- В тебе тут добре. - мовили Ханджі, оглянувши, на ходу, довкола себе ферму старого друга.
- Будь-де буде добре, після Шіґаншіни.
На мить свідомість Ханджі була затьмарена невмирущою пам’яттю.
- А тебе не переймає те, що твоя ферма буквально знаходиться на землях поблизу нашого пекла?
Замість відповіді, Рашад лише голосно зареготав, ледь не заплутавшись та не впавши, через свої хворі ноги, що так і не зрослися правильно, якби Ханджі його не підтримали.
- Де твій ціпок?
- Самі з ним ходіть. І Ханджі, ви ж не просто так вперше за всі ці роки вирішили провідати свого колишнього підопічного. Що вам треба?
- Той ключ, - відвели вони погляд, - він все ще в тебе?
- Що сталося? - лише, через паузу, зміг озватися Рашад, його голос тепер звучав геть інакше. - Чому ви передумали? Чому, аж зараз?
- Нічого. - мов блискавка, одразу збрехали Ханджі, поправляючи комір на шиї, що знову, немов, волів їх задушити.
- Ханджі-сан, що ви взагалі можете? - він схопив її за комір та з грубістю, до якої вони геть не звикли, притягнув Ханджі до себе так, що їх тіло впиралося в ґрати цієї клітки, в якій чинна влада свідомо безглуздо намагалася тримати звіра, немов пса під сказом, ошийник якого до ланцюга був примотаний тоненькою, мідною проволокою. - Скажіть мені, Ханджі-сан, - він змусив їх стати навшпиньки, вони звикли до гігантів, боротися з ними, ніколи не боялися, але зараз, саме зараз, вони чомусь відчули себе беззахисним дитинчам, немов вперше обличчям до обличчя зустрілися і справжнім світом, - якщо знаєте інший спосіб, то зараз же скажіть мені!! - загримів він, осяяний світлом ненависті та сили титана.
Вони вирвалися чи він відштовхнув?
- Ерене, ти збоченець! - Ханджі огорнули себе, немов обіймами. - В тобі прокинувся підліток бунтар? Дурень! Недомірок! - вони йшли, кричали і неозиралися, вони боялися зараз перелякано розплакатися, перед своїм вчорашнім курсантом.
Ключ заледве повернувся. Гасові лампи були повними, а от, судячи з квартири, у Мобліта не було нікого. Він жив на роботі, він жив там заради них.
Перш ніж запалити світло, Ханджі встигли декілька разів перечепитися, через порожні пляшки, а після вони побачили, що скляної тари було, аж занадто багато. Вся маленька квартира - це були книжки, книги, зошити та пляшки.
- Мобліт так пив?
- Ви не помічали? Всі ж наші про це знали.
Ханджі лише заперечно захитали головою та попросили Рашада залишити їх наодинці.
- Ми чекатимемо на вас в барі унизу. Вважайте це зустрічу випускників. - пауза. - Я не часто приїжджаю, не образьте, будь ласка.
- Ха! - вичавили із себе усмішку Ханджі, розвернувшись. - За кого ти мене маєш, я вам ще і Леві притягну!
Вони залишилися самі, а вони ненавиділи це, вони не здатні були довго бути наодинці, Ханджі не здатні жити в цілковитій самотності. Леві, Ервін - так, вони ж - ні. Навіть працювати Ханджі любила лише з ним, а він був настільки завжди поруч, що вони вже навіть не помічали його. Думали, що не помічали.
Мобліт Бернер не був тінню Ханджі, він був їх гасовою лампою.
- Що?! Думаєте, я куплюся?! - Ханджі словесно накинулися на поліцейського. - У нього вирвані нігті!
Натомість, сам поліцейський схопив їх за комір, грубо припіднявши.
- З якого ти загону?
- Майор Четвертого загону Ханджі Зої. - всі жили, всі судини на руці Мобліта набрякли, проступили, якою він схопив за зап’ясток поліцейського, та з неймовірною силою і люттю змусив його прибрати свою лапиську, що ту аж покрутило, від його Ханджі, від його командира. - І її заступник Мобліт Бернер.
Чому вони зараз це згадали? Ні, чому вони не зрозуміли цього раніше, чому для цього знадобилося прожити те саме ще раз, але без нього поруч, без його вічного захисту, щоб усвідомити, ким для них був Мобліт. Щоб усвідомити, наскільки він був для них важливим. Навіть самопожертви його було не достатньо, вони уникали, вони боялися дізнатися, що геть його не знали.
І от, Ханджі таки переступили цей запилений поріг і їх найбільші жахіття здійснилися. Він завжди був поруч з нею, а вони ніколи не були поруч з ним.
Мобліт топив горе в алкоголі, а тепер вони не просто не здатні так само йому допомогти, як він допомагав їм, вони навіть більше ніколи і не зможуть дізнатися чому він це робив. Чому ховав. Чому він врятував їх, а сам навіть не бажав бути вислуханим ними.
Або бажав, але Ханджі ніколи, ніколи його не слухали? Ніколи не давали йому і слова мовити.
Адже вони і справді ніколи його не слухали. А він і справді, готовий був слухати їх вічність.
Ханджі спустилися на підлогу по стіні, вже не стримуючи сліз, знявши окуляри та жбуршувши їх кудись вправо, а потім одразу помітивши куди вони впали і що під ліжком є ще щось.
Звичайно, їх одразу це зацікавило. Мобліт і мертвим не дозволив Ханджі занадто довго відчувати біль. Завдяки своєму заступнику, вони досі могли і жадали щось дізнаватися, хоч без Мобліта, виявилося, смак нового занадто прісний.
Який сенс відкриттів, коли ними більше ні з ким ділитися?
Вони розкрили те, що виявилося його скетчбуком, і знову зрозуміли, як багато вони не помічали в себе під носом. Там було так багато Ханджі, Ханджі, які сміялися, Ханджі, чиї очі горіли вогнем, який згас ще тоді в Шіґаншіні, але досі горів тут в квартирі Мобліта.
Там були Ханджі, що вчили абетці Соні та Біна, карикатурні Ханджі, які тікали від Леві, карикатурні Ханджі та Ервін, що жартували над їхнім другом, там було те, що змусило Ханджі почервоніти, мов троянди на гербу Гарнізону, та швидко вирвати аркуш, сховавши його до кишені, там було те, що змушувало Ханджі сміятися і плакати від щастя.
Там були живі Ханджі, а тут живих Ханджі більше не було.
- Я більше не можу. Не можу, Мобліте, - зарилися вони обличчям в останні сторінки скетчбуку, що так навічно і лишилися чистими, - я хочу додому, хочу туди, де було, з ким було завжди безпечно. Я хочу до вас, до тебе, до вас всіх. Я хочу віддати це серце, щоб воно нарешті не боліло. Востаннє. - вимушена пауза, викликана задухою від ридань та німого крику. - Пробач мене, Мобліте, що не змогли, що підвели тебе, що прозріли лише втративши зір. Пробач мене, Мобліте, але я так хочу додому.
03.07.2023