Ештон просто жахливо не виспався. Очевидно, те що йому вчора організм свої викрутаси вичворив дається в знаки – він же і минулу ніч, спав так собі… Та й зміна клімату. Ну, можливо, ще плюс витрати енергії, хоча він її весь час багато витрачає. Ні, мабуть не виспався просто, якщо вцілому. Та ще й вставати було просто жахливо рано… Ще вночі, фактично – їхати по пустелі вдень таке собі задоволення, тому розвідники витягли їх у поїздку так рано, аби їхати по пустелі вночі.
Та спека все одно їх наздогнала, адже до найближчої оази з центру пустелі день ходу, якщо нормальним транспортом – ти візьми і спробуй по дюнам поїздити. От вони і маринувалися в величезному позашляховику для їзди пустелею. Хоча, він мабуть, будь де проїде. Та Ештону кермувати не дали – Розвідник суворо відмовив йому. Хіба силою було кермо забирати… Що Ештон, звісно ж, робити не став. Хрін його знає, чи він би впорався б з цією махиною, якщо чесно. Тут навіть дороги немає – суцільні піски. Та і в самій подорожі приємного було нікчемно мало – всю дорогу кидало зі сторони в сторону. Кондиціонер був відмінний, але навіть тут піски просто таки забивалися у всі щілини(а можливо, апаратура просто не справлялася з такими кількостями цього піску…), тому навіть в салоні авто доводилось їхати замотаними, як бедуїни. Вирушили в оазу цілим караваном – п”ять позашляховиків де, не завадить повторити, Ештон з Мерін та їхні зграї були лише пасажирами, та дві велетенські вантажівки, з колесами завбільшки з людину(як з фільму Шалений Макс, чесне слово…). Що ж… Ештон був віддалено знайомий з такою технікою – забезпечення в пустелях теж потрібне. Але він ніколи не бачив такі махини наочно. Хоча, Ештон підозрював, що тут не обійшлося без розвідницьких понтів. Можливо, і можна було обійтися чимось менш примітним і грандіозним. Але ж Повелительку везуть… Хоть кілок їм на голові теши…
Загалом ця подорож пустелею різко відрізнялася від їхнього попереднього досвіду в подорожі верблюдами пустелею Оману. При всій любові Ештона до автомобілів, Єгипет і це раллі цілком – просто пекло. Жарке, сухе, некомфортне, без краплі романтики, проте з потоками гарячої енегії, що розбурхувала Ештона зсередини, не давала йому втихомиритись ні на мить, ХієдХайн явно незатишно почувалася поруч з цією енергією, вона неспокійно бурлила, й Ештон буквально відчував, як вона виборює простір для себе, не приймає нову енергію, навіть конкурує з нею… Й це дестабілізовувало Ештона ще дужче, тому йому просто фізично важко було зосередитись на подорожі. Як і на будь чому іншому… Що ще дужче посилювало враження Ештона від денної пустелі – наче пеклом їдуть. І з усією цією внутрішньою енергетичною кашею, спекою й дискомфортом з-зовні, Ештон і їхав собі, тихенько сидячи на задньому сидінні позашляховика, й намагався нікому не заважати. Й на це у нього йшла колосальна кількість зусиль…
– Сірін, міняємось.- Не витримав Ештон в якийсь момент, мабуть сонце вже в зеніті… Тому що він відчував, що більше не витримає, що б воно там не було.
Сірін з Ріконом сиділи спереду, біля водія, а Ештон з Мерін та Лагором з-заду.
– Так, Ештон, давай.- Сірін, ніби тільки цього й чекала, підхопилася й юркнула прямісінько Ештону на руки, ніби сидіння для неї і зовсім невагома перепона… Ештон, акуратно упіймав її в обійми, а потім так же легко помінявся положеннями з нею, тепер нависаючи зверху. Опісля переліз до Рікона тим же шляхом – над сидінням, хоч і з меншою грацією, аніж Сірін.
Розвідник покосився на Ештона:
– Я міг би зупинитись.
Та Ештону було не до того, він заледве тримав свою свідомість якоїсь цільної купи:
– Рікон, зможеш зараз?- Поглянув Ештон в очі
Рікону, шукаючи в цих зелених очах, що наче оази серед пустелі, рятівної прохолоди… Чи що там? Явно порятунку, якогось острівця, надію, щось в такому дусі…
– Так.- З готовністю відгукнувся він, навіть на секунду не засумнівавшись, навіть не питаючи, що від нього хоче Ештон. На все готовий? Чи просто зрозумів? Що за питання? Звісно, все одразу зрозумів.
Ештон безцеремонно згріб Рікона в охапку, не обмежуючись мінімальним доторком рук, або що… Та він ледь втримався, аби смачно не вгризтися кудись в плече Рікону… Та Ештон ще не зовсім збожеволів, то ж шугонув в медитацію, якомога швидше, поки ще хоч якісь частини його свідомості пахнуть адекватністю. Рікона він теж за собою потягнув, хоча не надто делікатно… Ще мить – і Ештон розчинив в Ріконі всі свої емоції та переживання. Все, що могло б йому якось завадити. Зоставив їх позаду і поглянув вперед, чи то всередину: в його душі була енергетична каша. Але тепер це не видавалося таким нестерпним. Є проблема і Ештон повинен вирішити її. От і все.
Та раптом, як нізвідки… Ештона огорнув спокій. Це був Рікон. Ештон відчув його безумовну підтримку, його непорушну віру в вожака. І… Ештон не один. Перед ним проблема, та ніщо не заважає її усунути, всі його тили прикриті і він має підтримку. Все чудово. Все гаразд. Можна зосередитись. І Ештон прикликав ХієдХайн. Раз вона має стільки протиріч з гарячою енергією пустелі – то нехай відокремить її від всього іншого енергетичного фону Ештона. І ХьєдХайн без пауз ринула виконувати волю Ештона. Проблема лише в тому, що ця енергія прибуватиме й далі ззовні… Але енергія не прибувала. ХієдХайн впоралась з усім бездоганно, тому Ештон відсторонено “поглянув” в чому причина відсутності нової чужорідної енергії пустелі – Сірін. Вона виставила навколо них з Ріконом бар”єр, зоорієнтований на фізичне та енергетичне утримування. А він і забув їй сказати про це. Що ж Ештон вкотре переконався що це чудово, що зграя сама може думати, поки Ештон на це не здатен.
Раз цієї проблеми теж уже немає, можна зосередитись на наступній – куди подіти усю цю чужорідну енергію, що уже потрапила в Ештона? Він наблизив свідомість до енергії пустелі, що наче кипляча лава, була ув”язнена в холодній та текучій ртуті – ХієдХайн. Ештон проник свідомістю всередину цього чужерідного, гарячого, наче саме сонце, скупчення енергії, хоч і здорового глузду в цьому було нікчемно мало. Ох, це було гаряче. В Ештона два варіанта – перший запхнути усе це в акумулятор договору, де всі її індивідуальні особливості нівелюються, та й по тому. А другий… Ештон був не настільки ідіотом, аби не помітити божевільну схожість цієї енергії з… місячною енергією, з тим, чим раніше була ХієдХайн, до того, як змішалася з волею Ештона, до того, як Ештон дав їй ім”я. Він пригадав, як це було – легко та природньо, і знав, як приборкати й цю силу… Але якщо місячна енергія була для Мунлайт чимось природнім, ніби її природна складова, ніби продовження її самої, ніби друг, ніби середовище, в якому вона виросла, то ця енергія – невпинна, гаряча, кипляча, пекуча, нестерпна, просто з Ештоном не сумісна. Він був не певен, що готовий миритися з таким “гостем” всередині своєї душі. Не був певен, що вони будуть мирними сусідами, що не завдадуть шкоди один одному…
Але, раз вона вже тут – Ештон простягнув руку і кипляча лава, стримувана досі в бульбашці ХієдХайн, ринула до образу душі Ештона. Вона жгуче обвилася навколо нього, намагаючись проникнути всередину, а на своєму шляху вона лишала опіки. Ештон знав, що зараз замість нього біль відчуває Рікон, тому він насильно відібрав у правиці це відчуття, аби мати змогу об”єктивно оцінити їхню сумісність з енергією пустелі. Та попри біль, що опіком вразила його майже порожню від емоцій та почуттів свідомість, Ештон знайшов в собі сили не пручатися цій енергії. Він знайшов в собі опору – спогади про крила Сірін, що чомусь виникли перед ним прямо зараз з глибин його єства, з потаємного глибокого закутку свідомості, і енергія пустелі, вловивши волю свого нового повелителя, сформувалася в палаючі, жгучі крила за спиною в Ештона, обпікаючи шерсть Мунлайт. Що ж… Ештон спробував. Та попри те, що він здатен приборкати цю силу, жити з нею пліч о пліч без шкоди для себе Ештон не зможе. Він без сумнівів виринув з резервуару, створеного ХієдХайн, і наказав їй доставити енергію пустелі в акумулятор договору, де вона розчинилася майже безболісно.
Тихо. Без цього палаючого та нестерпного вогню, що випалює зсередини, конфліктуючи з усім можливим Ештоновим вмістом – стало достатньо мирно. Ештон прислухався. Решта сил у ньому хоч і були подекуди дисонансними, та конфліктуючими вони не були. І Ештон може бути певен – і він, і Мунлайт приймуть усі ці сили, або окремі їх частини, що досі не прийняв. Все буде гаразд. Мерін права – потрібен лише час. Це ніби адаптація до договору, от тільки Воля Повелителя – це щось незвідане, щось неосяжне, а тому і адаптація триває далеко не три дні, далеко не так визначено. Й допомогти з цим ніхто не може. Ештон впорається. Адже це зв”язок з його народом. Він нізащо не відмовиться від нього. Він у своєму виборі впевнений.
Ештон відкрив очі, виринаючи з медитаціїного забуття, позбавленого емоцій. І нехай, зараз він почувався, як оголений нерв, на який раптово хлюпнули усі емоції разом – і його і не його, він почувався значно краще, аніж до того. Та й Рікон відчувається до болю рідним, його близькість не ранила. Ештон відшукав знайомі очі. Все гаразд, правиця поруч.
– Дісталося тобі?- Ештон добре знав і розумів, що таке бути якорем… Він вдячний Рікону за те, що він зробив, та докорів сумління ніхто не відміняв.
– Я сильний лар.- Широко посміхнувся Рікон.- Хто ж як не я, повинен допомагати тобі. Окрім того…- Рікон хмикнув.- Ти забрав на себе весь біль, на що мені жалітися? На те що мені потрібно було лише розчинити в собі твою роздратованість та нетерплячку?- Рікон стенув плечима.- І в реалії гірше буває.
Ештон зупинив на ньому погляд трохи розгублено, усвідомлюючи сказане. Рікон зовсім не лукавив – йому було не тяжко. Ештон полегшено усміхнувся. Хоча, можливо, це через те, що з Картером було куди складніше? Ештон знову напружився. А це було далеко не один раз. І Рікон мовчки все стерпів…
– Годі вже думати, Кіра на тебе немає.- Усміхнувся Ештону Рікон.- Кажу все гаразд. Я ж тренувався, чи ти гадаєш я так собі погодився бути твоїм якорем?- Підняв брову Рікон, склавши руки на грудях.
– Так-так, вибач.- Полегшало все таки – Ештон усміхнувся і потріпав Рікона по голові. А тоді пригадав і інших дійових осіб дійства. Обернувся і подивився прямісінько Сірін в очі:- Молодчинка.
Сірін вся просяяла, гордо випрямилася, широко посміхнулась, ніби підставляючись під похвалу Ештона.
– Потримаєш ще? Можна просто на енергетичне утримування.- Попросив Ештон, сідаючи на своє нове місце прямо. Контактувати з цією скаженою енергією навіть бар”єром не хотілося зараз…
– Гаразд.- Дзвінко і радо погодилась вона. А Сірін нормально почувається? Ештон знову рвучко обернувся на Сірін, аби остаточно переконатися, що все гаразд. Сірін не очікувала побачити суворий погляд Ештона, тому від несподіванки округлила очі, не розуміючи, що не так. Та Ештон переконався, що все добре з допомогою сприйняття, звузивши очі. Виходить… Енергія пустелі їм не докучає? Ештон перевів погляд на Лагора. Тому теж було нормально, як і Рікону. І Мерін теж… Можливо це через те, що він людина? Ештон перевів свій повільний дослідницький погляд на Розвідника – та той теж сидів хоч би хни і ніякого енергетичного дисонансу в ньому не було…
Зачекайте но… Помедитувати б зараз… Але він що, такий тупий, що без медитації два у два не складе? Шона тому відповідь – вона унаслідувала силу від Місяця, була ним обрана. Але хто ще окрім них двох? Він таких більше не знає, ні це не значить, що таких більше немає… Факт полягає в іншому – не кожному дано. Ештон всівся на своє місце, коли Розвідник впіймав прискіпливий погляд Ештона і теж від такої уваги злегка здивувався. Та не треба йому цей Розвідник… Просто опору для погляду в ньому знайшов… Та дивитися можна і на щось інше – на пустелю за вікном, наприклад. Так, схоже на те – пустеля просто дала йому свою енергію, як і Місяць. Ештон та Шона відгукнулися на поклик Місяця, прийняли його енергію, його дар. Ештон же відмовився від дару пустелі. Якось так, здається… Схоже, думати він може і без медитацій, ну, зрештою, не всі ж Ключі медитувати вміли. Напевно. Тобто не всі Ключі її могли б освоїти… Хто б навчив? А думати то треба якось…
За роздумами та медитацією з Ріконом день сплив, і сонце сіло за обрій, залишивши по собі пекельнонагрітий пісок – аж дивно, що шини не плавляться, ну якісь термостійкі, мабуть.
– Сірін, маленька, дякую, що потримала бар”єр, досить вже.- Усміхнувся їй Ештон. Його дівчинка кивнула, блиснувши усміхненим поглядом з-під пов”язаної на обличя тканини. Вона зняла бар”єр… І попри те, що все ще було пекельно жарко – Ештон не відчув попереднього дискомфорту… В сонці справа? Ну, якщо так подумати – тут воно в своїх володіннях, так би мовити… Це Сонце з Ештоном енергією хотіло поділитися? Чесне слово, Ештон почувався винним, але що ж? Заживо варитися через цю силу?.. Ну, всьому ж має бути межа якась…