Приречені говорити, заручники власних слів: як полюбити словом, коли кохання таке, що не вистачить жодних слів?
Коли кохання таке, що йому тісно в словах чи розмовах, старомодних листах з ароматом парфумів, листівках,
придбаних на заправках. Його словами можливо хіба що описати, але ніяк не висловити. Акі заздрить плащам і пальто,
які обіймають Янгола за плечі: він так ніколи не зможе, все, що він може – це просто їх йому подавати.
Вони так довго говорять, як зустрічаються, що, певно, темно в кімнаті стає від слів: в такій темряві – лише підставляти вуста поцілункам.
Але Акі може запропонувати Янголу хіба що викликати таксі; він впіймає його за рукав, вже коли будуть відкриті двері.
Лиши мені поцілунок на дзеркалі, Янголе: я торкнуся його вустами, бо іншої можливості торкнутись тебе я не маю.
Акі гріє поверхню дзеркала своїми вустами – і крізь смак губної помади виокремлює вуста Янгола, він навіть бачить його – замість себе – на мить
в відображенні в дзеркалі. Цікаво, він би теж плакав після першого поцілунку?
Акі курить у себе на балконі, топиться в темряві, наче метелик у чашці з міцною кавою. Серцю так легше:
чекати, що з тиші й порожнечі розмова раптом народиться. Янгола немає поряд: він вже вдома і мабуть спить.
Говори зі мною, Янголе, говори зі мною. Я навчусь цілувати твої слова: яка різниця, мені все одно вчитися.
Два роки для цього більш, ніж достатньо.