Бузок

Ласкаве весняне сонце ніжно заходило за горизонт, лише декілька грайливих промінчиків потрапляли через вікна у майже порожні класи старшої школи Каміями. У цю пору в школі залишались тільки чергові або деякі спортсмени. Або ж інші учні зі своїх причин.

Руї до прикладу, був третім типом. На якісь гуртки він не ходив, звісно він намагався ходити на якийсь спорт, або навіть на робототехніку, але все йому здавалась занадто нудним, тому залишалось тільки йти до дому зразу після закінчення уроків. Зазвичай Руї йшов сам, або ж Цукасою. Звісно інколи він ще й шов з подругою дитинства Нене, але та досить часто йшла раніше з уроків щоб не сидіти зайву фізкультуру чи тому подібний урок…

І от щасливий (не зрозуміло чому) юнак крокує у звичну для нього бібліотеку. Руї вже забув коли для нього стало звичним заходити в майже пусту кімнату з великою кількістю книг, з надією знайти там синьо-голубу макітру. Хлопець вже забув як для нього стало приємним коли спокійний голос, трохи соромʼязливо вітався з ним. Він вже забув як цей ж голос став для нього майже як колискова, як погляд срібних очей почав викликати у нього не помітний румʼянець на щоках, він би збрехав якби сказав що йому не снилось як тонкі уста спочатку мнуть його губи а потім поцілунками спускаються все нижче….нижче і….

З роздумів Руї вибила картина що відбувалась у бібліотеці. Завдяки вікну яке поставили біля входу запросто можна було побачити, що відбувається у кімнаті. І от посеред книжкових шаф. На читацькому столі сидить та сама його улюблена синьо-голуба макітра. Навіть не підходячи близько до вікна можна було помітити як срібні очі дивились на стоячого навпроти рудого хлопця. А такі омріяні тонкі уста тягнуться за поцілунком до інших навпроти. 

Побачена картина заставила серце завмерти на секунду, або на дві? Руї не рахував. Всі думки перемішалися, очі наповнюються гіркими сльозами, а в грудях сильний біль, ніби у середині щось розквітає, але це абсолютно не то приємне почуття приємних квітів в середині, коли у перший раз закохуєшся, а болюче, стискаюче усі легені та розрізає серце навпіл. Хочеться піти з відси але ноги не слухають. Все ніби зупинилось. 

Здавалось уже пройшло декілька дуже довгих секунд і Руї все-таки зміг зробити крок назад, і ще один крок і ще….і повільні кроки перетворились в біг, і от прибіжавши так до хлопчачого туалету, водоспад гірких сліз потік по червоним від горя щоках. В голові всі думки летіли на раз: «Чому не я?» «Хіба я гірший?» « Я не достатньо красивий?» «Чому?»

І от неочікувано серед всіх цих сліз почався кашель, що ще може бути гірше? 

Задихаючись від кашлю в власних сльозах неочікувано серед цього всього хаосу з’являється маленька квіточка бузку. 

Це змусило Руї зупинитись на секунду. Вже просто не розуміючи, що відбувається… було тяжко плакати, не було сил навіть думати. Через декілька секунд мовчання і через силу тихим і сумним голосом, юнак сказав сам собі:

—Цього не може бути…звідки тут би взятись бузку…хаха….не може…бути…—хлопець лиш сумно поглягув знову на самотню як він маленьку квіточку— це ж тільки у мангах, може бути…тож чому, це зі мною відбувається….

Неочікувано на телефон прийшло якась повідомлення, знову якийсь спам-реклама від якогось інтернет магазину….але це повідомлення дало знати Руї, що це доволі пізня година, скільки він тут пробув? Він сам не знає, але розуміє що пора вертатись до дому….зараз нічого не хочеться…ні знаходитись тут, ні йти до дому…

Але приходиться, йти як би сильно не хотілось.

Дома, навіть не ішовши в душ, ватне тіло просто впало на твердий дивина в гаражі. На столі стояла кава і кексики, які спеціально для нього зробив Аоягі-кун, звісно він не далеко не найкращий пекар, навіть зовсім навпаки…Але ці кексики які він зробив власними руками, спеціально для Руї…Виглядали кексики не акуратно, так ніби тут щось підірвалось, але знаючи Тою, то він старався як тільки міг, для того щоб Руї сподобався десерт…

Хлопцю це давало, якусь надію? можливо між ними щось є? Але після сьогоднішньої сцени…всі ці надії розбиваються мов тонкий кришталь об холодну бетону підлогу. 

Перевівши золоті котячі очі на пекарський витвір, Руї знову нахлинули сльози, і той самий кашель…ще сильніший. І ще сильніший біль в грудях. Щось ніби давило його з середини. 

І знову за кожним разом кашлю зʼявлялась квіточка або дві бузку. Якщо так і продовжится він скоро зможе зробити цілий букет з цих маленьких квіточок.

Повний місяць лагідно освітлював кімнату, але лежачи на ліжку і відчуваючи тільки одні муки. Муки від болю у легенях, серці і горлі. Усе ліжко було засипане фіолетовим квіточками який підкреслював такий самий фіолетовий колір волосся. 

Каміширо усе зрозумів ще в шкільному туалеті, ще при першій квіточці, і що з ним трапилось, і як це лікувати, і наслідки теж були йому відомі. 

Щоб зупинити симптоми необхідно признатись у коханні людині у яку ти закоханий, а інакше квіти розростуться по всіх легенях що спричинить тяжку та болісну смерть…Але помирати не хочеться, абсолютно не хочеться, і як мінімум необхідно спробувати себе вилікувати, спробувати вижити.

 

 

***

Більшу частину ночі Каміширо не спав, сильний біль не давав прикрити віки ні на хвилину. Але з настанням світанку, приходилось іти у школу з твердою місією. Звісно це тяжко, особливо знаючи що це не взаємно та очевидно знаючи фінал цієї історії.

Уже у школі направляючись в класс де вчився «лікар» цієї проблем, Руї відчував себе так ніби його зараз ведуть на смертну кару, що теоретично таким і було. 

І от клас наповнений людьми але погляд зупиняється на синьо-голубій макітрі. 

—Аоягі-кун, можна тебе на хвилинку?—мовив Руї з своєю звичною посмішкою хитрого котика.

—Ага, так звісно— мовив Тоя як завжди, ніби очікуючи на звичайну дружню розмову

І от вони відходять все в більше далекий куточок школи де ніякі зайві душі їх не потурбують.

Зупинившись в якомусь забутому місці, Руї обернувся лицем до іншого юнака. Серце бʼється занадто сильно, таке враження, що воно зараз вистрибне, секунди мовчання відчуваються годинами і тільки спокійний та ніжний голос перебиває цю тишину:

—Що, ви хотіли сказати, Каміширо-сенпай?

Руї завмер. Він ніби забув рідну мову, всі слова ніби загубили сенс, той самий біль знову охоплює легені та серце. Але все таки зібравшись з думками хлопець старається сказати в свої звичайній манері, але сум все-таки відчувається…

—Ох, Аоягі-кун…—золоті очі розглядають свого дорогоцінного кохая але зупиняються на червоних слідах на шиї.Від цього біль ще сильніший, але все що він може це гірко сказати— Знаю, це не взаємно, але ти мені подобаєшся і я гадаю я у тебе закоханий….

Здивовані сірі очі поглянули на свого сенпая з співчуттям і з очевидною жагою не образити та не ранити але всеодно, такі улюблені тонкі уста промовляють:

—Ох…Каміширо-сенпай, вибачте але у мене вже хтось є….давайте у нас просто будуть дружні відносини?— з натягнутую посмішкоюую мовив хлопець.

—Зрозуміло…мені пора вже іти, вибач Аоягі-кун—сказавши це Руї прикрив рот рукою і пішов, скоріше за все це дах.

—Фу~фу~фу, зустрінемось пізніше— видавиши з себе сміх, Руї розвернувся і почав іти тільки у відомий для нього напрямок, хоча немає різниці куди він іде, результат всеодно буде один.

І от сидячи на даху школи уже декілька годин, хлопець розглядав хмаринки та задихався в дрібних квітах бузку…

—Як мило…Бузок символ першого кохання…. фуфу— і от останні тяжкі подихи, очі починають томно закриватись як підчас легкого сну, в запах бʼє сильний запав квітів а біль поступово починає відступати…все пропадає, вже рожеве від заходу сонця небо чорніє під впливом тяжких вік, і от мить за миттю і вже все закінчується і більше нічого немає. Абсолютно все закінчилось, і біль, і сум , і почуття і дихання, абсолютно все зупинилося.  Можливо це і на краще.