Седрик тихо крокує темним коридором, поки золотий медальйон – подарунок Фобоса – слабко вібрує на шиї. Потирає втомлені очі, слабко плескає себе по лиці: його хочуть бачити, значить, сон почекає. Поспішно пригладжує волосся, перш ніж важкі різьблені двері самі розпахуються перед ним.
– Мій принце, – він вклоняється. Мружиться: власна магія злегка обпалює горло, сповіщаючи про початок трансформації. Та Фобос перериває його:
– Залишся як є.
Він слухняно киває й повільно крокує до ліжка. Принц його не квапить, лише роздивляється ліниво. Короткий помах руки – і з кожним кроком один предмет одягу зникає з тіла Седрика. В королівській спальні завжди холодніше, ніж в інших кімнатах замку; чутлива шкіра вкривається сиротами щоразу, як тіла торкається прохолодне повітря.
Седрик завмирає біля ліжка, повністю оголений. Чекає, не сміє лягти без запрошення: в сьогоднішній грі головний явно не він. Щулиться – чи то від холоду, чи то від жадібного погляду, що затримується на його стегнах. Та за мить бліда долоня тягнеться до плеча, сильне тіло втискає його в ліжко, і тремтіння проходить. На секунду він навіть забувається й блаженно прикриває очі. Тепло. Теплий. Фобос завжди теплий.
– Ні, дивись на мене.
Твердий голос повертає його до реальності, і Седрик слухняно розмикає повіки. Принц схвально посміхається. Схиляється над ним. Проводить кінчиком носа по скроні та задоволено всміхається, почувши знизу перше солодке зітхання.
– Хіба можна мати таке гарне волосся? – тонкі пальці ліниво граються з пасмом, поки світло-зелені очі, ніби вперше, вивчають Седрикове обличчя.
«У вас гарніше», – хоче відповісти, та захоплений шепіт тоне в м’яких принцевих губах.
Однак м’які у нього лише губи, – весела думка змушує всміхнутися в поцілунок, поки рука наполегливо пробирається крізь шари довгого одягу.
Він обережно стискає Фобоса між ніг, там, де давно твердо і гаряче. Притискається ближче, неспішно рухає і одразу ж шипить від гострого болю, що пронизує губу: принц терпіти не може, коли Седрик такий повільний.
Металевий смак крові одразу ж змінюється тонким присмаком троянди: Фобос заціловує, зализує свіжий укус. Наполегливо штовхається язиком, рухається в такт із Седриковою долонею. Лоскочеться, пестливо очерчує піднебіння та здавлено схлипує, коли пальці м’яко накривають вологу голівку і відтягують чутливу шкіру. Він волів би робити це кінчиком хвоста, як завжди, коли за головним вартовим зачиняються двері і вони лишаються вдвох, та не виконати прохання – поки що прохання – принца не наважується.
Він тягнеться другою рукою до струнких стегон, гладить повільно, дивиться у вічі та схиляє голову в німому запитанні. Фобос коротко киває, його одяг розчиняється в повітрі. І, чесне слово, за багато років Седрик так і не навчився дивитись на це тіло, не захлинаючись від німого захоплення. Фобос лише тихо хмикає: знає, що хлопець хотів би повільно роздягнути його сам. І знає, що терпіння в нього все менше й менше.
Та зухвала посмішка зміняється на тихий зойк, коли пальці погладжують вхід та обережно проникають всередину.
– Все добре, мій принце?
Фобос ховає обличчя у вигині його шиї. Шипить, прикушує зовсім не легко й не ніжно, завтра Седрику знов доведеться вдягати мантію з довгим коміром, і жодних лікувальних чар: принц любить довго роздивлятись багряно-фіолетові відмітини, що залишає на тілі коханця. Седрик зовсім не проти. Він стримує усмішку і тільки дозволяє собі трохи сильніше натиснути великим пальцем.
– Принце?..
– Ім’я, – тихо наказує, і Седрику потрібна мить – чи вічність –, щоби впоратись із власним голосом.
– Фобосе…
Він задоволено бурмоче і опускає стегна назустріч, дозволяючи розтягнути себе. Третій палець входить зовсім легко: Фобос допомагає магією, і Седрик не показує свого розчарування, проте стискає його боки трохи сильніше. Лишає короткі сліди-півмісяці, та принц, здається, навіть не помічає. Опускається на нього, гарячий, вологий, і кімнату заповнює знайомий трояндовий аромат. Десь на краю свідомості з’являється думка, що олія, мабуть, скоро закінчиться, і треба приготувати ще.
Та всі думки миттю розчиняються, коли Фобос рухається на ньому швидше, а біла гаряча долоня владно лягає на горло. Тримає міцно і обережно, не натискає. Але якби Седрика спитали, як він хоче померти, відповідь була би очевидною. Задихнутися отак, дивлячись знизу на це тіло в холодному світлі і слухаючи, як солодко дихає його принц.
Його хочеться торкнутись. Сильніше стиснути. Повести. Лишити на боках відмітини, які ще кілька тижнів не зійдуть. Але Фобос не любить самодіяльності, коли він зверху, і Седрику не залишається нічого, крім як кусати власні губи та міцніше стискати шовкову ковдру.
– Фобосе… – він видихає, і це звучить майже жалібно, – Я… Не стримаюсь.
Не зупиняючись, принц лагідно проводить долонею по його щоці та тихо клацає пальцями. Зап’ястя стягує невидима мотузка. Цього разу м’яка: нагорода за те, що сам попередив.
– Ти молодець, Седрику. Молодець.
Фобос повторює це знову і знову, опускаючись і піднімаючись плавно, погладжуючи його горло, поки Седрик не скрикує і не здригається під ним.
Голос повертається до нього не одразу; він не знає, скільки часу лежить, важко дихаючи, поки принцеві руки терпляче та лагідно погладжують його волосся.
– Принце, я… – він досі хрипить, і доводиться прокашлятись, – не можу ворушитись.
– О, – Фобос тихо сміється і клацає пальцями вдруге. Зап’ястя вільно падають на ліжко. – Так краще?
Седрик вдячно киває і опускає долоні на його стегна, пестить повільно. Насолоджується звуком, що видає принц. Тягне ближче до себе. Ще ближче. Проходиться родзвоєним язиком по всій довжині, лишає короткі поцілунки. Притримує за стегна, перш ніж повністю увібрати його в себе і почути голосний стогін. Він починає рухатися швидше лиш тоді, коли Фобос на ньому нетерпляче штовхається вперед, глибше. І міцніше притискає до себе, ніжно проходиться пальцями пальцями вздовж хребта, коли принц із тихим схлипом кінчає йому в рот.
Вони цілуються довго й ліниво, аж поки перші промені не осяюють кімнату. Фобос роздратовано цокає, змахує рукою – і важкі темні штори ховають їх від сонця, від нового дня і від цілого світу. Він вкладає голову Седрика собі на плече й сонно шепоче:
– Залишся сьогодні у мене.
І хто Седрик такий, щоб не послухатись свого правителя?