Безліч людей в моєму житті мали нахабство говорити, яким я повинен бути. Спокійним, мовчазним, працьовитим, шляхетним, гострого розуму і чистої вдачі. Я повинен бути ідеальним. І все це така майстерна й витончена маячня. Загнаний в шаблони, як в гарно викувану срібну клітку, хіба я був би собою? Всередині мене, справжнього мене, вирувало полум’я, що розтрощило би цей жалюгідний образ, цю досконалу в’язницю за лічені секунди. Я знав, що вогонь не згасне, поки я плекатиму його. На щастя, я ніколи нікого не слухав. І це зберегло мою силу навіть після того, як я втратив усе.
-
Що?!
Я дивився перед собою, і не міг збагнути, кого саме бачу. Око чіпляли до болю знайомі риси обличчя, маленька статура, брунатне волосся, вільний одяг. Я впізнавав все, дежавю стискало серце до запаморочення. Але погляд… не той. Сповнені якоїсь невимовної журби та неосяжної порожнечі очі дивилися відсторонено. Його холод обпік мене. Нижній ряд вій змок від сліз. Я не міг повірити.
-
Ти… Забирайся. Чуєш, йди геть! – Лють ковзала моїми венами з кожним поштовхом серця. Сльози перетворилися на кров, що закипала всередині мене. – Як ти… Як ти посмів прийти сюди?! Прийти і дивитися так, ніби ніколи не був частиною мого всесвіту. Ніби вперше бачиш… Я незнайомець для тебе?! Ще й нести якісь нісенітниці, замість банального «я скучив за тобою». Щезни з очей моїх, Кім Хонджуне.
Дзвінка луна відскакувала від непривітних цегляних стін. Місяць світив аномально яскраво, витягуючи навіть найчорніші провулки на видноту. Такі, як ось цей. Але чи змогло б місячне сяйво дістати назовні потьмянілу душу чоловіка навпроти, та повернути їй звичні барви?
Між нами простягнулася величезна прірва років і обставин. Я дивився в очі, що знав так добре, і не впізнавав зовсім. Серце боліло. Хотілося полишити все це позаду: лють, образу, роки розлуки, і кинутися в маленькі обійми. Я так скучив… Але погляд Хонджуна, сповнений криги і самотності, не дарував мені ніякої надії. Він не згадає мене, відштовхне.
-
Уйоне… - Кавові очі наповнилися вологою, заблищали, що змусило мої гнів та скорботу похитнутися. – Світ б’ється на друзки. Ти розумієш це, як ніхто інший. Ти знаєш, що якщо ми не зможемо боротися, ми всі загинемо. Рано чи пізно пазурі контролю дістануть нас, і ми станемо такими ж безпорадними, як тоді…
Блідою щокою скотилася кришталева сльоза. Я відчував її холод душею, і мені було так ніяково. Я знав, про яке «тоді» говорить Хонджун, спогади важким мереживом лягли на мої очі. Я не бачив і не відчував нічого окрім болю. Врешті решт я теж заплакав. Моя абияк вилікувана душа розходилася по швах.
Хонджун, змахнувши крижинку з щоки, набрав у легені повітря і продовжив:
-
Пам’ятаєш, як ти колись казав про правила шкільного режиму? Як реагував на все нові й нові заборони на дошці правил? «Я їх переможу, якщо ви будете поряд». І ми обходили їх раз за разом, тому що вірили одне в одного. - Я слухав уважно і знав, що Хонджун хоче донести. І це було найхимерніше, що змінилося в ньому. Він став рішучим, самовідданим. Він став бійцем. – Я впевнений, що всім нам довелося тяжко виживати всі ці роки. Стикатися з найтемнішими та найпотворнішими сторонами цього світу, бачити і відчувати тиск смерті, пильнувати свої життя як ніколи. І я переконаний, що ми можемо все це змінити.
Гостре підборіддя задерлося, очі ніби осяяло мерехтінням тих тисяч, ні, мільйонів зірок, що розкинулися над нашими головами. Кім Хонджун дивився так впевнено, що по моєму хребту пронеслася хвиля мурашок.
-
Ми поведемо революцію, змусимо всіх вислухати нас. Разом ми маємо силу, яку не має більше ніхто в цьому приреченому місті. Ми зможемо все змінити. Але тільки разом, ми зможемо зібратися знову! Ми…
-
Кім Хонджуне. Немає більше ніяких «нас». – Чоловік затнувся, і я скористувався цією паузою. – Ти подивись хоча б на себе. На те, що від тебе залишилося. Ти вже не той Хонджун, і я вже не той, ніхто не залишився таким, яким був. Ти правий, що світ б’ється на друзки, це правда. Але ми - частина цього світу: від нас також залишилися тільки уламки. Хворі понівечені душі – це все, що ми маємо. Яка революція? Які зміни? Нехай це зробить хтось інший.
По моїх щоках текли гарячі сльози, що так контрастували з крижинкою, на яку тільки і спромігся Хонджун. Правда, яку я тримав в голові всі ці роки, розповзлася по тілу електричним струмом. Я виголосів її, але легше не стало. Я підтвердив незворотність того, що сталося з нашими життями і душами. Це було огидно, бридко. Від хвилювання мене занудило.
-
Завжди. – Я підняв погляд у відповідь на стишений голос колись найкращого друга. Я не чекав, що він заговорить. – Ми завжди були уламками, Уйоне. Скаліченими втомленими душами, що знаходили розраду один в одному.
Губи Хонджуна смикнулися в посмішці, від якої мені перехопило подих. Я знав її так добре! Мрійлива посмішка хлопця, що знаходив прекрасне в самих буденних речах. Він дивився мені в очі, його погляд став ясним, чистим. Цього Хонджуна я знав колись.
-
Ми мали одну душу на всіх, бо тільки уламки можуть скластися у щось цілісне.
***
Тьмяне освітлення кімнатки змушувало мене мружити очі. Погляд бігав по кривеньких рядках літер. Чорна ручка в пальцях час від часу виправляла або наводила дивні завитки, що були, безперечно, моїм почерком. Закінчивши перевіряти список, я підвів очі від папірця і кліпнув, фокусуючи погляд. Я давно казав, що, працюючи в таких умовах, посаджу собі зір…
Навколо мене тулилися одна до одної масивні бетонні стіни. Затискали. Без вікон і майже без будь-яких меблів. Це бункер і, по сумісності, склад зброї. В ніс впевнено бив стійкий запах пороху, іржі та затхлості. Не найулюбленіше моє місце. Зовсім…
Щойно я пристосувався до нового кута огляду, на периферії заблищав чорний метал. Я повернув голову і почав оглядати величезне скупчення зброї, розкладеної на столі. Моя безпосередня посада, - відповідальний за продаж вогнепальної зброї.
Я зітхнув, нахилившись над купою різноманітної та безладно кинутої груди металу. І хто тільки залишив її в такому стані після інвентаризації?… Ах, точно, це був я.
Я потер потилицю і ще раз глянув на закарлючки у своєму списку. Так не хотілося займатися цим знову і знову. Але врешті решт я кинув папірці поблизу і взяв до рук першу ліпшу гвинтівку. Звичайна малокаліберна з потертим корпусом. Я глянув у приціл – побитий. Всередині всі механізми були цілі, але старі. Поки пальці клацали затвор і чіпляли магазин назад, я прикидав кому і за скільки цю гвинтівку можна продати. Вона була стара і, не виключено, що прослужила б ще зовсім недовго перед тим, як вийти з ладу остаточно. Ціна повинна це враховувати. Отже, покупців треба шукати серед збіднілих підприємців, що готові битися за своє останнє майно ціною мало не життя. Знаю таких. Я усміхнувся поки шукав цю гвинтівку у списку.
Так і минала більшість моїх днів. Я розбирав зброю, складав списки, шукав покупців і торгувався. Це була хороша робота, стабільна і спокійна. Рутинна. І до неї я так і не зміг призвичаїтися, певно, що ніколи не зможу. Мені не подобалася одноманітність. Я зовсім нечасто стикався з нею напряму, допоки не перебрався до Стріктленду. Від думки, що в таких рутинах місцеві проводять більшість життя, мені скручувало шлунок. Я не міг це розуміти. Моя душа, вся моя свідомість, завжди прагнула рухатися, кудись прямувати, неважливо з метою, чи без… Просто йти, щоб не стояти на мертвій точці. Але це місто… воно застигло. Не рухалося, не дихало, не мало ніякого свого ритму. Нічого. Я почувався залитим тонами бетону, замурованим в стіну, від самого того дня, коли моя нога ступила на ці кляті вулиці. З того часу змінилося майже все.
Моє життя ніколи не було таким. Таким стабільним. Огидним.
Коли я вперше потрапив до Стріктленду, я був розбитий цим життям. У мене не було нічого, окрім адреси, закарбованої глибоко у свідомості. Я стояв перед напівзруйнованою двоповерховою домівкою з голої потрісканої цегли. Місця, де другий поверх обвалився повністю, були завішані якоюсь брудною тканиною або заставлені дірявим шифером. Навколо валялося безліч сміття та уламків будматеріалів. Фасади були настільки спотворені, що все це видовище більше нагадувало погану гру в тетріс. І все ж, це місце взагалі не змінилося. Хіба що стало більш занедбаним і спорожнілим. Вдалині в заростях кропиви і плюща я побачив розкосу гойдалку, яку так любив у дитинстві. Легкий, але липкий, вітерець торкнувся обличчя. Я вдихнув. Це місце смерділо смертю і приреченістю. У всіх, хто тут мешкав, не було жодного шансу колись вибратися зі скрути. Всі вони помруть якоїсь із суворих зим, потонуть в осінніх зливах, задихнуться літньою спекою, отруяться весняними цвітіннями. Це селище було могилою.
І моєю скринькою дорогоцінних дитячих спогадів.
Тут в мене не було ніякого майбутнього, і все ж. Мій перший крок, падіння, слово, погляд, смуток, належали цьому побитому нещасному будиночку. Мої батьки, мої сестри та брати, сусіди та їх діти, з якими я грався коло тої гойдалки цілими днями. Перші думки, витівки, нестримані рухи моєї душі. Все це було тут, і зосталося на своєму законному місці. Звісно, я ніколи не зможу відкараскатися від темного шлейфу спогадів про голод, холод та смерть, що чекала під дверима кожної домівки і, рано чи пізно, все ж заходила. Але я дорожив своїм дитинством. Це були фарби, що лягли на мою шкіру одами про нехитре маленьке щастя. Я був кольоровим, сяючим, тільки завдяки пам’яті про ці візерунки. В них я був таким, яким народився: чистим і мерехтливим, непостійним, переповненим життєвою силою.
Вітер забирався під одежу, якої на мені було зовсім небагато для такої пори. Я стояв перед своїм домом і посміхався, хоча на моїх щоках ще не просохли вологі доріжки від сліз. Повернутися сюди після того, як я втратив все, що любив, дійсно було розрадою. Я не збирався залишатися тут, мені потрібна була лише одна річ, залишена у цьому місці багато років тому. Ключ до майбутнього, що мені залишила по собі мати. Я знав, що вона вже давно померла.
Сутеніло. Я не наважувався зайти до свого дому, тому я обійшов будинки найближчих сусідів з якими був знайомий. Крижані сироти пробіглися спиною, коли я не знайшов жодного живого створіння. Ці місця спорожніли, а значить їх господарі померли… Всі, кого я знав. Ніби ходячи по кладовищу, я обійшов ще декілька місць, де могли бути люди чи бодай якісь признаки життя. Мороз гуляв моїми гомілками, що не прикривала тканина шортів. Я був один в цьому селищі.
Єдиний, що вижив.
Я прожогом тікав від щільного диху смерті, що застиг над цими землями. Діставшись своєї домівки, я навіть не звернув уваги на її стан зсередини. Я рився в речах, вивертав всі ящики, вже не хвилюючись за недоторканість цього важливого моїй душі місця. Я хотів забратися звідси якнайшвидше. Страх колов у потилицю, змушував постійно озиратися. Здавалося, до вух долітали чиїсь повільні свинцеві кроки. Пориви вітру качали будинок, стінами ніби хтось повз. Руки тремтіли від жаху. Я вже не пам’ятав, що саме шукаю.
Щось із металічним брязкотом впало на дерев’яну підлогу і покотилося. Погляд ковзнув розкинутими речами в пошуках джерела шуму. Нарешті очі вихопили відблиск темної платини серед шмаття якоїсь строкатої скатертини. Печатка. Те, що відкриє мені шлях до кращого існування.
Я не пам’ятаю, як тікав зі свого поселення. Ноги несли мене швидко і точно, бо я знав, куди прямую. На сутінках я зупинився перед масивною чорною брамою, на якій розповзлося зловісне червоне коло, поділене дугою на дві фази місяця. Я опустив погляд на печатку. Гравюра на ній не відрізнялася від тої, що була на воротах. Це була домівка банди моєї матері.
Так я і опинився тут, серед криміналу, потоплений у рутині і знерухомлений. Але я не маю права скаржитися, якщо б не це місце і не ця праця, хижі вулиці Джиха вбили б мене. І все ж, я не міг запхнути своє невдоволення куди подалі. Я багато разів отримував виговори за неспроможність просто сидіти на місці і виконувати свою роботу. Чим більше я кам’янів, дозволяв рутинній сірості огорнути мене, тим нестриманішим ставало полум’я всередині мене. Все моє єство прагнуло рухатися, жити, а не існувати.
Я зміг досягти компромісу із собою тільки на третій рік життя в банді. Я почав танцювати. Дихати, відчувати, рухатися, жити. Я знову пізнав все це, повернувся на роки назад, ніби знову почув співи птахів та побачив зелені пагорби, вкриті лісовими ковдрами та прошиті нитками рік. Вільний. Я нарешті був собою, через стільки років боротьби та потворного спокою.
Мені більше не була потрібна та порожнеча, яку вважали буденним ритмом цього міста. Я відбудував свій особистий темп. Я думав, працював, спілкувався, ніби мав прискорене серцебиття. Поспішав кудись. Спочатку це бентежило мене та всіх навколо, але потім я зрозумів. Я став таким, яким і був колись раніше. Мій ритм – хвиля, яку не зміг би приборкати ніхто в цьому місті. Занадто повільні, закрижанілі, і опинившись серед них, я майже став таким самим. Але тепер все було на своїх місцях, і мої руки нарешті звільнилися від кайданів.
Я мав силу. Ніхто, ніщо і ніколи не змусить мене згаснути.
Дві години промайнули як десять хвилин. Нудно, але швидко. Мій список був покреслений майже повністю, а поряд лежав зовсім новий. Я нотував імена та назви організацій - ймовірних покупців всієї цієї зброї. У приміщені не було ні годинника, ні вікон, але я був певен, що вже глибока ніч. Або ж я просто так знудився.
Я потер втомлені очі та позіхнув. Пальці потягнули з плечей вугільний кардиган, спина важко розпрямилася. Я відчував дискомфорт через футболку, що занадто тісно облягала тіло.
-
Кофту теж знімай, я ж бачу що тобі в ній незручно.
Я обернувся на приємний високий тембр і посміхнувся.
-
Боюся ти не витримаєш цього видовища, Чхве Сан.
Чоловік виринув з темряви і обперся плечем об залізний, місцями іржавий, стелаж. Пухкі чіткі губи розтягнулися у приголомшливу посмішку. Чорняве коротке волосся відблискувало в тьмяному світлі бункерних ламп, під гострими вилицями утворилися оксамитові затінки. Під очима окреслювалися темні кола, що під таким освітленням ставали ще глибшими. І коли він востаннє спав взагалі?
-
Я чув, до тебе Хонджун завітав. Що хотів?
Байдужість, з якою Сан промовив це, вразила мене, але я занадто добре знав його. Він не питав би, якби не цікавився.
Я задумався, що саме варто розповісти, і Сан помітив мою збентеженість. Ступив крок вперед, опиняючись навпроти мене, близько. Мені нікуди тікати від вимогливого погляду чорних очей.
-
Ти вагаєшся?
-
Ні. Просто… - Я відвернувся від чоловіка, схилився над столом, на якому все ще лежав важкий метал. Звично прохрустів шиєю.
Тиша тягнулась між нами нитками, на яких ніби роса на павутинні, блищали сльози. Багато чого було недоказано з тих пір, як ми знову зустрілися. Нарешті я спромігся вдихнути і заговорити.
-
Ти пам’ятаєш нас п’ять років тому? – Потилицею я майже відчув, як Сан затнувся. – А три роки назад, коли ми вже були тут, згадаєш?
Сан ступив ближче, і я відчув його близькість спиною. Погляд мій все ще ковзав холодними ворожими відблисками зброї.
-
До чого ці запитання? Що тобі такого наговорив Хонджун?
-
Справа не в тому, що він казав мені, а в тому, що ми відмовляємося бачити. – Я повернувся до чорних очей, що були так близько, притулився попереком до столу позаду. – Де ми знаходимося, Сан? В якому світі застрягли ті ми, що були п’ять років тому? Ми ніби зникли, після того, як покинули школу і розійшлися. Я пам’ятаю кожен наш день до найдрібніших деталей, коли ми були всі разом. Наші витівки, авантюри, втечі з уроків, подорожі… Все це так глибоко в мені, що, здається, навіть якщо мені замінять мозок, я все одно буду пам’ятати.
На очі наверталися розпечені сльози. В голові танцювали яскраві картинки минулого, що були скарбом для мого серця, недоторканістю.
-
І просто подумай, згадай, де ми тепер. Де ми були два чи три роки тому, що ми робили, відчували? Нас не існувало… Ніби я дивлюся в каламутну воду, і бачу там свою брудну мерехтливу тінь. Не можу пригадати, хто я такий… – Сан взяв мене за руку, і я помітив у його гіпнотичних очах відблиск стурбованості. Я вдихнув, змушуючи себе договорити те, про що думав. – Хонджун сказав, що ми розбилися не тоді, коли нас вигнали зі школи, а коли посварилися і розійшлися різними дорогами. Ми були одним цілим, і розділившись, ми знову стали уламками. Тому наші історії стали розмиватися і щезати з пам’яті…
Погляд Сана пом’якшав, а я все продовжував говорити про шкільні роки, розмову з Хонджуном, його революційний план. Я палив все підряд, вже не думаючи, через що з цього Сан міг збентежитися чи сприйняти мене неправильно. Але він просто слухав.
-
Не хочеш випити? – Несподівано кинув чоловік з доброю посмішкою на світлому обличчі. Я розгубився і нахмурив брови. Він взагалі слухав мене?
-
Ти намагаєшся мене заткнути?
-
Я намагаюся тебе відволікти. Якщо ти перенервуєш зараз, то вночі тебе знудить. – Я розкрив рота від подива, а Сан тим часом широко посміхнувся і нахилився ближче до мого обличчя. Я відчув гаряче дихання на своїй шкірі і теж мимоволі підняв кутки губ. – Якби я хотів тебе заткнути, я би вдався до трохи іншої стратегії.
Він дивився на мої губи своїм зміїним темним поглядом, і стримати посмішку було вище моїх сил. Руки ковзнули широкими плечами.
-
Хіба одне заважає іншому?..
***
Невагомий доторк весняного вітру підкидав мій чубчик, через що я часто сіпав головою. Навіть зібравши волосся на потилиці, передні пасма були все ще недостатньо довгими. Ситуацію частіше за все рятували шпильки, але їх було дуже легко загубити. Особливо такому, як я.
Я сидів на твердій дерев’яній лаві всередині альтанки. Руки ліниво розкинулися по обидві сторони від тіла і нависли на бортиках. Пальці бездумно пестили вирізьблені на гладкому світлому дереві візерунки квітів та птахів.
Вже полудень. До щиколоток зрідка дотягувалися спритні сонячні промені. Повітря було просякнуте сухістю і пахощами квітів, що росли в саду: троянди, ромашки, нарциси і ще багато-багато рослин, в яких я дупля не відстрелював. Ботаніку я прогулював систематично. Та і милуватися природою – не зовсім моє.
На відміну від романтичного Хонджуна чи дивакуватого Сонхва, що, здається, дивився на світ крізь скляну призму, я любив пригоди - знаходити щось нове, досліджувати місцевість, випробовувати свої навички виживання. Зазвичай я був ініціатором наших «походів» та прогулянок. Мене тішило, що я мав тих, із ким міг розділити допитливість до природи.
Не хочу хвалитися, але саме завдяки мені ми лазили лісом навколо школи і знайшли давню огорожу та стежину з бруківки. Ми вперше побували на краю величної полонини, Хонджун знайшов свою душу серед золотистого духмяного колосся, Сонхва – у скрипі дошок старого млина. Кожен наш день був наповнений гармонією звуків, почуттів і ароматів. Всі відшукали свою утопію в цьому величезному світі, і невід’ємною її частиною були ми самі.
Моєю утопією були вони. Мої друзі. Я був щасливий спостерігати, як наша молодість сяє всіма можливими і неможливими барвами. Ми були істотами, зшитими з чистого світла та краси. Як клаптева строката ковдра. Як пелюстки ромашки. Якщо відірвати хоча б одну – природня цілісність пропаде, картина буде неправильною, скаліченою. На самоті ми би зів’яли…
Мої дорогоцінні друзі… Здається, я нікого в житті так не любив.
Я сидів, закинувши ноги одна на одну та відкинувши голову на жорстке дерево бортика. Плетиво неквапливих голосів зачалося на периферії мого слуху. Я поринув у свій внутрішній список авантюр, які ми ще не провертали. Стишено захихотів. Подивився на своїх співрозмовників, що вмить звернули всю увагу на мене. Я вже знав, чим ми займемося.
-
Пропоную повернутися на те місце, де минулого разу задрих Хонджун, і влаштувати там вилазку. Минулого разу ми дібралися туди тільки під вечір, і майже нікуди не ходили. Цілий ліс у нашому розпорядженні.
Я почувався генієм думки, хоча всім, певно, було більш ніж очевидно, що я запропоную туди повернутися. Темні глибокі очі навпроти зблиснули, висвітлені брови здійнялися догори.
-
І все? Тільки вилазка? Щось на тебе не схоже.
Сан був схожий на статую. Його висвітлене волосся добре пасувало до блідої шкіри, що, насправді, була оманлива. Одиниці знали(я був одним з них), що хлопець мав чарівне ластовиння на широких плечах та трохи на шиї. Я ревно зберігав у таємниці від інших цю особливість мого друга. Веснянки Сана були моїми і тільки моїми.
На питання блондина я лише примружився, дивуючись, наскільки добре він відчуває мене.
-
Нуу, можливо і не тільки вилазка… - Мовчання. - Я хочу побудувати будинок на дереві.
Сан зареготав на всі октави, на які тільки був здатен, Хонджун, що сидів поруч, пирхнув, і велика порцелянова чашка затремтіла в його маленьких ручках. Я нахмурив брови і зітхнув.
-
Ми тобі що, перелітні птахи, щоб гнізда будувати? – Між приступами скаженого реготу спромігся вимовити Сан.
-
Я тебе зараз штовхну у трояндовий кущ. Закінчуй шкіритися. Я вже все придумав, поки ти тут розлякуєш горобців своїм гиканням. Чуєш мене?
-
Ліхтарики…
Я обернувся на тихий оксамитовий голос, що донісся з самого кутка альтанки, поряд із Хонджуном. Сан спробував зупинити сміх і закашлявся. Ну і дурний…
Всі очі були напрямлені на чорнявого юнака, що сидів, підібгавши одну ногу до грудей. Розслаблене округле обличчя грало аристократичними рисами, шкільна форма щільно облягала міцне смагляве тіло. Вітерець колихав блискуче чорне волосся, що майже закривало очі. І все це так контрастувало з його поглядом… Я звик до чорноти райдужок Сана, вона була зрозуміла мені. Чого я зовсім не міг сказати про великі загадкові очі Пак Сонхва. Їх пітьма була неосяжна, здавалося, вона поглинала світло, жадно зжирала будь-які відблиски. В цих райдужках можна було загубитися, як у дрімучому лісі…
Пак Сонхва дивак. Його бачення було складним, звивистим, і зрозумілим тільки йому. Він дивився на речі зовсім по-іншому, і думав про них так само незвично. Тільки поглядом можна було характеризувати цю його рису. Обличчя Сонхва було чарівним, всі вигини чудово пасували один до одного. Те ж саме можна було сказати і про статуру: хлопець мав тіло, що ніколи не підводило. Одним словом, - ідеальний від кінчиків пальців до маківки. І тільки вугільні райдужки дивилися на світ не ідеально: ніби знали його від краю до краю, і, водночас, ніби бачили вперше.
І я обожнював цю особливість Сонхва. Часто він казав дивні речі в абсолютно випадковий момент часу, і це робило його непередбачуваним, яскравим. Дорогоцінним.
Ніхто в школі більше не розумів та не спілкувався із Сонхва, і я щиро співчував цим дурням. Прекрасний друг і товариш, абсолютно неперевершений співбесідник та, до всього цього, ще й відмінник. Сонхва також був найстаршим, хоча іноді поводився так, ніби мав за плечами не сімнадцять років, а п’ять. І все ж я захоплювався кожним його рухом, словом та виразом обличчя. Сонхва був діамантом в моїх очах.
Я посміхнувся і кивнув на знак того, що слухаю. Сонхва опустив погляд.
-
Я хочу зробити ліхтарики. Коли наповнюєш їх світлом та теплом, вони злітають. Так піднесено… Думаю, якщо ми зробимо хоча б п’ять таких, вони будуть схожі на зірки в небі.
-
З чого вони виготовляються?
-
З легкого паперу, проволоки та сухого спирту.
Я гмикнув та примружився. Де ми могли б взяти ці матеріали? Папір та проволоку буде не так складно вкрасти(ну, тобто позичити) з кабінету мистецтва, а ось сухий спирт… Треба якось залізти в лабораторну підсобку і там пошукати.
-
Зробимо! – Я ствердно кивнув. - Це буде цікаво і гарно.
Сонхва стримано посміхнувся і підсунувся до Хонджуна, щоб подивитися, скільки в нього у чашці залишилося кави. Я широко всміхнувся. Одному тільки світу було відомо, нащо він це робить майже кожного разу, бо ж навіть кави не п’є.
Я виглянув з альтанки і підняв очі. Сонце високо, здається, обід вже скінчився. Я повернувся до Сана і зустрівся з його темними веселими оченятками.
-
Ну що, коли тікаємо з уроків? – Зміїна посмішка ставала все ширше, від очей залишилися лише вузенькі щілинки. Цей чортяка точно знав, що я скажу.
-
Та хоч зараз.