Тремтливі пальці рвучко зіжмакали тканину ковдри. Я ненавидів її білий колір, що ніби означав мою капітуляцію. Неначе я здався, склав руки, нічого більше не міг вдіяти. В носі пекло, чи то від сліз, чи то від блювотного смороду спиртового санітайзера, яким тхнула кімната. Легені судомило від кожного вдиху. Повітря було щільним та затхлим. Вікна заставлені шматами фанери чи заліплені газетами - не відчинялися. Це тиснуло на мене.
Я втомлено вдихнув, шкіра намокла під черговою сльозою. Щоки та очі горіли. Я взяв його прохолодну руку і стиснув. Тьмяне освітлення настільної лампи заколисувало мене. Я вкотре протер набрякле обличчя рукавом толстовки, і відкинувся на стільці. Погляд кружляв жовтими розводами на стелі. Я би так і заснув, якщо б не працював на складі у другу зміну.
Ще ніколи я не був так близько до того, щоб покинути все.
Я випростався і знову схилив голову до папірця на моїх колінах. Чорнила вже, здається, потьмяніли від того, скільки разів я читав написане ними. Горло стисло від нападу істерики. З болем я проковтнув цей ком, як і всі попередні. Мені несила було знову читати діагноз та ціну подальшого лікування, від кількості цифр в голові паморочилося. Я відкинув листок на пошарпану тумбу поряд. Заховав обличчя в долонях.
Я не зможу. Навіть маючи дві роботи, я не сплачу всі борги. Навіть якщо вдасться знайти ще одну, мені не стане сил.
Невже це кінець?
Я більше не стримував ридань. Не лишилося причин. Для мене все було скінчено. Мій дорогоцінний старший брат… Він загине. Я не здатен врятувати його, я більше не можу бути сильним. Куди поділися мої крила? Чому я не маю змоги знову злетіти високо над видноколом? Хоча б підвестися і йти далі? Я відчуваю тільки своє тотальне падіння. З кожним кроком все нижче і нижче. Якщо мій брат зникне, я розіб’юся…
Я впав на коліна перед ліжком, перекинувши стілець. Стінами кімнати застрибала примарна луна моїх схлипувань. Я був зломленим, хворим до самих кісток. Душа розкололася на шмаття. Точніше те, що від неї залишилося. Сенс життя меркнув у моїх очах. Час до зміни спливав, але я більше не бачив причин йти хоча б на одну зі своїх робот. Тому я просто притулився лобом до руки брата і сидів. Поступово на місце пекучого відчаю прийшла холодна зморена приреченість. Втома все більше насідала на набряклі повіки, з кожною хвилиною тримати їх розплющеними ставало дедалі складнішим завданням.
Вже в напів сні кінчика вуха торкнувся скриплячий звук відкриття дверей. Медсестра? Я був занадто змученим, щоб підвести голову та сфокусувати погляд. Кроки були обережними і стишеними. Я ледве розрізняв їх крізь шум крові та лінивий стукіт серця у власних вухах. Я щиро сподівався, що, побачивши мій стан, медсестра не вижене мене. Ноги відмовлялися реагувати, я ледве відчував їх. Єдине, чого я хотів у той момент – спати.
Мого плеча обережно торкнулася рука, я не поворухнувся. Але цей жест… Він розігнав у мені хвилю дежавю, був занадто знайомим, лагідним. Хіба хтось з персоналу нелегальної лікарні торкався би мене так?
-
Чон Юнхо, що сталося із твоїм світлом?
Шкірою побігли сироти. Хтось присів збоку від мене, все ще погладжуючи по плечу. З-під закритих повік покотилися сльози. Невже це справді він? Я розплющив очі, але не побачив нічого окрім вологого мережива. Ще раз зморгнув солені пекучі сльози. Голова підвелася сама собою. Це не могло бути правдою, певно, мої очі брехали мені…
Переді мною сидів Кім Хонджун. Такий же маленький і задумливий, яким я пам’ятав його. В голову вдарили спогади, я знову впустив голову на білу ковдру і заридав. Багато чого, про що я жалів і з чим не міг змиритися, вилізло на поверхню в той момент. Вся скорбота, пітьма, що її я притлумляв у собі стільки років… Вони зжирали мою душу знову. В мене не було сил тримати себе в руках, я занадто втомився. Занадто хворий і безпорадний.
Поки я знову і знову переживав свій внутрішній біль, Хонджун підсів і притиснувся ближче. Я так давно не відчував його обережних обіймів. Це був його особистий спосіб підтримати, коли боляче. По-справжньому дорогоцінний…
Поступово я заспокоювався, і Хонджун пробував втягнути мене в якусь легку розмову. Виходило непогано: ми поговорили про травневі грози, які обіцяли початися зі дня на день, та подорожчання продуктів, що чекало на бідні райони в наступному році. Звичайні пересічні теми. І вони впоралися із своїм призначенням, я все ще почувався як вижатий лимон, але вже хоча б не бився в істериці.
Запала тиша. Вона не була незручна чи важка, я знав, що Хонджун замовк не просто так. Ця пауза потрібна мені, щоб перевести дихання. Я роздивлявся чіткий задумливий профіль, власник якого терпляче чекав, поки я зберуся до купи. Мій найкращий друг, мрійливий хлопчик, без пам’яті закоханий у пшеничне поле на окраїні лісу… Він прийшов з минулого не просто так.
-
Ти… хотів про щось поговорити зі мною? – Звук власного голосу відштовхнув мене. Хрипкий і стишений, він більше походив на шурхіт пакета.
Хонджун важко видихнув і підвів погляд до стелі.
-
Багато чого чекає на свій час, щоб бути розказаним. Я хочу обговорити з тобою безліч речей. Все ж, ми не бачилися п’ять років… - Куточка губ Хонджуна торкнулася слабка посмішка спогадів. Я дивився на нього, як зачарований, вбирав у себе кожну деталь, як зовсім нову, незнану. – Але не на часі. Спочатку, що з твоїм братом?
В роті пересохло, губи зрадницьки затремтіли. Я був близький до того, щоб знову поринути в емоції, але наявність такого знайомого тепла поряд заспокоювала мене. Я нарешті міг поділитися з кимось своїм болем.
-
Мені… Йому потрібні гроші. Всі ці роки я існую заради нього, в намаганнях врятувати життя. Але… Нічого не стає краще, як би я не пнувся зі шкіри. З кожним роком рахунки за лікування все більші, і жодна з програм не дає гарантії на одужання. – Горло зсудомило. Я проковтнув жорсткий ком і змусив себе говорити далі. – Я в боргах… І цього разу чек на ліки вийшов дорожчим за всі попередні разом взяті. Все скінчено, не залишилося сенсу на щось сподіватися. Я не зможу.
Я закусив губу і відчув, як камінь на моїй душі вкривається тріщинками. Вперше за багато років я мав змогу комусь відкрити душу, не стримуватися, просто поділитися своїми хвилюваннями та болем. Легені наповнилися затхлим повітрям та стиснулися, коли в них не стало більше місця. Полегшення полилося на мене, як теплий душ. Я потер обличчя прохолодними долонями.
Хонджун мовчав. Я і не чекав від нього чогось окрім стриманого кивка та теплої посмішки в якості підтримки. Але я був би вдячний і за це, навіть просто за можливість виговоритися. Туго натягнутий ремінь стресу та втоми всередині мене нарешті послабився.
-
Я допоможу тобі оплатити всі рахунки на лікування брата.
Я не одразу зрозумів, що сказав Хонджун. Очі поступово розширялися, в мене перехопило подих. Я кинув тремтливий погляд на друга і зустрівся з його стриманим виразом обличчя.
Він дивився так холодно, надійно. Хонджун точно знав, що запропонує мені, коли я розповім свою історію. Він спланував це? Мені було байдуже. Він допоможе мені врятувати брата…
Втома вимилася з моєї голови хвилею адреналіна. Від аномально частого дихання легені заболіли. Я притулив долоню до рота, прикрив очі, щоб голова не йшла обертом. Раптом я подумав, що мені почулося, і затремтів. Ні, все точно не може бути так, в мене слухові галюцинації від втоми? Я не міг думати, не розумів, де реальність, а де підступні жарти моєї свідомості. Здавалося, що божевілля сидить на шиї, готове в будь-яку секунду розтрощити мій мозок, перетворити його на ганчір’я.
Невеличка рука лягла на мої плечі. Я відчув тепло, що було зовсім близько. Я схопився за рятувальний круг, за єдину нитку світла, до якої міг дотягнутися. Розплющив очі. Морок відступив, дихання вирівнялося. Я знову глянув на Хонджуна, що міцно обіймав мене, попри свою нелюбов до торкань.
-
Я допоможу тобі із лікуванням та боргами. Я працюю з тими, хто може поставити твого брата на ноги за декілька місяців. Але я попрошу дещо взамін. – Я всотував інформацію, як губка, і був готовий до будь-якої ціни, що мені назве Хонджун. – Ти допоможеш мені зібрати нас всіх разом.
***
Життя.
Життя – найцінніше і найхимерніше, що ми маємо від народження. Коли мати носить нас в утробі, вона не запитує, чи хочемо ми жити в цьому жорстокому, отруєному людським лицемірством, світі. Врешті решт ми народжуємося, зростаємо, боремося і складаємо зброю. Міцнішаємо духовно і фізично, виживаємо. І саме тоді постає головне питання, в яке чолом, як в бетонний мур, билися тисячі філософів. Звісно, коли вони ще існували. Тож, в чому сенс? Ми народжуємося, все життя вигризаємо собі місце в цьому чужому світі, щоб все одно померти. Навіщо тоді жити?
Я ніколи не жив для себе. Ніколи не думав про те, чим би займався, якби мій брат не хворів. Вже багато років я був його єдиним шансом. Більше в нас нікого не залишилося. Він міг розраховувати тільки на мене, а я ніколи не був готовий до такого життя. На це мій брат певно би із чистою широкою посмішкою сказав, що я занадто багато беру на себе. І це була правда.
Я народився у Стріктленді, Джиха був моєю кровною домівкою. Батьки померли давно, я майже не пам’ятаю нічого про них. Змалечку зі мною був лише брат. Він годував, одягав, вчив, захищав мене. На всіх плівкових потьмянілих спогадах завжди поряд сяяла худорлява фігура брата. Він навчив мене бути тим, хто я є, зберігати своє світло, навіть коли все котиться під три чорти. Став моїм найціннішим скарбом. Але… за все дороге душі колись доводиться платити велику ціну. Такі правила цього світу.
Моя єдина опора почала хилитися, коли мені було, мабуть, одинадцять. У брата стався перший серйозний епілептичний напад. Світ в моїх дитячих невинних очах надколовся, коли я повернувся з прогулянки в той день… Брата судомило та викручувало на підлозі, поки я закляк на місці. Вперше в житті пазурі страху вп’ялися так глибоко в мою плоть. Я не думав, не дихав, не бачив і не чув. Безпорадний хлопчисько. Що я міг? І що я можу зараз? Я так і не зміг вирватися із пастки страху того дня, навіть через десять років в мені досі сидить лише перелякана безсила дитина.
Я жалюгідний. Моє життя нікчемне. Честь і чесність, шляхетність і піднесеність, яким мене вчив брат… Я зрадив це все. Я впав нижче будь-якого існуючого дна, закопав свою самоповагу та честь глибоко в землю. Я був готовий майже на все, щоб заробити гроші. Кожного дня, на кожній зі своїх робіт я падав все нижче. Стелився перед своїми роботодавцями. І ненавидів себе за це.
Брат завжди казав мені, коли я був дитиною: «Який би шлях ти не обрав, ти будеш міцним і сильним, як гора, поки не зраджуєш собі». Здається, я занадто часто плакав після чергового пекельного робочого дня, згадуючи цю фразу.
Хто я такий? Чи залишилися для мене ще хоч якісь принципи, високі переконання, чесноти? Як чорнила під покровом важких сліз, вони розпливлися, спотворилися, і, врешті-решт, зникли.
На мою першу роботу я влаштувався у шістнадцять, працював на ній понад два роки. Це було казино. Прибиральник в підпільному казино. Звичайний пересічний хлопчик-попелюшка. Ця праця була важка і майже неоплачувана. І незаконна. Ніхто з нижчого персоналу не мав майже ніяких прав. Я зазнавав знущань кожного дня, години та хвилини, і не міг навіть заїкнутися про це за межами казино. Простіше було одразу затягнути зашморг на шиї. Наглядачі були жорстокими і підступними, розважалися, спостерігаючи за нашими помилками і караючи за них. Точніше сказати, караючи за все підряд. Будь-яка непокора, неналежно виконана робота, підведена голова та подих не в ту сторону означали чергові побої. Я завжди повз додому, думаючи, що ще один крок вперед, і я надломлюся остаточно, забиті частини тіла просто розсипляться, із звичайних садн хлине пекуча кров. І я залишуся лежати на самоті серед холодною нічної вулиці, чекаючи на свій останній світанок, який ніколи не настане.
Найскладнішою травмою за весь час праці в казино був перелом ребра. Але навіть бандаж три тижні підряд не здавався таким моторошним у зрівнянні із іграми власного розуму. Сам Всесвіт навряд чи знає, що відбувалося в моїй голові під час всіх цих тортур, але… З часом я пристосувався. Точно вираховував, коли і за що міг отримати покарання. І це було так лячно… Поки інших попелюшок лупцювали за кожен вдих, я рахував ймовірності, хвилини, визначав настрій контролерів і міг оперувати цими відомостями. Ніби вовк в овечій шкурі, я був загадкою сам для себе. Спостерігав, діяв перевірено, виконував працю ідеально, чим все більше став занепокоювати своїх наглядачів. В той період життя я пізнав найцинічнішу та найхитрішу частину себе. Врешті-решт я опинився на килимі перед вищим керівництвом. Власники казино особисто пропонували мені підвищення. Довго роздумувати не прийшлося, тому що це була не дружня пропозиція.
З тих пір я дістав посаду круп’є. Я вправно працював із картами, дурив та ошукував людей і отримував за це непогану зарплату. Я був останнім покидьком, зухвалим дурнем. Мій дохід міг покрити борги, пов’язані із лікуванням брата. Надія розпалялася в мені, я йшов забирати в людей останні гроші із посмішкою на обличчі. І за це дістав дуже жорстокий влучний копняк від долі.
Ускладнення, нові рахунки, величезні цифри та докучливі борги. Грошей з казино стало бракувати. Тоді я вперше відчув себе зрадженим. Чому Всесвіт так обходився зі мною? Що я зробив, невже я заслуговував на такі тортури?… Але всі відповіді щільними плямами чорніли на моїх руках. Я шахрай, лицемір і зрадник. Моє життя отруєне, тож чому я чекаю прихильності долі?
Я був розбитий, не знав куди подіти себе і своє лихо. Плакав і пив, викидав останні гроші на алкоголь. Рідкісний дурень. Я марно витрачав такі дорогоцінні кошти, але ще одна ніч у тверезому розумі та пекучих сльозах здавалася кінцем. Божевілля холонуло в жилах, ковзало судинами туди-сюди, готове зжерти мене, тож я прийняв рішення накидатися як школяр і поринути в мертвий важкий сон до самого ранку. Саме в такому стані мене знайшов він.
Бліда пляма в класичному чорному костюмі підсіла поряд за барну стійку. В той момент я глушив п’ятий чи шостий шот підряд, тому навіть не помітив його. Подряпана дерев’яна стійка під руками здавалася плюшевою, в голові була лише важка приємна порожнеча. Саме в момент, коли я збирався на хвилинку прилягти, чоловік заговорив до мене. Я не пам’ятаю, що саме він казав, але його голос відштовхнув мене: був занадто штучним, ніби синтезованим із всіх чоловічих голосів, що я колись чув, посередній, глухий та сірий. Як білий шум. Бажання відповідати було на нулі, але чоловік все ж вивів мене на якусь розмову. Зранку я спромігся згадати лише його ім’я(чи це була радше кличка) – Хантер. Я геть не пам’ятав, про що ми говорили, обличчя цього Хантера все ще було лише непевною плямою для мене. Але, мабуть, цей чорно-білий чоловік надто зацікавився моїми п’яними балачками. В кармані джинсовки я знайшов записку, в якій педантичним почерком було виведено: «Юнхо, я чекатиму на тебе в третьому провулку біля бару о шостій вечора. Ти казав, що тобі потрібна робота з доброю платнею. Я можу допомогти.»
Сказати, що я прожогом нісся в той провулок – нічого не сказати. Я бачив в цьому чоловікові свій рятівний круг, посмішку долі. І не міг не скористатися такою вдачею. «Байдуже, яку працю запропонує Хантер, він не виглядає як той, що платив би копійки за непосильний труд» - думав я по дорозі в домовлене місце. В спину били перші поштовхи весняного вітру, і я розцінював їх як знак. Все навколо підштовхувало мене на цю зустріч.
Яким же ж я був бовдуром в той момент.
Через схвильованість та емоційне збудження я прибіг у провулок на десять хвилин раніше. Рот розкрився в німому запитанні, коли серед дерев’яних ящиків і кеглів пильні очі вихопили знайому постать в костюмі. Чоловік обернувся, пухкі гарні губи сіпнулися в аристократичній посмішці. Хантер виявився високим підтягнутим парубком, не дуже старшим за мене самого, він мав таке само чорне вільно вкладене волосся, округлу форму обличчя та хворобливо блідий колір шкіри. Голова вихопила думку, що ми майже однакові, але все ж такі різні й далекі. Хантер ступив крок до мене, я схилив голову в легкому поклоні.
-
Вітаю. Ти зарано, Юнхо.
Шкірою пішли сироти від ненатуральності тембру його голосу. Цей чоловік ніби зійшов з глянцевої обкладинки журналу і згенерував собі голос зі всіх звуків, що вихопив навколо. Попри свої думки, я дружелюбно посміхнувся та кивнув.
Хантер зав’язав якусь нейтральну розмову, щоб я міг звикнути та пристосуватися. Все ж, у моєму тверезому розумі я бачив його вперше. Ми швидко знайшли спільні теми, що було доволі дивовижно. Через майже десять хвилин, я нарешті спитав те, за чим прийшов:
-
В записці ти написав про роботу. Наразі я дуже потребую грошей, тож… Що там за праця?
Хантер чарівно посміхнувся, але у погляді чорних очей палахкотіла зловісна хитрість. Шкірою знову прокотилися мурашки. Цей парубок був моторошним, небезпечним. На що я успішно заплющив очі, як останній недоумок. І куди тільки поділася моя здатність до аналізу…
-
Ох, Юнхо, все дуже просто! Роботодавці платять тисячі майже за нічого. Я можу запевнити тебе, бо я такий само робітник, як і ти незабаром. – Очі Хантера сяяли лихом, я відчував це, але все ж таки кивнув у знак підтвердження. Попросив його продовжити… - Отже, система абсурдно проста…
Все, що відбувалося після цих слів, я волів би забути. Назавжди. Витягти зі свідомості, як страшного паразита. Стерти гумкою, як невдалий ескіз. Просто відокремити ту частину мене, що пам’ятала. Будучи впевненим, що нижче долу не впадеш, я сам розкапав собі шлях до пекельних нетрів Всесвіту. Один тільки їх подих обпік моє тіло та спалив душу, як лагідну білосніжну хустинку.
Робота дійсно не була складною, але від неї мене нудило. Від самого себе.
На наступний день після розмови Хантер привів мене на якийсь склад одягу. Сказав, що для сьогоднішнього робочого завдання мені знадобиться ошатніший одяг. Ігноруючи лихі передчуття, я дозволив привести себе в це місце. Тканина різних кольорів і кроїв мінилася в очах. Вишукані сірі костюми висіли поряд із масивними шкіряними куртками, старомодні заплямовані джинси валялися в одній купі із дорогими брендовими футболками. Були речі, що я б і під страхом смерті не наважився вдягнути. Екстравагантні блискучі кроп-топи та шкіряні штани, сорочки з вирізами до самого пупка, різноманітні корсети та ланцюжки. В цьому районі тільки певні люди носять такі речі, і я би точно не хотів, щоб мене випадково прийняли за одного з них.
Врешті-решт, надивившись на цю дизайнерську вакханалію, я повернувся до Хантера. Секунда, хитренька посмішка, і він налетів на мене як ураган. Його холодні руки були всюди, я борсався як дитина в порівнянні з його виваженими спритними рухами. Вже за мить на мені лишилася тільки нижня білизна. Як він провернув це за лічені секунди?…
Хантер із доброю глузливою посмішкою дивився на мої намагання прикритися та погляд, що бігав зі сторони в сторону. Так само миттєво в його руках з’явився якийсь одяг.
-
Та годі тобі соромитися! Як дитина мала… - клубок різної на дотик тканини полетів мені в обличчя. Не дивлячись, що це за одежа, я почав нервово вдягатися. – Краще звикай до роздягань в чиїйсь присутності.
Я проковтнув в’язку слину, обличчя горіло. Строгі чорні джинси здавлювали стегна, шовкова кремова сорочка з купою ґудзиків і високим мереживним коміром сіла так добре, ніби була шита для мене. В руках залишилися лише холодні шкіряні ремінці. Портупея. Здивування, мабуть, так чітко відбилося на моєму обличчі, що Хантер пропустив смішок.
-
Я допоможу тобі це вдягнути. – Не чекаючи згоди, чоловік вже заклацнув верхній ремінець коло моєї шиї. Шкіра неприємно здавлювала кадик, дихати стало важко.
-
Послаб його трохи…
-
А ти заслужив? – Хантер потягнув ремінець назад і я схопився за горло, відступаючи на крок назад, відкашлявся. Я не розумів гри, в яку він грав зі мною. – Ти погано просиш, любчику.
-
Б-будь ласка… - хрипким від тиску голосом промовив я.
-
Добре. – Хантер послабив ремінець, я зітхнув із полегшенням. – Будь слухняним, і тобі платитимуть більше. Це твій перший урок.
Чоловік поплескав мене по плечу і продовжив застібати портупею за моєю спиною. Коли образ було завершено, Хантер підвів мене до величезного дзеркала. Я дивився на себе як зачарований: складно було не визнати, що такий вигляд дуже пасував мені. Вишукано, аристократично, пристрасно. Я ніколи не носив подібних речей, для мого фінансового становища навіть звичайна сорочка була розкішшю. Вугільне волосся вільно спадало на білосніжну шкіру, широкий кремовий крій ховав сухе тіло, чорні ремінці надавали сорочці вампірського охайного вигляду, чорні джинси щільно облицьовували довгі ноги. Я посміхнувся. Щоки затремтіли від незвичного відчуття, здається, я давно не працював мімікою так.
Хантер також заглядався на мене, що я помітив не одразу. Під пильним поглядом темних очей я знітився, сховав руки в широкі рукава та відвернувся від дзеркала. Чоловік легко помотав головою і зітхнув так, ніби я утнув якусь дитячу дурість. Попрямував до виходу і коротко покликав мене. Це означало, що я готовий до роботи.
Днем раніше Хантер сказав, що мені треба буде лише супроводжувати багатіїв та дам великого бізнесу на їх зустрічах, які він театрально назвав «балами». Щось на кшталт особистого секретаря. І око радує, і піднесе що потрібно. Так пояснив Хантер. Підозріло просто, але до непристойності заманливо. Тоді ж він розказав мені про середній заробіток, що я міг отримати за один вечір. На цьому моменті аналітик в мені остаточно сконав. Більше я не думав, єдине, що залишилося в голові: «мені потрібні гроші».
Хантер привіз мене в один із найкращих районів Стріктленду. Вибравшись з дорогої автівки(що також порядком вразила мене), я не міг розрізнити жодної будівлі. Лише рідкі зорі та окраєць місяця відбивалися непевним блиском на гладких темних поверхнях. Чорне скло. Все навколо було схоже на граніт. Рівні точені грані із придушеним мерехтінням. Жодного ліхтаря, жодного світла у вікнах. Сироти побігли потилицею, ніби крапельки крижаної води. Цей район…
Блискучій, темний і самотній. Неживий, як і весь Стріктленд.
-
Чого стовбичиш? Йди вже. Запізнюватися до роботодавця – дурна прикмета. – Хантер стояв біля машини і кивав у сторону… скляної стінки?
-
Але…
-
Просто йди.
Я труснув головою та підійшов до скла. Моє відображення було темним і зловісним, очі ніби не мали склери. Суцільна темрява.
Я стояв перед склом і почувався дурнем. Але раптом чорнота розчахнулася і мене засліпив щільний потік жовтого світла. Мружачись, я несвідомо зайшов всередину. Нічне скло позаду захлопнулося, я опинився у величезному світлому холі. Коли зір пристосувався до різких змін, я озирнувся. Все було так… дивно. Кожна річ у цьому приміщенні була одного кольору – жовтого. Навіть світло. Килим з коштовного сонячного шовку, сходи із янтарного мармуру, великі вази з карамельної кераміки і навіть золотисті гортензії, напхані в кожен підхожий для них сосуд. Я був шокований. Жодного разу мені не приходилося бувати в заможних районах міста, але таке годі й уявити.
Поки я витріщався на все навколо, скло позаду обережно клацнуло, холом розповзлася луна клацання підборів. Я блискавично розвернувся і став трохи пообіч «дверей». До холу зайшла вишукана маленька пані. Світло-бронзова шуба полетіла в мій бік, скинута з тендітних блідих плечей. Я підібрав річ і перекинув через руку. Виструнчився, як лакей. Тим часом жінка стримано покрокувала вперед, ніби не помічаючи моєї присутності. Вона гучно зітхнула та прохрустіла шиєю. Блискуче чорне волосся розвивалося по спині, ніби довгі танцюючи тіні. Внизу на потилиці очі вихопили проблиск металу. Пристрій контролю, притаманний цьому району. Я зовсім нічого не тямив у цьому, тому просто спостерігав.
Напруженими кроками пані пішла до сходів, я майже нечутно попрямував слідом. Худа фарфорова рука схопилася за найближчу карамельну вазу. Сфокусувавшись, я побачив, як на довгих пальцях біліють кістяки. В наступну секунду ваза полетіла на підлогу кудись поряд зі мною. Тріскіт кераміки розійшовся приміщенням, як електричний струм. Я відскочив з-під уламків і витріщився на жінку, що виглядала абсолютно незворушно. Дзвін ще пів хвилини об’ємно лунав у повітрі, ніби всередині голови щось розбилося, а не в кімнаті.
Байдужі очі оглянули блискучі уламки і випадково натрапили на мене. Я опустив голову в поклоні. Схудле бліде обличчя з неприродньо червоними колами під очима смикнулося вбік. Тонкі темно-рубінові губи розтягнулися в божевільну посмішку. Я проковтнув палкий ком.
-
Крихітко… Я забула, що сьогодні ми разом. Ти, певно, злякався, так? Як тебе звати? – Голос, як шкряботіння кігтів по склу, змусив мене напружити плечі. Все це було так оманливо та моторошно.
Янтарне кольє сяяло на зморшкуватій худорлявій шиї, але яскравіше за нього мерехтіли очі кольору пожовклих волошок. Мерехтіли безумством та блаженністю.
-
Ні, пані, все добре, я не злякався. Мене звати Юнхо.
Жінка посміхнулася і нервово провела руками по лимонній сукні, розправляючи її.
-
Що ж, підемо до залу, любий. Гості незабаром почнуть збиратися…
Підбори не в такт затарахкотіли мармуровими сходами, я пішов за жінкою, все ще несучи її сонячне хутро на руці.
Після того, як мої туфлі залишили звучний крок на останній сходинці, я пам’ятав зовсім небагато. Але предостатньо, щоб розуміти, в яке становище я потрапив. До якого неводу я загнав себе.
Спогади розмалювали свідомість звуками, присмаками і відчуттями. Я пам’ятав нотки віскі і заліза на губах, нудотний запах гортензій, що був всюди, п’яні звуки невиразних голосів, світло, що пекло очі та темряву, що розтіклася по очам, як прохолодне вино. А потім біль. Безперервний палахкотливий біль. Я дивився на свої руки, м’язи яких ніби проштрикувало електричним струмом. Вибух за вибухом. Кінцівки скручувало від надможливої напруги. У вухах дзвенів власний голос, поки не перетворився на розпечене шипіння. Всі частини тіла ніби переламувало. Я захлинався гарячою кров’ю з присмаком віскі. Приколочений до підлоги мільйонами шпичаків. Це були тортури.
Жінка, вилита із золота і проштрикнута уламками безумства катувала мене.
З моторошною посмішкою на губах із розмазаною помадою… Вона казала, що дарує кохання моєму грішному тілу.
Здається, саме в той момент божевілля засіло на моїх плечах, готове будь-якої миті поточити кігті об ослаблий розум.
Після того вечора дні перетворилися на тягучу мішанину з лікарень, нічних кошмарів і голосу Хантера, який я ненавидів до запаморочення в голові. Моє тіло відновилося за два місяці, бос оплатив усю потрібну терапію. Але нікого не хвилював мій психічний стан. Вже за тиждень я пішов на іншу зустріч, потім ще на одну, і ще, і ще…
З казино мене, певно, звільнили вже десять разів, я не з’являвся там більше двох місяців. В якийсь момент моє життя перетворилося на дорогі гарні костюми, великі зали, дорогий алкоголь і комунікацію з купою незнайомих розмитих людей. І ще на хтиві погляди, зухвалі доторки до стану та сідниць, смикання за ремінці та ланцюжки, якими завжди якогось біса було завішано моє тіло. Це було частиною моєю роботи, як виявилося згодом. Всі бажання клієнта, навіть секс. Але я ще жодного разу не лягав у ліжко із людьми, яких супроводжував. Відчуваючи ці брудні доторки, чужу слину на своїй шиї, гарячі пітні руки, чуючи масні фрази, якими зазвичай розкидалися чоловіки і недбало притискали мене стегном до стінки… Мене нудило. Завжди.
Зі сльозами на очах я блював доти, доки на підлозі не опинялося все, що я з’їв за вечір. Я ненавидів себе і своє життя в ті моменти. Я був таким брудним… Заплямованим глибоко всередині, до самих кісток.
Кожен день під час ранкового душу я здирав із себе шкіру, намагаючись змити всю цю погань. Бився в істериці, дряпав шкіру до крові та синців. Безсильно опускався на кахель і хапався руками за голову. Я знав, що нічого не можу змінити. «Бали» стали моїм основним заробітком. Цих коштів вистачало на лікування брата, але тільки на нього. Щоб кормитися і оплачувати домівку, в перервах між вечорами я працював вантажником на складі меблів.
Так промайнув рік, другий, третій… Насправді я збився з рахунку. По відчуттям я втратив років двадцять. Я став існувати, а не жити. Як тупа тварина, яка просто чекає на свою долю.
Намагаючись врятувати брата, я втратив самого себе. І коли побачив нові рахунки, відчув, як реальність полишає мене. Якщо помре він, загину і я. Те, що залишилося від мене. Все розвіється як туман на світанні, як марево після дощу. Не існуватиме більше нічого.
Я потопав у своїй дистопії.
Хонджун, що з’явився так само несподівано, як і колись зник, став моїм променем в непроглядній чорноті. Як дежавю, він прийшов і сказав, що врятує мого брата. Як робив це завжди, коли я потрапляв у халепи. Я виринув з-під щільної почорнівшої криги і нарешті вдихнув. Я не буду більше існувати, ні… Я житиму заради брата та його спасіння, заради Хонджуна та його мети.
Я житиму…
***
Старі дерев’яні дошки скрипіли тенором під вагою нашого чергового підступного задуму. У повітрі, ніби цукор у чаї, був розчинений терпкий аромат книг та чистоти. На периферії майоріли відбілені стіни, строкаті квіти, розсунуті по однотонних вазах, та масивні двері аудиторій. Все це складалося в найбажанішу мрію художника: ідеальний натюрморт, де кольори і текстури завжди вирізнялися на тлі прагматичних стін.
Стукіт кроків луною відскакував від запаморочливої білизни, що боронила знання та спокій всередині класів. Теплими поцілунками на шкіру лягали жваві сонячні промені, що стрибали крізь старомодні мансардні вікна. Раптом гострого слуху торкнулася боязка тягуча мелодія скрипки. Як вода з-під каміння, вона просочувалася крізь тоненьку щілину знизу громіздких дверей. Нота чіплялася за ноту, один звук вабив інший. У неквапливому танці мелодії мішалися аромат квітів та відчуття тендітного весіннього затишку на шкірі.
Кабінет музики. Ніколи не бував там, але завжди хотів.
Хтось відчутно смикнув мене, остовпілого, за руку.
-
Ти чого встав? Зараз з кабінету вийде якась вчителька намочити ганчірку – і нам з тобою габела, чуєш? – мелодійний низький голос розітнув повітря, повністю покриваючи скрипку за дверями. Я нарешті звернув погляд до свого співрозмовника.
Кремезний парубок із широкими плечами та влучним поглядом, темні очі знаходилися майже на одному рівні з моїми(що, до речі, було дуже незвично). Чорняве волосся обрамляло геометрично гострі масивні риси обличчя, через які хлопець здавався трохи дурнуватим. Біля високих вилиць був ледве помітний вже відрослий андеркат. З одного вуха стирчав навушник, провід якого тягнувся під зім’яту сорочку і вниз, аж до самої кишені джинсів.
Ніколи не бачив Мінґі у шкільній формі. Єдине в його повсякденному одязі, що хоч трошки походило на чорно-білу класику, яку ми носили, була сорочка. І то не завжди ідеально чиста.
Мабуть, в нас обох би не вистачило пальців, щоб порахувати, скільки разів хлопець отримував на горіхи за свій зовнішній вигляд. Він був єдиним у школі, хто не дотримувався правила форми, та ще й так нахабно.
Мінґі дивак. Але не такий, як Сонхва чи Хонджун. Він ніби фокусував своє життя тільки на простих зрозумілих речах. На чомусь, що мало логічний поверхневий зміст. Парубок ніколи не забивав голову ні глибокими думками та романтикою, як це робив Хонджун, ні звивистим баченням світу і краси, яке мав Сонхва. Це був просто Мінґі, що на запитання «Який сьогодні день?» відповідав «Який треба».
Про шкільну форму він завжди казав одне й те саме: «Чому ви віддаєте перевагу цій тісній сумній ганчірці, якщо існує купа іншого більш зручного і гарного одягу». І я не міг з ним не погоджуватися, але і виговори отримувати не хотів. Тому носив те, що й всі, і тихо пишався своїм другом, коли той ліз у суперечку із невдоволеними вчителями.
Без жартів, я вважав Мінґі невизнаним генієм, коли той казав щось таке, на що у дорослих в голові знаходилося тільки непевне мичання. Він міг втягнути будь-кого в багатогодинну дискусію про високі мистецькі чи філософські поняття, які вважав до сміху тривіальними.
Саме через цю здібність мого друга ми вирушили на завдання саме таким складом. Мета була наступною: Мінґі повинен забалакати лаборантку, а я в цей момент відшукаю в її коморі сухий спирт, необхідний для ліхтариків Сонхва. «Ну і що за дурню ви знову збираєтеся утнути» - приблизно так Мінґі виразився про цю ідею.
Весь час, поки ми збирали похідні речі, він невдоволено бурчав і закатував очі. Казав, що ми завжди все ускладнюємо. Але все ж таки - це Мінґі. Коли питання про те, хто дістане матеріали, стало прямо, він зголосився першим.
Я завжди спостерігав за такими протиріччями поведінки мого друга. Вони викликали в мене химерні почуття, двоособові. І в той же час тішили. Мінґі вів себе як байдужий до всього навколо підліток. Для всіх без виключення він був скалою, яка може обвалитися на голову, якщо її розлютити. І тільки для нас, єдиних людей у всьому Всесвіті, він був скалою, за якою можна сховатися під час бурі. Мінґі до зірок в очах любив Сонхва, мене, Уйона з його дурними жартами… Всіх нас вважав найдорожчими людьми на планеті. Вартими мільйонів прихованих скарбів. Хоча ніколи цього не казав і завжди заперечував. Але нам не потрібне було підтвердження. Яким би закритим і містичним Мінґі не хотів здаватися, насправді, він сам дозволяв читати себе, як розкриту книгу.
Ми обережно спускалися залитими медовим денним світлом сходами. Вони стрімко текли вниз, як накручений обсидіановий локон. Над головою поскрипував від вітру великий скляний купол, що героїчно тримав на собі залізний шпиль. Ззовні будівля школи більше нагадувала середньовічну фортецю, але зсередини… Це залитий світлом, заставлений живими рослинами чарівний замок, яким блукають відголоски скрипки, шелесту сторінок і сміху.
Я дійсно знаходив потіху у стінах своєї школи. Але моя крилата душа прагнула пригод, нових почуттів та видовищ. За ідеальними білими мурами крився такий переливчастий неосяжний світ. Гігантські полонини, в яких колись мирно посапували велетні, океани жита, що повнилися золотими русалками, ріки та струмки, розкидані всюди, ніби неслухняні пасма довжелезного сяючого волосся. Я прагнув бути частиною цього. Як і ми всі.
Низькі підбори моїх шкільних туфель ритмічно відбивали кожну сходинку, в той час, як зручні легкі кросівки Мінґі ковзали деревом, як олія. Я загрожував викрити всю нашу операцію, тому друг йшов попереду на декілька кроків, контролюючи коридори, які ми оминали. Тиша оксамитом лягала на плечі, змушуючи їх напружитися. Покарання дійсно буде недитяче, якщо нас викриють цього разу.
Нескінченні по відчуттям сходи залишилися позаду, легкий протяг огорнув стан своєю шаллю, ми були на першому поверсі школи. Тут для максимальної економії простору методично тулилися одна до одної лабораторії, комори, забиті всілякими принадами для догляду за садом, оранжерея та спортзал. Приміщення, що тим чи іншим чином були пов’язані із зовнішньою територією школи і мали швидкий доступ на вулицю.
Я міг завважити, що на цьому поверсі панувало холодне і вологе повітря, вікон зовсім мало в порівнянні з іншими частинами величезної будівлі. Стояв запах землі та спирту. Саме стояв. Затхле нерухоме повітря зовсім не походило на те, що вирувало верховіттями школи, що мінилося солодкавими ароматами та просочувалося сонячним світлом. І це мало свою моторошну атмосферу закинутих приміщень.
Сироти бігали шкірою, граючи у квача. Хвилювання било по кінцівкам, що то тремтіли, то німіли. Ми кралися коридором попід стінкою, підігнувши коліна, як злочинці. Мінґі постійно озирався та нашорошував вуха. Він був дуже розсудливим та обережним. Попереду виринули з напів темряви синюваті пошарпані двері із мідною позеленілою місцями ручкою. Від них тхнуло вологим деревом та якимось ацетоном. Хоч я і не мав жодного поняття, що це за речовина, але, на мою думку, вона мала б саме такий запах – їдкий, нав’язливий. Ми підібралися впритул, Мінґі нечутно приклав вухо до облізлої старої фарби сапфірового кольору. В мою голову одразу забралася думка про скалки, що можуть опинитися в обличчі друга після цього нехитрого слухання. Губи скривилися від неприємного відчуття на шкірі, але Мінґі було абсолютно чхати. По-шпигунськи він вслуховувався в притишені голоси(яких, як я вже зрозумів, було декілька) по ту сторону тонкого потрісканого дерева. Я зайшов за спину друга, ближче до дверей, і теж сфокусував слух. Ніби примарний шепіт листви, яку ганяв по бруківці осінній вітер, глухий чоловічий голос прагматично складав звуки в слова.
-
… Вони виводять Білі загони до кордонів міста, ми в небезпечному положенні… - вихопив слух з потоку монотонного шурхоту. Я нічого не зрозумів і зиркнув на Мінґі, але той не дивився на мене, прямі брови важко нависли над щілинками очей, на широкому лобі майже виднілася роздута вена. В котрий раз мене вражала його концентрація, здається, якби він захотів, він міг би стати монахом Шаоліню за декілька тижнів.
Тим часом за дверями почувся дзвінкий скрипучий голос лаборантки, я не встиг прислухатися, щоб розібрати, що вона відповіла чоловіку, але точно завважив важкі кроки, що луною відскакували від стін приміщення і, здається, ставали гучнішими. Не встиг я кліпнути, як Мінґі впечатав мене в стінку і сам притулився поряд. По спині прокотилася хвиля скороминучого болю від удару. Двері розчахнулися з жалісним скрипом, серце гупнулося на підлогу, але якимось чином досі тарахкотіло у вухах, ніби відлуння тяжкого стукоту низьких підборів. Невже нас зараз викриють? Я прижався до стінки якнайщільніше.
На обличчя раптом лягла вугільна тінь, я розплющив очі, які сам не зрозумів як замружив. Двері. Ми були прикриті дверями. Я видихнув, і легені зсудомило від неочікуваної порожнечі. Мінґі прорахував це теж? Я крадькома глянув на друга. Навіть з такої відстані було помітно, як смикається його сонна артерія. Широкі груди здималися повільно і виважено, плечі напружені.
Коли кроки стишилися, Мінґі легко штовхнув двері від себе. За ріг якраз в той момент заплила висока статна фігура в сірому костюмі. Очі несвідомо округлилися, подих знову застряг десь в грудях. В нашій школі тільки одна людина могла носити одяг, буквально пошитий з розкоші і дорожнечі, і ходити так, що кроки розсікали простір ніби розкати грому. Ми з Мінґі синхронно переглянулися. В його гострих очах я побачив не менший подив, ніж в мене самого.
Раптова волога тиша залилася у вуха, було майже чутно, як крапельки стікають барабанними перетинками. Дихання по-троху вирівнювалося, м’язи розслаблялися. Я дивився перед собою і намагався все обміркувати. Друг періодично кидав на мене короткі погляди, певно, через те, що я збліднув та спітнів, та і в цілому мав вигляд людини при смерті.
Це був директор. Вийшов з комори лаборантки та завернув за ріг, так буденно та легко… Людина-легенда. Не тому, що він зробив багато величних речей, а тому, що про нього завжди тільки говорили. Майже жоден учень ніколи не бачив директора наживо, навіть місцезнаходження його кабінету в цій школі – таємниця, яку вчителя ревно бережуть. Чоловік пересувався будівлею, як примара. Завжди в коридорах було чути відлуння його громових титанічних кроків, але де він сам – лише ідеальним стінам відомо. Ніби дитяча страшилка, директор-тінь жив у череві цієї школи і був ідеальним їдлом для пліткарів. За всі роки, що я тут вчився, чого я тільки не наслухався про нього.
Мінґі несильно пхнув мене ліктем в бік, вириваючи з роздумів. Я виразно подивився на нього і кивнув. Перевів дихання. За цими жалюгідними дверями нас чекає чергова весела крадіжка.