Хонджун. Самотність.

Де я?… Хто я?… Що я повинен робити?… Чи має це хоч якийсь сенс?…

Знаєте, коли люди опиняються в скрутному становищі, коли в житті все різко змінюється, вони часто кажуть, що стоять на краю прірви, і ось-ось впадуть. Ну що ж, я вже впав. Земля під ногами відкололася під тягарем обставин, і я рухнув вниз… Але так і не дійшов до кінця своєї історії, а просто завис у повітрі. Неспроможний діяти. Неспроможний думати. Неспроможний щось змінити…

Ми живемо в жорстокому світі. Тут нікого не обходить, яка в тебе освіта, наскільки ти кмітливий чи талановитий… Якщо ти не підкоришся владі, тебе викинуть на вулицю, як останнє сміття. Ніякої роботи, ніяких грошей, ніяких благ. Я живу в світі, де ти або дозволиш зробити із себе ляльку на ниточках, або просто загинеш на вулиці від голоду чи хвороб. Або ж будеш як переважна більшість мешканців бідних районів. Грабувати, ошукувати, продавати заборонене. Вбивати…

Джиха – один з найнебезпечніших та найстаріших районів Стріктленда. Тут не діють ніякі підкорювальні режими, що впроваджує влада. Скільки пам’ятаю себе, в Джиха правило завжди було одне: «Зостанься в живих і будеш носити корону». З роками до мене прийшло розуміння цього твердження: живе той, хто має змогу захистити себе і не боїться забруднити руки задля виживання.

До сорока років тут доживають лише п’ятдесят відсотків чоловіків, до шістдесяти – лише десять. З жінками ситуація ще гірша. Я склав цю статистику, коли мав роботу на кшталт соціального працівника. В той період життя мені довелося бачити багато смертей, зрад і аморальності. Але найгірше, що в Джиха(та й в інших подібних районах) це – буденність, норма, сіра рутина… Або ти вб’єш за шмат хліба, або помреш з голоду. Ну або, якщо будеш зволікати, за шмат хліба вб’ють тебе. І на цьому тлі я, певно, тисячі разів почувався ніяково через те, що навіть в такому місці дістав можливість добре працювати і жити без потреби вбивати когось. Хоча я цього зовсім не заслуговував.

Коли мене занесло у Джиха, я мав при собі тільки пописаний лірикою аркуш і сердечний тягар. Ніякої зброї, ніяких речей, ніяких знайомих. Я опинився у становищі, коли мені не було куди повертатися, тому я просто блукав містом, ризикуючи життям. Було то п’ять років тому, чи вже сім, не згадаю. Я був наївним дурнем, що ще не знав нічого про Джиха та його небезпеки. І розплатився за це повною мірою. Як тільки сонце перекотилося за обрій і шиї торкнувся крижаний подих вітру, за мною ув’язалися двоє юнаків. В пам’яті майже нічого не зберіглося про той вечір, про рвучку коротку розмову і підозрілі погляди в мій бік. І все ж я пам’ятав надто добре… Ті хлопці вирішили бути художниками, а я був їх картиною. І досі нa моєму передпліччі палав вирізаний незаточеним ножем напис «No 1 Like Me». Їх особистий підпис.

Я не заслуговую і на частинку того життя, яке маю. Я боягуз, слабкий і вразливий хлопчик, що застряг у своїх давніх спогадах. Я не вбивця, не крадій, не шахрай… Але це зовсім не те, чим варто пишатися в Джиха. Доброчесність? Чемність? Це смішно. В цьому світі виживають тільки покидьки й ті, хто дозволив уряду себе контролювати. І все ж… На диво, я досі живий і навіть відшукав собі домівку та працю. Або, точніше сказати, це домівка та праця знайшли мене.

Ліве Око з’явився, коли я намагався оговтатися після бійки з тими хлопцями. Я лежав у тому провулку майже всю ніч. Постраждала рука розпухла, відчувалося легке поколювання на кінчиках пальців. Рукава худі просякли кров’ю. Ребра горіли від копняків, а в носі стояв огидний металевий запах. Я дійсно думав, що там і помру. На периферії зору танцювали примарні спалахи, пітьма згущувалася над моєю головою. Здавалося, що з кожною секундою я вгрузаю в асфальт все більше. А тоді, ніби виринувши із вранішньої зорі, наді мною схилився кремезний чоловік із сивою бородою і пов’язкою на лівому оці. Я пам’ятаю, як він підняв мене і змусив незграбно крокувати брудним тротуаром; пам’ятаю, як від запаморочення я падав, але його рука міцно підтримувала мене за стан; пам’ятаю, як він намагався поговорити зі мною, коли я страждав від гарячки. Ліве Око врятував мене, забрав із тих хижих вулиць і дав прихисток у своїй банді.

Оскільки Джиха ніяк не контролювався урядом, місцеві зайнялися свого роду самоврядуванням. Почали створювати банди і вчитися виживати такими невеликими громадами. Згодом вони стали основним символом влади. Найсильніша банда завжди мала статки, робочі місця, комфортні домівки тощо. Щось на кшталт мафії, але не зовсім. Були такі банди, як наша: банди-притулки. Ті, що в основному продавали інформацію, і за ці гроші годували слабких і хворих. Як колись Ліве Око врятував мене, дав дах над головою і роботу, так само ми були зобов’язані давати це іншим. Без нас нейтральні мешканці зовсім би щезли.

Спочатку моєю безпосередньою роботою було наглядати за потребуючими, їздити в їхні скромні(м’яко кажучи) помешкання і привозити все, що вони просили. Це була найскладніша праця в моєму житті, і що тоді, що зараз, я однаково психологічно до неї не готовий. І ніколи не буду. Навіть люди, яким ми допомагали далеко не завжди могли видужати. Багато помирало просто на очах. В мою адресу сипалося достатньо слів подяки і захоплення, але вони ніколи не зможуть перевісити чашу терезів із звинуваченнями та ненависними зізнаннями, сказаними в смертній агонії.

Я жив достатньо добре і мав змогу заробляти гроші, в той час як хтось не міг навіть підвестися з ліжка…

Життя суворо обходилося зі всіма нами, зі всіма тими, хто не хотів віддавати свою волю. В місті технічного прогресу і тотального людського занепаду - Стріктленді, вирішальним стало волелюбство. Влада передбачала абсолютно всі варіанти майбутнього розвитку та усувала несприятливі фактори; люди змогли завдяки розвинутій медицині подовжити життя майже на сто років; більше не існувало тероризму, катастроф, революцій, громадянських війн. Але серед всього цього також були ми. Вільні. Ті, хто відчувають, бачать, сміються, плачуть… Ми були тими, хто порушує закон кожного дня, кожної години, кожної секунди. Емоції заборонені. Супротив та непокора жорстоко каралися законом. Існування таких районів, як Джиха, зумовляла тільки їх заселеність. Жили недовго, але багато хто. Один бідний район міг протистояти своєю чисельністю трьом «нормальним». Це була гарантія нашої безпеки, тому такі банди, як моя, опікувалися неспроможними самостійно себе годувати та лікувати. Але я цим вже давно не займався.

Я добре пам’ятаю той час, коли Ліве Око запропонував мені іншу посаду. Три роки тому, крижаної зимової пори, коли кількість потреб зростала в геометричній прогресії через складні погодні умови. Приходилося виїжджати в неймовірний холод по декілька разів на добу. Я хворів, не одужуючи. Ніхто не робив би мою роботу за мене, тому я продовжував наражати свій організм на небезпеку чергового переохолодження. Був зухвалий, думав, що пронесе, поки остаточно не зліг. Як зараз пам’ятаю ті слова, які казав мені Ліве Око. Хоча він навіть не був певен, що я в лихоманці почую його. Але я чув.

- За часи, відколи ти прийшов, ми завербували багатьох міцних молодиків, яким я планую передати твою роботу. Хонджуне, чуєш? Тобі більше не потрібно їздити до людей, в мене є для тебе інша праця… Вона буде тобі більше до душі. - казав він тоді, і я чув в його словах щиру посмішку.

Насправді, я був дуже радий, і почувався жахливо через це. Ліве Око дав мені посаду хакера-розвідника, помітивши мою вправність в комп’ютерах ще задовго до цього. Я став одним з тих, хто добуває корисну інформацію на продаж. На тлі моєї попередньої роботи(точніше сказати мого попереднього тягаря), ця була, як ковток свіжого повітря. Ніби я нарешті виринув з-під криги.

Відтоді я міг вільно розпоряджатися своїм часом. І це було так химерно… Замість того, щоб виїжджати в район кожен день, я міг вибратися раз на місяць, і навіть цього було забагато. Не буду брехати, я був у захваті. І в той же час я почувався покидьком. Лівому Оку прийшлося віддати роботу іншим через мою хворобливість.

Але, не дивлячись на це, я точно певен, що добре справлявся зі своїми обов’язками. Я міг залізти куди завгодно, в будь-яку базу даних, впоратися з будь-якою системою захисту, взяти звідти те, що потрібно, і піти, не залишивши ніяких слідів. За ці три роки наш прибуток зріс в чотири рази. Ми могли дозволити собі нові приміщення, меблі, технічне обладнання. Навіть зарплати. Вперше за всю історію існування банди(як розповідав Ліве Око) комусь було сплачено зарплату. Покращення стану справ дуже підіймало дух моїх товаришів, а я, в свою чергу, відчував тиск. Все стало настільки добре, що я не міг спати, лякаючись думки, що все це – швидкоплинний сон, і коли я розплющу очі, все зникне. Я знову буду Хонджуном, що повинен твердо стояти на ногах вже о шостій ранку та їхати до потребуючих, щоб роздати допомогу. Я знову буду Хонджуном, що, виходячи на засніжену вулицю, починає тремтіти, скільки б одягу на ньому не було.

Я знову буду Хонджуном, що волів би завалити себе тяжкою працею, аби тільки не думати… Не згадувати. Не мріяти.

Мої ліки від всіх хвороб. Просто сховатися від проблем в купі роботи, і казати, що мені немає коли цим перейматися. Легко і зрозуміло. Я відкладав все, що потребувало мого рішення. Через це Ліве Око прозвав мене колекціонером проблем.

Ліве Око. Цей чолов’яга був для мене втіленням самої простоти і шляхетності. Він був променем, що витягав мене з пітьми щоразу, як я поринав в неї з головою. Тільки завдяки Лівому Оку я зміг виживати раз за разом… Хвороба за хворобою. Я не знаю, чи опікувався він іншими так само завзято(можливо, я взагалі був єдиним, хто хворів так часто), але я завжди був під його наглядом.

Багато вечорів ми провели за довгими розмовами про життя. Ліве Око розповідав мені про часи своєї молодості, про часи без підкорювальних режимів і безпритульних районів. Розповідав, як люди жадали технічного прогресу, як вчені, відкриття за відкриттям, підбиралися все ближче до ідеального світу. І ціною цього «ідеального» світу стала воля. Я не вірив своїм вухам, але у цього чоловіка не було причин мені брехати. Ліве Око розповідав мені про своє бачення Стріктленду, з технологіями і без контролю, без районів-ізгоїв, без передбачень і політики усування всіх невідомих змінних.

Він розповідав про живий світ, в якому все випадково, неправильно, небезпечно. І так прекрасно.

- Я волів би жити в такому Стріктленді. У рухомому… - мрійливо казав я в один з вечорів.

Годинник майже пробив опівніч, залишки пива в кухолях нагрілися від серпневого вітру. Ми з Лівим оком сиділи на даху якоїсь давнішньої будівлі і випивали. Через кілометри асфальту, скла і бетону до мене долітав до болю знайомий запах пшеничного поля. Нічна прохолода приємно торкалася розчервонілих від алкоголю щок.

- Для того, щоб жити в такому Стріктленді, треба його спочатку таким зробити. Нічого не зміниться, якщо всі просто будуть чекати на зміни. – навіть напідпитку Ліве око походив на мудрого вчителя.

Мої думки розпливалися, я не був певен, що зможу відповісти щось зрозуміле, тому я просто гмикнув.

- Колись серед нас з’явиться той, хто зможе підняти народ, використати гнів людей в правильному напрямку і змінити історію. Ти чув про фактор Вінстона Черчилля? – я не знав, про кого йде мова, але чоловіку не потрібна була моя відповідь. Він вів далі, - Я хочу прожити ще трошки, щоб побачити ці зміни на власні очі. Я хочу побачити опір, хочу побачити революцію та поразку уряду.

Я поперхнувся своїм пивом і подивився на Ліве Око здивованим поглядом. Революція… Він вірить, що таке взагалі можливо? Але чоловік не дивився на мене. Він споглядав своїм одним оком далекий горизонт, надійно схований за мереживом ночі та огорожею з висоток. Мені був знайомий цей погляд.

Ліве Око мріяв, чекаючи на спалах падаючої зірки, щоб загадати бажання. Так безглуздо, так по-дитячому, так щиро.

Але все це більше не мало значення.

Зараз, сидячі у ліжка свого найкращого друга та вчителя, я не можу повірити, що та серпнева ніч була всього півроку тому. Всі спогади здаються такими далекими, розпливчастими. Я дивлюся на чоловіка в ліжку, і не можу впізнати в ньому того, хто ще декілька місяців тому вільно випивав і балакав щось про революцію. Він мріяв побачити її на власні очі, та чи побачить?

З покращенням фінансового стану банди, ми змогли купувати коштовні ліки і краще піклуватися про хворих. Багато хто швидко йшов на одужання. Ми дивилися так далеко, що не змогли побачити страшну хворобу просто в себе під носом.

У Лівого Ока виявили туберкульоз. Ситуацію значно ускладнювали проблеми з серцем, що були в чоловіка, скільки його пам’ятаю.

Я не знаю, коли це сталося, чи давно… Але ми помітили хворобу занадто пізно. Навіть при наданні повного курсу лікування, прогнози були невтішні.

Я почувався зрадником. Я був найближчим до нього, я був єдиним, хто міг це попередити. І я не зміг. Страх і сором жерли мене зсередини. Більше за все я хотів повернутися в ту серпневу ніч і посидіти зі здоровим сонячним Лівим Оком ще трошки. Послухати будь-яку його нісенітницю про революцію і безконтрольний Стріктленд. Розповісти про своє життя, про пшеничні поля, поділитися дечим дорогоціннішим за гроші, - спогадами. Аби тільки була можливість…

Я наглядав чоловіка вже місяць. Ситуація залишалася складною, але я вірив, що все вирішиться. Я хотів вірити…

Опинившись в такій ситуації, що зробив би сам Ліве Око? Якби я захворів на щось, що в будь-якому разі приведе мене до смерті, як він чинив би? Я дивився на зблідле обличчя свого вчителя, і намагався відшукати відповідь в його зморшках. Певно, йому багато років… Від цієї думки моїх вуст торкнулася абсурдна посмішка. Ліве Око стільки розповідав про далеке минуле, а я ніколи навіть не думав спитати його вік. Насправді я майже нічого не питав про нього. Чоловік розповідав про себе небагато, він хотів, щоб я цікавився, ставив питання, розповідав про себе у відповідь. Але я так і не відкрився. Я не зміг довірити йому свої спогади, і це я ніколи собі не пробачу.

Мої спогади… Чи були вони такими важливими, щоб берегти їх в серці так ревно, так довго? Це єдине, що залишилося в мене від життя, де я був щасливий. Де я був собою. І все ж?…

Пройшло ще два місяці. На дворі яскраво світило травневе сонце, вулицями блукали пахощі вишні й сіна. Ніхто більше не відчував їх, окрім мене. Люди в Стріктленді не знали, як пахне природа, і це було прикро. Я почувався самотньо. Мій меланхолійний прохолодний березень затягнувся на всю весну. Я майже ні з ким не спілкувався, ніхто не розумів мене так, як Ліве Око.

Але він так і не одужав. Я вже майже не заходив до нього. З різних причин.

Банді потрібна була керуюча рука, за відсутності ватажка почалися проблеми. Кожен працював так, як вважав за потрібне, і це було неправильно. Поки тривав перерозподіл обов’язків, мене призначили тимчасовим керуючим. Можливо через те, що я був найближчим до Лівого Ока, його другом та учнем. З кожним днем керування мені доводилося заглиблюватися у стан всіх справ з головою, з кожним новим звітом я ніби опинявся в голові свого вчителя. Я багато чого зрозумів за цей час. В моїй душі все гучнішим ставало відлуння революційних ідей Лівого Ока. Виявилося, він був правий. Багато в чому правий.

Мені було ніяково знову йти до його палати. Я відчував, якщо ще раз побачу Ліве Око таким… Побачу білу похмуру кімнату, заплямовану ширму біля ліжка, крапельниці, від яких тхне лікарнею, почую ритмічні сигнали кардіоапарата… Нічого не зміниться в цій картині, чоловік не зустріне мене хворобливими, але хоча б розплющеними очима, не скаже мені змученим голосом, як радий мене бачити, не запросить на чаювання за невеличкою бесідою, що в результаті затягнеться на години. І це тільки поглибить порожнечу всередині мене. Це було головною причиною. Я не хотів відчувати кінець його історії.

Я був покидьком. Я полишив найкращого друга, змусивши його самостійно переживати складні часи. Але це було не більше, ніж фактом. В мене більше не було часу звинувачувати й лаяти себе. Життя рухалося вперед, і мені довелося поспішно крокувати з ним в такт. Більше не стало часу на сльози, журбу та сірі думки. Ліве Око все ще був живий, але він зник. Стерся з периферії мого зору, ніби намальований неякісною фарбою. Я залишився сам на сам із ще не остиглими спогадами.

Травневі вечори були сухими і теплими. Всередині мого носа зачаївся аромат нарцисів та скошеної трави. Хоча такої розкоші в межах цього міста не водилося, здається, ніколи. Я просто відчував. Пам’ятав. Легкий вітерець залітав до кімнати через прочинене вікно і залишав на моєму тілі легкі поцілунки: на шиї, на руках, на скронях. Душа, оповита його невимушеністю, хотіла співати. Під пальцями самі собою танцювали пошарпані клавіші синтезатора. Я не знаю, що саме грав. Тільки серце керувало моїми руками, в той час як розум поринув далеко в спогади. Я знову був собою: чув безладні голоси, сміх, бачив нескінченні дива природи, знову лежав посеред пшеничного поля, відчував доторки і ранкову росу на кінчиках пальців. Я був вдома.

Коли прозвучав останній акорд, душа та розум повернулися в тіло, і реальність знову нависла наді мною. Я знав, що коли я закінчу свою пісню, його вже не буде. Він більше не прокинеться. Ліве Око помер. Його душа пішла слідом за останнім звуком моєї пісні.

Я не плакав, навіть майже не сумував. Я відчував порожнечу, що поглинала мене. Чув її величний голос. Ніби десь глибоко всередині мене пробили дзвони. Моя самотність говорила до мене.

Я вирішив посвятити пісню його душі. Я посвятив свою «Аврору» чоловіку, що вийшов із світання, а загинув у сутінках.

***

Мене розбудив сонячний промінчик, шо стрибнув на очі крізь крону дерева. Ранок? Я випростався та озирнувся. Ніс одразу забився пахощами трави і свіжістю. Неподалік крізь комиші зблиснув ставок, до моїх вух дострибувало різнобарвне квакання та дзижчання. Навколо не було ніяких речей, окрім чорного джемпера, на якому я спав. Де всі?

Вдихнувши повні груди лісового повітря, я ліг назад і потягнувся. Рука вмостилася під головою, я зачудовано спостерігав за впертим сонячним світлом, що пробивалося крізь густу листву. До краю свідомості долетіла пташина флейта. Мені було так добре, не хотілося нікуди йти звідси. Але кінець кінцем я підвівся на ноги, обв’язав брудний джемпер коло стану й побрів стежиною.

Навколо був ліс. Не думаючи ні про що, я наспівував якусь мелодію, а ноги самі несли мене. Повз той ставок, повз невеликі галявинки, вщент забиті кульбабками, повз застелені ранковим туманом яри. В кармані джемпера я нащупав щось тверде. Стара касета. Назва стерлася під нуль, певно, їй було багато років. Пальці пробіглися побитим місцями корпусом, помацали котушки. Чи є там взагалі плівка? Я гмикнув і сунув предмет назад.

Нарешті стежина під ногами розширилася, я вийшов із лісу. Перед очами постало золоте море. Моє місце… Аромат пшениці торкнувся, здається, самого серця. Поле вабило до себе. Не думаючи ні секунди, я пішов навпростець. З головою поринув у лагідні хвилі колосся. Ость лоскотала шкіру, і це було неймовірне відчуття. Ніби мене торкалися тисячі малесеньких рук. Я заплющив очі і більше не відчував нічого, що могло б сколихнути мене.

Я плив посеред своєї утопії.

Коли колосся зникло з-під пальців, я ще раз озирнувся. Під ногами була волога бруківка, а моє море зосталося позаду, чекати на мене. І я неодмінно повернуся до нього.

Дорога, на яку я вийшов, була поросла мохом, крізь каміння пробивалася трава та квіти, які я старанно обходив. Вони були надто невинні. Звивиста бруківка вела мене по краю величезної полонини. Дух перехоплювало. Тут я почувався зовсім невагомим, крихітнім, в порівнянні з цими гігантськими пагорбами, густо вкритими зеленню. Подейкували, що тут іноді чулися співи, принесені вітром із самої низини. Я зупинився, прислухався, але ніхто не співав до мене. Обережно покрокував далі.

Незабаром я зайшов у дубовий гай. На периферії майоріли могутні стовбури, вкриті мохом, певно, до висоти мого зросту. Скільки років цьому гаю? Мабуть, більше сотні.

Попереду лежала напівзруйнована кам’яна огорожа. В цьому місці ніхто давно(певно, що ніколи) не доглядав за нею, тому вона поросла плющем, просіла у м’який ґрунт і розвалилася місцями. Я без особливих труднощів подолав дану перешкоду. З цієї сторони вже не було ніяких стежин, я пробирався крізь густі кущі та бурелом. Гострі гілки малювали на руках та ногах все нові подряпини, але мені було все одно. Я відчував піднесення, життєва енергія вирувала всередині мене.

Нарешті я переліз через ще одну огорожу, цегляну та більш нову. Перед очами постала гарненька підстрижена галявина, а одразу за нею величний будинок. Його гострі дахи були вище всіх дерев навколо і ніби підпирали саме небо. Моя школа. Моя моторошна домівка.

Я попростував через весь двір до кам’яної доріжки, що вела до центрального входу. Оминув старанно підстрижені кущі троянд, запах яких одразу шипами вп’явся в мої легені, дерев’яну альтанку та декілька лавочок. В голові утворився вихор зі слів і речень. Я вигадував якусь правдоподібну історію про те, де я був стільки часу і чим займався.

- Гей, Кім Хонджуне!

Голос донісся з-за спини, я одразу впізнав високий гучний тембр, але на секунду все ж затнувся. Він висмикнув мене з важливих роздумів.

Я обернувся до голосу, що за декілька секунд якимось чином зміг повторити моє ім’я ще три рази. Переді мною стояв невеликий юнак, облицьований монохромною шкільною формою. Вітерець грав із довгим чорним волоссям, закидаючи локони в палаючі очі. Хлопець імпульсивно здував їх. Він втупив руки в боки і нахмурив брови у відповідь на мій погляд. Гострі карі очі дивилися з якимось сміховинним докором.

- Пане Хонджун, а де це ви шастали протягом всього вчорашнього дня й сьогоднішньої ночі, га? Признавайся, ти ділив ложе з білками в дуплі чи з жабами у ставку? – юнак голосно зареготав, миттєво втративши всю свою награну серйозність.

Кумедний сміх перекинувся на мене як пожежа, вуста розтягнулися в широку посмішку.

- Уйоне, припини це. Чому ви взагалі полишили мене там самого на всю ніч?

Уйон пирхнув і закатив очі.

- Його величність Пак Сонхва залишився з тобою на ніч. А як тільки небо просвітлішало – прибіг назад, щоб встигнути на лінійку та перший урок. Пояснювати відсутність головного відмінника було б куди складніше.

Я зашарівся і відвів погляд, на що Уйон лише вишкірився. Навіщо Сонхва залишався зі мною на ніч?…

- Отже… Я вже пропустив початок занять? – бажаючи змінити тему запитав я. Уйон пирхнув і кивнув.

- Але ми сказали, що ти погано почуваєшся, тому прийдеш пізніше. Думаю, запізнюватися не гарно, тим паче коли ти вже запізнився, так що побігли швиденько перевдягнемо тебе. Боже, в тебе вигляд ніби ти в канаву впав…

Хлопець продовжував щебетати щось всю дорогу до кімнат, але я, чесно кажучи, майже не слухав його. Подумки я вже повернувся до свого пшеничного поля і загубився в його хвилях.