути брязкіт ланцюгів.