Поки вони летіли літаком, Ештон був ще в адекваті більш-менш. Та щойно він побачив піски Єгипту – дах зірвало начисто. Ештон забув уже про все. І єдине що його хвилювало – це Мерін. Серце то вискакувало, то майже зупинялося. До сказу доводило те, що ментальний зв’язок все ще не працював. І те, що їхній гелікоптер все не прилітав. І Ештон стримувався. Чесно стримувався. Але чутливим істотам навколо нього байдуже було до його акторської гри. Та й він сам втрачав будь-який самоконтроль з кожною хвилиною. Зграя вже ледь витримувала Ештона і його психоз, так що Сірін забрала його від усіх, а Рікон отримав завдання – вирити гелікоптер, навіть якщо він впав у піщану дюну. І тепер Ештон казився майже наодинці. Господи, його Мерін! Він її от-от побачить!
– Сірін! Може я вперед піду?- З надією поглянув Ештон на свою берегиню. Це все ж легше, аніж варитися у власних почуттях. Які, невпинно накопичувалися у ньому, не знаходячи виходу, і Ештон відчував, що він от-от зірветься на комусь. Тому він спробував закритися.
– Куди ти підеш? По пустелі?- Рикнула на нього Сірін.
– Та що мені буде?- Рознервувався Ештон і ледь стримався, аби не підірвати до бісової матері цей сраний злітний майданчик! Де бісовий гелікоптер, коли він так потрібен! Так… Закритися не варіант – енергія й так не встигала виходити з нього, а так він взагалі на вибухівку з не надто надійним детонатором стає схожий.
– А дорогу як знайдеш?!- Намагалася Сірін довести Ештону абсурдність ідеї, адже всерйоз боялася, що він і справді піде. Адже відчайдушність, нетерплячка та напруга, що все накопичувалась, не знаходячи належного виходу з легкістю могла перетворитися на імпульсивність, що була Ештону давньою подругою. Ештон же Сірін не розчарував: затримав на ній погляд на секунди дві, закрив очі і прислухався до душі. Їхній зв’язок. Закріплений Місяцем. Потужний і нерушійний, як сам світоустрій. Він її відчуває. Знає, де шукати. Ештон відкрив очі і з необ’ємною тугою поглянув в напрямку Мерін.
– Я її знайду, доки ми живі.- Сказав він майже тоном, що лунав, здавалося з-за піщаних дюн. Ештон був там думками і серцем – не тут.- Пустеля – це така дрібниця…
Сірін запанікувала, відчуваючи свого вожака, що він готовий йти уже зараз – просто візьме і піде. Вона відчувала, що якщо він зробить бодай крок у напрямку пари – його уже не спинити.
– Ештон, зграя!- Випалила вона.- Почекай трішечки і поїдемо разом…
– Угу.- Аж надто спокійно відгукнувся Ештон, все незводячи погляду з заповідного напряму. Сірін це ще дужче налякало. Вона відчувала, як біохвилі Ештона перестали виділятися зовсім, наче ягуар перед стрибком, завмерли, накопичуючись. Але вона знала свого вожака і бурю енегії та емоцій, що завжди його супроводжують. Ні, спокійним Ештон теж може бути. Але прямо зараз це виглядало не природньо. І дамба, що стримує увесь цей скажений шквал десь всередись от-от не витримає…
– П’ять хвилин!- На бігу прокричав Рікон.- Вони уже на підльоті.
Ештон відмер. Поглянув на Рікона, той застиг перед ним.
– Ештон…- Тихо і обережно прошепотів він.- Сорок п’ять хвилин. І ми будемо на місці.- Майже нечутно сказав він. Він налякався найсправжнісіньким чином. Ковтнув. А тоді підійшов до нього ближче:- Якщо хочеш, можу війти з тобою в медитацію, зільєш на мене емоції, як на якір.
Ештон затримав на ньому погляд і відвернувся. Не вистачає в нього ресурсу розбиратися з тим, що запропонував Рікон, щось пояснювати, дивуватись, ще щось… Мерін за цією пустелею. І Ештон відчуває потоки енергії на шляху до його спорідненої душі. Щось велике. Але достатньо осяжне, визначене. Щось таке, що може стати на заваді.
– Якщо гелікоптер не полетить, я піду сам.- Сказав він, уже начхавши на все остаточно. Зграя не пропаде. Триматимутся разом і доберуться до Ештона. Та й він їх знайде, в разі чого. Але сидіти і чекати – не сила зовсім.
І Рікон з Сірін знали – це була остання крапля, щоб воно не було. І стояти зараз на шляху в Ештона просто небезпечно. Вони переглянулися і просто залишили його наодинці. І Ештон стояв і божеліволів ці безкінечні кілька хвилин. Аж, нарешті, прилетів гелікоптер.
Вихрі гарячого повітря всуміж з піском розкуйовдили Ештонові кудрі. Зграя збіглася до пілота, прикриваючи руками обличчя. І про щось голосно домовлялися, перекрикуючи рев гелікоптера. Рікон кинув погляд в очі Ештону, що спокійно підходив до ревучої груди металу, наче термінатор, і повернувся до переговорів з якоюсь відчайдушністю. Ештон знав, що на шляху якась перепона і пілот не хоче вести гелікоптер через неї. Але для нього це не перепона. Не зараз.
Доки Ештон дійшов, Рікон таки вмовив якимось чудом пілота. І вони дуже швидко впакувалися, сіли пристібнулися, надягли захисні навушники… Ештон сидів мовчки. І відчуття у нього було таке, що якщо він зробить бодай щось, його терпіння просто лусне. Ештон відвернувся до вікна і дивився на піщані дюни, що перекочувались наче море. Й їх гаряча енергія, така не схожа на все, що він звик… терпіння йому не додавала. І лише те, що його споріднена душа, з якою у нього союз, наближалася – давало йому сили триматися і не вибухнути, як бісова бомба. Мерін близько. Так близько. Ще трішки. Це вже не туга, не сум. Це необхідність – так само як дихати. і Ештон відчайдушно намагався зробити цей рятівний ковток повітря… О, Боже! Хоч би стриматись, хоч би витримати! Як дотягти? Все це просто розривало, давило, боліло зсередини!
– Якого чорта він летить не туди?- Запитав він десь на пів дорозі у Рікона.
– Попереду піщана буря, він спробує її обійти.- Відрапортував Рікон.
– Скажи, що піщана буря вляглася. Нехай летить прямо.- І чи то Ештон вкінець втратив відчуття власної волі і це вже не було проханням, чи то Рікон налякався, але він просто мовчки встав і пішов до пілота.
З ларом, що виконує наказ вожака, особливо не посперечаєшся. І пілот дійсно змінив курс і направив гелікоптер куди слід. Ештон відчув краєм свідомості погляди зграї, їхні біохвилі повні перестороги і страху, а ще невпинне наближення оскаженілої природної енергії. Він закрив очі і прислухався. Потоки були потужні і об’ємні. Такі, що, здавалося б, не підвладні живим істотам. А їм потрібно пролетіти ще як мінімум 100 кілометрів через бурю (близько двадцяти хвилин, якщо пілот не гальмуватиме подій). Та зараз… Ніщо не має значення. Ніякої ваги. Ештон привідкрив двері гелікоптера енергією, аби не дбати за їх цілісність. А тоді просто, нарешті, вивільнив те все що накопичувалось в ньому з самого ранку. Він дозволив своїй енергії потужними хвилями безконтрольно валитися з нього, і напруга трішки спала. Він не розумів, чому акумулятор договору не вбирає усе це, можливо, не вистачає пропускної здатності. Це навіть добре, що є куди виплеснути енергію. І вона полилася з гелікоптера, утворюючи навколо потужне хмарище, скопище енергії. Ештон навіть трішки здивувався з її кількості, але тепер хоча б зрозуміло чому йому було аж так паршиво. Ештон заглибився в напівмедитативний стан, тому що йому було тяжкувато контролювати таку кількість енергії. Гелікоптер підтрушувало від турбуленції. А переляк зграї злегка відволікав. Та от піщана буря вже близько і це об”ємне і велике хоч і мало роззосередити увагу – навпаки зконцентрувало його на єдиній меті – наблизитись до Мерін. Опинитися поруч. І торкнутися до своєї мрії, до своєї жінки, до свого серця, що вона дбайливо тримає в своїх руках. Буря… Велика. Стихія. Та хіба ж Ештон претендує на те, аби підкорити її собі? Він лише хоче до своєї половинки. Хоче воз”єднання. Ештон спрямував своє енергетичне торнадо в той бік, що виглядало наче хтось дмухає на гарячий чай, в порівнянні з вітрищем бурі. Та йому було чхати, чи хтось вірить у те що можливо, а що ні. Йому було чхати на раціональність. Та й рішення було уже давно. Ештон став формувати два величезних бар’єри, схилених один до одного, таким чином вклинюючи їх у бурю. Ештон створив специфічний бар’єр на фізичне утримування та поглинання енергії, а по внутрішнім спеціальним зв’язкам спрямовував поглинуту природню енергію вперед по ходу гелікоптера, й утворював все новий і новий бар’єр на ходу. Його енергії уже не було – закінчилася, та вона і не потрібна зараз. Бар’єр спрацював на ура і енергія перероблювалась безвідмовно і бар’єру залишалось оберігати їх від піднятого в повітря, а тепер падаючого піску. Коридор вийшов просторим і затишним для гелікоптера. І Ештон скурпульозно контролював процес самобудування бар’єра з поглинутої енергії бурі. А позаду – процес руйнування бар’єру. Можна було б не турбувався про його руйнацію: щойно буря вщухне – бар’єр зникне від нестачі енергії, на сонячній енергії він точно не протягне. Але Ештон вирішив не ризикувати, а раптом хтось в нього вперіщиться. Такий бар’єр уже не новинка для Ештона, але механізувати процес ніяк не виходило. Надто складний механізм. Можливо за років з сто вдасться – надто вже великі об’єми роботи. А зараз Ештон невпинно наближався до своєї цілі, ні про що уже не турбуючись. От і буря закінчилася і Ештон замкнув усі зв’язки, припинивши самовідтворення цього бар”єру. І відкрив очі.
– Мойсей…- Нервово хіхікнув Кір. Ештон перевів на нього погляд і побачив, що вся зграя, окрім Рікона, що розмістився біля пілота, вчепилася у свої крісла з оскаженіло-переляканими очима. А у Кіра, мабуть, була легенька істерика, тому що його трохи скажена посмішка не вписувалась в атмосферу і контрастувала з тим, як він до побіління кісточок на руках вчепився в свої ремені безпеки. Та і його біохвилі були суцільною нечитабельною кашею. Ештон відвернувся назад до своєї цілі. І уже невідривно слідкував, аж до моменту, поки вони наблизились впритул. Попереду були бар’єри розвідників і Ештон приготувався роздерти їх нахрін. Але розвідники самі їх зняли, так що Ештон на гелікоптері безперешкодно пролетів аж до злітного майданчика.
Але тут все замело піском і злітний майданчик був суто номінальним, насправді являючи собою такі ж пустельні піски, як і всюди. Пілот вперто намагався посадити гелікоптер от уже четверту хвилину, але від вітру, що здіймали лопасті, пісок піднімався вгору, змішувався з вітрами далекої піщаної бурі (адже розвідники опустили бар’єри) і не давав пілоту посадити бісову бляшанку!
– Усе.- Ештон відстібнувся, встав і підійшов до дверей, розчахнувши їх на ходу.
– Ештон! Стій!- Кинулась до нього Сірін з свого місця, теж відстібнувшись (хоча, здається, вона просто видерла ремені з м”ясом).
Але Ештон навіть не обернувся – просто вистрибнув. Сірін вистрибнула за ним без вагань. Ештон простягнув їй свою руку і Сірін вхопилася за неї на льоту, Ештон миттєво притягнув її до себе і розгорнув для них бар”єри, аби сповільнити падіння. Сірін притислася до Ештона і її переляк миттєво змінився на захват. Вона роззирнулася і на її обличчі засяяла яскрава, широка посмішка. Ні, вона явно з його зграї, тільки поруч з таким навіженим, як Ештон. Коли він був достатньо близько від землі, зруйнував бар”єри, приземлився на пісок досить м”яко і перекотився, все ще згладжуючи падіння, тим не більше свою дівчинку з рук не відпускаючи. Щойно вона була в безпеці, Ештон встав на ноги, пройшов кілька твердих кроків та змінив спосіб пересування на вибух між бар’єрами і помчав в напівадекватному стані до шатра Мерін.
Він буквально влетів всередину в супроводі вихорів енергії. Загальмував ще в повітрі. Знайшов поглядом кохану, а решту безпардонно випер геть, ув’язнивши в бар’єри, навіть не розбираючись що до чого і хто тут є – всі зайві. Потім виставив такий бар’єр навколо шатра, який виставляв колись в бою з Вірусом- такий, що хрін зруйнуєш, тільки удосконалений. І повільно, божеволіючи уже повністю, рушив до своєї алубі. Її фіолетові очі по хижацьки звузились, а хвилі говорили про захоплення, вони заохочували Ештона до дій, підбурювали, відчувалися майже викликом. Та Ештон й без цього уже і не міг стримувати свій шквал і щиро радів, що з коханою і не треба стримуватись. І Мерін аж задихнулася від потоків, що хлинули на неї. А в наступну мить на неї кинувся ще й сам Ештон, без жодного контролю шматуючи на ній одяг всіма доступними методами, а заодно ще й біоритми в тілі пришвидшив. Навіть Мерін розгубилася з напору Ештона. Він надто довго чекав. Надто довго стримувався, надто довго сумував. Надто багато терпів. І тепер її присутність вимкнула усі можливі запобіжники під хвіст усім чортам! ОООО!!!! Його! Лише його! ЇЇ запах. Її погляд, її губи, плечі, груди. Її очі – фіолетові нічні безодні з чорними прірвами-зіницями. Її чорнюще розкішне, м”яке, наче шовк волосся, все у піску. І тепер Ештон помітив, що окрім її звичного запаху він відчуває запах сонця, окрім її звичного смаку – на губах пісок. Та він готовий буквально вилизати її від пилюки. Вона така маленька, така тендітна в його обіймах, і йому доводиться низько нахилятись, аби скуштувати її соски. Він здогадався стати на коліна і тепер виціловувати її зручніше. Мерін гладить його волосся, плутає кігтики у кучерях. Ештон відчуває, яка могутня істота перед ним – відчуває древню силу. В суміж з сильною душею, з біоритмом, таким рідним! Ах! Він схопив її без попередження чи обережності, стиснув в обіймах, схопив і зім”яв її округлу сідницю і поклав на землю, розмістив у себе між ніг і навис над нею, захекано й загнано дихаючи, з широко відкритими очима. А Мерін віддавалася йому, так як може віддатися лише хижак своїй парі – беззастережно і повністю, не сперечаючись і не нав”язучи власних правил. І це трішечки, зовсім трішечки заспокоїло Ештона. Він нахилився і поцілував її, він цілував спрагло, посмоктував губи і навіть кусав їх з жадібності. Він нагадував собі смак її язика. Він насолоджувався її солодкими вустами. І лише пісок десь затесався в цей шалений танець їхніх язиків. Ештон зупинився і прихилив чоло до обличчя коханої, віддихуючись. Ештон закрив очі і її біоритм відновлював його рівновагу, нарешті він віднайшов втрачену частину себе. Тепер душа заспокоювалась. Та не бажання. Він потерся об її обличчя чолом, потім щокою і відірвався, та лише для того, щоб накинутись на неї з новою силою. Він хотів увійти в неї і єдине, що його наразі цікавило – чи готова вона, чи достатньо збуджена, тому що одягу на ньому уже давно не було. Де подівся – загадка, ну і хуй з ним. Він сягнув рукою до її статевих губок і затримав подих несвідомо – вона була така ніжна там. Він пестливими рухами огладив її губки, клітор. І дарма він переживав – його хижачка хоче його так само, як і він її. Він провів пальцями ще тріжки нижче, що супроводжувалось його збитим диханням та торкнувся її тугенького ануса. І те, як Мерін розкуто розвела ноги ширше на цей його рух зірвало дах – останні крихти здорового глузду, що здавалося почали трішечки лягати на місце – зірвало нахрін! Він схопив її за ноги, з риком смикнув на себе і ввійшов у лоно. На цьому всі ніжності закінчилися і Ештон просто трахав її. З усією тваринною жадобою, зі спраглістю, жадібністю і хіттю. Та Мерін і не була проти – вигиналася і стогнала, жадібно хапаючи його за плечі. Вона закривала очі, закидуючи голову назад. І ричала, коли Ештон входив надто глибоко. Вона кусалася (і як лише стримувалася, аби не встромити ікла до крові?) і шматувала його плечі кігтями. Вона стискала його ногами за талію і вигиналася, аби він входив в неї під таким кутом, аби задівати чутливі точки всередині більш відчутно. Ештон переніс всю вагу на одну руку, зігнуту в лікті, увійшов в неї особливо глибоко, зупинився, Мерін незадоволено рявкнула, але він схопив її за потилицю і втис вустами собі в плече. Двічі запрошувати не довелось і зуби Мерін легко ввійшли в його плоть. Це було добіса боляче, але гострий біль минув уже за мить і він відчув, як Мерін слухає його десь зсередини його тіла. Не втручається в його енергетичну систему. І нічого не змінює. Не шкодить йому і не поглинає більше, аніж Ештон дає. Вона слухає. Розчиняється у ньому. Так само, як і він у ній. І Ештон відновив рух. Його фрикції стали глибшими, рідшими, чуттєвішими. Ештон глибоко і рівномірно дихав над плечем його коханки, його жінки, над тілом його дружини. А піт скочувався їй у волосся, кудись на підлогу. Десь тоді Мерін утробно заричала, відірвалася від його плеча, схопила його за волосся і відтягла від себе, поглянула йому в очі, а тоді перевернула, чітко дозуючи силу, осідлала і стала рухатись у своєму граційному темпі. Губи Мерін були закривавлені, під її поглядом Ештон почувався жертвою на полюванні, а не коханцем. Її волосся розкуйовдилось і тепер розвивалось від торнадоподібних вихорів енергії Ештона, які не зупинялись навіть від зміни обставин. Мерін вигнулась і її груди тепер були найбільш помітними – вони звабливо колихалися перед обличчям в Ештона і він простягнув руку, власно стиснувши її грудь. Вона була м”яка й ідеально поміщалася в його лапищі.
Її грудь в його руці, її порикування в суміші зі стогоном, її граційні швидкі і плавні рухи… І… Ах, таке тісне лоно, що притискає член з одного боку більше ніж з іншого – і реальність обірвалася. Ештон схопив її за стегна і вбився в її тіло, розчиняючись в післяоргазмовій чи то пустоті… Чи то повноті. Він схопив її за щось і притис до себе. Вона була така ніжна. А світ на якихось хвилях поступово повертався до Ештона. Та Ештон не хотів. Хотів ще трішечки, ще мить, ще хоч секунду побути у цьому потьмаренні разом з Мерін. Але світ, невблаганно ставав чітким. Ештон ліниво перевернувся, знову підминаючи маленьке, але таке сильне тіло під себе. Поцілував її м”яку і неприродньо прохолодну шкіру, зважаючи на все, що робиться довкола. Повільно і виважено спустився вниз, вивіряючи кожен поцілунок, наче крок. Він не затягував зі вступом і швидко ввібрав її клітор в рот, наче в поцілунок. Мерін глибоко вдихнула, вигнувшись, наче кішка під пестощами. І Ештон трішки зменшив інтенсивніть ласки – дбайливо огладжував ніжну, злегка солонувату горошинку, на буквально один продовгуватий рух відволікся на маленьку і, чомусь, таку звабливу ложбинку, що закінчувалась там, де починався лобок, і повернувся до ритмічної та нешвидкої ласки улюбленої місцинки, що ховалася за невеличким клаптиком шкіри. Та Мерін, очевидно, теж сумувала – оргазм захлеснув її майже одразу, і Ештон ввійшов в її лоно двома пальцями, аби довершити відчуття, наче вишенькою на торті – точка G робить з Мерін дива. І вона щедро осипала Ештона хвилями шаленого задоволення, що розтікалося солодкими судомами по всьому її тілу. От же, бісове дерево життя, і як він раніше без біохвиль сексом займався?
Ештон згріб свою улюблену жінку в нахабні і власницькі обійми, завалюючись на бік. І не відпустив навіть тоді, коли вона була до цього готова.