– Доброго дня, Серце Шазарії. Для мене честь зустрітися з Вами.- Вклонився малий Макнармерів. Десь одноліток Кіра. Старався поводитись напищено, але щось не виходило. Насправді він був досить невпевнений. Ну, зрозуміти можна – сам в “ворожому” оточенні, в закритій кімнаті (їм виділили якийсь маленький кабінетик з столом, каміном і кріслом, втім майже всі стояли). Вся увага була звернута на малого.
– Доброго дня.- Кивнув йому Ештон і посміхнувся, намірившись до розмови.
Але в Сірін, очевидно, було своє бачення ситуації: вона зіскочила зі столу (де до того сиділа, мотаючи ногами), наблизилась до нього майже впритул і потягнулася обличчям десь до шиї. Вся напускна “аристократичність” пацана розсипалась на очах, він округлив очі на неї, але відмахуватись не наважувався – гості дивні, але дуже важливі. Пхах.
– Він дивно пахне.- Заявила Сірін. А потім не довго думаючи, лизнула його кінчиком язика: швидко пройшлася по шиї до підборіддя і по щоці. Малий шоковано відскочив від неї і став гарячково витиратися, вирячившись, і переводячи вкрай загнаний погляд з одного на другого в кімнаті. Сірін поплямкала, ніби смакуючи:- Дивно він відчувається.
Рікон теж не став чекати, теж підійшов і понюхав впритул, але не торкаючись, і, мабуть, застереження до необдуманих дій в виразі обличчя Рікона читалося надто чітко, бо малий завмер аж. Рікон його понюхав, підкреслено обережно, наче пес, що обнюхує чужого і потенційно небезпечного. А тоді швидко відступив:
– Так, дивно.- Кивнув Рікон.- Неприємно.
– Ти теж чуєш?- Уточнив Ештон в Акелара, обернувшись: той стояв з-заду.
– Смердить так, що чую звідси.- Заявив він. Тепер ясно, чому він в найдальшому кутку стоїть, хмуриться.
– А чим пахне?- Вирішив не відмахуватись від інформації Ештон. Всі як один стенули плечима. Що це вони відчувають? Таке, чого немає в Шазарії? І таке, що відчувають хижаки? Здогадка блискавично промайнула – хворобу.
– Рікон, пахне хворою людиною?- Запитав Ештон.
– Звідки мені знати?- Здивувався Рікон, і схрестив руки під грудьми в захисному жесті – цього він не знає, знати не може, відчепіться.
– Пам”ятаєш, я тебе колись в лікарню водив?- А раптом згадає?
Рікон спантеличено поглянув на Ештона, тоді опустив погляд і зосередився на якісь точці на підлозі, перебираючи в голові спогади, тоді кивнув з впевненістю:
– Так, схоже на те.- Перевів він погляд на Ештона.
– Ясно, давай глянемо, може розберусь.- Підступив бадьоро Ештон до малого, той уже не приховуючи емоцій просто з острахом поглянув на Ештона. Він просто не знав чого очікувати… Та й ситуація для нього дивна.
– Не бійся.- Добродушно пирхнув сміхом Ештон.- Сірін нічого поганого не хотіла. Та й не зашкодила тобі ніяк, вірно? А я тим більше не зашкоджу. Просто ніби тепло відчуватимеш, окей?- Ештон уже стільки раз бачив людський організм зсередини, що, мабуть, помітить, якщо буде щось не так.
Ештон очікувально подивився на малого, “можна?”, мовляв. Той кивнув. Та й заспокоївся трохи, зрозумівши, що силою Ештон до нього не лізе. Та й чого ж боятися, власне? Ну… Може і є чого… Але вони ж не вороги. Хоча, з цього клану він податок збирав у вигляді Шони… Ну, коротше!
Ештон поклав малому руку на спину, попередив, що намірів поганих не має, дочекався, поки той розслабиться, та й обдивився його організм… Може в амулет ще діагностику хвороб засунути? Навіть Ештон зрозумів, що з малим капець якийсь… Чорт… Хоч би не пізно було… Ні, його точно в Шазарію треба…
Ештон вийшов з короткої медитації і наткнувся на очікуючий погляд малого. Сказати щось треба:
– Ну, що сказати, я не спец, звичайно. Але відвеземо тебе в Шазарію, там, я думаю, всяке таке лікується.- Підбадьорливо усміхнувся Ештон. А потім вирішив перевести тему, пошвидше:- Та і проблем, я думаю, бути не повинно. Ти з клану Макнармерів. Шазарія вам допомагає. Та й ти дуже цінний сам по собі. Якщо ти не будеш здоровий, то хто ж буде носієм амулету? Неприпустима розкіш такими кадрами розкидатись.- Покивав Ештон. Малий на нього дивився не зводячи погляду. І Ештон, знічев”я, добряче хлопнув його по спині, в того, аж кола перед очима пішли, аж повітря хапнув, а Ештон продовжив тараторити:- Тільки мені з Вілліамом Макнармером треба все узгодити, приведеш його до мене, ясно?
Той закивав і трохи відійшов від Ештона аби знову не схлопотати підбадьорливих піздюлів.
– Так, Шона.- Обернувся Ештон до Шони:- Йди готуй печать до встановлення кристалів. Потім напишеш портрет з…
– Тебе як звати?- Звернувся Ештон до малого.
– Грейсон…- З все ще збитою дихалкою хрипнув малий, для представлення запізніло і малий явно почав в чомусь Ештона підозрювати.
– Ага.- Кивнув йому Ештон:- Так, напишеш з нього портерт. Але мене цікавлять не поверхневі емоції, а… його суть. Глибше копни.- Дав завдання Ештон.
Шона перевела на малого погляд, який на очах перемінився і став кровожерливим, ще й усмішка, як у маньяка:
– Звісно, Серце, буде зроблено. Буде не приємно, Грейсон.- Пообіцяла Шона, і в малого мороз по шкірі пішов. Пхаха. Ну, хоч увагу перевели.
– А поки ти з печаттю закінчуєш роботу, я з Кіром займуся малим. Окей?- Уточнив Ештон в Кіра. Той стояв біля вікна, склавши руки і за всім спостерігав. Але на завдання Ештона відреагував спокійно – просто кивнув. Ештон теж кивнув.- Рікон, постережеш?
– Гаразд.- Як “дзеньк” десь на рецепшині. Завжди готовий.
– Окей. Сірін, Акелар – Шону стережіть. Можете по-черзі.- Поглянув він на малих. Ті теж прийняли наказ.
《Сірін, як прийде батько Шони, одразу дай знати. Якщо буду в медитації – буди.》- Сірін кивнула, впіймавши погляд Ештона. Зрозуміла, що важливо.
– Ну, по коням тоді.- Хлопнув Ештон в долоні. Всі моментально розійшлися.
– Грейсон, сідай сюди.- Показав він на крісло.- Від тебе нічого не потрібно. Розслабся просто. Не обіцяю, що буде все прекрасно, але ніхто не зашкодить, окей?
– Так, я зрозумів.- Кивнув він і став морально готуватися, сам не знаючи до чого.
– Що від мене потрібно?- Підійшов до Ештона Кір, щойно всі, хто не братиме участь вийшли, а Рікон сів на стіл, де раніше сиділа Сірін і став махати ногами. По міркам ларів, він ще молодий юнак. Хоча, Ештон бачив через медитації, що він став… значно дорослішим, чи що? Можливо… Можливо в ньому і зовсім вже не лишилося… Словом, того, що робить людей дітьми. Хоча не в расі діло…
– Рікон.
– Так?
– Придумай узагальнюючу назву для людей, ларів, алубі… Суть в наявності душі і свідомості.
– Завданнячко, одначе…- Здивувався Рікон.- Гаразд.
І тут Ештон пригадав, що Кір питав щось… Що там? А… Дивно, що ще пальцями перед очима не клацає на те, що Ештон задумався. Переживає ще через вчорашнє? Ештон покосився на Кіра, та той виглядав спокійним. І почувався так же. Ну… Треба буде з ним поговорити… Хоча це не допоможе. Треба зайнятися тим, що обіцяв. Чорт. Ештон так і не вирішив, що робити з цим усім… Ештон зітхнув і потер лоб, схиливши голову. Так то що там? То ж чекають всі. Ештон насильно, просто таки, відгородив від себе думки.
– Так… Про що це я?
– Про те, що мені робити.- Роздратовано зітхнув Кір.
– А, так. Та нічого особливого. Оціни його свідомість.- Кивнув Ештон.
– За якими мірками?!- Обурився Кір.
– Не знаю, тобі видніше.- Усміхнувся Ештон, остаточно перемкнувшись на Кіра.
Кір дивився на Ештона скоса, а біохвилі роздумів завмерли, а потім як спалахнули:
– Як я маю оцінювати? Завдання розмите і незрозуміле! Шукати щось конкретне, ще окей… А це не завдання, це якийсь треш! Шукати болючі спогади? Чи що? Чи оцінити розмір і текстуру?- Кір намагався Ештону донести, що це абсурдне завдання.
– Просто уяви, що повинен вирішити чи брати його в своє підпорядкування.- Дав пораду Ештон.
– І від того, що я скажу, залежатиме його подальша доля?- Напружився Кір.
– Звичайно.- Усміхнувся Ештон.- Я врахую твою думку, коли прийматиму рішення, чи залишати на нього захист маєтку. А значить, чи візьму я його на навчання і на лікування в Шазарію.- Додав Ештон.
– Це занадто! Я не хочу вирішувати такі речі!- Запротестував Кір.
– Але тобі доведеться. Будучи князем ти вирішуватимеш долі. Від твоїх рішень залежатимуть життя. А інколи долі нашої сім”ї і нашого народу. Ти мусиш вчитися нести відповідальність.- Без напору, але впевнено пояснював Ештон. І тут Кір “здогадався”.
– Це моє покарання?- Оскалився він на бік, випромінюючи біохвилі які говорили Ештону про те, як йому не приємно. І що він за саркастичним оскалом просто ховає, мабуть по звичці, образу.
– А Шону я, по твоєму, теж караю? Вона робитиме сьогодні те саме.- Підняв Ештон брови.
Кір одразу відтаяв, зітхнув і кивнув:
– Я спробую. Ясно все.
– Окей, я буду якорем. Але не відгороджуй мене, я спостерігатиму.- Кивнув серйозно Ештон.
– Окей.- Напівзітхнувши видихнув Кір, зосереджено втупивши погляд в малого Макнармерів.
Кір підійшов і безцеремонно сів поруч з малим на бильце крісла. Ештон вирішив, що ідея не погана і сів на інше бильце. Малий напружено за ними спостерігав, склавши руки на колінах (а дівати їх все одно не було більше куди). Кір простягнув свою руку Ештону, той взяв її, а іншу поклав на голову малому, не бажаючи випрошувати ще й його руку. Й Ештон ввів Кіра в медитацію. Той наловчився добре – розчинив в Ештоні всі турботи, всі емоції, побічні думки, й, наче через фільтр, став “дивитися” на свідомість малого через Ешона. Ештон спостерігав за дійством. Кір своєю волею й іншими структурами, котрі Ештон тяжко розрізняв, огладив свідомість малого, й кількома рухами вивів його з рівноваги. Малий почав пручатися, але Кір легко проник через колючки малого й притулив один із видів своїх структур свідомості до больових точок малого. Та не шкодив, не колов, а просто огорнув, і вивчав, мабуть. А колючки малого не могли зашкодити Кіру. Таке було враження, що Кір спеціально входив в свідомість малого під таким кутом, аби його колючки не могли вигнутись належним чином і вколоти Кіра, вони просто незатишно терлися об його структури своїми нешкідливими стовбурами, а колючі краї виявились за межами досяжності. Кір швидко перебирав його свідомість. Досліджував структури, вузли, і те що ховалося в звичайному стані. І Ештон бачив наскільки малий беззахисний проти Кіра.
Невдовзі Кір завершив. І вони виринули. Малий тяжко дихав і загнано дивився на Кіра. Той перевів погляд на Ештона:
– Я можу йти?- не приховуючи бажання втекти, запитав Кір. Йому було неприємно, адже це саме через нього малий в такому стані зараз, він щойно своїми руками його довів до цього. Нехай не шкодив, та малий не знає що відбувалося, як і не знає що означає “шкодити” впринципі. Він тільки знає, що через Кіра йому зараз неперливки.
– Ні.- Категорично заперечив Ештон.- Спершу він.- Кивнув Ештон на малого.
– Що мені…- Та Кір запнувся. Ніби сам себе заткнув. Часто Кіру не потрібно пояснювати – здогадується з напівнатяку. Він стис губи і зітхнув, перевівши погляд малому в очі:- Я нічого поганого не зробив. Ти відпочинеш і все пройде.- Пообіцяв Кір. Але швидко збагнув, що цього мало:- Якщо дозволиш… Я допоможу.- Він простягнув руку до голови малого. Той не планував пручатися, чітко слідуючи наказам, як тепер уже почав здогадуватися Ештон. Та біохвилі малого сказали Кіру достатньо – неприйняття, відторгнення, страх. Кір завмер, а його рука смикнулась назад. Він запанікував. Не знав, що робити. Але відступити теж не міг – Ештон не дозволить. Та й… можливо і сам уже не може, зрозумів, що треба подбати про того, кому ти щойно заподіяв шкоду, які б обставини там не були… Кір тяжко зітхнув:- Стане легше. Я нічого поганого чи неприємного не зроблю, просто заспокою свідомість після втручання. Гаразд?
Малий кивнув без заминки. Та хвилі говорили про сумніви і недовіру. Кір вагався, але поклав руку на чоло малому. А тоді… Став вливати енергію в малого маленькими порціями, і Ештон збагнув, що Кір копіює його самого. Намагається показати свої наміри. Малий зловив погляд Кіра і дозволив. Справді повірив, що на цей раз Кір не зашкодить. Дав другий шанс. Кір одразу вловив переміну і негайно став занурюватись в медитацію, не чекаючи, поки дозволяють. З”явились дивні специфічні хвилі від Кіра, ніби азбука морзе – якийсь ритм. Вони були короткі і дуже чіткі. І… Відчувалися… Це були не біохвилі. Щось інше. Щось нове. Хвилі енергії, але такої, що відрізнялась… І все припинилося. Ештон не встиг розібратися. Малому… Стало легше.
Кір вийшов з медитації і очікувально поглянув на Ештона. Він схвально кивнув.
– Нормально?- Спитав Кір в малого.
– Так. Все гаразд, дякую.- Кивнув малий.
– Пф. Не дякуй. Це ж я тобі трохи безлад в голові зробив. Вважай, поприбирав після себе. Без образ, окей.- Жвавіше заговоровив Кір. Хоча спілкування з однолітками було явно не його коник – виглядало награно і не натурально.
– Так, звичайно. Жодних образ.- Запевнив малий Макнармерів.
Кір усміхнувся і кивнув.
– Добре.- Усміхнувся Ештон.- Рікон, подбай про Грегорі.
– Грейсон…- Автоматично виправив малий і осікся, почав себе корити злегка, що не змовчав.
– Ой, вибач. Грейсон. Подбай про Грейсона, окей?- Усміхнувся Ештон трішечки винувато малому, а потім знайшов поглядом Рікона.
– Гаразд.- Кивнув Рікон.
*
– Ну, що скажеш?- Спитав Ештон у Кіра, коли Рікон і малий вийшли.
– Не знаю.- Змучено впав у крісло Кір. Ти диви, добре тримався, не хотів показувати слабкість перед малим. Ештон усміхнувся.- Свідомість як свідомість… З чим мені порівнювати? Якщо з тобою – то всі ми нікчемні. В тебе стільки… І…- Кір щось намагався пояснити. Жестами, які показували “багато”, і “великий”. Потім Кір безпомічно зітхнув і здався:- Пояснити не реально.- Серйозно з-під лоба поглянув він на Ештона.- Але…- Раптом відволікся:- Якщо порівнювати з Ванессою, скажімо, то він… Звичайний.- Тоді Кір закивав, ніби… “Так! Ось воно!”- Він звичайний. Нічого особливого. Страхи – якісь смішні. Слабкий. Не те щоб зовсім слабак, а… Якийсь… Ну, звичайний.
– Ти бачив свідомість Ванесси?- Здивувався Ештон.
– Так.- Рішуче відповів Кір. Без виклику, але всім виглядом показуючи, що знає, що це важливо і до піздюлів готовий.
– Але вона знала на що йде?- Уточнив Ештон.
– Так. Я її попередив і розказав.- Кивнув чітко Кір.
– Гаразд.- Одобрив Ештон кивком і схвальною посмішкою. Малий не очікував, що все. Було видно, що він готовий був до більшого. Ештон не став загострювати увагу:- Чию ще свідомість ти бачив?- Зацікавлено але і з підковирочкою запитав Ештон.
Малий повів плечем, задумався лише на секундочку, згадував:
– Акіла.- Просто сказав він.
– І?- Запитав Ештон. Стало справді цікаво.
Але малий зам”явся. Не хотів відповідати, а потім винувато поглянув на Ештона:
– Не мої секрети…
Ештон… Не очікував. Йому сподобалось. Він кивнув повільно, з одобренням:
– Я знаю про нього багато. Не прошу нічого розповідати. Мені просто стало цікаво яка у нього свідомість, в загальному. Він… Багато в чому мені допоміг на початку…- Вони й досі дружать, ходять разом на джерела, коли Ештон виривається. Інколи вдвох. Інколи з Ванессою і зграєю. Акіл допоміг йому з кристалами в великій мірі… Він про них чимало знає – колекціонує…
– Ну… Потаскана в нього свідомість.- Скомкано відповів Кір. Ештон йому блиснув посмішкою і похлопав по плечу.
– А з малим Макнармерів? Думаєш, ризикуватиме життям заради клану? В разі чого, йому доведеться боронити це місце…- В задумі зітхнув Ештон. Кір теж задумався.
– Можливо… Він не достатньо сильний, але не боягуз.- Зрештою сказав він.- Не знаю, що він зможе вдіяти… Але старатиметься, я так думаю…
Ештон поглянув на Кіра і посміхнувся. Молодчина. У тому й вся суть. Мало думати про долю пацана. Потрібно думати про безпеку всіх тих людей, котрих вони залишають під його захистом. Бажання допомогти конкретному хлопцю – звабливе, але якщо вигороджувати його і не заслужено нахвалювати, на твої плечі падає відповідальність за тих кого в свій час він не врятує. І Ештон бачив – Кір відчув на своїй шкурі цей тягар: вирішувати чиюсь долю. Нехай це тільки один момент, перший момент, та Ештон Кіра вже трошки знає: якщо Кір розібрався зараз, то розбереться і потім, з чимось більшим.
– Ти сам як? В порядку? Якщо хочеш, енергією поділюся.- Запропонував Ештон.
– Та що мені буде…- Зітхнув Кір.- Але і від твоєї колискової не відмовлятимусь.- Сперся він об бильце і поклав на руку голову, прижмурившись.
– Ахах.- Ештон сів на бильце без коментарів і став вливати в Кіра енергію з емоціями. Після годівель Пірея, Ештон збагнув чому Кіру так подобається, коли Ештон йому робить щось “енергетичне”… Він просто на позитивні емоції голодний, голодний до людського тепла. І Ештон з ним цим готовий ділитися.
*
Шона швидко закінчила роботу з різаком – за годинки дві. Й пішла в сад писати портрет з малого. Сірін пішла з нею. А Акелар залишився стерегти Ештона. Поки Шона буде писати портрет в напівмедитативному стані, Сірін до неї нікого не підпустить, аби не заважали, в тому числі й батька. Тому Ештон з спокійною душею став створювати печать. У нього кожен зв”язок був на підкірці вибитий. Хоча Шона йому й відкрила мікроголограф на потрібній голограмі з шпаргалкою, про всяк випадок.
З цим усім не було жодних проблем. І Ештон нашпигував мінерали потрібними зв”язками – організував фундамент, тоді відповідні кристали встановлював один за одним у фундамент, й намертво закріплював цей шар кристалів з фундаментом зв”язками. Кріплення наступних шарів кристалів уже було вбудоване в Науковому Центрі ще при створенні цих кристалів і було з можливістю роз’єднання в разі потреби, як і планувалося. Тож Ештон просто повстановлював усе на свої місця. Й вийшов з медитації. Перевірив на телефоні час – дві години. Пф… Б”ємо рекорди.
Ештон оцінив роботу: над каміном була вживлена кругла печать розміром один метр, вісімдесят сантиметрів. Вона мала вигляд чудернацької, тим не більше, прекрасної об”ємної скульптури, виконаної з різнокольорових кристалів, кольори яких, перетікали один в одного. Це було просто гарно. Ештон усміхнувся. Мстивість Шони набуває дивної форми, що може належати лише художнику. Ахах. От і добре.
Залишилось лише встановити захисний купол – напівсферу з надміцного скла, що теж має зв”язки. За активації печаті, сфера перетвориться у бар”єр, спрямований на фізичне утримування. Але цим займуться уже діти. Окей.
Ештон вийшов в сад і знайшов Шону. Закінчує. І Ештон приєднався до Сірін.
*
На портреті Шони Ештон не побачив нічого нового. Як казала Мерін – типовий представник свого роду: благородний, гордий, єдине що, можливо, в ньому це не так виражено, як у тих Макнармерів, що виховувались в маєтку. Не селекціонували в ньому цю аристократичність. Проте Ештон бачив і сам, і Шона з Кіром підтвердили, і амулет: пацан здатен на самопожертву, і у нього задатків і впертості буде достатньо аби витілити у реальність те, що від нього вимагається. Породу все ж вихованням не витруїш.
– Що ж… Сірін, подбай про малого.- Задумливо продовжував аналізувати портрет Ештон. Шона тим часом збирала приладдя.
– Гаразд.- Дзвінко відгукнулась Сірін і поволокла змученого пацана у маєток. Він уже не пручався і не артачився – йшов куди вели, змирившись з тим, що з ним роблять не зрозуміло що цілий день.
Ештон відірвав руку від портрету і засунув руки в кишені, все ще дивлячись на обличчя малого.
– Що думаєш?- Запитав Ештон у Шони.
– Ви маєте на увазі як я ставлюсь до Грейсона?- Безбарвно зауважила Шона, спеціально підкреслюючи те, що Ештон погано формулює запитання. Та Ештону зараз на це було чхати.- Ми не любимо одне одного. Ми ходили в одну школу, проте він старший від мене, ми були в різних класах. Він один з тих, хто сяє яскравіше за інших, не зважаючи на те, що він далеко не з основної гілки клану. Він з тих, хто звик до уваги і до популярності серед однолітків. Через це його не любили ті, хто належить до основних гілок клану. А він не любив нас. Ось таке безглузде протистояння.- Зітхнула Шона.- Ну, мене і в середині клану не любили.- Хмикнула вона.- Що ж стосується Грейсона, він не був надто обтяжений обов’язками, покладеними кланом на своїх членів, втім не мав і привілегій, пов’язаних з членством у клані, лише прізвище і лишилось. Можу сказати лише, що він ніколи не опускався до того, аби підвищувати свою самооцінку за рахунок інших. А щодо його душі. Що ж… Він не той кому б я довірила свою долю. Та, можливо, якби вибору не було, він той з ким би я сходила б в похід, скажімо. Він чесний.
Ештон перевів погляд на Шону.
– З ним все зрозуміло.- Кивнув Ештон.- Я завершив печать. Залишився лише захисний купол.
– Так, звісно. Я про все подбаю. Завтра по обіді все буде готово.- Завершила Шона збір художніх причандал. Ештон підійшов і забрав її валізки. Шона взяла портрет.
– Твій батько вже в маєтку.- Попередив Ештон трохи напружено, хоч і намагався бути невимушеним.
– Так. Дякую.- Кивнула Шона, гордо піднявши голову, розправила плечі, і хоч збоку це виглядало наче горда біла орлиця тут королева й просто приготувалася збирати дань і хвалебні оди від підданих, Ештон знав, бачив і відчував – це маска, Шона закрилася, це наче вирвана сцена з мультика “Король Лев”, де горда левиця йде з високо піднятою головою серед шакалів, що можуть розірвати її. Сховалася за манерами і гордістю. Ніби й не було щойно тієї Шони, що розповідала про будні підлітка. У Ештона з’явилося легке неприємне відчуття на серці, ніби натяк. Він бачив і розумів, що Шона не відкриватиметься кожному зустрічному, але… Сховатися у свою захисну мушлю від одної лиш згадки про скору зустріч з конкретною людиною… І бажання набити морду цій самій конкретній людині знову з’явилося. І було надто явним аби просто ігнорувати його…
*
І хоч дорога до маєтку була зовсім коротка (скільки там з саду до дверей? Хвилин п”ять? Менше?) Ештон встиг підмітити в своїх думках новий виток: чорт забирай, він зараз, швидше за все, зустрінеться з батьком дитини, яку він забрав у вигляді данини! І до всіх попередніх переживань додалося ще й це… Як він взагалі повинен почуватись? Мабуть, паскудою? Ештон подумки зітхнув і важкість стиснула серце. Він поглянув на Шону. Все як завжди: горда, високомірна Шона Макнармер. Нічого особливого ніби? От тільки Ештон пам”ятав вчорашній вечір… І не настільки маразматик, аби забути, як Шона перемінилася, щойно про батька її згадали. Їй страшно, не все одно, ох, аж ніяк. Їй боляче. І, можливо, її батько і не робив нічого кримінального… Та Ештон добре засвоїв за ці роки постійних медитацій, включно з іншими істотами – душу можна поранити і без особливих зусиль, просто з неуважності, нерозуміння чи байдужості.
Ештон відчув присутність людини у вітальні, ще перед тим як вони туди ввійшли. І не складно було здогадатися, хто на них там чекав. Батько Шони, якого Ештон дуже розмито пам”ятав з єдиної зустрічі, але надто добре – почуття Шони щодо нього з медитацій. Шона любила його. Любила і ненавиділа всім серцем. І образа, відчуття нестерпної близькості з ним приносили їй біль, та любов не давала відмовитись від цієї людини повністю. І якщо спочатку, одразу після того, як Шона потрапила в Шазарію, вона відчувала полегшення, вчилася відчувати і бачити світ заново, вирвалась з задушливих обійм батька… То зараз, коли минув час, приправлений змитим відчуттям медитацій, коли для Шони пройшов чималий шмат життя, вона губилася у відчуттях. Вона пам”ятала його турботу, своє рішення, та стала забувати з чим пов”язаний увесь той біль, що він їй приніс.
– Для мене велика честь вітати у цій обителі Серце Шазарії.- Вклонився батько Шони. Ештон був не певен, чи його присутність тут дореча, але Шона попросила. І він радше заживо згорить, аніж вийде зараз з вітальні, залишивши Шону одну з цією неймовірно важливою для неї людиною. Але тим, хто не здатен її любити і прийняти.
– Здрастуйте.- Стримано усміхнувся Ештон для ввічливості.
– Здрастуй, Шона.- Кивнув їй батько. Він злегка нервувався, але його обличчя залишалось беземоційним.
– Здрастуй, батьку.- Відповіла Шона холодно і відсторонено.
Він глибоко вдихнув і підняв гордо підборіддя, внутрішньо приготувавшись, ніби до удару. Повернув погляд до Ештона:
– Чи можу я поцікавитись, як успіхи Шони?- І… Нормальне ж питання для батька дитини, котру він давно не бачив?..
– Шона неймовірно талановита.- Задоволено усміхнувся Ештон. І тепло мимо волі почало заміщати всю ту негативну кашу в його душі.- Вона вчиться такими шаленими темпами, що залишається лише дивуватись. Я й сам багато чому навчився від неї.- Кивнув Ештон для ваги.
– Радий чути.- Полегшення в душі цього чоловіка було настільки великим, що не помітити здавалось неможливим. Але вираз обличчя залишився тим же аристократично непроникним. Він і справді переживає за доньку. І Ештон таки відчув себе паскудою. Чорт… Через нього ж ці двоє розділені. Якби там не було… Так, Шона казала, що все одно покинула б маєток, але вона мала б можливість повернутися… А зараз вона повністю відірвана від свого коріння, і змушена була пустити нове в Шазарії… Що сказати? Чорт…
Та батько виручив:
– Маю сподівання, моя донька належно виконує покладені на неї обов”язки?
Ештон трохи підвис від формульовки питання. Але це ж Макнармери…
– Так, Шона справляється бездоганно.- Запевнив Ештон.
– Шона… Не проста дитина, кому, як не мені знати.- Зі спокійним обличям, ніби тунець обговорює, а в душі – іронічна якась ностальгія…- Талановита та розумна. Та деякі її звички…- Батько глибоко вдихнув, набираючись… Сміливості? Нахабності?- На жаль, мене більше немає поруч, аби знівелювати незручності для оточуючих.
Ештон спробував переварити. І… Бажання врізати йому з”явилось як нізвідки, хоча він ще не розібрався до кінця чому ж це… І усмішка на обличчі Ештона залишилась такою ж ввічливою але тепло кудись вивітрилось, а погляд поступово холов і поглиблювався. І Ештон чесно намагався заглушити той самий шепіт з глибини душі, який нав”язливо штовхав Ештона забрати Шону звідси, заховати. Не можна зараз.
– Шона й справді унікальна.- Не міг не погодитись Ештон.- І вона потребує уваги, як і кожен з нас. Але Шазарія це підходяще місце для неї. Там є всі умови, аби Шона почувалася добре. І аби оточуючим було добре в її компанії.- Ештон спробував сформулювати так, аби дати зрозуміти батьку, що те, що було недоліком Шони тут, там не є проблемою. Що… Шона на своєму місці. Що… Ну, що тут можна додати? Що все окей! Але… Як це пояснити батьку дитини, яку забрали? Ештон не сумнівався, що він переживає за Шону… Але чому він тоді не запитав як їй там живеться? Натомість же – чи від неї немає проблем…
– Радий чути.- Кивнув він до Ештона поважно, вагомо, ввічливо, по-Макнармерівськи. А тоді звернувся до Шони:- Що ж… Як я розумію, Шона, ти, нарешті, дотримуєшся графіку та поставлених перед тобою вимог.- Перевів він спокійний та трохи сумний погляд на Шону. Ештон розгубився від такої заявочки. Він свою дитину десь рік не бачив! До чорта манери! Ештону, звісно, не судити, він і батьків не знав, і самому батьком йому не стати… Але…- Схоже, я таки був з тобою надто м”яким. Тобі потрібен був сильніший і достойніший наставник, аніж я.- Ештона наче молотком по голові вдарили. Він перевів погляд на Шону. На її обличчі жоден м”яз не смикнувся. А через чортів глушитель, Ештон міг лише здогадуватися, що відчуває його Шона.
– Можеш не хвилюватися, батьку. Я роблю все можливе, аби бути достойною представницею клану Макнармерів.- Це була порожня фраза. Ще одна маска. Їй боляче. Його чутлива дівчинка, така ранима. І зараз вона здатна виразити це… Та вона не хоче відкриватися перед ним. Ештон по-тихеньку став лютувати, потрібні були зусилля аби втриматись і не проїхатись по цій турботливій пиці.
– Радий чути, що ти ростеш достойною.- І він виразив позитивні і турботливі емоції… Як подачка якась… І біохвилі Ештона просто вибухнули. Він склав руки під грудьми і стис себе за лікті, з усіх сил стримуючись. Ештон не розумів до кінця чому такі прості фрази так його вивели. Але він відчував. Він пам”ятав з медитацій душу Шони, він пам”ятав… І знав – як цей чоловік своїми фразочками зараз терзає цю тендітну і таку чутливу душу.
– Так. Достойною.- Аж надто спокійно, для того торнадо, що здійнявся в душі Ештона. Аби тільки стриматись – інакше він його просто знищить.- Сильною. Незамінною.- Слово за словом чеканив Ештон.- А найголовніше – в теплі і затишку. Захищена. В оточенні друзів і колег. З безліччю можливостей. І широким вибором майбутнього в межах Шазарії. Містере Макнармер.- Тихо завершив Ештон.- Шона. Зніми глушитель.- Перевів він погляд на неї.
Шона спантеличено поглянула на Ештона.
– Навіщо?- І її емоції ожили. Її наче висмикнули. Вона була здивована.
– Як це навіщо?- Усміхнувся злорадно Ештон.- Поясни батьку все власним способом. Поспілкуйся. Розкажи, що на душі. Змусь його відчути, раз у нього не вистачає здібностей зрозуміти власну дитину. Даю дозвіл навіть на медитацію.- А тоді Ештон з ніжністю поклав руку їй на голову і погладив. Шона здивовано завмерла під невагомим дотиком і Макнармерівська холодна бравада десь розсипалась. І вона іронічно посміхнулася.- Постав тут крапку, Шона. Пора рухатись далі.
– Щедро з Вашого боку.- Посміхнулась Шона а тоді перевела хижий погляд на батька. Було враження, що вона вирішує яким способом його білувати.
– Не стримуйся, я виставлю навколо вас бар”єр.- Усміхнувся їй Ештон, тепер він був переконаний, що все гаразд. Якесь дивне і спонтанне рішення. Але… Таке правильне, логічне. Шона так багато страждала через свій талант. Тепер же нехай завдяки йому порозуміється з цим чоловіком.
*
Шона мордувала батька вже четверту годину. Та його біоритми були не в небезпечній зоні. Ештон навіть і не думав втручатися.
– Здрастуйте, Серце Шазарії…- Звернувся пацан.
– Дай вгадаю, для тебе честь вітати мене тут.- Усміхнувся йому Ештон. Брат Шони.
– Так.- Усміхнувся він у відповідь розуміюче. А тоді трохи схилив голову на бік і перевів погляд на Шону з батьком за мерехтливим бар”єром.- Я можу дізнатись що відбувається?
– Шона спілкується з вашим батьком.- Відповів Ештон. І поглянув уважніше на малого.
– Давно пора.- Кивнув брат Шони. Хлопець, що міг би бути на місці Шони зараз, якби йому вистачило б таланту. І той… Ким Шона захоплювалась. Старший брат. Той, хто не особливо з нею спілкувався, та чиї поради вона по-справжньому цінувала.
Вони стояли мовчки якусь хвилину, дивлячись на непорушних дійових осіб в медитації.
– Вона… в порядку?- Хлопець відчував вину. Він поглянув на Ештона. І в погляді було достатньо змішаних почуттів… Цей хлопець був достойним, та не пихатим. Він був аристократом до кісткового мозку, але не манери його робили таким. І Ештон пам”ятав, що йому розповів Сила Вартового (амулет Макнармерів)… Серце. Душа. Думки. Він був по-справжному достойним. Народжений з душею князя. Той, хто б міг очолити клан, якби народився в основній гілці. Та, на жаль.
Ештон усміхнувся йому кутиком рота і поглянув, намагаючись виразити, що бачить в ньому достойного:
– Так, Аластер, вона в порядку.- Тоді поклав йому руку на плече і легенько підбадьорливо хлопнув:- Я стараюсь, щоб це було так.
Малий затримав на ньому погляд і кивнув, знову поглянувши на свою сім”ю. І жалісливий клубок стиснув його серце. Та зітхнути він собі не дозволив. Картає себе, мабуть, що Шона на його місці.
– Так мало бути.- Сказав Ештон, уважно скоса дивлячись на малого. Той знову поглянув на Ештона з очікуванням, він хотів почути, що йому говорить той, в чиїх руках його сестра. Інформація була для нього важлива:- Те, що вона в Шазарії, а не ти.- Пояснив Ештон. І миттєвий проблиск розуміння, що малий не встих заховати за аристократичною маскою порадував Ештона. Він і так відчував всі емоції і терзання малого – як відкриту книгу, але приємно бачити, що твій співроозмовник живий. І серце в нього живе. Ештон йому тепло усміхнувся:- Шона потрібна там. Вона… А Шазарія потрібна їй.- Ештон кивнув на Шону, мовляв, поглянь. І малий кинув туди швидкий погляд, аби побачити, те що хотів показати Ештон. А тоді знову подивився назад на Ештона, зосередив увагу на співрозмовнику, всім своїм виглядом демонструючи, що справді уважно слухає. Ештон йому знову тепло усміхнувся. А тоді вагомо і повільно додав, на мить піднявши брови:- А ти потрібен тут.
– Я? Тут?- Нахмурив брови малий.
– Угу.- Усміхнувся йому Ештон.
– Для чого?- Малий насторожено але з готовністю очікував відповіді.
Ештон стенув плечима:
– Хто зна. Не всі можуть битися. Не у всіх є талант. Але… Часом ті хто має талант, немає… Якостей, що дозволять за собою повести людей. Подбати. Інколи… Талановиті – це захисники, а не лідери.- Усміхнувся Ештон. Щиро говорячи, що бачить. Чомусь не хотілося ховатись від цього малого. Від того, хто єдиний тут обмовлявся словом підтримки в сторону Шони.
– Я не з основної гілки. В клана є наслідник.- Нахмурився малий. Ідея йому не сподобалась.
– Та хто ж його знає як все обернеться. Час все розставить на свої місця. Ти мене не вірно зрозумів. Я не кажу тобі робити щось конкретне.- Усміхнувся Ештон.- Я просто кажу, що в тобі є те, що знадобиться тут, коли прийде час. Ти здатен подбати про людей.- Ештон вдумливо поглянув на печать над каміном. Коли прийде кінец світу, хтось повинен дбати не лише про клан, а й про жителів, що ховатимуться під покровом оберегу. Малий теж туди поглянув.
– Зроблю все від мене залежне.- Раптом озвався він після недовгих роздумів.
– Так, знаю.- Усміхнувся Ештон. А малий перевів на нього оцінюючий і здивований погляд.
*
Десь о другій ночі, після семи годин медитацій, Шона таки відпустила батька. І Ештон змушений був визнати, він був радий побачити на його аристократичній пиці блідість і розуміння.
Аластер дочекався закінчення медитації, виловив Шону і витягнув її на нічну прогулянку садом – поспішати є куди, вони завтра по обіді мали їхати, а купол все ще не встановлено… Мабуть, доведеться перенести від’їзд…
Та малі були іншої думки. Лари з Кіром прийшли, щойно вляглися вихрі енергії у вітальні й почали встановлювати купол.
– А раніше чому не прийшли?- З здивуванням спостерігав за роботою Ештон, склавши руки під грудьми.
– Сірін не пускала.- Здав з нутрощами Кір.
– Ми були на готові.- Повідомив Рікон.
Ештон усміхнувся.
– Серце Шазарії, перепрошую, що турбую пізньої ночі…- Зайшов з поклоном Віліам Макнармер.
– Та нічого, я ще не лягав спати.- Насмішкувато відгукнувся Ештон. Віліам почервонів, прекрасно розуміючи, що він розгрібає питання пов”язані з його кланом.
– Ви бажали мене бачити сьогодні ввечері.- Виправдався глава клану.
– А, так.- Посерйознішав Ештон.- Ходімо, прогуляємось садом.
– Так, звісно.- Покірно погодився Макнармер.
Вони йшли мовчки нічним садом. Ештон свідомо направив їхній прогулянковий маршрут подалі від біохвиль Аластера й відголосків Шони, аби не заважати.
Йшли мовчки. Сад не був темним. Ліхтарі, що мали невеличкі сонячні панельки, й, відповідно, автономне живлення, були розтавлені то там, то сям – хаотично. Тут не було яскраво, навіть тьмяно. Але, світла було достатньо, аби не спіткнутися. Дивно. Це не вписувалося в помпезність маєтку Макнармерів. І дарувало певне… розвантаження напищеності. Ніби нічний відпочинок. Хех…
Ештон йшов розслаблено, роздумуючи про нічний сад, й безпардонно засунув руки в кишені. А поруч з бездоганною осанкою плив напружений до неможливості глава клану Макнармерів.
– Завтра ми поїдемо по плану.- Тихо мовив Ештон, не маючи жодного настрою підбирати тон.
– Як Вам буде зручно…- Почав було Макнармер свої помпезні фрази, та Ештон зупинив його одним розслабленим і стомленим поглядом.
– Ця печать-оберіг перша в Зовнішньому Світі. Та не остання. Я вклав у її розробку багато зусиль. Та тепер всіма наступними проектами Шона займається ще з іншими спеціалістами без моєї прямої участі. Якщо пощастить, вона зможе в майбутньому навіть створювати печаті самостійно, а не лише розробляти їх. Ці обереги будуть розташовані по всьому світу у великих містах. І до кожного буде приставлений вартовий.- Розповідав про свої плани Ештон. Він замовк, обдумуючи наступний крок. Глава мовчав і слухав.
– Питання в тому, що доведеться десь цих вартових брати. Без вартового печать не така ефективна. Потрібен той, хто її обслуговуватиме. У Вашому клані такий кандидат вже є, Грейсон.- Поглянув він на Віліама і зупинився в тіні розлогого куща. А Віліам залишився в світлі ліхтаря, зупинившись по етикету за крок позаду. Ештон підняв погляд на зоряне небо. Та дивився лише на яскравий Місяць. Мовчав.
Віліам за деякий час зрозумів, що Ештон більше не говоритиме. Хоч і має ще що розповісти. Ештону просто не цікаво викладати все пережоване і на блюдечку. І він втомився за день, аби розжовувати всю інформацію.
– Він підходить на цю роль? Можливо нам потрібно продовжити пошуки?- Вирішив Макнармер спробувати продовжити розмову.
– Звісно, Вам варто продовжити пошуки. Грейсон, якщо все складеться, стане воїном, що захищатиме ці землі і людей на них. Проте у воїнів є одна особливість.- Ештон перевів погляд в очі главі.- Вони інколи помирають.
Віліам Макнармер стояв і дивився в очі співбесіднику, що ховався в тіні. Він розумів, що вони обговорюють інформацію не для всіх. І його біохвилі, що тяжким ритмом лягали тягарем навколо і осідали десь в душі, ясно про це говорили.
– Але Грейсон підходить на цю роль.- Продовжив Ештон після витриманої паузи.- От тільки є одна вагома проблема.
– Яка саме?- Напружився глава.
– Він хворий.- Припечатав Ештон.- Я не лікар, Віліам Макнармер, та бачу, що з хлопцем біда. Моїх знань вистачає лише на здогадки. Та якщо я правильно здогадуюсь, у печінці метастази. В нього онко.- Ештон зітхнув тяжко. У Віліама гірко стислося серце. Так, малий не з основної гілки, та Віліам знає його сім”ю і його самого з народження.- Я не знаю, чи в Шазарії йому зможуть допомогти, та, імовірно, там у нього більше шансів, аніж тут. Я пропоную забрати його на навчання. Полікується, заодно. І якщо все складеться, стане вартовим цих земель.
Віліам обдумував.
– Яка ціна?- Зронив він питання. І Ештон відчував, що цей чоловік готовий заплатити.
– Хм.- Усміхнувся Ештон.- А хіба Шазарія не допомагає Вам перманентно?
– Так. Але Ви не Повелителька, вірно? У клану Макнармерів з Вами свої рахунки. І, якщо я вірно розумію, за Шону Ви сплатили достатньо і більше нам нічого не винні.
– До тих пір, поки вона не стане моїм князем.- Підтвердив Ештон.- ЯКЩО вона ним стане.- Виправився він.
– Отже… Яка ж тоді ціна?- Прямо дивився він в очі Ештону. Без дратуючих лестощів і фразочок з кіл вищого суспільства.
– Ціна за одного пацана. Я Вас прошу…- Зітхнув Ештон.- Якщо він впорається з усім, то сповна заплатить за своє життя. Мене трішки інше цікавить.
– Он як?- Досить різко зауважив глава.
– Бачите, клан Макнармерів має довгу, тривалу спільну історію з Шазарією. Можна навіть говорити про певну довіру.- Віліам Макнармер терпеляче слухав. Ештон задумливо знову поглянув на Місяць і посміхнувся йому з легкою романтичністю.- Скажімо так, катастрофа знову наближається. От тільки на цей раз я хочу, аби світ підготувався. І, можливо, якщо все буде зроблено вірно… Вдасться таки впоратись хоча б на цей раз. Ммм…- Ештон не готувався до цієї розмови. Тому просто розповідав, просто ділився, просто пояснював, не турбуючись про те, як багато вловить співбесідник.- І… Як я вже казав, одним із кроків є захист великих міст. А для цього потрібні вартові. А їх потрібно вчити. А тягнути кожного в Шазарію мені не з руки. Якщо ж я організую освітній центр на нейтральній території, це в результаті може призвести до утворення третіх сил… А цей аспект абсолютно не потрібний в і без того не стабільній ситуації.
– Ви хочете, аби вартові вчилися тут?- Здивувався глава.
– Угу.- Перевів погляд Ештон йому в очі.- Вам це теж буде вигідно. У Ваших руках буде закрита інформація потрібна всьому світу, і ресурси, здатні цю інформацію захистити. І коли прийде час і світ зрозуміє, що знаходиться у ваших руках, ви отримаєте владу, втрачену кілька тисячоліть назад.- А потім Ештон хмикнув:- Може зможете навіть повністю борг Повелительці оплачувати без пільг, так би мовити.
Віліам Макнармер шоковано стояв і дивився в очі Ештону. Що сказати не знайшлося поки що.
– Клан Макнармерів добре знає чого слід боятися і з ким дружити. І проти Шазарії не піде, як і проти Повелительки чи проти мене, чи проти будь кого із правителів Шазарії, вірно?- Без тиску, без загрозливих барв, м”яко і легко запитав Ештон.
– Вірно.- Без заминки відповів глава клану Макнармерів.
– Та і я не боятимусь відправляти сюди своїх людей.- З посмішкою ступив Ештон до Макнармера з тіні й поклав йому руку на плече.- Адже встиг уже трохи вивчити Ваш клан. Тих, хто цінує людське життя й своє власне, мир.
– Ви хочете використати нас як посередників між Шазарією та Зовнішнім Світом?- Уточнив він.
Ештон забрав руку з плеча і серйозно задумався.
– Я ще не визначився чи хочу аби ви були представниками Шазарії, посередниками чи й зовсім діяли від свого імені, а Шазарія залишилась в тіні. Я пораджусь ще на рахунок цього з Повелителькою.- Ештон вглядівся десь в темряву доріжки. Малі сюди йдуть. Ештон розвернувся від них і попрямував в протилежну від них сторону, Віліам Макнармер пішов за ним.
– Велика влада тягне велику відповідальність. Це великий тягар.- Напружено висловився Макнармер.
– Це означає що Ви відмовляєтесь?- Хитро усміхнувся Ештон, розвернувшись в півоберту на ходу.
– Ні.- Відповів він. Ештон пирхнув насмішкувато. А Макнармер трохи спантеличено поглянув на Ештона. І хоч він уже не дивився на Віліама, що йшов на півкроку позаду, та чітко відчував його спантеличення.
– Що Вас так дивує?- Поцікавився Ештон.
Віліам завагався. страшнувато говорити, що Ештон опудало і на роль правителя наймогутнішої держави у світі годиться так собі? Ахах.
– Ви… Неординарний Повелитель.- Зважився все ж таки?
– Який вже є.- Усміхнувся м”яко Ештон.
Ештон знову поглянув на Місяць. Сьогодні він особливо заманливий. Може піти прогулятися з зграєю, як всі справи буде завершено? Місяць і справді ніби кличе. І ХієдХайн неспокійно бурлить всередині. Ештон знову поклав руки всередину кишень.
– Місяць сьогодні голосний.- Тихо зронив Ештон до самого себе й відірвав таки погляд. Справ ще так багато… Він зітхнув і пішов далі по доріжці. Зібрався з думками і знову заговорив до Віліама Макнармера.- Я хочу трішки розповісти про печать.
– Так, буду вдячним за інформацію.- Кивнув він.
– Це дуже складна печать. Вона здатна створити надзвичайно потужний бар”єр. Вона влаштована так, що може захистити від практично будь-яких відомих на даний момент впливів при правильних настройках. Починаючи від падіння метеориту, закінчуючи світлом чи звуком. Чи від енергії живих істот. Моєї, наприклад.- Поглянув Ештон на Макнармера. Той кивнув, швидко аналізуючи ситуацію.- Але вона має дві основні вразливі точки.- Підняв Ештон два пальці.- Перший момент: вона вразлива до фізичних пошкоджень. Під час активації працюватиме внутрішній бар”єр, що захищатиме печать від руйнації зсередини. Лише від фізичних пошкоджень. А поки вона не активована, потрібно бути акуратним. Пошкодження захисного куполу не призведе до пошкоджень функціоналу.- Ештон кинув контрольний погляд на Макнармера, чи той розуміє про що мова.
– Пояснення зрозумілі.- Правильно Віліам Макнармер розрізнив погляд Ештона.
– Другий момент: енергія.- Продовжив Ештон розповідь.- В печаті містяться спеціальні кристали – акумулятори. Вони напівпорожні. Печать постійно акумулюватиме енергію, що виділяється з жителів маєтку. Це абсолютно безпечно. Ви не відчуватимете жодного дискомфорту. Це просто надлишки, що люди постійно викидають. Якщо акумулятори повністю заповняться, їх слід буде замінити на наступний набір напівпорожніх акумуляторів. Або на порожні, але тоді лише половину. Аби в печаті постійно була наявна енергія, що при необхідності дозволить її активізувати. Ми залишимо ще один набір напівпорожніх акумуляторів, а також кілька наборів порожніх. Наголошую.- Спокійно зробив паузу Ештон.- Вони НАДЗВИЧАЙНО цінні. Не кристали, ні. Енергія в них. Ці кристали слід берегти як зіницю ока. Шазарія зможе забезпечити вас порожніми акумуляторами, аби ви робили запаси, але не повними. Зрозуміло?- Суворо поглянув Ештон в очі Макнармеру, зупинившись, спокійно, тим не більше.
– Так, Серце Шазарії, я все зрозумів.- Кивнув Віліам, він і справді відчував відповідальність за те, що почув. Ештон кивнув.
Ештон знову рушив, коротко вдихнув і на видосі продовжив розповідь:
– Але в печаті існує ще один механізм акумульвання енергії. Аварійний. Він працюватиме лише під час активації печаті. І лише в двох випадках. Перший під час заміни акумуляторів, якщо печать в цей момент активована. І другий – якщо акумулятори опустіли. Цей спосіб не такий м”який, як звичайний.- Застережливо зауважив Ештон, нахмуривши брови.- В цьому режимі печать насильно збиратиме енергію з тих, хто знаходиться в радіусі трьох кілометрів навколо неї. Я встановив ці межі в породі під землею. Розташування цих допоміжних печатей я Вам надам.- Ештон напружено зітхнув і стиснув губи, прижмуривши очі.- Вам краще назбирати побільше енергії в запас. Але… Якщо Вам доведеться захищатися з допомогою оберегу, цей метод допоможе протриматись… Довше. Радіус дії печаті десь чотири – шість кілометрів, в залежності від настройок. Тому при належній організації Ви зможете організувати щось на зразок ротації з зовнішнього кола у внутрішнє, аби люди відпочивали. Тому що якщо печать тягнутиме енергію, це буде… Досить відчутно. Ну, і Вам слід подумати про запаси і методи, які дозволять прогодувати велику кількість людей на маленькій території автономно.
Віліам Макнармер потер лоб. Голова аж кипіла.
– Можливо моє прохання буде надто нахабним… Але можливо Шазарія має якісь… Технології, що дозволили б нам організувати продовольство в таких умовах…- Віліам не знав куди подітися. Не любить просити. Ештон йому привітно усміхнувся.
– Я поговорю з нашими науковцями. Ціну встановить Повелителька.
– Так. Дякую Вам, Серце Шазарії…- Він вклонився з явним наміром розводити церемонії.
– Угу.- Урвав його Ештон і рушив далі, не бажав він слухати усе це. Глава замовк.- Усе обслуговування здійснюватиме Грейсон. Я навчу його. Або Шона.
– Будемо вдячні.- Зрозумів, здається, що чим коротші подяки і церемнії, тим краще.
– У мене все.- Якраз вийшли до маєтку. Ештон обернувся до Віліама Макнармера з легкою посмішкою, явно натякаючи на прощання.
– Так, дякую, що приділили час на пояснення. І… на наш клан вцілому.- Зітхнув він. І Ештон посміхнувся ширше. Віліам вклонився.
Та йти йому не хотілося. Він ще щось хотів.
– Вас ще щось цікавить? Запитуйте.- Підігнав Ештон, бажаючи уже йти зі зграєю на прогулянку. Ледь втримався, аби ще підзатильника для прискорення не влупити.
– Так…- Він м”явся. Але розумів, що часу в нього обмаль, тому довго з духом не збирався:- Я хотів би поцікавитись своїм сином. Він передав мені лист. Але, я знаю його надто добре. Він не сказав би мені про свої проблеми, навіть якби вони були.
І Ештону стало приємно. Шкода лише, що і в Шони не такий батько.
– З ним все гаразд.- Посміхнувся йому м”яко Ештон:- Наразі вчиться на бібліотекаря. В Шазарії бути хранителем знань – надзвичайно почесна професія. Паралельно працює в Інформаційному Центрі. Він обрав йти таким шляхом. Самостійним, так би мовити.- Усміхнувся знову Ештон.- Наскільки я знаю, в нього є дівчина. За чотири роки, коли оплатить борг перед Повелителькою, зможуть жити як повноцінна сім”я, з дітками, якщо захочуть. Наразі живе досить комфортно. Держава дає великі пільги тим, хто служить Повелительці. Словом, можете не турбуватися за сина. Він толковий хлопець. Не пропаде.
Віліам поглянув у теплий погляд Ештона і заспокоївся.