Що ж… Як там? Не кликати того, хто прийти не може. Ештон поки не дозволяв собі “хотіти” аби зграя опинилася поруч. Для початку потрібно переконатись, що він не мучитиме нікого. Окей. З Картером ясно. Картера не звемо. Не кличемо. Хай сидить в Шазарії під боком у жінки і дивиться за Акакдемією. Все не звемо. Ештон з усіх сил намагався дати собі установку, аби не покликати Картера випадково. Так. Логічно, що з інших країн сюди ніхто теж не причимчикує, якщо такі олухи знайдуться. Окей. Значить тут. Вся зграя, яка знаходиться тут, поруч з Ештоном.
Ештон поглянув на Місяць. Він так голосно кликав… Що зробити так само – зусиль і зовсім не потребувало. Ештон просто повторив за Місяцем. Просто покликав. Просто забажав, аби зграя прийшла, всі хто може, хто поряд. Віддався бажанню і поклику Місяця. Розчинився у цьому відчутті, відпустив себе так легко, так правильно… І він відчув, як Місяць притягує… Він відчував це під час глибоких медитацій, але щоб тут в реалії… Та Ештона мало цікавило що і чому. Його не цікавило для чого. Він просто стояв і дивився на Місяць, що навіть у повні не був. Стояв посеред нічної лісової галявини з руками у кишенях і дивився. І так легко було розчинитися у цьому відчутті… І Ештон відчував, як Місяць буквально вливає своє проміння й силу, енергію в Ештона. І він не опирався. Він відчував периферією свідомості, як зграя збирається навколо. Відчував їх наближення, але вони були ще далеко, а Місяць – ось, поруч. Здається і зовсім близько. Менше відстані витягнутої руки. Так близько… Але ось і зграя вже тут. І Ештон поглянув на них, на свою сім”ю, а Місяць не відвернувся. Він сяяв над Ештоном, незважаючи на те що він відволікся. Вся його зграя перед ним.
– Шона?- Вона теж тут. Готова значить. Ештон простягнув до неї руку, запрошуючи в світло місячного прожектора. І вона підійшла вклавши свою маленьку долоню в Ештонову руку.- Ти вступаєш у зграю, Шона? Приймаєш мене як вожака? Обдумай відповідь. Свідків достатньо. І Місяць свідком буде.
Шона відірвала погляд від Ештонових очей і подивилася на Місяць. Вона довго стояла так. І раптом її енергія вирвалась, наче вихор накрила усіх присутніх і ліс довкола, сполохала пташок, що сиділи на найближчих деревах, і вони кинулись навтьоки, голосно тріпочучи крилами у нічній тиші. А ніч здавалася ще темнішою під покровом густої темної енергії Шони, і лише Місяць сяяв ще яскравіше. Сяяв і її волосся, здавалось, вбирало його проміння. Шона стисла руку Ештона, здається, не помічаючи цього. А її серце пришвидшено билось. Вона не була налякана – вона була в предчутті, і Ештон збагнув, що вона відчуває поклик Місяця так же ясно, як і Ештон. Вона опустила свої блакитні очі в глибокий погляд Ештона.
– Здається є лише одна дійсно правильна відповідь. Я вступаю у Вашу зграю, Ештон. А вожак Ви мій уже давно.- Впенено з зимовим, проте не холодним спокоєм промовила Шона. А тоді тихо додала, ніби точно знаючи, що Ештон зрозуміє її:- Я чую його.
– І що ж він каже тобі?- В тон їй запитав Ештон. Як можна назвати цей тон? Інтимним?
– Він… Кличе. Так, як Ви покликали.- І в її душі піднялося таке щемляче хвилювання. Вона сподівалася почути підтвердження своїх слів. Ніби дитина, яка боїться що дорослі не повірять її словам – сприймуть за вигадку.
Ештон тепло усміхнувся їй. Він пишався нею. І він вирішив знову використати фразу Мерін (схоже, вона стала не лише його коханою, дружиною, його музою та богинею. А й наставницею):
– Вміти слухати своє серце – це справжній дар.- Ештон з ніжністю дивився на Шону, його тепла посмішка дивно поєднувалася з темною і прохолодною енергією Шони, та, здається, нарешті, її енергія не відштовхує енергію Ештона… Він стиснув трішки сильніше руку Шони, просто аби нагадати їй про цей контакт:- Я приймаю тебе у зграю, Шона.- Ештон підняв очі у неї над головою, поглянувши, здавалося б, у темряву:- Підійдіть. – Тепло покликав він зграю. І з нічної темряви, приправленої енергією Шони, вийшла решта зграї: Рікон, Сірін, Кір і Акелар. Вони підійшли ближче, тісно обступили їх з Шоною, вони обіймали їх, вітали нового члена зграї, і їхня спільна енергія полонила ліс.
Дивна у них вийшла рада на цей раз.
*
– Що ж ходімо, прогуляємось. Місяць кличе.- Усміхувся Ештон після тривалих обіймашок на галявинці. І всі повідклеювались.
Ештон просто пішов кудись вглиб. Він ввімкнув своє сприйняття і природня енергія лісу та Місяця буквально освітлювала йому шлях. Він раптом збагнув, що зграя цього не бачить і просувається в темряві. І Ештон випустив свою свідомість “погуляти”. Це було легко. Все довкола так і кликало в медитацію. Насправді, залишати зв”язок з реалією, аби не ввійти в повну медитацію, було складніше. Ештон йшов, тонучи в цих потоках енергії. А за ним йшла зграя. І Ештон хотів би побігти, інстинкти підштовхували. Але Шона не буде в захваті від нічної пробіжки по лісу, тому Ештон йшов достатньо повільно, насолоджуючись вологим повітрям. Й запах лісу повільно насичував їхній одяг та волосся. Раптом серед різноманітних течій природньої енергії Ештон помітив особливу, схожу на енергію Місяця, тільки вона була не срібляста, навпаки – майже золота. Насичена, тепла, жива. Ештон пішов проти цієї течії. Вона ставала відчутнішою з кожним метром, додавалися потоки. Незчувся Ештон, як течій було уже декілька, що вирували, сплітаючись у химерний танець. Зграя невідступно слідувала за своїм вожаком. Ештон знав, куди він йде. І ось – вони на місці. Серце лісу золоте скупчення енергії, що пускало теплі насичені золоті течії природньої енергії по всьому лісу. Це виглядало, як золоте вируюче полум”я – торкнись і обпечешся, ввійди і згориш. Ештон зупинився і замилувався на коротку мить. Та він не боявся зовсім – ступив крок. Ще один. Іще. І зграя йшла слідом. І от вони всередині, де порожньо. А навколо них вируюча енергетична сфера. Ештон поглянув вгору і побачив, що Місяць все ще супроводжує їх. Хоч відчуття енергії серця лісу змазувало відчуття від присутності Місяця… Та варто лиш поглянути, зосередити увагу – і можна помітити, що він тут. Не покинув тих, хто прийшов на його поклик. Ештон розрізнив чітке запитання в біохвилях Кіра, та порушувати тишу ніхто не наважувався. Ештон трохи розважався, хоч і зовнішньо, в напівмедитативному стані, його емоцій не розрізниш, та він точно знав – його зграї зовнішній прояв емоцій не потрібен, аби розрізнити стан свого вожака. Але й справді – на це зовсім не час. Ештон прислухався до серця лісу. Хто зна, чия душа тут. Серце не запрошувало. А Ештон не поспішав входити в чужу душу без запрошення. Ештон чекав. Він закрив очі і слухав, опустивши голову.
І хто зна чому… Чи то тому, що гості цікаві, чи то тому, що вони прийшли в супроводі Місяця. Чи, можливо, тому що Ештон витримав “етикет”, серце лісу покликало. Запросило. Злегка поманило.
– Хто залишиться в реалії?- Запитав Ештон, уже сідаючи в позу лотоса прямо на траву. Тут Ештон не наважився б виставляти бар”єр. Не хотілось би робити будь що, що могло б хоч віддалено образити тутешнього господаря, чи нашкодити йому, не хотілось би нав”язувати свої правила.
Настала пауза. Всі хотіли йти. Ештон посміхнувся в душі. Та домовились без довгих діалогів – біохвилями. Рікон лишався минулого разу й на правах правиці зайняв місце поруч з вожаком – сів поруч з Ештоном на траву. Кір теж залишатись не хотів – бажає бачити, що відбуватиметься. Решта теж хотіли йти, але позиція була м”якша. Сірін вирішила поступитись і не використовувати вище положення – залишиться в реалії. Тож Шона й Акелар радісно приєднались до спільної медитації. Всі четверо поклали Ештону на спину руки, повторивши за Ріконом, очевидно, і Ештон ледь уже тримаючись за реалію, довгожданно шубовснув в вакуум чужої душі, потягнувши й зграю за собою.
Ештон відкрив очі і опинився посеред дерев з білою корою, яку де-не-де проривала чорна кора. А гілки з зеленим яскравим загостреним листям звисали, наче гілки верби, от тільки води не було – ліс був сухеньким, теплим і затишним. Навіть квітучим. Літнє сонце стояло високо на небозводі. І почувся пташиний щебет. Він обернувся на свою зграю. Вони здивовано озиралися.
– Відчуття знайоме.- Ступив крок Рікон, аби опинитися біля Ештона.- Ніби…
– У Храмі.- Усміхнувся йому Ештон. Рікон здивовано дивився на Ештона і здогадки одна за одною лунали в його свідомості, не такі вже й далекі від істини.
– А ми без звірів?- Рікон обернувся на Акелара. Той теж був без звіра. Рікон трохи занепокоївся. Без звіра тяжче буде дати відсіч.
– Ми тут не для того, аби битися.- Суворо присік цей хід думок Ештон.- Можливо тому серце лісу і не пропустило ваших звірів.
– Серце лісу?- Зацікавлено озвався Кір з явним наміром додати все що побачив у свою книгу. Він щиро радів, що Шона тут і збагатить розповідь своїми неймовірними ілюстраціями, а тепер, коли вона побачила все своїми очима – вони будуть живі і яскраві, збагачені її власними емоціями і світобаченням.
– А тут ти куди красномовніший.- Зауважила Шона, але компліменти її таланту, що Кір її засипав ними, потрапили в ціль, та й приховувати тут це навряд вийде.
– Так, саме так і працює медитація.- Засміявся Кір, він і радість від того, що Шоні сподобались компліменти була світла і так не схожа на його звичні емоції.
Акелару подобався Кір і медитації з ним. Та він уже обрав з ким вступить у ланку і це буде Шона.
– Що? А в мене запитати не забув?- Здивувалась Шона, але приправити все обуренням не вийшло.
– А мені і не потрібно. Ти будеш князем і ланковим. Я приєднаюсь до тебе і буду в твоєму підпорядкуванні. А якщо ти не захочеш, то проженеш мене від себе.- Заусміхався відкрито їй Акелар.
– То ти собі ланкового шукав?- Плеснув себе по лобі Кір. Ідіот. І тут Кір гарячково почав думати про берези.
– О, то ці дерева березами називаються?- Зрадів Ештон, що тепер про це знає.
– Так, в Шотландії ростуть такі дерева, але я не чула щоб вони росли у цьому лісі.- Зауважила Шона. І Ештон зрадів, що розмова перетекла від інтимних тем. Адже їх слухає не лише він з Ріконом, а й пара ще одних цікавих вух.
– Хм. То ти знаєш про мою присутність, людино.- Матеріалізувалася господиня цього простору душі.
– Наяда!- Здивовано впізнав Рікон.
– Хм… Знаєш хто я?- Для наяди освіченість лара стала сюрпризом.
– Мій вожак уже згадував про наяду. Важко не здогадатися, зустрівши тебе особисто.- Рікон з великим хижацьким інтересом спостерігав за наядою. Вона була з розкішними рогами вздовж волосся кольору темної кори, а одягом їй слугували якісь гілки, що наче живі звивалися навколо. Рікон же дуже хотів підійти поближче і обдивитися її. Але ретельно стримував свої пориви.
– Мм… Який ти стриманий лар.- Підпливла наяда до Рікона майже впритул. Вона здивовано спостерігала, як хижак стримує себе. І це в медитації. Вона мелькотіла в Рікона перед очима, наче сорока перед котом, та Рікон лише спостерігав за нею блимаючи посмішкою в зелених очах – непорушно.
– Як на лара воля в тебе незвично велика.- Розчинилася вона в просторі душі і виникла в Рікона за спиною.
– Так, впертості в мені на всю зграю вистачить.- Іронічно зауважив Рікон. Він не думав, що це достоїнство для лара. Але, як зауважував раніше Ештон про самого себе – він опинився там, де є саме тому, що підійшов на цю роль. Тож і Рікон не жалітиметься на те, яким народився. Наяда продовжувала дражнити Рікона, випробовуючи його силу волі. Вона була схожою, на ту наяду, що вже бачив Ештон, але разом з тим відрізнялася надто явно. Була привітніша, замість упередженості відчувалася цікавість. Можливо в її обителі гості рідше бувають.
І навколо, між гілок беріз, розлетівся сміх наяди наче весняний вітер:
– Ти цікава людина. І це не перший прихисток у якому ти був? Світ повен сюрпризів. А я гадала, що лише я настільки необачна – впускати до своєї душі людей.- Наяда весело продзвеніла сміхом і розсипалася сонячним промінням між салатового листя.
– Будьмо чесними, тут ми у твоїй владі.- Усміхнувся Ештон, навіть не намагаючись прослідкувавти за рухом цієї дивовижної душі.
– Ахах. Так, та не так.- Матеріалізувалася вона прямісінько біля посмішки Ештона, з іншого боку від Рікона, зависнувши в повітрі і нахилившись до нього, ніби стояла на невидимому камені висотою сантиметрів з сорок. Та Ештон не відсахнувся і не злякався. Він зовсім не сподівався побачити обличчя наяди настільки близько, просто він знав, що ця душа йому не зашкодить, доки їй не доведеться захищатись, а ще він відчував її всюди, не лише в образі душі, а й у всьому цьому просторі. і навіть поза ним – в релії, в лісі.
– Хто ти?- Запитала наяда, вже здогадуючись що злегка чогось не розуміє.
– Ммм… Як з якого боку подивитись.- Розсміявся весело Ештон. Що саме її зацікавить? Те що він вожак зграї з збірної солянки рас? Лише алубі не вистачає до нині живучих на Землі. Чи те що він Повелитель ларів? Чи може чоловік Повелительки Шазарії? Пхах, а він неоднозначна особистість, незважаючи на те, що він просто людина з купою недоліків.
– Мм… Так ти ментор.- Усміхнулася наяда. То ключ – не універсальна назва?
– Так, а ти?- Ештон не здивується, якщо вона щось типу поводиря чи хранителя знань.
– О… Ти мене переоцінюєш.- Знову зникла вона, випрямившись і розлившись сміхом. Та насправді вона була сумною. Їй болісно було згадувати, як їй довелося пожертвувати тілом, аби врятувати ліс. Аби боронити його. Аби її існування не принадило в ці глибини людей й маврів.
– Маври теж шкодили екології? Я думав, що це лише люди такі вузьколобі.- Здивувався щиро Ештон.
– Ахах. Маври були надто різними. Так само, як і люди. Ось, наприклад, ти. – Наяда виникла поруч з Шоною.- Дитя, не хочеш залишитись? Тобі сподобається зі мною.
– Ні, дякую за запрошення.- Шона задоволено помітила, що вона користується попитом в доволі великій мірі. От тільки, поки в її житті не з”явився Ештон нікому вона не була потрібна. Та і їй є що втрачати в реалії окрім самого Ештона. Йому ж не сподобався такий хід думок Шони. Йому не хотілось би думати, що вона вважає себе цінною тільки через те, що він її чомусь там навчив… Вона була талановитою й неординарною й до зустрічі з ним.
– У тебе немає шансів, наяда. Ніхто з зграї Ештона не покине його.- Самозадоволено відмітив Рікон. Зграя ростиме й він Ештону в цьому допоможе. Й дуже сподівається, що не доживе до того часу, коли Ештон когось з зграї прожене.
– Тобі слід навчити своїх дітей, аби вони не розкривали твоє істинне ім”я перед незнайомцями. Це небезпечні ігри.- Застерегла наяда.
– Це не моє істинне ім”я. Лише те, яке дала мені мати при народженні.- Усміхнувся Ештон. Хоч і образ душі наяди був в Ештона за спиною, та він точно знав, що наяда бачить його емоції і міміку на образі його душі. Дивно, що він лише в образі людини зараз. Ні, Ештон певен що зможе обернутися і в образ вовчиці, просто не час і не місце показувати цю грань своєї душі.
– Он як. То у тебе два імені. Люди мають більше подібних рис з алубі, аніж здається останнім.- Пересіла наяда на гілку берези.
– Ммм… всі живі істоти мають спільні і відмінні риси між собою. Люди і алубі мають більше відмінних рис між собою, аніж алубі і наяди, скажімо.
– Пф… Та що ти знаєш про нас, людино.- Фиркнула наяда.
– Те, що Ви в свій час не впорались зі своїм завданням, поставленим світом перед Вами.- Сказав Ештон. І холодний незатишний вітер між березового гілля не став несподіванкою.
– Смієш звинувачувати нас у чомусь, людино?- Опустила наяда голову, разом з тим піднявши роги. Та хіба може гнів наяди стати хоч в якесь порівняння з гнівом алубі? Та він і сам давно перестав бути здобиччю. Ештон не боїться її. Але ставиться з повагою. До неї та до її вчинків в минулому. Йому лише жаль, що мави пішли проти дерева життя та самої світобудови і заплатили за це існуванням свого виду.
Наяда пригладила роги.
– Здобич теж може нанести смертельні рани. Пам”ятай.- Застерегла наяда без злоби чи загрози – попередила і поділилася мудрістю древньої істоти.
– Вірно.- Веселощами підтримав Ештон наяду.- Слід пам”ятати, що на полюванні хижак може стати жертвою. Тому потрібно бути обережним. От тільки я і моя зграя не на полюванні. Ми в гостях.- Ештон відчував добродушну іронію. І битися не планував від початку.
– Хм… Що ж, тоді навіщо звинувачення, людино?- Вже більш зацікавлено, аніж вороже звернулася вона, схиливши голову на бік, дуже нагадуючи зараз прекрасного оленя.
– Я хотів дізнатися чи ви свідомо уникали своєї ролі? Чи свідомо прирекли себе до сумної долі?- І це було важливим питанням.
Все довкола затихло, наче перед бурею. От тільки у лісі бурі не такі відчутні. А вітер, що бушує біля верхівок, тут, внизу, заспокоюється, стримуваний деревами. Так і наяда. Надто мудра істота аби злитися на ключ за те, що він хоче виконати своє призначення.
Наяда виникла перед Ештоном і між гілок на її одязі проступили зяючі деревним соком голі гілки.
– Мудрість – не риса новонароджених. Рани приносять досвід, праця – знання, а час – терпіння. Проте інколи помилки бувають фатальними, а молодість сліпою. А ми були надто молодими, аби зрозуміти свою суть. Замість того аби дарувати, ми боронили. Замість того аби прихистити, ми тікали. Замість того аби піклуватися, ми помирали.- Гірко було наяді. І між листям беріз, на стовбурах, раптом завиднілися зяючі рани , майже такі ж як і на її одязі, з яких тік деревний сік.
– Ви повинні були стати повелителями маврів, правильно?- Уточнив Ештон.
Наяда не сподіваася, що людина, нехай навіть ментор, так швидко зрозуміє те, що вони не зуміли в свій час. Де ж був їхній ментор? Вона сподівається, що він заплатив високу ціну за те, що не зумів врятувати два види, провести їх по вірному шляху. Ештон співчував наяді, її загиблій расі, і маврам теж. Він не знає, що сталося з ключем в їхній час. Та, чомусь, не сумнівається що був такий.
– Світ надзвичайно мстивий. Та такий же щедрий.- Зітхнула тяжко наяда.
– А ми надто слабкі аби протистояти дереву життя.- Погодився Ештон.
– Ми не повинні протистояти йому.- Не погодилась наяда. Хіба протистоїть листя дереву? Хіба протистоїть павутина павуку? Невже протистоїть ріка своїм краплям чи навпаки? Ні. Краплі висихають, якщо не потраплять у ріку. І не слід нарікати на ріку, якщо краплі з хмар впали куди не слід.
– Хочеш сказати, ми – це частина дерева життя? Тобто так само як ми прагнемо стати його частиною, так само воно росте і збільшується, якщо ми приєднаємось до нього?- Задумався Ештон. В цьому є сенс. Це пояснює, чому дерево життя так прагне приєднати до себе душі. Так сказано і в релігії Зовнішнього Світу: душі людські пішли від святого духа і якщо підуть вірним шляхом потім приєднаються до нього знову. Це щось на зразок росту одного цілого організму. Частинами якого вони і являються… Як клітити крові, скажімо, і якщо кров витече з організму, то і клітини в ній загинуть раніше, аніж їм предназначено жити.
– Ти швидко вникаєш у суть. Саме тому ти і ментор.- Хмикнула наяда і відлетіла, розчиняючись, а ліс став таким же світлим і безтурботним, яким здавався спочатку. Та Ештон скептично поставився до цієї похвали – в медитації просто думається легше.
– Скажи, наяда, я можу якось допомогти вам?- Запитав Ештон. Ось це може бути справжня причина його появи тут. Не просто так же Місяць кликав їх сюди.
Сміх лункими дзвіночками розлився навколо, навіть у квітучій траві.
– Мертвим не допоможеш, людино.- Наяді було весело. Гості подобались їй. І вона не шкодувала, що впустила їх у свій прихисток.- Але… Мертві можуть допомогти живим.- З хитринкою наяда матеріалізувалася за спиною в Акелара і обняла його за шию.- Чуєш мене, лар?- Прошепотіла вона йому на вухо. І цей шепіт дивним ехом пройшовся лісом. Він шепотів на різних тональностях, відлунював, затихав в одному місці і з”являвся в іншому. Він був голосним, в іншу мить – затихав.
І Акелар торкнувся руки наяди. Наяда переполохано смикнулася, та не змогла розчинитися, доки хижак тримає її. Та Акелар не порушить наказу вожака – він не нашкодить їй. Він лише прийме її допомогу. Він лише стане потрібним своєму вожаку і буде достойним, корисним у зграї. І наяда перестала тріпотіти переполоханою ланню в пащі у вовка. Вона іронічно хмикнула йому на вухо і Акелар перевів погляд прямісінько в її очі. І вона потягла його за собою – розчинилася з ним в просторі душі лісу і понеслася разом з Акеларом вітром поміж беріз чи то поміж одвічних дубів на цій землі, що були в реалії. Вона дозволила його душі заспокоїтись нарешті і впустила його звіра сюди, що стомлено чекав у тілі, адже залишився непрошеним. І звір Акелара помчався на цьому вітрі, в який перетворився Акелар з наядою. А Ештон стояв і слухав з посмішкою. Він знав, що Акелар навчиться слухати душі, та хто ж знав що його вчителем стане наяда. Рікон же знав, що Акелар достойний, та тепер бачить, чому вожак зробив такий вибір на його користь. Шона ж не сумнівалася в Акеларі й на мить – вона бачила його талант і відчувала його силу, вона пишалася його досягненнями, котрі він так жадібно здобував. А Кір почувався ідіотом, адже замість того, аби розгледіти талант цього лара, як свого союзника, як того, хто з ним в одній зграї, засліплено бачив у ньому суперника.
Ештон відкликав зграю. Зараз їм тут не місце. Він довіряє наяді навчання Акелара. Й залишає їх наодинці, аби не заважати Акелару вчитися слухати.
Ештон відкрив очі. Встав повільно і обернувся. Вони були посеред чорнющої, як сама безодня, галявини, посеред дрімучого лісу, в самому його серці. І їм потрібно дочекатися Акелара, але розпалювати вогонь тут – аж ніяк не можна. Як і змінювати енергетичні настройки лісу.
– Йдіть ближче. В обіймах буде тепліше.- Покликав всіх Ештон.
І вони вклалися спати прямо посеред лісу живим клубком навколо Акелара, як справжня вовча зграя.